Виказка

Іван Головка ледь-ледь переклигав оцю зиму. Думав, що весни не діжде. Але якось діждав. Весняне сонце витягнуло його з хати на подвіря, сів під тином на лавочці, що торік собі сам змайстрував. Йому добре тут було до сонечка вигріватись. Але якось невесело йому.

Онде на горбочку граються діти, веселі та безжурні, а йому чогось так важко на серці, немов би його привалив тяжкий камінь.

Головка хотів би ще пожити трохи: от хочби тому, щоб побачити, як війна скінчиться.

— От хочби й я, — думає, — що я можу знати, як мені Пан Біг розум затемнив? Чи не було за що? Чи мало я наброїв за все життя? Скривдив Маринку, що мене за неї сватали, вона осталася в селі з малою дитиною, а я поманджав аж до Львова... А тут навинулася інша, дурив її два роки і теж лишив, бо бідна була... Мені забаглося багацтва. І знайшов я oцe багацтво. Мурований дім, город, корова, кури та й ще крамничка з усякими товарами. Одним словом — багатство. — Але для оцього багатства він, — Іван Головка, — вирікся свого роду, став Яном Ґловою. Ніхто його не силував зміняти обряд, вирікатися своєї мови.

І вирікся свого роду і пішов за жінкою. Працював з нею і доробився ще більшого майна, але що ж — не знайшов щастя. Ні дітей Бог не дав, ні вдоволення, ні здоровя.

— Не треба такого роду на світі — продумує, — бо нащо він кому здався? На посміховище людське? Ось, як з мене сміються. А найбільше старий Данило, коліяр, ренеґатом мене прозиває, каже, що мені в лице плюнути не варто. Може воно й справді так.

Невеселі думи Головки розвіяв раптом Микола Рудий, його торговельний помічник, що прибіг веселий з міста. Пристанув біля Головки й витягнув з кишені зелену виказку Українського Комітету. — Бачите? — Що це таке? — Виказка.

Головка взяв виказку Миколи в руки й читає і приглядається до фотоґрафічної знимки — та зітхнув важко й запитав:

— А чи без того не можна обійтися?

— А не можна. Кожний українець мусить мати свою виказку.

— Але пощо, питаю я тебе?

— Пощо? Не бачите, осьде написано, що власник цієї виказки є українцем...

— А на що ж то чванитися перед кожним, що ти українець? — обрушився Головка.

— Я не чванюсь, але в разі потреби доказую, що я українець, бо хочу, щоб за такого мене світ мав, яким я вродився.

І побіг Микола до своєї роботи, а старий остався далі сам, зі своїми невеселими думками.

— Хоче, щоб світ його за такого зважав, яким він народився. А я шо? Соромився свого роду, не хотів, щоб мене світ за такого мав, яким я народився.

Підвівся з лавки й покашлюючи пішов до крамниці.

— Слухай, Миколо, що треба робити, щоб мати таку виказку?

— Треба показати метрику...

Головка задумався. Пригадав, що на його метриці щось свого часу в маґістраті написали. Пішов у свою кімнату, нишпорить між паперами і знайшовши метрику, він побачив на ній дописку, що він змінив обряд...

Вернувся знову до крамниці. — Слухай, Миколо, а що було б, як хтось змінив обряд греко-католицький на римо-католицький, а все таки хоче мати виказку, що він українець?

— Нічо не було б.

— Дадуть йому виказку?

— Якщо хтось скаже, що він почуває себе українцем то дадуть.

Головці стало легче на серці. Але як тут показатися перед Комітетом?

Пішов знову до Миколи й висказує йому свої побажання. А Микола так йому пояснює справу:

— Ви нічого не бійтеся. Комітет підходить до справи так, як священик, перед яким грішник сповідається з тяжких гріхів. Чи священик відкине грішника, не дасть йому розгрішення, якщо він щиро за гріхи жалує?

Головка заспокоївся й вернувся на свою лавочку під тинок та увесь потонув у своїх мріях.

— Ну, славити Бога, вернуся до своїх а відтак і вмирати буде легче. А жінка хай злоститься, хай лається, що мені зробить? А коли мені старий Данило цвіркатиме, то я йому тиць виказку під ніс. — На, читай! —

Наступного дня пішов Головка до Комітету по виказку. Але не сам пішов Миколу теж взяв зі собою. А там приняли їx дуже чемно, попросили сідати. Головці дали до підпису заяву, що він почуває себе українцем і все в порядку. Навіть не сподівався він, що воно так гладко піде.

І вертається вже Головка з зеленою виказкою й щораз то виймає її з кишені та оглядає на всі боки, то обережно вкладає її в портфель і тулить до серця, як скарб великий. Його очі палають дивним вогнем.

З цього дня Головка зовсім відродився. Не той став. Навіть про сухоти забув і про смерть уже не думав. Вигріваючись до сонця під тином, заєдно витягає з портфеля свою зелену виказку й любується нею, мов дитина найкращою писанкою.

[Рідна Земля]