виголошена на 226 засїданю ради державної дня 18 н. ст. марта при дебатї над законом фінансовим.
По чотиромісячній боротьбі бесїдній, по довготревалих, хоробрих і відважних, битвах, по многих блискучих промовах з правої сторони палати, з лївої і з Центра, від Нїмцїв, Поляків, Русинів, Чехів, Хорватів, Сербів, Словінцїв, Италіянів і Румунів, від лібералів, консерватистів, антісемітів і націоналів pro і contra або анї pro анї сontra — маємо наконець перед собою результат тої чотиромісячної війни. Видѣл буджетовий предложив нам єго в видї внесеня до закона фінансового на рік 1893. Закон фінансовий лежить перед нами, а ми, заступники народні par ехсеllеncе, маємо віддати про него своє послїдне і рішаюче вотум, наконечне конституційне exequatur.
Панове! Єсть се для народів Австрії високоважна хвиля не лиш длятого, що тут при сїй нагодї має ся зробити найважнїйшій ужиток з суверенности народної истнуючої в державах правлених конституційно, але більше длятого, що через наше голосованє народи Австрії мають самі заявити: що і кілько та на яку цїль они зі свого майна пожертвують на загальні цїли в роцї 1893, — бо ми, покликані заступати народи Австрії, в сїй хвили маємо в имени тих народів заявити: що они в роцї 1893 мусять принести в жертву для удержаня держави і єї єдности.
Отже перед нашими очима стоїть величезна цифра 610,384.406 зр. або, після довершеної вже реґуляції валюти, цифра 1.220,768.812 корон. Ухваляти таку кольосальну суму — на те треба відваги, — нї, я виразив ся недобре, — на те треба найсильнїйшого пересвідченя, що та недосягнима квота єсть для биту і розвитку нашої вітчини конечною, а без ухвали тої суми истнованє держави нашої було би загрожене.
Так, панове! Того пересвідченя треба тут тим більше, коли взяти на увагу, що з тих 610 міліонів припадає 287 міліонів, отже майже повних 50% всїх розходів, на видатки непродуктивні, а між видатки непродуктивні кладу я тілько ті, котрі сам п. справоздавець в своїм рефератї назвав такими, а то: видатки на війско, на фльоту, на жандармерію, на оборону краєву, на проценти від довгів державних, на уморенє тих довгів, на субвенції і пенсії. З порівнаня тих 287 міліонів видатків непродуктивних з числом мешканцїв нашої держави виходить, що кождий державанин, великій чи малий, молодий чи старий, мусить в роцї 1893 заплатити 12 зр. не маючи з того матеріяльної користи. Але се відношенє рахунку вийде ще зовсїм инакше, коли ви, панове, відшибнете від загального числа мешканцїв що-найменче 50% неспосібних до зарібку, отже й вільних від податку, — в тім випадку мусите прийти до заключеня, що в роцї 1893 кождий податник має заплатити на вказані повисше непродуктивні видатки державні 24 зр. Коли отже з кождого податку і з кождої дачки мусить ся 50% обернути на цїли непродуктивні, а при рахунку пересїчнім мусить припасти на кождого мешканця 12 зр. а на кождого податника 24 зр., — то, маючи гадку і волю стояти за сим законом фінансовим, треба, як я сказав, не лиш відваги, але й найсильнїйшого пересвідченя, що всї ті видатки необхідні для добра цїлої держави і єї горожан. Брати 610 міліонів зр. з кишенї державан, зубожувати о такі суми загал податників, з их господарств забрати більше нїж пів міліярда зр., а не здати собі справи: яким способом ми прийшли до того міліярда, на що він має обернутись і що за тих 610 міліонів даєсь податникам взглядно всїм горожанам держави, — се було би дїйстно гріхом, було би злочином. І не диво, що п. справоздавця при укладї реферату о сїм законї фінансовім опанували гадки ретроспективні, бо він при укладї свого реферату имовірно відчував те саме, що я отсе відчув, і що відчути мусить кождий чоловік, опинившись в положеню, котрого змінити він не в силї. Так, панове! пересвідченє, що величезну суму 610 міліонів зр. мусить ся ухвалити, єсть у мене, бо я добре знаю, що від того зависить добро держави і добро поодиноких народів Австрії.
Добро нашої монархії — сказав я — вимагає того, бо она, взята в клин трема державами воєнними першого ступіня, — державами великими, з одноцїльною народною основою, з експанзивною силою і тенденцією, — тої жертви від своїх горожан для свого истнованя, удержаня і розвитку необхідно потребує, коли, при таких обставинах, не має зречи ся своєї місії, до якої она покликана через свою традицію, своє ґеоґрафічне положенє, свій склад народностей і своє культурне призначенє.
Добро поодиноких народів Австрії — сказав я — а особливо славяньских народів, що творять більшість в державі, вимагає від нас тої жертви, бо на мій погляд Австрія, бачить ся, покликана до того, щоби стала пристанищем і охороною національних заходів всїх менших народів славяньских, котрі самі про себе не можуть супротив тих величезних войскових держав творити осібної цїлости державної, а полишені самі собі, скорше чи пізнїйше мусїли би розплисти ся одні в великім ґерманьскім, другі в россійскім мори.
Се говорю в першій лінії яко Славянин а в другій яко Русин, бо я пересвідчений, що рускій нарід в Австрії має і мусить мати всї вигляди на своє истнованє і на свій національний та культурний розвиток, — до чого деинде тепер не має нїякого права.
Отсе причини, що наказують менї віддати в имени моїх виборцїв свій голос за тим законом фінансовим, хоч маю свідомість, що через те накладають ся на них важкі, дуже важкі тягари, і що може нїодин з австрійских народів не потребує так дуже полекші тягарів, нїодин тужнїйше не дожидає єї від своїх заступників як именно той — в остатнім часї економічно загрожений і дуже пригноблений нарід рускій. Тому-то й не диво, що в такім положеню опановують чоловіка гадки ретроспективної натури, бо річ ясна, що в такій хвили хоче ся вповнї здати собі справу: яким робом стало ся, що ми дійшли до такої велитної цифри, — як дійшло до того, що з надмірної суми 610 міліонів річно майже 50% мусить ся обертати на цїли непродуктивні, — і як було колись, а як єсть тепер. Тому-то й не диво, що як-раз ті самі гадки, які мав п. справоздавець при укладаню свого реферату, насунулись і менї.
— Бо-ж і я постановив собі: кинути при сїй нагодї погляд в зад на нашу господарку фінансову, і що п. справоздавець в богато дечім перебіг мене, то я очевидно мушу найбільшої части своїх виводів зречи ся, бо не сказав би нїчо нового. Але таки позволю собі навести деякі замітки, а се просто за-для того, бо п. справоздавець приняв в своїм рефератї за вихідну точку своїх помічень рік 1867, в котрім ми мали остатний буджет вкупі з Угорщиною, — а я рад звернути вашу увагу, панове, на різницю, яка заходить між першим нашим окремим буджетом з року 1868, а теперішним, бо від того часу до кінця сего року мине повне чверть столїтя. Рік 1868 єсть для нас именно з тої причини важнїйшій анїж рік 1867, бо ми в тім роцї ухвалили першій самостійний буджет для нашої половини держави.
Отже в роцї 1868 ухвалили ми видатки для нашої половини держави в квотї 320,230.526 зр. а доходи в квотї 281,245.907 зр. — а по 25 лїтах видатки зросли о цїлих 290,153.880 зр., а доходи на суму 612,511.620 зр., отже аж о 331,255.713 зр. В тих 25 лїтах доходи більше нїж подвоїлись, — зросли о цїлих 118%, а се чинить пересїчно приріст видатків 11,249.000 зр. а доходів 13,500.000 зр. на кождий рік адміністраційний.
Коли зуставити з собою поодинокі жерела доходів державних, то побачите, що безпосередне оподаткованє від року 1868 зросло з суми 66,119.251 зр. на 108,740.000 зр., отже аж о 85%, а посередне оподаткованє зросло за той сам час з суми 162,067.000 на величезну суму 286,581.001 зр., отже аж о 124,520.000 зр.
При сїм обрахунку я не увзгляднив цла, котре прецїнь також сюда належить, а оно від того часу зросло з незначної суми 20,000.000 зр. на 41,900.000 зр., отже о 21,900.000 зр., або більше нїж два рази.
Квота на спільні видатки збільшила ся в тім часї о 31,146.000 зр., а видаток на довги державні о не малозначну суму 51,000.000 зр.
На кождім поли господарки державної виявило ся величезне побільшенє супротив 1868 року.
Але хоч-би Ви, панове, взяли на увагу лише послїдне десятилїтє нашої господарки фінансової, то найшли би Ви в нїй той самий ростучій нахил, бо від 1882 року збільшив ся посередний податок о 47,000.000 зр. а безпосередний о 19,550.000 зр.
А тепер насуваєсь питанє, котре я вже з початку моєї бесїди поставив, в якій спосіб сталось се, що за тих 25 лїт видатки і то непродуктивні так страшно збільшились, і друге питанє, чи в тім часї сила продукційна народів австрійских поступила в такім самім відношеню, як вимоги, ставлені до них державою? Що-до першого питаня, то можна на него дуже легко відповісти.
Довгі лїта мусїли ми боротись з постійним буджетовим дефіцитом, котрий в роцї 1878 дійшов до величезної суми 94 міліонів, і аж по лїтах тяжкої працї і найбільшого напруженя удало ся в роцї 1889 усунути сю буджетову недугу.
Не було відваги спосібні до податку елєменти відповідно оподаткувати і вдоволювано ся цїлком простим але нездоровим способом покриваня дефіциту, затягаючи заєдно нові довги державні.
Друга причина сего збільшеня видатків не лежить в нашій винї, бо причиною сею єсть в цїлій Европі що-раз більше переважаючій мілітаризм, котрий маємо завдячувати 1871 рокови, ввійшовшому з того-ж нїмецко-францускому антаґонізмови і опертій на тім політицї, як також россійскій політицї на Всходї. По-за тими мілітарними державами не може лишитись по заду австрійска монархія, і длятого ми мусимо покутувати за гріхи, котрих ми не допустились.
А третою причиною нашого фінансового клопоту уважав би я договір заключений перед 25 лїтами з Угорщиною і установлене в тім договорі чисельне відношенє. Той договір міг бути для 1868 року справедливий і відповідний, але тепер він таким не єсть, і він мусить змінитись, і то змінитись в користь сеї половини держави.
На друге питанє: чи в часї від 1868 до 1893 року піднесла ся і сила продукційна народів австрійских в такій самій мірі як вимоги держави до них, не легко найти відповідь.
П. справоздавець гадає, що так єсть, він відповідає і на се питанє в дотичнім уступі свого справозданя аподиктичним "так".
На жаль я не можу згодитись з сим висказом. Я именно маю досить причин припускати, що так не єсть, що більша часть населеня не сталась менше спосібною до консумції, що особливо в низших верствах населеня треба зазначити на поли економічнім застій, що там безперечно наступило зубоженє.
Не можу тут запускатись в наводженє дат, бо се завело би мене за далеко, але се одно мусить менї певне признати п. справоздавець, що від року 1868 стали условини житя і удержаня о много тяжшими і неприступнїйшими для елєментів економічно слабих; що ті елєменти засуджені в наших часах в сурроґати, та що для них тягар податковий в теперішнім часї о много тяжшій як був перше.
А де причина сего? Після моєї гадки власне в тій обставинї, що відношенє між силою продукційною більшости податників а тягаром податковим, котрий на нїм тяжить звихнено і то з шкодою индівідуальної господарки в користь господарки державної і в користь великого капіталу. Тим не хочу я ще сказати, що сі вимоги держави до єї горожан суть самі в собі утяжливі і невиносимі, нї, але я кажу, що причини сего невідрадного положеня треба глядати в нерівномірнім розложеню тягару податкового. Подїл того, чого держава до свого удержаня потребує, не уложений і не переведений після сили продукційної поодиноких податників, і се власне найнизші верстви найбільше пригнїтає і шкодить им в их господарцї. А особливо дає ся чути, надзвичайний зріст посередних податків всїх найважнїйших консумційних артикулів, придавлює кождий економічний поступ і робить немоливим житє для бідного чоловіка. Ще в роцї 1882 випадало на одного мешканця 7.80 зр. посередних податків, а від сего часу так поступило се оподаткованє, що тепер випадає на одного мешканця 12 зр.
Таким чином перейшли ми в тім взглядї не одну західну державу і край, котрі культурно і економічно о много більше поступили і о стілько-ж сильнїший суть від нас.
І ся обставина зовсїм не єсть доброю ворожбою, бо се загально признана і відома річ, що посередне оподаткованє тяготить найбільше на найнизших верствах населеня, і власне в тих державах, де посередні податки надто високі, зростає нагле скоро зубоженє а з тим і здичілість найнизших верств населеня.
Вигідне то средство для адміністрації скарбу: добути гроші, — але оно й дуже небезпечне і мусить прикладатись незвичайно осторожно, бо лихі наслїдки такого оподаткованя показують ся пізнїйше, як при споживаню опіюм, а все-таки показують ся! Отже я розумію п. справоздавця зовсїм добре, коли він вказує на се, що треба глядати нових жерел доходу, але на мій погляд годї знайти того в податках посередних. Хочете мати податок від сїрників, податок транспортовий і оборотовий, то мусите увільнити иншій консумційний артикул від того оподаткованя; я не міг би згодити ся на них без якоїсь пільги для верств біднїйших.
Коли ми, панове, розтягнемо ті ретроспективні поміченя також на поодинокі віддїли міністерства, то зможемо витягнути також певні значні консеквенції для нашої фінансової господарки.
Видатки міністерства справ внутрішних зросли ледви о 4,800.000 зр., міністерства просвіти майже о 20,000.000 зр., міністерства скарбу о 5,000.000 зр., міністерства торговлї о цїлих 115,000.000 зр., міністерства судівництва о 12,000.000 зр., міністерства краєвої оборони о 16,000.000 зр., а міністерства рільництва рівно-ж о 16,000.000 зр.
З того докладно видко, що поодинокі галузи нашої адміністрації державної мають зазначити незвичайний зріст в тих 25 роках, як ось міністерство торговлї, міністерство просвіти і оборони краєвої; они тепер мають на переводженє своїх задач і на сповненє своїх обовязків дуже значні суми, що в тім часї 25 лїт зросли в четверо і в пятеро.
У других міністерств сей зріст не виявив ся, як ось при міністерстві справ внутрішних, судівництва і при міністерстві рільництва. I ось для мене ясно: длячого у тих галузей адміністрації вічно нарікає ся на недостаток. За-для недостатку потрібних фондів они від того часу не могли розвинути ся.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 23.03.1893]
(Дальше.)
Міністерство рільництва вправдї зазначує приріст о 16,000.000 зр., але сей приріст не находить покритя в скарбі державнім, а лише в доходах з лїсів і домен та копалень, котрі з маленької суми 146.000 зр. в роцї 1868, зросли сего року на 14,788.000 зр.
На цїли рільництва вложено до буджету в роцї 1868 з грошей державних малу суму 470.300 зр., а на рік 1893 суму 1,958.620 зр., отже в порівнаню з роком 1868 маємо зазначити зріст лише о 1,488.620 зр. При такім станї річи дасть ся пояснити: чому зі всїх сторін держави, котра єсть краєм par ехсеllіеnсе рільничим, — в державі, де зі всеї людности майже аж 12 міліонів, отже більше як половина, належить до стану рільничого — в державі з краями коронними, де буває до 90% людности стану рільничого і в господарстві рільнім находить своє єдине удержанє, — дають ся чути жалї, що правительство на поли рільництва не зробило нїчого, — що австрійска держава на-скрізь рільнича, на поли тої господарки полишилась далеко позаду других західних країв і держав, та що у нас хлїборобна господарка а з нею і хлїбороби, особливо стан селяньскій, доведені над берег руїни.
Отже тут мусить ся зарадити, — для хлїборобної господарки для єї двигненя, для спосібности до конкуренції з заграницею, мусять ся підняти способи і потрачений на те гріш видати з каси державної, коли не хочемо, щоби хлїборобна людність а особливо стан селяньскій цїлком не попав у руїну, бо з ним мусїла би пропасти й цїла держава. Памятайте, панове, завсїгди на те: "ohne Bauer kein Reich mit Dauer!" [без мужика держава не вдержить ся].
Ремісло, промисл і торговля певно дуже важні галузи нашої народної господарки, але хлїборобне господарство се єї властивий нерв, — коли оно пропаде, мусить упасти також торговля, ремісло і промисл. [Щиpa правда!] В интересї держави, торговлї, ремісла і промислу єсть — людність хлїборобну зробити здібнїйшою до більшої продукції а тим самім і до більшої консумції, бо она єсть для держави підвалиною цїлої державної будови, а для других станів — кормителькою.
Треба конечно заводити рільничі школи, институції вандрівних учителїв, орґанізувати спілки селяньскі, товариства для рентованя земель, і до рільничих відносин примінені кредитові товариства — все те заводити треба чим скорше, — дальше треба піднести хов худоби, а рівночасно треба увільнити і ухоронити стан селяньскій перед використуванєм посередників торговельних, безсовістних експльоататорів і пявок селяньских. До тої роботи мусить правительство забратись як найскорше, потрібні до того фонди вистарати, бо всего того вимагає интерес держави.
Однак найгірше стоїть дїло з віддїлом міністра справедливости. Від року 1878, отже від 15 лїт, на тім поли не лиш не зросли видатки, але ще й зменшились о 400.000 зр., — бо перед 15 лїтами ухвалено для міністерства судівництва суму 18,051.920 зр., а на сей рік призначуєсь сума 17,667.000 зр. Отже настала стаґнація.
По міністерстві рільництва єсть се найбільше болюче місце в нашій державній адміністрації і саме длятого дають ся скрізь чути жалї. За мало судів, за мало судьїв, за мало судових урядників, за мало маніпуляційного персоналу, за мала дотація стану судейского, безплатні авскультанти і голодуючі діюрністи, — то хиби, що підгризають судівництво і нищать єго.
О дорожни виміру справедливости, о застарілім і давно пережитім законодавстві на поли поступованя в справах спірних і неспірних я вже й не хочу говорити, бо се вчинили вже другі передо мною. Але я звертаю ся з покірною просьбою до Є. Ексц. міністра справедливости, щоби зарадив усему тому лихови, бо теперішний стан — з дивовижними коштами, з довго-треваючою і формалістичною процедурою та з розпаношеним покутним писарством, деморалізує і нищить людність селяньску. Селянина через ті лиха приведено вже до того, що він в справедливість уже майже зовсїм не вірить і у всїм бачить викрутаси, призначені на те, щоб єго вивести в поле.
Сама справедливість вимагає, щоби ми основи нинїшного поступованя закинули, а завели публичне і устне поступованє, бо тілько в той спосіб може нарід набрати довірія до виміру справедливости і до своїх судьїв. В житю державнім довіріє народу єсть величезною запомогою, але нарід, аби увірити, хоче бачити і чути, бо єго, на жаль, за часто обдурювано. Як оно нинї дїє ся, нарід бачить добре, що стало ся з цїлого процесу, з усеї писанини в судї, але він не має понятя, яким способом оно так сталось, а се річ найважнїйша. Та й не можна людям за зле брати, коли они мають сумнїви. Мотиви розсуду справи стоять на папери, — але-ж кілько то стояло на папери, на письмі і запечатане, а однак не було правдою! Прокламації, конституції, листи вольности, проґрами, — все папір — нїчо більше. Нарід хоче правди, длятого хоче єї видїти й чути.
Не треба думати, що наш нарід має яке-небудь довіріє до письменного тайного поступованя. До теперішних обставин судових він не має довірія і я се заявляю зовсїм отверто. Коли-ж має ся на-ново придбати єго довіріє, то мусить ся завести устне і явне поступованє в цїлім обсягу цивільної практики.
Народови треба дати доказ, що на єго голос уважає ся, а єго интересів не маловажить ся. Нарід почуває, що при теперішнім законодавстві судовім нечисти елєменти єго використовують, — що розпаношуюче ся покутне писарство, — той доконечний наслїдок нашого теперішного поступованя, — гнете єго і використовує, але він не може собі помогти і паде в жертву самолюбним, несовістним і цїлком моральним писарям покутним.
Також нехай менї буде вільно звернути увагу Єго Ексц. міністра судівництва на спосіб, в якій заряджує ся майном сирітским. Міліони майна малолїтних сиріт марнують ся. Суд, перетяжений різнородними чинностями, не має на стілько робочих сил, щоби контролювати заряд майна сиріт, а опіка, котра обовязана завідувати майном, виконує свій обовязок лише на власну користь в той спосіб, що сироти можуть говорити о щастю, коли доживши повнолїтности, зможуть без процесу дістати в свої руки бодай коренне майно. Я знаю з своєї практики богато випадків, де спадкоємцї, ставши повнолїтними, мусїли против свого опікуна перевести довголїтний і коштовний процес, заким прийшли в посїданє частини унаслїдженого нерухомого майна, — на рухому спадщину мусїли махнути рукою. О складаню рахунків нема й бесїди. Все — книжки сирітскі, акти спадкові, вписи випадків смерти, назначеня опіки — все то виконуєсь лиш на стілько, щоби формально сповнити приписи закона, аби виказати, що все те находить ся в судовім архіві. Дїйстне-ж житє — річ побічна.
Коли я вже при слові, мушу також згадати о поступованю в спорах о нарушенє посїданя. То поступованє, котре людність мого рідного краю майже до тла нищить. Кошти того поступованя, примус комісійний і сполучена з тим комісійна оплата, що не раз досягає значної суми, нищить селяньство, а по-при те таке поступованє впливає дуже деморалізуючо, бо недодержанє чисто формального 50-дневного речинця преклюзивного по сповненю нарушеня власности — нераз і найретельнїйшого посїдача і властителя позбавляє найлучших єго прав. Таке поступованє треба конечно знести і заступити другим, дешевшим, справедливійшим і вимогам наших обставин відповіднїйшим. Не хочу вже о тім згадувати, що такі процеси ведуть ся цїлими роками. Менї відомий один, що тягне ся 18 лїт!
Але на одно ще мушу звернути увагу, а то на розвельможняюче ся покутне писарство, що селяньску людність руйнує і деморалізує. Після реферату, уложеного галицким видїлом краєвим о реформі неспірного поступованя — має Галичина більше нїж 3.260 покутних писарів-жидів, але за те має лише 431 адвокатів і 199 нотарів, — покутних писарів, що у скарбового уряду яко покутнп писарі фасіоновані і оподатковані. [Слухайте.]
Чи-ж тим держава, закон не узнає того огидного ремісла, що живе лише використуванєм бідного непорадного народу. Живе — сказав я, але се вираз невідповідний. Бувають же покутні писарі, що мають річного доходу 4000—6000 зр., а то не значить лише: жити! Се лихо — найбільше лихо, яке зїдає нарід. Покутне писарство вдирає ся в родину, поміж батька і сина, поміж дочку і матір, поміж брата і сестру, та виплоджує спори родинні на шкоду обох сторін, руйнуючи житє родинне, головну підставу державного орґанізму.
Через покутне писарство у нас в краю ловлять селян en gros, — використовують нарід в яркій спосіб і деморалізують єго, власти приглядають ся байдужно тій роботї. Сей або той суд виступить часом против того рака, — але щоби яка власть політична виступила коли-небудь, мені невідомо. Поступованє дисціплінарне, установлене против покутних писарів розпорядженєм з 8 червня 1857 [В з. д. ч. 114], єсть недостаточно, — але й оно не виконує ся. Отже я кличу о поміч! Тому лихови треба конечно конець зробити!
Коли прийде на те, що для улучшеня судових відносин треба ухвалити більшу дотацію, — я ручу, що Єго Ексц. міністер судівництва як тут так і у людности може числити на однодушну підпору.
(Конець буде.)
[Дѣло, 24.03.1893]
(Конець.)
Тепер позвольте менї, панове, обговорити кілька справ галицких.
Занадто часто мовить ся про пасивність мого родинного краю. І я хочу говорити о тій річи, котрою перед годиною займав ся Єгo Ексц. п. міністер скарбу. В остатнім часї при дебатах над буджетом міністерства фінансів справу сю в наслїдок виводів п. міністра скарбу знов піднято і єї богато обговорювали і тут в палатї і по часописях.
Супротив того я мушу сконстатувати, що королївство Галичина в тім розуміню, в якім єго називають пасивним, — зовсїм не єсть пасивне, бо зі спільної каси державної не видаєсь анї шелюг для того краю, а навпаки, з рахунків долучених до буджету державного дуже легко сконстатувати, що Галичина зложила на спільні цїли державні
в 1889 роцї — 26 міліонів
в 1890 роцї — 25 міліонів
в 1891 роцї — 31 міліонів
в 1892 роцї — 27 міліонів
в 1893 роцї — 27 міліонів.
На Галичинї держава не робить такого злого интересу, як то загально старають ся представляти. Справдї, Галичина єсть лучша — богато лучша, нїж єї слава!
В тім розуміню она не пасивна, але пасивна в другім, а именно в тім розуміню, що она єсть полем позбутку, краєм позадним [Hinterland] для индустрії західних країв коронних. Нехай буде, і я се допускаю, що творча спосібність населеня сего краю стоїть далеко посаду творчих спосібностей других країв, а именно королївства Чехії, а що податкова сила єго не відповідає анї обширности землї анї числу мешканцїв. Але за се нїяк не можна винити населенє того краю, бо коли-б правительство від 120 лїт було про той край коронний дбало так, як про другі краї і як оно від 1860-их років дбає, — ми би і в тім напрямі дігнали були другі краї коронні.
Коли у нас в краю до-тепер не розвив ся промисл, то зовсїм не винно тому населенє, бо кождий порив людей краєвих до витвореня житя промислового зараз пригнїтано всїми можливими способами, аби тілько не допустити, щоб західний промисл з-відтам був випертий, — отже тій, ворожій нашому краєви системі маємо дякувати, що коли наш краєвий промисл не міг розвинутись, бо гнет в зародї душено єго, — тепер заливає нас найлихшій товар західний. Медлінґска фабрика обуви засипує Галичину своїм дрантєм, а краєве шевске ремісло має истнованє утруднене, ба майже неможливе.
Говорити про пасивність Галичини справдї нема рації — і вже й п. міністер скарбу вивів і піднїс, що пасивности взагалї нема а ми маємо дякувати лише тій обставинї, що зиск Великого промислу і великого капіталу вандрує з наших кишень з Галичини до західних країв, де истнує великій промисл. Коли-б ми могли були, при прихильній системі правительственній, задержати той промисл у себе дома, то ми й могли бути так независлими від других провінцій, як сегодня.
Упоравшись з пасивною Галичиною, переходжу до "розпещених дїтей" галицких.
Коли д-р Вайґель при дебатї над міністерством скарбу звернув увагу на надто строге орудуванє шрубою податковою, a Єгo Ексц. міністер скарбу у відповіди єму вказав на залеглости податкові, на мальверзації і на упавшу мораль податкову, — тогдї всюди, а особливо по часописях піднято великій крик і пописано дуже а дуже богато о "розпещених" галицких дїтях.
Що галицкій мужик не єсть "розпещеною" дитиною, на се нехай послужить доказ. Дати автентичні. Одному халупникови, що має селяньску хатину з мешканєм під числом дому 21, одну парцелю до будови і город величини 90 квадратових сяжнїв, з катастральним чистим доходом 96 кр., наложено податок з додатками в квотї 5 зр. 72 кр. На другого халупника під числом 34 в другій громадї, що має малу хатину з глини і дерева, парцелю до будови і огород величини 319 квадратових сяжнїв, наложено податок на суму 6 зр. 30 кр. Дім під числом 19, ґаздівство з 9 морґів і 1476 квадратових сяжнїв поля з катастральним доходом 22 зр. 5 кр. обложено в роцї 1886 податком з додатками в сумі 11 зр. 83 кр., в роцї 1891 сумою 15 зр. 25 кр., отже в пятьох лїтах податок пійшов у гору о 4 зр. Другій дім під числом 49, що має 12 морґів і чистого доходу 25 зр. 62 кр. платить податку 18 зр. 83 кр., отже зостаєсь єму 6 зр. 73 кр. Иншій дім під ч. 108, що має 9 морґів і 48 квадратових сяжнїв з чистим доходом 18 зр. 98 кр. платить податку з додатками 14 зр. 26 кр., а ще один під числом 8, що має 8 морґів і 600 квадратових сяжнїв з чистим доходом 18 зр. мусить платити податку 16 зр. 20 кр., отже остаєсь єму надвижка 1 зр. 80 кр. — кажу: один зр. і вісїмдесять крейцарів!
Отеє то "розпещені" дїти, про котрих говорено, а податок зїдає у них цїлий катастральний дохід! Чи-ж можна тут ще говорити о "розпещених дїтях?!
Або возьмім перших двох халупників, що окрім хати і малого яринного огорода нїякої більше власности не мають — один з них платить річного податку 5 зр. 72 кр. і має жінку та троє дїтей, другій платить річно 6 зр. 30 кр. і має також родину, — з-відки-ж він має взяти ту податкову суму? — дім єму того не дає, мусить ити на роботу, а що у нас сельского робітника платять денно пересїчно по 20—25 кр., то той чоловік мусить цїлий місяць мозолитись і горювати та з цїлою родиною голодувати, заким ту суму збере! То також "розпещена" дитина мого народу! — не правда?
Говорено також о упадку податкової морали. Се рішучо не може відноситись до селянина, бо у него найважнїйша річ — обовязок податковий і єго сон не бересь, коли не має потрібного на те гроша. Цїлий рік передумує над тим, щоби міг сплатити податок, а коли не в силї, тогдї він найнещасливійшій чоловік в світї!
Ось вам зразок з житя. Один бідний селянин завинив податок за три роки. З причини зарази на худобу не міг продати безрог, аби заплатити податок. Єму заграблено. Що-ж він робить? Лишає жінку з дїтьми на господарстві, наймаєсь за парубка у властителя підвод на цїлий рік, каже собі річну плату виплатити наперед і вирівнує тим довг податковий. Отсе правдива мораль податкова, а таких фактів міг би я навести дуже богато.
В тім взглядї селянин надто честний! Але він не в силї сповнити всїх вимогів, які єму ставить ся. Мантити він не вміє, тож пропадає, — і справдї видко загальний упадок стану селяньского. Грунтовий податок занадто високій, домово-клясовий дуже гнетучій і несправедливий, обставини господарскі для мужика дуже невигідні, то й не диво, що він з року на рік з податками залягає і що нинї виказують шість міліонів залеглостей податкових! Що при сїй охотї селян до плаченя податків залеглости так зросли, се найлучшій доказ, що він не в силї платити податків.
В сїй високій палатї жадано вже нераз ревізії катастру грунтового податку і я вповнї прилучаюсь до того жаданя. Ревізія мусить наступити, щоби малому хлїборобови полекшено так само як то після нових законів податкових має ся полекшити тим малим податникам, що платять податки заробковий і доходовий та й взагалї слабшим елєментам заробковим, і малому хлїборобови треба полекшити, инакше мусить під тягаром податків упасти. Отже треба конче забратись до реформи податку грунтового, а домово-клясовий податок для селян знизити.
Говорено також о шрубі податковій, котра остатним часом мала працювати з величезною силою. Не знаю, чому ті жалї й лементи відозвались аж тепер, коли селяне вже від богато лїт на те жалують ся.
Селянин жалуєсь прецїнь уже від лїт на гнет податковий, а не знайшов ся нїхто, щоби за ним уняв ся. Що-до него нема й мови о приміненю новелї з року 1887, єго граблять до послїдної сорочки, — а коли Єго Ексц. і міністер скарбу покликував ся на справозданє одного урядника, котрий мав написати, що в Галичинї дїють ся обманьства, то Єго Ексц. не возьме й менї за зле, коли я єму відчитаю письмо одного скарбового урядника, одного мого приятеля, инспектора податкового. Він пише між иншим: [Бесїдник читає:]
"Селянина граблять і мусять грабити до послїдної сорочки, длятого, бо коли єму заграблять усе, що для него найпотрібнїйше, то змушують єго чим скорше заплатити податок. Селянин, доведений таким чином до краю, иде до жида, зичить гроші на лихварскій процент і до кількох лїт стає скінченим драбом і жебраком."
Ce ipssisima verba того податкового инспектора, а говорить о річи, котру дуже добре знає. [Так єсть!]
Екзекуційної новелї з року 1887 не прикладають до нашого селянина. Я маю безлїч випадків і міг би навести яркі приміри, що людність боронила ся против того, а кождий виступ против податкових екзекуторів і кожде жаданє, щоб екзекуційна новеля прецїнь прикладалась до селян, було надаремне. Коли хто жалував ся у старости, то діставав відповідь: "Внеси на письмі!" А прийшов до инспектора, то той єму сказав: "Податок мусиш заплатити", а поборець податковий, до котрого вкінци звернув ся, спитав єго: "Маєш гроші?" Так поступають з селянином наші політичні і податкові власти при обовязуючій новели з 1887 року. [Щира правда!]
Чи таке поступованє справедливе, льояльне, — се лишаю на боцї.
Та досить уже з тої матерії, переходжу на инше поле. Хочу мовити тепер о політичній адміністрації мого родинного краю. О теперішній адміністрації, о так званих політичних властях, котрі на мою гадку не повинні мати тої технічної назви, о их недостатках і хибах говорено і писано як в сїй палатї так і по-за нею вже так богато, що я не потребую их критикувати, — досить буде менї заявити, що й на мою гадку конче потрібно як найскорше взятись за их реформу, коли хочемо, щоби адміністрація відповідала вимогам нашого часу і нашим поступившим наперед обставинам житя. Єго Ексц. п. презідент міністрів признав се сам, що на тім поли мусить настати поправа, а я би сказав виздоровленє.
Коли така адміністрація не дописала в других краях, то що вже маю я казати про адміністраційні орґани мого краю, котрі прецїнь знижують на орґани до стяганя податків і рекрутів, а в часі виборів на машину виборчу?
Наші орґани адміністраційні думають, що як они сповнили ті три чинности на вдоволенє своїх зверхників, — то зробили вже все, чого від них вимагає ся.
А яка-ж причина того лиха?
На мою гадку причин, які наші орґани адміністраційні звели на те, чим они нинї, єсть чотири, а то:
Першою причиною єсть застаріла, на давно вже пережитих основах спочиваюча орґанізація цїлої адміністрації;
другою причиною єсть недостаточне виобразуванє адміністраційного законодавства;
третою причиною єсть дотація невідповідна на теперішні обовязки і задачі, котрі повинна мати адміністрація, і викривленє поодиноких орґанів адміністраційних;
четвертою причиною єсть хибний і цїли невідповідаючій теріторіяльний подїл країв на поодинокі повіти адміністраційні.
Міг би я ще не одно розказати про галицкі відносини, міг би-м ще не одно навести таке, що всїх зацїкавило би, але мушу, бо вже так пізна пора і я надто змучений, на тім перестати. А все-таки мушу ще кількома словами діткнути національних відносин в Галичинї.
Правда, що від року 1890 настало в тім взглядї полїпшенє, — се мушу сконстатувати, як також заявляю зовсїм льояльно, що зі сторони правительства і заступників польскої народности зроблено де-що для руского народу на поли шкільництва, — але то не все, і треба ще богато, дуже богато зробити, щоби вкінци вигасли спори, котрі від довгих лїт ведуть з собою обі народности.
Се-ж лежить в интересї держави; лежить се і в интересї краю, а також й в интересї обох народів, щоби вже раз порозумілись на основі рівноправности.
Хочу ще, панове, під конець зазначити, що на поли адміністрації власти політичні цїлком не узнають руского елєменту, — власти адміністративні не відповідають на нїяке руске поданє по руски, — розправи з рускими сторонами, навіть на их жаданє, не переводять ся в рускій мові, а сторони, котрі сего жадають, відправляє ся в урядах адміністративних першої инстанції простою заміткою що руска мова не єсть урядова.
Є. Ексц. п. презідент міністрів заявив в роцї 1891 при нарадах над буджетом на рік 1891, — отже в часї, коли ми не мали ще скороченого способу нарад буджетових, — що він вправдї нїколи не відступить від мови нїмецкої у внутрішнім урядованю, однак у відносинах до сторін рад би дати мовам краєвим як найширше приміненє.
Коли сей прінцип в найповнїйшім значіню сего слова і в цїлім краю буде переведений — і коли кождий урядник, що урядувати-ме у всхідній части нашого краю, буде обовязаний виказати ся знанєм руского язика в слові і письмі, — перестане і се упослїдженє мого народу і єго мови, котре дїє ся, признаю, часом і без злого наміру. Однакож висказаний Є. Е. п. презідентом міністрів в 1891 роцї прінцип мусить здїйстнитись і треба конечно поставити тезу, що урядники суть для населеня, а не населенє для них. Коли се переведесь, то ми, гадаю, зробимо ще один крок дальше і будемо з польским народом, котрого ми не хочемо уважати чужим, але славяньским і автохтонним, дальше трудити ся в згіднім пожитю, для добра краю і держави. Сим і кінчу. [Славно!]
[Дѣло, 25.03.1893]
25.03.1893