«За Білорусь!» – у Львові

Одна з актуальних місій Львова – бути містом перетину культур, транснаціональним комунікативним майданчиком. Черговий тому доказ – білорусько-шведські Літературні дні, які відбулися тут нещодавно. Виявляється, для того, щоби білоруси зі шведами могли вільно почитати один одного, їм треба їхати 700 км на південний захід.

Кожного травня вже 12 років поспіль у різних містах Білорусі відбувалися Літературні дні за підтримки Шведського Інституту, Шведської ради з питань культури та білоруських незалежних літературних організацій. Цього року, після понад сімдесяти візитів, організатора акції, Марію Сьодеберґ не пустили у Білорусь – і тому акція вимушена була шукати для себе нового місця. Лев Грицюк, скандинавіст і перекладач, допоміг шведським колегам, і саме так білорусько-шведські читання опинилися у львівському Театрі Леся Курбаса. Зі шведського боку участь взяли вісім учасників (Даніель Ґуставссон Пех, Стефан Ерикссон, Єнні Вранґборґ, Даніель Вікслунд, Дмитро Плакс, Анн Вікстрьом, Марія Сьодерберґ, Сіссель Альмґрєн), з білоруського – близько п'ятдесяти (Світлана Алексієвич, Зьміцер Вайцюшкевіч, Наталка Бабіна, Вероніка Фоміна, Світлана Бень, Уладзімір Арлов, Андрей Хадановіч, Барис Пятровіч, Алеся Літвіновская, Алеся Башаримава, а також ще близько сорока гостей із Білорусі).

Локації: Театр Курбаса – Тюрма на Лонцького – Дитячий фестиваль – Дзиґа

Місця, у яких проводилися акції «За Білорусь!», були знакові, і входили у резонанс зі словами, що звучали у їхніх стінах. Письменник Уладзімір Арлов у своєму семінарі про цензуру, влучно зауважив: «Ми якраз знаходимося у стінах театру, що носить ім’я ліквідованого митця – Леся Курбаса. Одним з найбільш ефективних видів дій влади щодо митців у всі часи була цензура». Тема боротьби держави і незалежної культури стала червоною ниткою майже усіх акцій літературних днів.

Найбільше, мабуть, вона була відчутна під час читань у Тюрмі на Лонцького. Дмитро Плакс, Оксана Забужко, Уладзімір Арлов, Юрій Садловський, Барис Пятровіч та Лев Грицюк читали вірші білоруських поетів, які постраждали від влади і були, або і нині перебувають за ґратами. Найбільше, мабуть, згадували про Алєся Бєляцького (політв’язня, правозахисника, письменника, автора праці «Література і нація») та Уладзіміра Нєкляєва (лідера громадської кампанії «Гавары праўду!», кандидата у президенти на останніх білоруських виборах), який за опозиційну діяльність у 2011 році був засуджений до 2 років ув’язнення з відтермінуванням на 2 роки, і протягом цього часу не мав права покидати Мінськ та бути поза межами власної квартири після 20.00. Наразі на поета і політика чекає черговий суд, який мусить визначити його подальшу долю – або звільнити, або відправити ще на 2 роки у в’язницю. Камертоном усіх виступів у акції «Поезії у тюрмі» стало побажання, щоб білоруські тюрми якнайшвидше стали музеями.

Водночас, настрій літературних днів аж ніяк не можна назвати трагічним чи песимістичним. У цей же час у Львові вирував Дитячий фестиваль, і білорусько-шведський «десант» відзначився і на ньому. Лялькова вистава «Mama Mu» від Вероніки Фоміної та Світлани Бень за мотивами оповідань шведської авторки Джуджі Вісландер сподобалася не лише молодшим, але і старшим глядачам. А музичні казки Лапландії від етно-музиканта Даніеля Вікслунда діти і батьки навіть підспівували гуртом.

Обидва вечори у Театрі Курбаса звучала насичена поліфонія мов, мелодій, настроїв і тем: шведська поезія у білоруському перекладі, український конферанс від Миколи Берези, англійська як спільна мова спілкування для музикантів Даніеля Вікслунда та Зьміцєра Вайцюшкєвіча, які імпровізували разом найдивніші симбіози білоруських, українських і скандинавських мелодій… Андрій Хадановіч читав Жадана і Лишегу білоруською, і глядачі впевнено відгадували, чиєму перу належать оригінали текстів. Оксана Забужко, яка раніше переклала українською книгу Світлани Алєксієвич, влучно зауважила, що «переклад для літератури – це як переливання крові»: у обміні віршами, прозою, мелодіями, емоціями народжувалася особлива синергія.

Вершиною транснаціонального вирування став заключний вечір на «Дзизі» – «Зустріч шведської Лапландії та українських Карпат», де крім запланованих Даніеля Вікслунда та Петра Петровича (Ворохта), глядачі змогли почути частково і «Гич-Оркестр», і навіть імпровізований вокал з залу. Треба сказати, що шведські гості перші півгодини просто загіпнотизовано спостерігали за цимбалами і вслухалися у космічний звук. Але коли Даніель Вікслунд зі своєю старовинною скрипкою таки долучився – зупинити вечірку було майже неможливо.

Теми: цензура – сучасна ситуація – взаємозв’язок літератур

«Цензура у державі, яка стверджує відсутність цензури» – з цього семінару Уладзіміра Арлова розпочалися білорусько-шведські літературні дні. Письменник і історик, Арлов зробив для читачів короткий екскурс у історію цензури від апостола Павла, який спалив книжки чорнокнижників, і до сумнозвісних індексів заборонених книг інквізиції, які почали видаватися у 1564 році і остаточно були скасовані аж у 1966 р.. «Особливо ненависним для цензорів в усі часи було слово “свобода”, – відзначив автор. – У свій час у Моцартівському “Дон-Жуані” замість потрібних слів “Нехай живе свобода” герої мусили співати “Нехай живуть веселощі”. Але цензорам і це видалося занадто – і у знаменитій арії співаки виводили замість “Нехай живе свобода” – “Нехай живе задоволення”».

Але часто цензори доходять до абсурдності у своїй пильності, і про це теж з гумором згадав письменник: «Цікавинка для наших шведських колег – щоб зрозуміти особливості шведської цензури: у XVIII столітті шведські цензори були зобов’язані читати не тільки книги і газети, але і будь-які публічні, навіть найкоротші тексти від могильних епітафій до весільних привітань. Відомий приклад, коли у 1738 році цензор заборонив друкувати весільне привітання, бо знайшов там 7 невдалих рим. Отак лютувала шведська цензура. І як-то кажуть, нам би їхні проблеми».

Найяскравіше Арлов ілюстрував білоруську цензуру на своєму власному прикладі – і якби це не були слова учасника подій, важко було би повірити у реальність подібного у сучасній, географічно належній до Європи, країні: «Коли на політичній мапі світу з’явилася Незалежна Республіка Білорусь, на початку цензура, і в тому числі відповідні установи, ще продовжувала своє існування. Але зараз ті часи, початок 1990-х років, згадуються з ейфорійним почуттям щастя. Тоді у моїй збірці “Мовчазний монолог” нарешті перетворився на “Монолог Святого Петра”. У той час ми отримали можливість писати у державних виданнях про речі, десятиліттями табуйовані. Наприклад, про нескінченні війни між нами і Москвою.

Події розвивалися логічно, і у грудні 1995 року було прийнято закон про друк у республіці Білорусь. Четвертим артикулом цього закону оголошувалося скасування цензури. Але ніякої радості з цього приводу білоруські митці не відчули. На посаді президента у нас вже знаходився Олександр Лукашенко. Газети вже починали виходити з білими плямами, в тому числі і на перших сторінках. Через кілька місяців був проведений антиконституційний референдум, внаслідок чого була змінена державна символіка і російська мова отримала  статус державної. Що означає ця державна двомовність у наших з вами умовах, я думаю, українцям пояснювати не треба.

Референдум відбувся в неділю. У понеділок я прийшов на роботу у наше видавництво “Художня література”, і нас познайомили з довгим списком книг, які виключалися з видавничих планів у зв’язку з тим, що втратили тепер своє соціальне значення. Список був підготований завчасно, у ньому були переважно білоруськомовні книги, які могли працювати на національну культуру, на національну ідею, врешті, на майбутнє незалежної демократичної Білорусі. Там фігурували твори Василя Бикова, Лариси Геніуш, твори письменників-емігрантів, ряд історичних книг, серед них – “Білоруські літописи і хроніки”, були там і “Цинкові хлопчики” Світлани Алексієвич. У цьому довжелезному списку знайшлося місце і для книги Уладзіміра Арлова «Десять віків білоруської історії». На думку укладачів цього списку, моя книга порушувала право громадян Республіки Білорусь на отримання об’єктивної інформації. Мушу сказати, що той список відіграв у певному сенсі і установчу роль – він став скеруванням до дій, тому що пізніше ми практично усе з того списку видали у недержавних видавництвах».

Але забороною до видання цензура не обмежилася, і адміністративні утиски стали наступним кроком нового уряду країни: «На той час я, як і багато моїх колег, які працювали у видавництвах, були звільнені внаслідок проведеної у видавництвах чистки. Літераторів, і при тому дуже відомих не тільки у Білорусі – наприклад, нашого поета Ригора Барадуліна – звільняли з найрізноманітнішими формулюваннями. Мені дісталося одне з найбільш примітних – “уволить за выпуск исторической и другой сомнительной литературы”».

Розповідаючи про власні стосунки з цензурою і цензорами, Арлов аж ніяк не жалівся – швидше, гостро іронізував: «У моєму оповіданні “Маша і мядзведзі” ведмеді у звіринці з’їли російську дівчинку Машу. Мені було задано питання (у письмовому вигляді): “Чому саме російську дівчинку?”. Я так само у письмовому вигляді відповідав: “Тому що у тих широтах, де відбувається дія оповідання, російські дівчатка зустрічаються значно частіше за яких-небудь інших – китайських чи грузинських. І тому, просто за теорією ймовірності, російську дівчинку їм було з’їсти значно простіше, ніж будь-яку іншу”».

Крім багатьох інших напівсмішних-напівтрагічних прикладів цензорських зачіпок, Арлов розповів про списки заборонених діячів культури, чиї зустрічі стабільно контролюються або скасовуються міліцією – він сам неодноразово був затримуваний «до з’ясування особи». Проте, зауважує опозиційний письменник, все одно знаходяться активісти, які організовують зустрічі – здебільшого, у офісах або церквах (щоправда, їх місце не називають навіть у телефонних розмовах). І тому лишається впертий оптимізм: «Все це я кажу вам не для того, щоб намалювати безрадісну картину на нашому культурному просторі – навпаки. Режиму не вдалося, не зважаючи на усі ці заходи, приручити, залякати білоруських літераторів. Ми продовжуємо працювати, і то успішно. На жаль, на політичному полі у нас зостався один гравець, у якого немає конкурентів. Але на полі культурному ми повинні, ми можемо, і ми, я думаю, завойовуємо нові плацдарми, беремо реванш».

Інший вагомий внесок реальних цифр і фактів щодо сучасного стану сфери культури у Білорусі зробив своїм виступом керівник Незалежної спілки письменників Барис Пятровіч. У Спілці наразі – близько чотирьохсот письменників (до порівняння, Асоціація українських письменників, що відокремилася від Національної Спілки у 1997 р., налічує 158 членів). Пан Пятровіч розповів, що долю песимізму у їхню роботу внесло останнє проведене соцопитування. За його результатами, 82% білорусів читають художню літературу російською, лише 13% – білоруською, при цьому 80% не читають взагалі. 68% білорусів за жодної умови не надали би переваги книзі білоруськомовного автора. На питання «Кого з сучасних білоруських письменників Ви знаєте і чи чули про них?» 74% відповіли, що не знають нікого; про те, що знають Василя Бикова сказали 6.5%, Нєкляєва і Алексієвич – 2.8%, Купалу – 2.2%.

Пятровіч твердить, що таку ситуацію з читанням у Білорусі можна пояснити або однією фразою, або тисячами причин: «Білоруси вважаються літературоцентричною нацією у тому сенсі, що завжди білоруські літератори стояли на чолі незалежницького руху – так було і в 1920-ті роки, так було і в 1990-ті. Може, саме тому, коли прийшов до влади Лукашенко, першими потрапили під удар саме білоруські літератори… Як можуть знати сьогодні білоруські читачі про білоруських літераторів, якщо їхнє слово не звучить ні на телебаченні, ні по радіо, їхні книги не рекламуються, більше того, їх видання у державних видавництвах заборонено. Зараз у Мінську є всього кілька шкіл, де вивчається білоруська мова, а у обласних містах немає жодної білоруськомовної школи, тим більше у райцентрах. Немає жодного вишу, де велося би викладання білоруською».  

У дусі незламного оптимізму білоруської літературної місії, пан Барис так само зазначив, що є і свої плюси у такій ситуації – мистецтво, література навчилися виживати абсолютно відокремлено від держави. Проводяться фестивалі, у рік виходить близько шестисот найменувань книг у незалежних видавництвах (щоправда, їхні тиражі не сягають більше 500 примірників, тоді як тиражі провладних авторів – 2000-3000). Вдруге була вручена премія Гедройца за найкращу прозу, і цього разу на неї було номіновано понад 40 різних романів (переможцем став Уладзімір Нєкляєв з романом «Автомат з газованою водою і без»). Перекладаються і видаються білоруські автори закордоном. Але тим не менш, 95-98% книг у білоруських книгарнях – російською. І незалежної системи книгорозповсюдження створити досі не вдалося – зв'язок з регіонами Незалежна спілка письменників підтримує через свої п’ять регіональних представництв. Наприкінці свого виступу Барис Пятровіч звернув увагу і на українських сусідів: «Ми, білоруси, так само з увагою слідкуємо за тим, що відбувається в Україні. І багато у чому ті процеси, що відбуваються сьогодні тут, нагадують те, що відбувалося у нас у 1990-ті роки – питання про російську як другу державну, наприклад. У нас так само з цього колись починалося. Але у вас було 20 років незалежності. І я, буваючи в Україні, у Києві чи в Одесі, бачу, як все більше молодих людей, особливо дітей, говорять українською, і батьки так само намагаються з ними говорити українською. І це якраз плід 20 років незалежності України – того, що у нас відібрали, чого у нас не було. Тим не менше, ви самі повинні розуміти, що є речі, які можуть бути зворотніми: я про те, що якщо ваш нинішній президент залишиться на другий термін, і коли йому раптом потім захочеться зостатися і надалі – як це у нас було – і коли направду почнуться ось ці процеси з запровадження другої мови, то далі дивіться новітню історію Білорусі».

У дводенному циклі семінарів у Театрі Курбаса відбулася також зустріч з відомою білоруською письменницею Світланою Алексієвич, яка працює у жанрі літератури факту, і, за словами Оксани Забужко, є авторкою найкращої книги про Чорнобильську аварію – «Чорнобильська молитва. Хроніки майбутнього». Алексієвич розповіла про своє багаторічне дослідження «красного человека» – пострадянської особистості у нових умовах, про мутацію радянщини у різних країнах, про «катастрофу оповіді», яку відчуває письменник, оповідаючи про катастрофи, і про відчуття відсутності людей у сучасній Білорусі, де еміграція стала надзвичайно актуальною проблемою.

Наталка Бабіна, білоруська письменниця і журналістка, говорила у своєму виступі про зв’язки Білорусі та України на Брестщині, звідки вона сама походить – за її словами, це край переплетених коренів та межі цивілізацій. Авторка назвала білорусько-шведські літературні дні у Львові «феєрією і фантасмагорією» – перше стосувалося маси позитивних вражень від насиченого спілкування, а друге – самого факту, що такий захід мусить відбуватися не у Білорусі, а поза її межами. Андрей Хадановіч, вельми відомий вже в Україні письменник і перекладач, познайомив слухачів з цариною перекладу у сучасній білоруській літературі. Крім того, протягом двох днів у Театрі Курбаса діяв «Відкритий мікрофон за Білорусь», де усі бажаючі могли почитати свої вірші будь-якими мовами і таким чином долучитися до акції підтримки білоруської літератури.

Настрої

Коли за короткий проміжок часу відбувається багато цікавих подій, наступає відчуття цілковитого емоційного насичення. Білорусько-шведські літературні дні потрапили до Львова ніби випадково, і ще й до всього водночас із Дитячим фестивалем – тому графік учасників і глядачів був надзвичайно щільним. Але ця багатоголоса, політематична акція привнесла особливу ноту у культурне життя Львова цієї весни – важливу, помітну, і актуальну. Лев Грицюк, організатор з українського боку, так підсумовує тристоронню співпрацю: «Організатори зі шведського, білоруського та українського боків дуже задоволені результатами своєї роботи. Місто Львів тепло прийняло білорусько-шведські літературні дні. Уже лунають думки, щоби Львів став постійним місцем проведення цієї масштабної культурної події, поки шведсько-білоруський дипломатичний конфлікт буде остаточно залагоджено, й шведські організатори зможуть без проблем отримувати візи до Білорусі».

І після усіх цих читань і розмов, звісно, лишається радість, що ми можемо гостинно прийняти культурні події, вигнані з їхніх власних країн, поділитися і сприйняти, познайомитися і розповісти про себе. Але лишається і тривога – як бути певними і що робити, щоб ми самі ніколи більше не опинилися в екзилі?

Фото - Maria Söderberg