"Усякий неутралітет є власне підпорою status quo, або дужчого. В прінціпі неутралітет Украінців є підпора народовецкоі реакціі. Зовсім немати діла з Галичиною Украінці не можуть. Вони, напр., посилають своі твори літературні в Правду, в Зорю, в Збірки товариства ім. Шевченка... а галицкі народовскі реакціонери, котрі захопили в своі руки дирекцію товариств і редакцій у Львові, витолковують перед своєю публікою факт сотрудництва Украінців у них, як згоду Украінців з йіх програмами, чим і імпонують многим."
Так говорить ш. Драгоманов в 3-м ч. "Народа" 1893 р. в статі: "Украінство перед Польщею та Росією." Застерігаю, ще я нічогісінько не хочу казати проти мети цілоі статі; але, дуже зацікавлюючись долею украінского літературного руху, я на виписанім уступі зупиняюся тай завдаю питання: "Чи нема, часом, в словах ш. Др-ва пересади? Чи справді, поступовий Украінець немає морального права працювати в "Зорі," в "Правді," в "Записках товариства ім. Шевченка"?"
Возьмімо "Зорю." Як повинні дивитися на неі Украінці? "Зоря" знаходиться в цілком особливих умовах: це часопись підцензурна.
Відома річ, що в Росиі ні забороняно всяке періодичне украінске видавництво. Тимчасом мати який-небудь печатний орґан нам дуже дуже треба. На наше щастя, цензура не забороняє деяких галицьких часописей, і вони спокійнісенько можуть доходити до украіньских предплатників. Між тими часописами найважніша — "Зоря": вона просто заходжується зробитись духовним органом цілоі Руси-Вкраіни. Тілкиж, коли вона схоче вимовляти дуже вольні гадки, то іі побє цензурна заборона; а грати в дудку російському правлінню — теж не гаразд. Кращеж нехай "Зоря" геть не торкає політики, а буде тілки беллєтрістичиим письмом. Вигода з цього буде подвійна: 1) беллєтрістичну часопись можуть із супокійною душею підпирати Украінці геть усіх партій, 2) під безневинним беллєтрістичним видом така часопись зможе, навіть при цензурних умовах, безборонно здобувати чим раз ширші тай ширші круги читачів і передплатників у Росиі і вже самим фактом свого істнування будитиме украінску самосвідомість національну. І справді: саме так воно й діється: ще до недавнього часу "Зорю" читали затого самісінькі сотрудники, а тепер іі знають вже й звичайні читачі, ба навіть трапляється вона на Вкраіні уже й під сільскими стріхами. Не може бути сумніву, що за декілки років число росийських передплатників "Зорі" подвоіться або потроіться, число украінофілів значно зросте, а й сама цензура, воочію побачивши, що національний рух Украінців силний, буде не така безцеремонна, як досі. А й це вже є такий позітівний здобуток, що задля його самого підпирати "Зорю" варто.
Але ш. Драгоманов може міні завважити: "Якщо при наших нещасливих обставинах орґаном росийських Украінців може бути письмо тілки беллєтрістичне та ще й підцензурне, то все таки треба, щоб і в такому письмі ані пахло ретроґрадством, а надто щоб там не було гадок plus royales, que roi mеmе." А вже ж так. Тілки ж яким способом досягти цього? Чи треба, бува, кинути "Зорю" (де иноді поміщаються "уже не проґрессівні галицькі вироби, а деякі украінскі трохи цензуруються) та засновати нову часопись?! Як на мене, то вчинити це перш усього не варто, бо не годиться розбивати єдність беллєтрістичного органу Вкраіни, а до того й не можна: "Зоря" вже має за собою традіцію, реноме, конкуррувати з нею — важко. Опроче, я маю підставу думати, що боясть надрукувати радикальніщу гадку не є вина ані народовських редакторів, ані других орударів: вина спадає білше на галицьку публіку. Покійний голова т-ва Шевченка Гладилович, писав міні: "Ви скаржитесь на галицьку "добровільну цензуру". Я, в засаді, сам проти такого цензурованя. Тилко що ж нам робити? Украіньских передплатників ми маємо дуже мало, матеріально ми залежимо від галицкого попівства, то й мусимо дивитися, аби єго не скривдити... А тут такий Драгоман лає всіх і вся!"1) Трохи не тими самими словами писав до мене й д. Павло Кирчів (в январі 1890 р.)
Яка наука що до "Зорі" випливає з ціх сьвідоцтв? Тая, що треба старатися, щоб "Зоря" мала украінських пренумерантів білше, ніж галицьких. Судячи по багатьом даним, цього чекати доведеться вже не довго; і от, коли украінських пренумерантів буде вже хоч 500, тоді буде певна спромога зробити "Зорю" поступовою в максімальних рямках, указаних росийською цензурою. (Якбищо тоді галицькі орударі "Зорі" таки не схотіли повернути іі на інакший лад, то с пятьма стами передплатників сьміливо можна було б заснувати й інакший орґан. Та до цього, либонь, справа не дійде.)
А вже ж я не знаю, чому б поступові Украінці мали прінціпіально цуратися "Записок т-ва імени Шевченка"? Адже там добровільноі цензури нема. Сьмію так казати, бо маю в руках документальні докази. Признаюся, я й сам спершу був певний, що "Зап. т-ва ім. Шевченка" носитимуть на собі печать "новоі ери," але оце недавнечко од одного з украінських ініціаторів тих "Записок" одержую лист, де він прохає мене не оддавати своіх праць до орґанів тих росийських вчених товариств, в яких я є членом, а оддати до "Записок т-ва ім. Шевченка." На те я одвічаю, що дуже сумніваюся, чи підхожі будуть моі праці задля клєрікального галицького повітря, а цензурувати себе я не дозволю. Одповідь була міні така: "Записки" є орґан товариства наукового, а не політичного, і всяка наукова гадка знайде собі там місце. — Після такого запевнення можна сказати кождому з наших вчених: Mein Liebchen, was willst du noch mehr?!
Здається, вищевиписані арґументи мусять кожного пересьвідчити, що ані од "Зорі," ані од "Записок" поступовці одкидатися не повинні, а навпаки. Трошки трудніща справа с "Правдою". Часопись ця політикує. Ідеали своі вона висловлює не під туманною беллєтрістичною маскою, а просто, одкрито. "Народ" багацько разів підчеркував, що "Правда" виголошує гадки і консерватівні, і клєрікальні, і ретроградні. Так то воно так, тілки ж просю взяти до уваги ще другу, цікаву обставину: поруч назадницьких думок "Правда" дає місце думкам, діяметрально супротилежним, і такі контроверсиі трапляються часом в однім і тім самім чисьлі. Занотовую цей факт, бо з його дещо виходить.
От, н.пр., ціми днями пише до мене один звісний украінський письменник: "Після відомоі заборони2) хоч трохи вільна гадка в "Зорі" тепер не можлива. Просю Вас написати міні, чи друкуватиме "Народ" вірші та оповідання?" Я одписав йому, що беллєтрістику "Народ" виключив. Ще не знаю, що мій земляк вдіє; міркую однак, що доведеться йому вдатися нікуди, як до "Правди," бо ще інакшоі часописі з беллєтрістичним одділом в нас немає. А таких земляків можна налічити, мабуть, чимало. Так само мусять обертатися до "Правди" всі перекладачі, бо "Зоря" не може друкувати перекладів. Так само мусять обертатися до "Правди" й ті поступові публіцісти, котрі не можуть працювати в "Народі."
Питання: чи можна с повним правом обвинуватити тих сотрудників "Правди"? Я думаю, що ні, бо щож ім інакше робити? — "Але ж вони пассівно скріпляють народовецьку реакцию"3), чекаю я закида. — Помилка! нічогісінько не скріпляють! Не скріпляють, бо часописі наші — не часописі, а альманахи, без якого-небудь ясно визначеного напряма; за кожну надруковану в них гадку морально одповідає не редакція, а автор статті; так само й авторові статті байдуже до поглядів редакциі. Це факт. Зрештою, такі самі явища трапляються не тілки в нас, а скрізь, де робітників мало. Хіба в Росиі не бува того самого? От візьмімо журнал: "Вопросы философіи и психологіи", — туди охочо посилають своі праці люде непримиримих (суспільних!) прямувань, а редакция охочо все друкує (звісно, крім нісенітниці), бо читачі знають, що за себе має одповідати тілки кожен підписаний. Отже той самий прінціп, який в Росиі прикладається до спеціяльних одділів науки, мусить в нас прикладатися до всенького нашого письменства. Я не вірю, щоб хто міг розуміти стан речей якось інакше: не вірю, щоб галицька публіка думала, буцім сотрудництво того чи инчого письменника в якійсь часописі доводить його згоду навіть с прінціпами редактора, або видавця теі часописі; а тим паче — с прінціпами прочих сотрудників. Та от, щоб не далеко ходити, вкажу на приклад Франка, проводиря радикалів, що поміщає своі твори, напр., у народовській "Зорі" або в "Зеркалі", і не боіться, що його співробітництво в народовськах часописях скріпить редакцію декількох народовских проводирів.
Всіма попередніми розумуваннями я ще не хтів сказати, буцім такий стан нашоі журналістики є нормальний або жаданий. Певне, що було б багато краще, коли б людина поступових пересьвідчень не потрібувала вдаватися з своіми роботами до таких органів, де поруч може бути надрукована якась ретроградна гадка. Тільки ж як осущити таке ріum desiderium? Адже задля цього треба, щоб у Галичині малась така часопись, котра б захтіла служити органом всіх ліберально-поступових та демократичних Украінців, без огляду на деякі дрібні несхожости в ix пересьвідченнях.
На перший погляд здається, ніби такий объ-єдиняючий орган ми вже маємо — "Народ". "Народ" бо змагається згуртувати коло себе всіх тих поступовців, котрим на серці передовсім лежить добробут русько-украінського люду: що ж до дрібних різнаций в переконаннях, то редакция вже не раз оголошувала, що в "Народі" на те істнує вільна обміна думок. Правда, що "Народ" не друкує беллєтрістики (а це теж важна річ, як я вже сказав вище), тілки ж цьому лихові не важко було б зарадити: мабуть, що редактор згодився б завести й беллєтрістичний одділ, коли б Украінці почали громадно передплачувати часопись та дали таким способом матеріяльну спроможність завести той одділ.
Алеж при теперішньому стані речей згуртуватися коло "Народа" можуть далеко не всі поступові Украінці, другоі ж подібноі часописи ще немає, тим-то журнали наші не можуть не бути альманахами; та за теє камінем кидати на украінських сотрудників не випадає. Замість кидання камінем, краще давайте пораду!
1) Покійник мав на думці "Австро-рускі спомини". Може бути, що ш. Драгоманов дивився в них на Галичину справді занадто чорно?
2) Автор листу натякає на недавню новітню жорстокість цензури супроти галицьких видань.
3) Між инчим, на мою думку, не справедливо вважати "народовський" І "реакцийний" за сінонімічні терміни. "Народовець" має значити "націонал", а слово "націонал" не вказує ані на поступ, ані на назадництво. До речі додам, що ті Росияне, котрі читали "Чудацкі думки," вважають Драгоманова за націонала, але ж певне, що жаден з іх не посміє нарікти його реакціонером.
Свою думку про зачеплену тут справу скажемо инчим разом. Поки що завважаємо, що Др-ов не радить Украінцям кидати працю в "Зорі", "Записках Тов. ім. Шевченка", а тілько радить ставити своі умови — впливати на ті видавництва в прогрессівнім напрямку. Ред.
[Народ]
22.03.1893