Слова української пісні, гімну Українських січових стрільців, автором якої був похований у Кракові письменник, поет Богдан Лепкий, одними з перших спали на думку, коли до нас дійшла звістка про смерть Павела.
Він був для нас братом, ми розумілися без слів у всьому, що виникало на довгому шляху нашої дружби: він бридився польського націоналізму і польської мегаломанії, кожного прояву ксенофобії і чергового наступу на права людини, громадянина Польщі незалежно від національності, віросповідання... У справах українців у Польщі Павел залишався безкомпромісним. Зі своєю вразливістю, відчуттям фальші та маніпулювання історією чи міфами, зі своєю журналістською відвагою був він нашим найвірнішим товаришем. Не залишав нас – українців з Польщі, Об'єднання українців у Польщі, українців з України – наодинці в жодній справі, в жодному клопотанню чи протесті... А так сталося, що тих справ замість того, щоб з часом ставало менше, останніми роками було щораз більше.
У 1990-х роках він, духовний учень – як сам про себе казав часом – Яцека Куроня, пішов насамперед у теми, які були найболючішими для тогочасної української громади Польщі: травма операції "Вісла", воєнні та повоєнні злочини проти українського цивільного населення; нехіть поляків, зокрема на колишньому польсько-українському прикордонні, до відновлення пам’яті про жертви серед українських співгромадян; заперечення української спадщини на цих теренах, – і залишився вірним цій боротьбі до кінця. З досвіду Павела, із зустрічей у місцях розпорошення українців у рамках операції "Вісла", на Підкарпатті чи скрізь, де це було потрібно, виникла приголомшуюча книжка "Похорон різуна". Це була збірка репортажів, написаних Павелом для "Ґазети виборчої" у другій половині 1990-х. Яцек Куронь так написав про цю книгу: "Я читав книгу Павела Смоленського, і серце мені стискалося. Я народився і виріс на тих землях, де у братовбивчій війні надто довго проливалася польська й українська кров. (…) Тому кожне слово цієї книжки закарбувалося в моєму серці: бо надто багато скарг вислухав, про надто багато кривд мене оповіли". І наприкінці додав: палко, Павеле, тобі за це дякую...
Павел зблизька пізнав реалії реґіональної Польщі, зокрема з тих реґіонів, де антиукраїнські настрої є хлібом насущним. Умів відкрити до розмови десятки людей з української меншини, зокрема в'язнів концтабору в Явожно, свідків та нащадків жертв масових вбивств у Павлокомі та Завадці-Морохівській. Зі своїми колишніми співрозмовниками контакти він пізніше підтримував, не забував про них і ніколи не зраджував, не зраджував їхньої довіри. У роботі з болісними проблемами, зі згадками про Другу світову війну, депортацію, вступаючи у стосунки з людьми, які десятиліттями були елементом цькування державної пропаганди, довіра є пріоритетом. Те, що він у своїх статтях витягав на світло денне, про що писав, було не лише достовірним, але й формою відстоювання правди та права на власну пам’ять українців, громадян Республіки Польща. Дуже важливою, властиво, була його власна мотивація, бо він мав відвагу не раз іти проти домінуючої течії.
Павел носив у собі біль того, що, попри плин років вільної від комунізму Польщі, поляки не звільнилися від націоналізму, а операція "Вісла", її травма, наслідки якої для української громади тривають досі, не знайшла гідного місця в польській пам’яті, біль того, що серед польського суспільства не поодинокі випадки посилань на спадщину пропаганди часів ПРН та націоналізму під прапором націонал-демократії. Це стало особливо очевидним – і засуджувалося Павелом – після 2015 року. З цього болю й незгоди виникла нова книжка, опублікована 2017 року, у рік 70-ї річниці цієї трагедії, "Сироп полину" про вигнанців – як Павел написав у підзаголовку – операції "Вісла". Це була і є книжка також і про страх та поляків, тобто громадян Республіки Польща польської національності, їхні безпідставні страхи та почуття до українців у наш час. Через сімдесят років після депортації надто багато ще живих вигнанців 1947 року просили Павела, щоб у книзі про їхню трагедію, про трагедію українських в’язнів концтабору в Явожно, про родини замордованих під час виселення українців із Польщі до СРСР у 1944–1946 не вказував їхніх прізвищ... У "Полиновому сиропі" чутливість Павла, його не акцептування злочинів, насильства та несправедливості визирає з кожної сторінки книжки...
Іншим прикладом незгоди Павела з будь-яким беззаконням була його реакція на нищення українських могил і меморіалів на території Польщі. Після 2014 року польські націоналісти, частина провідних польських політиків довели, що немає для них нічого святого, що зло ними не тільки замовчується, але в багатьох випадках і апробується. Павел з цим не мирився і про це висловлювався своїм пером, актами солідарності, простою людською підтримкою. У його текстах, присвячених цим питанням та – ширше – проявам польського націоналізму і ксенофобії щодо євреїв, білорусів, литовців з'являвся цей його дивовижний в'їдливо-іронічний кіготь (мова, стиль), який унаочнював як ніхто інший виразно нікчемність, глупість і небезпеку таких постав.
Павел "патронував" і видання нашої останньої книжки розмов "Плетиво. Про українців з Польщі" – і не тільки як автор вступу, бо в тракті творення цієї книги він був символічно присутнім у цих розмовах, ми не раз обговорювали з ним багато її ниток, "виливали" багато спільних емоцій. Ми знали про це, коли просили Павела написати вступ – і він знав, бо ж відразу сказав: "Звичайно ж напишу". Зміст його вступу намацально показує, наскільки він був близький до нас і ми до нього в думках про українців, про Україну, про польсько-українські стосунки і, врешті, про Польщу. Павел закінчив свій текст такими словами:
"«Слава Україні – героям слава», і честь тим полякам, які знають, що цей заклик насправді означає. Пора широко відкрити очі і серце, щоб побачити і відчути цих наших співгромадян, бути з ними. Пора теж зауважити, що волею історії серед захисників Києва, Харкова, українських воїнів і волонтерів є чимало українців із Польщі, батьків і дідів яких після війни позбавили малої Батьківщини у Бещадах, Любачеві, Холмі, Криниці та Сяноку. Солідарність і розуміння з нашого польського боку українським співгромадянам окупляться з лишком".
Павел був товаришем і нашим, і українців з України – коли треба було говорити про українців з Польщі, про справжню, сучасну Україну, про польські антиукраїнські стереотипи, про постійний хоровод згадок про Бандеру чи не в кожному обговорюваному польсько-українському питанні, про нібито "бандеризацію" України, про наростаючий "український націоналізм"... Це був товариш, який йшов разом або поруч і підставляв плече, коли ставало важко.
Повномасштабну агресію Росії проти України 24 лютого 2022 року Павел пережив дуже важко... Ми постійно були на зв'язку. Сильно переживав за незламну героїчну оборону Маріуполя, за поставу воїнів полку "Азов", паплюжених московською пропагандою. З цього народився текст, який тепер, по звістці про відхід Павела, часто схвально згадують. Таким був Павел Смоленський, він реагував, був з українцями, бо відчував, що так треба. Відчував і знав, що так треба не тільки для України й українців, але також для Польщі і поляків.
Павелку, ми не вміємо, не хочемо з тобою прощатися. Як писав оце Адам Міхнік – не приймаємо минулого часу: був, зробив, написав... Нехай віднині супроводжують тебе слова цієї пісні, з якої ми почали цей текст про тебе, бо для нас надалі є і будеш "братом" і "товаришем":
Чуєш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнуром
Журавлі у вирій.
Iza Chruślińska i Piotr Tyma
Pawłowi Smoleńskiemu: „Czujesz brate mij, tovaryszu mij…”
Gazeta Wyborcza, 03.05.2023
04.05.2023