Система

Різно продумують людські голови, щоб добре та легко жити. Один бачить своє щастя в праці та й праця стає змістом його думань, бажань і стремлінь. А один воліє звисока глядіти на роботящі руки та й посміхатись із працьовитої людини.

— В мене є своя система біду взяти за роги — думав собі Потап, а на прізвище Потапенко.

Ото ж він наляв до двоушного горщика води та о воду насипав опиханого ячменю. А в печі горіло-дудоніло та пахкало наче попід вікна їхав би колгоспний трактор. Потапенко затирав руки від радости. — Що я так щасливо попав на мою думку. Це ж великий винахід і моя калита наповниться грішми. А во, кажуть, що пани на лакоминку потребують перлової крупи, ґрисику чи краківської кашки... Ха, ха, ха! Люди добрі...

Потап зварив на мяко ячмінний пенцак, вицідив із горшка воду, а варення висипав на стільницю та заніс на піч, щоб пенцаки просушувалися. Так його при цій роботі й ніч застукала. Потапенко й самий виліз на піч та в солодких думках почав дрімати. — Змелю завтра раненько висушений пенцак на млинку від кави.. Грубша каша це буде перлова крупа, а дрібніша — ґрисик. В мене за хатою є ще біла глинка, та якби дрібку додати до каші чи ґрисику, — ото буде краща вага. І кращий гріш із кожної проданої порції. Хай мене дундер свисне, що не зле думаю. Хорошенька моя система...

Веселе й радісне марилось у сні Потапенкові. — А я ще скуплю всьо збіжжя в селі, побудую над річкою великий млин і широкі сита заставлю омелювати краковську кашу, жубрувати на ґрисик і перлівку. Не буду далі в кошику носити на торг, або, як у місті кажуть — на лавечкі, мого товару... Вантажне авто заїде під мою мельницю та мої робітники повні міхи будуть накидати на мій самохід. А я лише сяду собі за кермою та трубкою: — Тра-тра-тра! Набік із дороги, бо купець і млинар везе свій товар до міста. Пан, Потап Потапечко, великий промисловець і розумна голова. Тра-тра-тра! Геть мені з шляху, бо кожного проїду! Або не бачиш, що я міським жителям прохарчування везу! Ти кізлику й слонева голово! Набік мені з дороги! Тра-тра-тра! трубка грає...

Спить Потапенко й про своє щастя мріє. А на печі кіт мурликає і халасує... М'які, добре розварені пенцаки котові до смаку. Чорний коцур мурликає та смачненько злизує господарську систему. А Потапенкові далі плине щастя про велике багатство. — Він уже купив собі особове авточко... Де ж, бо, лицює багатому підприємцеві обтовкати свої кости між навантаженими мішками. Лискавкою мчить легке авточко, колишеться з горба на горбок. Стоп! Стоп! Дитина на дорозі... А трубка не хоче трубіти, лише затялась і хрипить якось дивно...

Потапенко зловив у сні кота за хвіст та натискає на трубку; коцур з’їжився та на всю хату: — М’яв, м'яв-м'яв! А Потапенко далі тисне, тисне... Проклята трубка... далі м’яв, м’яв, м’явкає...

— А бодай тебе чорний дідьку, собаки... гузь, гузь! Схопився Потапенко з печі, лаяв далі кота й на злість усім позбирав рештки котових недоїдків та самий з'жубрував на млинку. І не чекаючи, аж господиня подасть йому снідання, Потап помчав із своїм крамом до міста.

В місті — лиш подай! В мліока розхопили ввесь товар і не торгувались покупці. Ніхто не сподівався, що в крупах є ґіпсова глинка...

— А мені що? Хай не купують. Захворіють діти з цієї їжі, то мені яке діло до цього?

Продумавши ось таку славетну свою систему Потап Потапенко стався частим гостем у місті. Лепсько діло йшло й хорошенькі зсипалися грошики до карманчика. Хороша система.

Так прийшов день, у якому робили лад на лавочках. I Потапенка Потапа застукали з його лакоминками. — Добре тобі, пане господарю, буде в нас. Ти тяжко працюєш і ноги в тебе вже не моцнії, щоб тебе щоднини могли носити далеко зі села до міста. Ми тобі дамо відпустку. Поїдеш, братчику любий, в світ на роботу й не будеш без праці скучати. Але й рілля твоя не буде облогом розлежуватись. Роботящі сусіди твою нивку обсіють, оброблять, адже гріх, щоб земля, не родючи, марнувалася.

Просився ще сердега Потапенко, що самий вже не буде займатися поганим ділом, і десятому буде заказувати... Одначе дарма.

— Гуляй, дядьку! В ряди ставай...

[Рідна Земля]