Коли червневий "Пшекруй" (№ 8/113, червень 1947) поміщає її фотографію серед чотирьох чоловіків з написом "Так виглядають бандити УПА, спіймані нашими загонами", Розалія Мінько вже 17 днів як не живе. Коли виходить журнал з голлівудською красою на обкладинці, Розалія лежить в спільній могилі в Лішній. Після короткого процесу, засуджену на кару смерті, її розстріляли 22 травня 1947 року. Поміщаючи її в журналі, редактори знають, що вона отримала кару смерті.
Портретна знимка, зроблена, найімовірніше, у воєводському управлінні громадської безпеки в Ряшеві, репрезентує 23-літню дівчину, селянку з освітою в 4 класи початкової школи, яка, згідно з обвинуваченням військового суду операційної групи "Вісла", будучи зв'язковою УПА, "старалася відірвати південно-східну частину території Польської держави".
Розалія багато днів не дає мені спокою.
Я дивлюся на неї, в саму середину смуги зі знимками "бандитів". Вона єдина там жінка. Опущені очі. З-під закладеної на голову хустини стирчить гривка хвилястого темного волосся. Але це може бути тільки ефект поганої якості знимки, або поганого світла. Гарний лицевий овал, гладка шкіра обличчя, прямий ніс, стиснені вуста.
Вище фото-текстовий колаж, що складається у барвисту розповідь про те, як злапали "бандитів". Починається від панорами села. Будівлі, шматок поля. Вдалині маячить тінь досить великого схилу. Листя на деревах вказує на пізню весну. Ідилія. Нижче найбільша знимка на сторінці підписана: "Засідка". Три солдати в кущах з кулеметом. Один з біноклем. Це наші. Правильне розуміння підказує текст у вузькій колонці справа: "Посилена акція військ ліквідовує останні гнізда українських фашистів". Війна все ще триває. На сусідній сторінці поряд з інформацією про боротьбу з УПА новини з інших фронтів: боротьба із спекуляцією, Бєрут з візитом в Ґнєзно зміцнює народну владу, виставка Повернених територій і боротьба за ідентичність.
Нижче знову знимки солдатів. Звідки? З якого часу? На одному відпочивають, лежачи на траві, курять цигарки. На другому — щось планують над мапою, позаду видно літак. Розповідь завершують фотографії, що демонструють реквізовану в упівців зброю та важковпізнавані трупи людей, що лежать на землі. Коментар: "Будинки спалили, мешканців вбили, майно пограбували..." доповнює і без того сугестивне повідомлення.
І знимки "бандитів". Імена і прізвища. Кінець розповіді. Решту кожен сам собі дорозповідає.
*
Зал засідань на другому поверсі історичної будівлі районного суду в Перемишлі є малим. Крім суддівського столу, місця для прокурора та адвокатів, вміщає тільки п'ять лавок. В справі II K 599/17 є 20 обвинувачених, 23 постраждалих і чотири субсидіарних обвинувачів. На щастя, на більшість слухань приходить, як правило, не більше п'яти постраждалих і троє субсидіарних обвинувачів. З глядачів в залі часом одна, дві особи. Тісно. Всі сидять дуже близько одне коло другого. Швидко тут стає душно. Весняне сонце гріє в спину — лавки поставлені просто при вікнах. Тіні тих, що свідчать, падають на підлогу.
Ось один з обвинувачуваних — Пшемислав П. Молодий, приблизно 30 років, лисіючий, в спортивному, темному одязі. Без видимих татуювань. Охоче бере слово під час слухань, живо реагує на слова інших. Перш ніж почне нині свідчити, вибачається, що кілька хвилин перед тим пирснув сміхом, реагуючи на питання субсидіарного обвинувача. Сам охоче ставить питання свідкам, хоч, як правило, має проблеми з їхнім формулюванням. На прохання судді, щоб висловлювався ясніше, реагує беканням. Але не забуває замість "процесія" говорити "демонстрація" і "марш". Охоче питає про "бандеризм". З увагою слідкує за відповідями. Часто користується мобільним телефоном. Часом здається, ніби комусь звітується безпосередньо із залу слухань.
Доволі швидко виявляється, що Пшемислава не обурюють поховані на військовому цвинтарі в Пикуличах січові стрільці. Він переконаний, що щорічна "хода є прикриттям", фактичною метою якої є віддати шану похороненим на цвинтарі в 2000 році 47 особам, в тому числі членам українського підпілля. [1]
*
ОБҐРУНТУВАННЯ
У ході судового процесу було встановлено, що обвинувачена Мінько Розалія добровільно погодилась на участь у банді УПА в серпні 1945 р. За наказом члена цієї ж банди на псевдо "Скакун" виконувала функції зв'язкової між селом Станкова а Завадкою і Пашовою під псевдо "Малина". За наказом "Скакуна" передавала таємну кореспонденцію УПА, скручену в рулончики. [...] Від травня 1946 р. збирала зілля, з якого виготовляли ліки для хворих і поранених членів УПА. Обвин-на в ході процесу зізналася в інкримінованих їй вчинках. [2]
Розалія чекає на смерть.
Травень. В повітрі мільйон запахів. Десь по дорозі жовті квіти первоцвітів. Зібрані і висушені, вони лікували кашель, пневмонію. Знала, що компреси помагають швидше затягуватися ранам. Тому її тепер ведуть на смерть. За це зілля. За жовті квіти первоцвітів.
Дивиться під ноги.
Поїзди ідуть на захід. В них сусіди з Завадки, Пашової, Ракової, Ропенки, Ваньківа. В Лішній вже пусто. Лишилися тільки поляки.
Як пише Євген Місіло у вступі до ним зібраних і коментованих документів: процеси WSGO "W" [Військовий суд опергрупи "Вісла"] у період акції "Вісла" мали демонстраційний характер, їм надавали особливого оформлення і розголосу [...]. Розвішували видрукувані за зразком гітлерівських Bekanntmachung, оголошення з прізвищами засуджених на кару смерті і вбитих учасників українського підпілля. За перші три місяці діяльності WSGO "W" засуджені практично були позбавлені можливості використати право помилування. [3]
"Пшекруй" передруковує знимки, зроблені відразу по арешті. Розалія опускає очі. І залишається такою назавше – німа, відсутня, затаврована, з міткою, без змоги свідчити про себе.
*
Обвинувачений Пшемислав П. заявляє: У свої дитячі роки я бачив такі демонстрації [...], але тоді в мене не було таких історичних знань, бо у школі вчили мене історії Греції, а не Польщі.
Це явний докір. Розумію його. Незважаючи на те, що я старша, теж зазнала такої асиметрії. Греція замість Польщі. Однак, якби над цим сильніше задуматися... медицина і анатомія, математика і астрономія, Фалес з Мілета і його "Maxime difficile est cognoscere ipsum", моральна філософія Сократа, Діалоги Платона, Аристотель зі своєю тезою про "zoon politikon", Акрополь і Парфенон, крилата Ніке з Самотракі, хор вироків в театрах, Гомер і його епос Одіссея та Іліада, Електра, Антігона, уявний світ, міфи і топоси...
А все ж треба знати, звідки є. Для того, наприклад, щоб не кричати дурниць на вулицях, а потім розповідати про них в суді. Про Польщу обвинувачений Пшемислав П. знання має фраґментарні. Тому не має встиду. Йому вистарчає прочитаних "Червоних ночей" Цибульського, побаченого фільму "Волинь" і постів на FB Запаловського.
Просто не зустрів нікого, хто розповів би йому іншу версію реальності. Ту, в якій нема простих фактів і легких оцінок. Ту, в якій знову і знову повторюване слово "бандерівець" не спричиняється до того, що люди набувають відповідних ознак і атрибутів.
Обвинувачений Пшемислав П. заявляє: З моїх уст лунало: "znajdzie się kij na banderowski ryj" ["знайдеться кий на бандерівське рило"] та "Stefan Bandera to prostytutka Hitlera" ["Степан Бандера — повія Гітлера"].
Цей тип ментальної дурості чудово передає фрагмент спостережень Ганни Арендт: "Говорив завжди одне і те саме, вживаючи ті самі слова. Чим довше його слухала, тим виразніше було видно, що існує тісний зв'язок між його нездатністю говорити і його нездатністю мислити, а саме: мислити з позиції іншої людини. Неможливо було з ним порозумітися не тому, що брехав, а тому, що його оточувала стіна, яка найкраще оберігала від слів і присутності інших, а отже, від самої реальності". [4]
*
Дивлюся на неї. Знову і знову. Вихоплену в цьому однозначному контексті. Вплутану, з дорозказаною вже після смерті історією. З доклеєними картинками ніби біографії. Не дивиться на мене. Ніби наперед встидалася цього "розвороту", що забиратиме в неї рештки її самої себе.
Знаю, що ти не спиш, Рузю. За вікном ніч колише, ніч виростає, обростає, заростає, замуровує, заліплює очі. Комахи шаліють у вузькому штучному світлі. Розалія, без права на помилування, чекає на виконання вироку.
Розстріляно їх 22.V.1947 р. в лісі біля села Лішна, недалеко від Сянока, за наказом заступника командира операційної групи "Вісла" з питань безпеки, віце-міністра громадської безпеки полк. Ґж. Корчинського. [...] Цього ж дня разом з ними страчено ще 9 інших осіб, засуджених на кару смерті 17, 19 і 20. V.1947 р. Їхню спільну могилу відкрито літом 1992 р. [5]
*
Пішов там, "щоб показати особам, які пропагують бандеризм в Польщі, свою незгоду".
Свою присутність на демонстрації називає "правильною поставою польського громадянина на захист країни і державних символів".
Розстріляна Розалія все ще загрожує польській державі. Вбита комуністичною владою знову поставлена в статус обвинуваченої. Проти неї свідчить вирок, оголошений судом, призначеним в рамках операції "Вісла" понад 70 років тому. В останні роки ми підважили, часто цілком слушно, багато політичних рішень комуністичної влади в Польщі. Визнану злочинною колишню систему важко тепер захищати. І, тим не менше, не підважено ані операції "Вісла", ані того, що робилося навколо неї. Застановчим є цей виняток. Очевидно, його автором не є обвинувачений Пшемислав П. Він тільки бездумно використовує чужу формулу. Для нього Волинь є аргументом, в силу якого кожна відплата була і є правильною. Волинь — це чарівна охоронна грамота, що дає право на наглі, патріотичні пориви серця. Навіть московським ставленикам, навіть якщо їм не йшлося про відплату.
Правильний громадянин Пшемислав П. був вже покараний. Але чим же є малі грішки з минулого в порівнянні із захистом країни?!
*
Як тебе відшукати, дівчино? Як?
Часом мені здається, що я бачу, який ти йдеш цією дорогою. Літня спідниця поза коліна. Ти жмуришся.
Зі Станкової до Пашової трохи більше двох кілометрів. Десь так само як зі Станкової до Завадки. Близько.
Сонце сідає. Вертайся!
*
В 1992 році в лісі в Лішній під час ексгумації знайшли тіло 23-літньої дівчини, "селянки, українки, випускниці 4-класної початкової школи, дівчини без статків". Її впізнали за її косою і кульчиками.
Останки лежали в закладі судової медицини в Ряшеві протягом восьми років. В 2000 році рішенням Ради охорони пам'яті боротьби і мучеництва вирішено поховати їх на військовому цвинтарі в Пикуличах. Всупереч протестам, в тому числі і Об'єднання українців в Польщі. Було зрозуміло, що змішувати упівців і петлюрівців не піде на благо жодному формуванню. Рекомендували поховати тіла на місці смерті. Запротестувала Бірча. Думали в цій ситуації, чи не вивезти останки незручних польських громадян до України.
В кінцевому підсумку останки спочили на Пикуличах. Крім ексгумованих в Лішній, знайшлися також і інші — разом 47 тіл. Ніхто із Об'єднання не взяв участі в церемонії. Дата була невдала. Про зміну, крім Об'єднання, просив посол України. Щоб дати шанс родині, що їде здалека.
Дати не змінили.
Вже тоді було відомо, що їхні поховання на цвинтарі в Пикуличах — це поцілунок смерті польської держави на давно вже зимне чоло союзників Пілсудського.
В 2016 році, перед самою процесією, хтось зауважив, що на могилах за головним пам'ятником є нові таблиці. Напис проголошував: "Тут поховані рештки бандерівських бандитів, катів-звірів, вбивць польських жінок і дітей. Ми пам'ятаємо" зі знаком Польщі, що бореться. Котвиця служить нині для окреслення вузького простору спільної ідентичності. Мало хто має шанси бути частиною цієї нової спільноти.
*
Чи я зможу колись принести квіти для Розалії Мінько, похованої на цвинтарі в Пикуличах? Чи маю когось питати дозволу? Якщо так, то кого?
Як я повинна це зробити? Вночі, коли ніхто не бачить і я нікого не ображаю?
Чи після процесії, коли я вже буду стояти перед пикулицьким хрестом і зможу подивитися в її сторону? Тільки подивитися?
Рузя, Рузетка, Рузялійка, Рузька, яка ніколи не верне домів.
*
20 квітня 2018 року в районному суді в Перемишлі двоє з обвинувачених у перешкоджанні греко-католицькій процесії в червні 2016 року вирішили зробити заяву.
Наступне слухання 11 травня.
___________________________________
Примітки:
1. Традиція процесії на Український військовий цвинтар сягає двадцятих років XX століття.
2. Akcja „Wisła”. Dokumenty”, E. Misiło (oprac.), Warszawa: Archiwum Ukraińskie, „Tyrsa” 1993, с. 270-271.
3. Op. cit. с. 31.
4. H. Arendt: Echman w Jerozlimie, Kraków: Wydawnictwo Znak 2010, с. 66.
5. Akcja „Wisła”. Dokumenty”, E. Misiło (oprac.), Warszawa: Archiwum Ukraińskie, „Tyrsa” 1993, с. 269.
Анна Домбровська — активістка із захисту прав людини, соціальний аніматор, голова товариства Homo Faber. Докторантка факультету політології Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні. (Знимка Якуба Ожеховського, 2008)
Anna Dąbrowska
Kwiaty dla Rozalii
Kręgi obcości, 24.04.2018
Переклад О.Д.