Іван Головка ледь-ледь переклигав оцю зиму. Думав, що весни не діжде. Але якось діждав. Весняне сонце витягнуло його з хати на подвіря, сів під тином на лавочці, що торік собі сам змайстрував. Йому добре тут було до сонечка вигріватись. Але якось невесело йому.   Онде на горбочку граються діти, веселі та безжурні, а йому чогось так важко на серці, немов би його привалив тяжкий камінь.   Головка хотів би ще пожити трохи: от хочби тому, щоб побачити, як війна скінчиться.