Воєнне лихолїтє тяжко прибило наш нарід. Ворожа навала, бої, походи і постої війск зруйнували наші села і міста. Хати і господарські будинки спалені або зруйновані, — в більшости доси зовсїм не відбудовані. Нема рук до працї, нема господарської худоби, нема найконечнїйших предметів до житя і господарства: поживи, одїжи, господарських знарядів.
Українські селяни нинї переважно у війскових мундурах з тугою вижидають кінця війни і повороту до своєї рідної землї, котру тепер оре в потї чола і в тяжкій задумі його матір, жінка або дочка. Вся робота опинила ся нинї на селї майже в руках жінок, на котрих наляг може найтяжше тягар воєнного лихолїтя.
Та не тільки праця для своєї родини тяжить тепер на українських сїльських жінках і горстцї старцїв і дїтвори. Воєнні обставини і недостача хлїба заставила державу завести обовязок працї на рілї.
Народний Комітет і українські посли старають ся всїми силами усунути воєнні злиднї, які натягли на наш нарід, особливо облегшити примус роботи на чужих ґрунтах. В сїй цїли Народний Комітет зібрав yсї зголошені зажаленя нашого народу, зокрема нашого українського селянства, і предложив їх нашим послам.
На сїй основі поставили наші українські посли до ц. к. правительства у Відни на конференції 10. цвітня с. р. в оборонї житєвих інтересів українського народа отсї домаганя:
І. Урядового виясненя розпорядку мінїстра рільництва з 31. сїчня 1918, виданого для удержаня управи рілї, так, аби наші господарі, що мають свої ґрунти, могли без перешкоди своє управляти та не були неправно нїким силувані до роботи на чужих ґрунтах, доки є потрібні до рільничих робіт на своїх господарствах.
ІІ. Щоби прибільшити робітні сили господарські, треба зараз повернути всїх евакуованих до їх громад, як також належить війскових відпускати домів на роботи господарські.
ІІІ. Щоби не перепинювати господарських робіт треба застановити всякі довільні підводи (форшпани) з виїмком тих що в конче потрібні для війска.
IV. Постарати ся о доставу збіжа з України на весняні засїви для господарів Східної Галичини і Буковини.
V. Обнизити стан війска розміщеного у Східній Галичинї та відіслати повернувших полонених до їх приналежних команд, щоби тим способом облегшати тягарі населеня.
VI. На підставі постанови палати послів з 15. марта с. р. застановити всякі реквізиції у сxідній Галичинї і на Буковинї.
VII. Усунути всякі війскові уряди господарські та полишити господарські справи в руках законом покликаних комісій і фахових орґанїзацій господарських, як се уже два рази постановила палата послів.
VIII. Привернути правильну дїяльність Старшини і Рад громадських, а усунути цивільних комісарів, як такі ж війскові орґани з громад східної Галичини.
IX. Супроти розвязаня боєвого фронту на Сходї не треба дальше тримати східної Галичини як воєнну область та належать її увільнити від війскових розпорядків.
X. Безроволочно підняти роботи потрібні для відбудови Східної Галичини, що є найбільше війною знищена зі всїх країв держави.
XI. Розпорядити рівномірно і справедливу виплату причинків на удержанє родин покликаних до війска.
XII. Винагороджувати населенє за всї воєнні чинитьби та в тій цїли розпорядити, щоби комісії для воєнних чинитьб правильно урядували.
На cїй конференції мінїстри признали, що примусу роботи на ґрунтах, який управильнено мінїстерським розпорядком з 31. сїчня 1918 р., не переведено у нас як слїд.
Сей розпорядок говорить виразно, що від примусу роботи на чужих ґрунтах — у нас головно на панських ґрунтах — вільні всї ті селяни і селянки хлїбороби, що мають власні господарства і лише стільки людської робочої сили і тягла, щоби обробити власне господарство. Вони мають обовязок і примус роботи тільки на своїм ґрунтї і нїхто не може їх змусити робити на панських ланах. Тільки ті, що мають більше рук і тягла, як їм самим потрібно у власнім господарстві, мають обовязок помогти иншим, щоби і їх ґрунти були оброблені в цїли прокормленя населеня держави. Примус господарської помочи відносить се одначе в першій мірі до помочи тим селянським господарствам, з яких мужеське населенє покликано до війскової служби. Аж в послїдній мірі відносить ся сей примус до господарської помочи двірським обшарам. Коли одначе дїдич чи посесор не має свого тягла, своїх знарядів і двірської служби, то місцева сїльська громада через свою рільничу (жнивну) комісію, до котрої входять війт, двох або більше відпоручників громади, священик, учитель і відпоручник двірського обшару, — має взяти в заряд панську рілю і в міру можности управити її відповідну скількість у своїм зарядї.
Нїякої панщини австрійське правительство не завело і нїколи завести не може! Свободи особистої не скасовано у нас нїяким законом чи розпорядком!
На такім становищи стоїть правительство.
Насильне вигонюванє з робіт на власнім поли є заборонене. Доки селянин-хлїбороб чи селянка не покінчили своєї роботи на власнім ґрунтї, доти є вони вільні від робіт на чужім а з окрема на панськім!
Народний Комітет, котрому добро і красша будучність українського сїльського народу, ceї основи української нації, лежать найбільше на серци, остерігає українській сїльський нарід перед кроками розпуки. Особливо ся наша щира осторога відносить ся до українського сїльського жіноцтва, яке головну часть воєнних тягарів двигає нинї на своїх плечах. Нехай воно не дає послуху підшептам ворогів, що страшать його панщиною і хотять спонукати до нерозважних вчинків, щоби опісля здусити! Нехай воно пильнує свого господарства і помагає сусїдам, а дасть Біг, що перебуде і сю воєнну хуртовину, — котра невдовзї таки мусить скінчити ся.
А нашу духовну і світську інтелїґенцію взиває Народний Комітет, щоби свого народу не лишала без поради і помочи у тяжкій порі, але сповняла свій народний обовязок супроти рідного народу: освідомляючи його про права і обовязки та обороняючи його на кождім кроцї проти всякого визиску, самоволї і безправства!
Народний Комітет і українські парляментарні посли роблять всякі можливі заходи, щоби усунути, а принайменше облегшити воєнне лихолїтє українського сїльського робочого народу, і є певні, що не одно зможуть зробити в найблизшім часі, що припинить несправедливе примінюванє примусу роботи на панських ґрунтах і усуне головну з причин невдоволеня.
Народний Комітет і українські парляментарні посли мають на увазї також дальшу будучність нашого селянства і в свій час виступлять з домаганєм справедливої земельної реформи.
Та щоби осягнути наші близші і дальші цїли, треба нам в народї розваги і єдности усїх наших народних сил. У витревалости, спокою і орґанїзації перебудемо люте время та станемо господарями на своїй землї!
Львів, дня 17. цвітня 1918.
ЗА НАРОДНИЙ КОМІТЕТ:
Д-р Кость Левицький, голова.
Д-р Степан Баран, секретар.
[Дїло]
18.04.1918