60 років Польського театру Львові
24 квітня в Театрі імені Марії Заньковецької львів’яни та гості з інших міст України, а також з Польщі, Литви, Австрії, Чехії відсвяткували 60-ліття Польського народного театру у Львові. Вже давно варто написати ґрунтовну монографію, присвячену творчості цього унікального театрального колективу, який пройшов свою Голгофу, але не зламався і не припинив свого існування.
Легендарний керівник театру Збігнєв Хшановський не був би Хшановським, якби не розпочав ювілей театру легко, з іронією та любов’ю до театру: з показу його «кухні», із закулісся, завдяки другій дії з вистави за п’єсою «Два пани Б.» М. Гемара. Тож на сцену мали змогу вийти майже всі актори театру від Януша Тиссона та самого Хшановського до одного з наймолодших акторів театру Казімєжа Косидора. Далі – урочисті слова і нагороди, всі від польського уряду. Приємно, що стільки людей отримали відзнаки, бо вони того варті. Орден отримав навіть В. Парубій – директор Львівського обласного будинку вчителя, де польський театр працює. Натомість від української влади – лише грамота від обласного відділу освіти, яку вручив пан Парубій, та пам’ятна монета із зображенням короля Данила від заступника мера Львова п. Москаленка. Як на мене, то принаймні дивно, що театр, який працює в нашому місті стільки років і є активною складовою його культурного життя, не вартий більшої уваги від міської та обласної влади, хоч це і не зменшує любові публіки…
Польський аматорський театр був заснований у Львові через десять років після закінчення масової репатріації поляків з України. Його засновник – вчитель-пенсіонер Пйотр Гаусфатер, людина надзвичайної ерудиції, педагог (викладав польську мову та літературу) і музикант, автор шкільних підручників та свідок мистецьких подій Львова 1900-1939 років. Як пише у своїх спогадах Януш Тиссон, актор і архіваріус театру від дня його заснування: «А все розпочалося одного осіннього дня 1957 року на вулиці Труша 11а, в помешканні Пйотра Гаусфатера. Перша акторська група складалася з випускників трьох польських шкіл, в основному з учнів Гаусфатера, з якими колись творив шкільні вистави». Та й перша вистава новоствореного театру відбулася в залі школи №10 (тепер – школа Марії Магдалени). Для дебюту були вибрані одноактівки «Лицарство селянина» Дж. Верги та «Бабуся та внук» І.К. Галчинського, а вже навесні Гаусфатер поставив «Балладину» Ю.Словацького. Згодом були постановки «Дами і гусари» О. Фредра, «Панна Малічевська» Г.Запольської, уривки творів Ю. Словацького «Марія Стюарт», Мазепа», «Беатрикс Ченчі».
З 1960 року театр живе у приміщенні Обласного будинку вчителя. Такий маленький родинний дім, в якому знайдеться місце для кожного залюбленого в театр. Моя дитяча пам'ять не зберегла образу самого Гаусфатера, лише спогади бабці про нього, бо були ми з ним близькими сусідами, між нами лише – Піскові озера. А за штрекою – Кульпарків, куди йшлося на прогулянку «на село», минаючи дім Гаусфатера. Свідомо пам’ятаю Польський театр вже з часів Хшановського. У дитинстві сприймала його як якийсь родинний театр, бо вибиралися на вистави всім будинком. Щойно ганяли в «козаки-розбійники», а через п’ять хвилин причепурені, в товаристві когось старшого, здебільшого моєї бабці, вирушали на Коперника.
«Гайда на Коперника» – такий дивний клич на виставу. Тоді, дитиною, здавалося, що в цьому театрі можуть грати тільки поляки. І я «замордовувала» свою дитячу приятельку, світлої пам’яті Терезу Гжегоцьку, проханнями піти грати в цей театр, а вона ніколи не піддалася на мої вмовляння, лише через роки акторкою цього театру стала її двоюрідна сестра – Кшися. Вперше вона вийшла дитиною на сцену театру у «Весіллі» С. Виспянського, і це була найщасливіша мить, бо було відчуття, що всі наші дитячі поривання і шана до театру проросла у цьому маленькому дівчаткові, яке з часом покине Львів і вже у Варшаві творитиме свій мистецькій світ. А ще «Весілля» було обрамлене музикою Анджея Нікодимовича, визначного польського композитора, а тоді, у нашій дитячій уяві, просто поважного суворого сусіда і батька нашого приятеля Яська, з яким ми «псували нерви» своїй приватній вчительці англійської мови Марії Матвіївній Обмінській. З нею ж ділилися враженнями про вистави своєю штубацькою англійською.
Два театри, як два світи, творили мій дитячий театральний Львів. Театр імені Марії Заньковецької та Польський народний театр. Після смерті П. Гаусфатера у 1966 році театр очолив Збіґнєв Хшановський, хоча функції режисера в театрі він розпочав виконувати ще з 1960 року. Сам Хшановський пов'язаний з театром від дитинства. Судіть самі: народився і виріс у будинку старого театру Скарбека (тепер – театр імені Марії Заньковецької), де працювали його батьки, актором був його вуйко. Він отримав фундаментальну освіту: закінчив славістику у Львівському національному університеті імені Івана Франка та режисерський факультет Вищої театральної школи при Театрі імені Євгена Вахтангова у Москві. Хшановський був учнем Бориса Захави, вірного послідовника традицій Вахтангова. Проте, при всій любові до театру, пов’язав себе з телебаченням. Від початків Львівського телебачення Хшановський працював на телестудії як редактор і реалізатор кінопрограм, а також музичних і молодіжних програм. У 1983 році через безглузді переслідування компартійних урядовців був змушений еміґрувати до Польщі, але ніколи не переривав духовного зв’язку зі своєю театральною родиною. Керував театром, так би мовити, дистанційно, довіривши його своєму другу і творчому побратимові, унікальному сценографу світлої пам’яті Валерію Бортякову. Як тільки став можливим приїзд Хшановського до Львова, режисер повернувся до свого театру. І ось вже чверть століття він не втомлюється перетинати кордон, щоби продовжувати творити у рідному місті. Я не смію його питати, де він відчуває себе вдома: в Перемишлі чи у Львові, бо свято переконана, що серце його належить Львову і, безумовно, Польському театрові.
Сцена з вистави «Два пани Б.» на ювілейному вечорі
Своє перше десятиліття театр відсвяткував, вже маючи 15 вистав у своєму репертуарі. 1969 рік ознаменувався для театру двома поїздками в Москву, де було зіграно вже згадуване «Весілля» та «Антігону» Ануя. Ці дві вистави – різні крила лету театру: одне – відданість польській класиці, друге – вічне замилування у світовій. До багатьох творів театр повертається неодноразово, наче хоче нове покоління акторів провести шляхом свого мужніння. Серед «багаторазових» постановок театру: «Весілля» С. Виспянського, «Стара жінка висиджує» Т. Ружевича, «У відкритому морі» С. Мрожека, «Помста» О. Фредра, «Ювілей» А. Чехова… Три абсолютно різні жінки тричі входили у світ Ружевича у різні часи: Анна Гаусфатер, Лідія Ілку, Любов Левак. Ця п’єса абсурду кожен раз ставала найточнішим барометром часу. Здавалося, що режисер не будує світ для кожної акторки окремо, не підлаштовує під свій світ, але кожного разу – це справжній енергетичний вибух – консистенція найактуальніших проблем суспільства. «Стара жінка» вже «добралася» і до українських театрів, але все одно пригадується оце акторське входження в похмуро-сірий світ Євгена Лисика (саме він був сценографом цієї вистави), і наче різні голоси звучать у пам’яті… «Цукру, цукру, цукру», – як волання за ковтком свіжого повітря.
Саме ковток свіжого повітря, мабуть, вабив-приваблював львівських митців до маленької сцени театру на Коперника, 12. До Євгена Лисика приєдналася Ірина Нірод – одна із найцікавіших сценографів України, яка багато зробила і для театрів Литви та Росії (зокрема, майже дев’ять років пропрацювала художником у славетному Пеневежському театрі). Саме їй театр завдячує костюмами до вистави «Сон в літню ніч» В. Шекспіра. А вона любить пригадувати, з яким неймовірним успіхом пройшла вистава в Ленінграді, місті, де осягала всі тонкощі сценографії, і де ця вистава могла прозвучати суголосно. Люди різних національностей приходили в цей театр, щоби сказати щось сокровенне, навіть маючи свій професійний дім. Так, зокрема, з театром співпрацювали народні артисти України Лариса Кадирова та Богдан Козак, які не могли поскаржитись на відсутність ролей, але, мабуть, потреба у свіжому мистецькому повітрі приводили їх до маленького театру на вулиці Коперника. Для Лариси Кадирової Збігнєв Хшановський став творчим оберегом впродовж життя, з ним вона створила і свою моновиставу «Стара жінка висиджує».
Саме люди творять дивовижну атмосферу цього маленького театру, який найточніше було б назвати театром-родиною і, не лише через те, що інколи представники різних поколінь, пов’язаних родинними зв’язками, грають на сцені, але й через те, що духовна близькість цих людей робить їх родиною.
Їх в ювілейний вечір на сцені театру ім. М. Заньковецької стояло двадцять. В. Парубій у своєму виступі сказав, що театр сягнув пенсійного віку – 60-ти, на що йому заперечив генеральний консул РП у Львові Рафал Вольський, що театру лише шість разів по десять. А в мене в голові майнуло, скільки ж десятків акторів викохав польський театр: хтось вже не з нами, хтось у світах, хтось у Львові. Пригадуються і Л. Ілку-Хшановська і, Й. Мартинович і, М.Боричко і, Л. Ставицький і, П. Писарчик і, С. Черкас і, В. Ханюк і, В. Каркут і, К. Гжегоцька і, С. Іванова і, Л. Ліщинський і, О. Оверчук і, В. Левак і, Є. Глибін… Останню прем’єру в театрі поставив саме Єжи Глибін, який тепер працює, як актор, режисер та викладач в Катовіцах. «Чепурик» за казкою Бенедикта Герца, з одного боку – перша спроба театру зробити виставу для дітей, з другого – алегорична вистава на всі часи, бо світ курей-гусок-качок так точно розповідає про наш недосконалий світ.
Вистава «Чепурик»
Художником цієї вистави є також колишня львів’янка (а чи бувають колишні львів’яни?!), яка тепер проживає у Перемишлі, Хелена Яцино. На підмогу, як завжди, прийшов Сергій Наєнко, балетмейстер Львівського національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької. Здається, актори театру його розуміють з півслова. Давно вже не доводилося бачити вистави, в якій би актори грали-бавилися майже з дитячим завзяттям. Актриси Ядвіга Пехати, Анна Гордієвська, Любов Левак, Ірена Слободяна, Наталя Ступко – осердя Польського театру – справді розкошують у цій казці-притчі. Про кожну з них хочеться і треба писати окремо. Ядвіга Пехати – з акторської династії Польського театру, кажуть, що ніхто краще не співав батярські пісні, ніж її мама. Ядвіга – чудовий живописець і графік, людина невтомної енергії, акторка, якій підвладні всі жанри. Вона з тих акторів, які справді здатні зіграти навіть телефонний довідник. Їй енергетично під стать Анна Гордієвська. Любов Левак – легенда польського театру. Навіть народна артистка України Таїсія Литвиненко не втрималася на урочистостях, щоби не пригадати її Стару жінку. Ірена Слободян з її тонким відчуттям стилістики – сама елегантність. Інтелектуалка Наталка Ступко завжди дуже точна у малюнку ролі, іронічно відсторонена, але зворушливо віддана режисерським візіям Збігнєва Хшановського.
Театр живе своїм життям суголосно Львову і чутливо відгукується-рефлексує на найцікавішу світову драматургію, яка найточніше відповідає сьогоденню. Власне репертуар цього театру завжди вражає. За останні роки на його сцені з’явилися твори Славоміра Мрожека, Збіґнєва Герберта, Александра Фредра, Адама Міцкевича, Віткация, Шекспіра. Не міг оминути своєю увагою творчість Славоміра Мрожека Збіґнєв Хшановський, який належить до когорти унікальних режисерів, що з повагою і вдумливістю ставляться до авторських текстів. Не знаю, чи перетиналися їхні світи, але схожість долі, коли доводиться покидати рідний дім, не маючи навіть можливості помріяти про повернення, якось невловимо поєднує цих людей.
Збігнєв Хшановський послідовний у своєму режисерському пошуку, в бажанні якомога ближче пізнати автора і дати можливість своїм акторам розкошувати у справді ідеальній драматургії, яка дає змогу існуванню ірреального в межах реального абсурду дійсності. Йому настільки цікава колізія цієї драматургії, що робить спробу подвійного входу в річку, тобто – в море, хоч весь світ впевнений, що «двічі в одну річку не ввійдеш». Хшановський входить у «річку-море» з легкістю досконалого плавця і пропонує своєму глядачеві дві версії однієї п’єси – чоловічу і жіночу. Не змінюючи у своїй режисерській інтерпретації ні однісінької мізансцени, зберігаючи усі акценти Мрожека, тим самим заперечує твердження, що автор вмирає, як тільки завершує написання твору. У милій, зведеній до абсурду сценографії в стилі примітивізму – мальовані рухливі хвилі, так може намалювати море дитина – є певний сенс. Бо режисер ставиться до тексту Мрожека з відкритістю дитини і дає змогу акторам інтерпретувати цей текст з дитячою відкритістю, що означає: перш за все – щиро.
Вистава «Королівна Ляля»
В щирій версії чоловічого світу, де троє виборюють своє право на життя, відгомін чоловічих колізій оживає у віртуозній грі трьох акторів, які є кістяком чоловічої половини Польського театру у Львові: Віктора Лафаровича, Богуслава Клебана, Ярослава Сосновського. У кожного своя правда, доведена до вершин абсурду. Кожен вірить у свій порятунок у цьому житейському морі. Для кожного його аргумент – ідеальний. Нікому з них неможливо надати перевагу. Ані Грубий – Богуслав Клебан, ані Середній – Віктор Лафарович, ані Малий – Ярослав Сосновський, не здатні перемогти у двобої зі стихією. Їх не порятує Листоноша – Казимир Косидор, не захистить своїм танцем Морячок – Маріуш Бардин. Інколи здається, що ця абсурдна боротьба посеред моря так захоплює режисера, що він сам Листоношею пробирається до тих трьох, щоб довершити історію елегантно. У жіночій версії панує жіночий дух, акторкам Хшановського вдається, не ламаючи режисерської концепції, увійти в його море з неймовірною жіночою чарівністю, в якій розквітне-забуяє абсурд Мрожека. Ядвіґа Пехати, Ірена Слободяна та Роксоляна Садовська по-жіночому смакують кожне слово Мрожека і, як найвишуканішу страву, подають її своєму глядачеві. Мрожек, як екзотичний птах, звив своє гніздо на маленькій львівській сцені і можна стверджувати, що йому тут затишно.
В останні роки Збіґнєв Хшановський запрошує цікавих митців до співпраці зі своїми акторами. Так сталася зустріч з польським поетом, літературним критиком, режисером та педагогом Боґуславом Кєрцом. Бо кому ж, як не поетові, ставити п’єсу поета, в якій закладено екзистенційні роздуми про призначення митця. Народження вистави за п’єсою Збіґнєва Ґерберта «Реконструкція поета» – оригінальний дарунок і для глядача, і для акторів, бо найсокровенніші думки Герберта, вкладені в уста… Софокла. У виставі Богуслава Кєрца цю роль грає Віктор Лафарович. Вже десь якось написалося, що у Польському театрі наступив час Лафаровича. Останні роботи актора стають підтвердженням цієї думки. Він вже достатньо зрілий, щоб уміти насолодитися доброю драматургію і достатньо молодий, аби бути у добрій фізичній формі.
За Софоклом – Александр Фредро. Монодрама «Три по три, або записки старого» – відкриття особистості Александра Фредра і черговий акторський тріумф Віктора Лафаровича. «Світ дитинства і юності увесь у Беньковій Вишні, – згадував Александр Фредро у "Три по три", – там довгі дні, довгі пори року, бо коли ж тривати усьому довго, як не у дитинстві. Я не копаюся у пам’яті, однак точно пам’ятаю». Власне хвилями пам’яті вибудовує свою виставу Збіґнєв Хшановський, вибудовує по-дитячому щиро та відкрито (це вже стає авторським почерком режисера, ота дитяча відкритість!). Він не ховає актора за принадами сценографії, а максимально розширює сценічний простір маленької сцени до безмежжя всесвіту, в якому владарює Александр Фредро. А точніше – Віктор Лафарович – актор, який переживає життя автора, як власне одкровення.
Вистава «Гіпноза»
Знаменною подією в житті театру стала участь акторів у майстер-класах Анджея Северина, що проходили у Польському театрі у Варшаві, звідки народилась вистава за поезією Збіґнєва Герберта «Пан Коґіто». В одній виставі зійшлися актори, які покинули Львів і знайшли свій життєвий шлях в Польщі, та львів’яни. Анджей Северин – актор світової слави, робить дуже багато речей, щоби підтримати творчих людей незалежно від місця їхнього проживання. «Гіпноза» Антонія Цвойдзінського, написана у двадцятих роках минулого століття, класична романтична комедія для двох виконавців. Кожна роль бенефісна. Тож Хшановський запросив до участі своїх найвідданіших адептів: Ядвіґу Пехати та Віктора Лафаровича. Мабуть, це була ризикована штука, брати до постановки п’єсу, яка мала так багато інтерпретацій на польській сцені. Та й ще живі люди, які пам’ятають авторську постановку на сцені Народного театру у Варшаві після повернення з Лондона у 1964 році з Софією Мрожовською та Казімєжем Рудським. Обоє цих акторів зіграли також у телевізійній версії п’єси, поставленій у 1967 році.
Тим не менше у львівській версії Хшановський знайшов собі достойних спільників, які до романтичної основи твору додали інтелектуальної іронії і моментами – споглядального брехтівського відсторонення. Глядач до кінця навіть не міг зрозуміти, куди доведуть ці ігри в «кицьки-мишки», і хто, фактично, стає в цю мить кицькою. Ці двоє, в іронічно-вишуканій режисурі Хшановського, перетворювали сцену на поле битви за кохання, незважаючи на побутовість сценографічного простору. Вони перекидалися текстами, наче м’ячем у грі в пінґ-понґ, і лише десь на дні роздратувань та непорозумінь прочитувалось чуттєве тяжіння, яке неможливо описати словами. І тоді прийшло відчуття, що якби раптом в театрі залишилося б лише цих двоє акторів, Хшановському все одно вдалося б творити захоплююче дійство.
Вистава «Шевці»
Неможливо також уявити Львівський Польський театр без вистав за творами Адама Міцкевича. Навіть маленька поезія «Королівна Ляля» стає натхненням до вистави, з легкістю твориться своєрідна віньєтка-шана великому Міцкевичу, феєрія-казка з глибинним етнічним забарвленням. «Шевці» Станіслава Іґнація Віткевича – несподівано велике епічне полотно на сцені маленького театру, здійснене легендою польського театру – актором та режисером Станіславом Мельським. Гротескно-модерністська остання драма Віткевича зазвучала на крихітній сцені Будинку вчителя якось зловісно-пророчо, наче збільшилась до об’єму Всесвіту, стала територією притчовою, незважаючи на брутально-знищуючу іронію дії та слова Віткацого.
Вистава «Йорік, чи сповідь блазня»
І знову Шекспір – «Йорік, чи сповідь блазня». Збіґнєв Хшановський, як дарунок, кидає до ніг Віктора Лафаровича блазнівські монологи і сонети, бо розуміє, що Лафарович дасть собі з усім цим поетичним текстом раду. Він проживе блазнівське життя, як кожну мить свого: не зійде на одноманітність, не буде нудним, чи, ще гірше, повчальним. З ним буде цікаво і тривожно, неочікувано і по-шекспірівськи монументально. Ця майже моновистава із вкрапленням власне аlter ego – Гамлета, тобто Збіґнєва Хшановського. Видається, що Хшановський поставив цю виставу, аби нарешті прочитати вимріяний монолог «Бути чи не бути». В його зрілих інтонаціях немає бунтарського звучання молодості, а є точне карбоване усвідомлення кожного шекспірівського слова, стишене, пережите.
Вистава «Йорік, чи сповідь блазня»
Інколи мене охоплює відчай, що Хшановський втомиться ставити вистави у Львові, бо улюблений наш Львів й так зникає на наших очах ґвалтовно-швидко, нестерпно-боляче. Спогадами намагаєшся вберегти той Львів, який любиш до нестями. Можливо, саме ностальгія за своїм Львовом повела Збіґнєва Хшановського в пошуках... п’єси. Так, саме п’єси, яка залишилася світлим дитячим спогадом, що не зник з роками життя, а років минуло таки багато – вже понад сімдесят. Пам'ять повертає Хшановського у далекі сорокові, які стали для багатьох львів’ян, незалежно від національності, болючим прощанням з рідним містом. Серед тих, хто назавжди його покинув, була трупа польських акторів і вуйко Хшановського. Прощалися польські актори прем’єрою вистави «Скамполо» за п’єсою італійського драматурга Даріо Ніккодемі у перекладі Ярослава Івашкевича. Розповідь про цю милу його серцю виставу варто чути з уст п. Хшановського, бо це неможливо передати словами. Треба бачити його обличчя і блиск очей, коли з ніжністю він вимовляє ім’я «Богуся» – так звали акторку, яка грала роль Галганека. У сьогоднішній виставі Галганек – Вікторія Слободяна, надія на майбутнє польського театру у Львові. З великими труднощами добули текст. Незважаючи на те, що п’єсу переклав Івашкевич, багаторічні пошуки були марними, аж нарешті у Вроцлаві знайшовся рукопис, записаний суфлером! Оці суфлерські нотатки врятували мрію режисера, дали йому змогу освідчитись в любові всім, кого любить його серце.
Вистава «Скамполо»
Саме на Любові тримається Всесвіт Польського театру у Львові, бо як писав український письменник Григір Тютюнник: «Немає загадки таланту – є вічна загадка любові».
Світлини Анастасії Канарської
26.04.2018