Світлий театр

Пролог

Є такі люди, в полі яких варто час від часу бувати, як на сеансі терапії. Вони навіть в непростий час мають особливе почуття гумору та самоіронію. Володимир Кучинський для мене саме такий. Він часто каже, що не любить слова, а його можна слухати і слухати. За його плечима десятки учнів, безліч глибоких і вдумливих постановок в рідному театрі Леся Курбаса у Львові ( і не лише), але найголовніше—це та ціннісна система, носієм якої він є. Хочеться думати, що його поколінням не це обмежиться, бо тяглість у театрі надважлива. А Кучинський побудував розумний театр, де глядач також часу не марнує.

Володимир — це також театр. Те, як він говорить, як робить паузи, як плавно слідує своєму темпу, який тембр голосу має. Мені би хотілося, аби в цій нашій розмові ви вловили не лише зміст, а й сам звук. Львів середини березня, одна із історичних частин міста зі старовинними австрійськими кам’яницями і легкий дощик за вікном….

Ми говорили про зміни в театрі та розбір п’єс, про діджиталізацію та Лесю Українку, а також про те, як можна передати своїм учням метод.

Театральний режисер Володимир Кучинський

Дія 1

— Нещодавно святкували 150-річчя від дня народження Лесі Українки. Ви в театрі працювали із творами Лесі. Як ви її бачите, який її код? Про що вона для вас?

— За Лесею у нас в театрі «Апокрифи», «Лісова пісня» Андрія Приходька. Була також задумка зробити 3-актну оперу «Руфін і Прісцілла». Рідкісна річ.

В Лесі Українки один недолік, який є її величезною заслугою — це людина вертикалей, людина, яка розробляла тему. І першим в неї йде не почуттєвий рівень, там існує дійство довкола ідеології. Тому актор тільки тоді почує органіку, якщо він складає ці вертикалі. Якщо ж він іде туди — «прийшов-вийшов», то це не спрацює. На почуттях і побутовості в неї нічого не працює. Якщо буде ідеологічне рішення, тема розкриється, тоді актор виглядає дуже інтелектуально і круто. В мене «На полі крові» грали кілька пар акторів і вони страшенно люблять цю річ. Актор ніби п’є із цього. Мені подобається, коли театр використовуєш для духовного зростання, а не для амбіцій. Є ще, звісно, певні моменти акторського існування, — все це в комплексі робить дуже світлий театр.

— А «Лісова пісня», хіба вона ідеологічна?

Як раз дуже ідеологічна! Приходько знайшов ключ, тоді вся інша побудова працює на цю ідеаологію. Так само як Маріанна Садовська знайшла ключ із голосом. Їм же спочатку цю п'єсу ніде не вдавалося завершити, пробували в театрі Франка—не те. І тоді Садовська вже запропонувала робити в нас і я радо погодився.

— Тобто під ідеологією Лесі Українки, ви маєте на увазі світоглядні речі?

— Саме так. Бо без цієї ідеології – це бавлення панцьольок «я тебе люблю-а ти мене ні», це була би побутова історія. А коли воно має вертикаль, то все навколо цього будується. Ми чого, власне, із Андрієм Приходьком зійшлися, бо я бачив його виставу «Шакунтала» в театрі Франка в Києві. Мені дуже сподобалося.

Леся — інтелектуалка, вона не буде писати щось заради «сюсі-пусі». Мені близькі ці вертикалі, бо я люблю світлий, інтелектуальний театр. Матеріал збагачує. Також ми займалися певною системою акторських тренінгів, тож все це застосовується в театрі. До того, як ми приєдналися до духовних практик, які робив Ігор Козловський, ми років з десять їздили в Крим. І за тиждень отримували таке очищення і наповнення, що можна було рік пахати і прощати всі незгоди, любити ближнього свого (сміється).

Хто не має ключів до розуміння творчості Лесі Українки, завжди буде казати, що вона несценічна і нецікава.

—Театр пройшов багато етапів: зміну поколінь, оновлення репертуару, боротьбу за приміщення. А який, на вашу думку, етап тепер?

—Це етап, який мені не дуже подобається. Але я не можу говорити, бо він вже перестав бути моїм. Зараз в нас великий репертуар і це ніби заслуга, але це не дає змоги за все відповідати. Наприклад, в нас акторка Оксана Козакевич зараз в декреті, а на ній третина репертуару. Наш театр став репертуарним.

І тоді або лишати лише те, за що ти відповідаєш, або сказати «дякую». А з іншого боку — час такий. Має приходити інше покоління і робити щось своє. Треба бути тверезим і дати дорогу молодим.

Хоча все це говорити мені непросто… Важливо тільки одне — очистити територію і дати людям змогу вирішити свою долю.

Я пробував домовитися із КЛІМом (режисер Володимир Клименко), аби він зайшов в театр як режисер , як людина, яка займається методологіями. Але він теж вже не молода людина, і він лишається в Росії (хоч цікаво, що він завжди пам'ятає, що є сином героя УПА, народився у Львові). КЛІМ періодично працює із Владом Троїцьким.

— Як бути із живою енергією театру? Чи можна собі уявити, що діджиталізація ще більше охопить театр? Чи немає остраху загубитися у віртуальностях?

—Це є характеристика театру — бути живим. Якщо він не живий, то це вже не театр. Тим паче, що це пов’язано із людиною. Що стосується методів, методологій, то їх предостатньо. Інша справа, як їх людина для себе відбирає.

І як цьому навчиш? Як, зрештою, випускаються добрі курси, — це просто люди, які на все починають мати слух. Скільки ми випускали курсів і кожен — майже театр.

Театр перебуває на роздоріжжі. Чим було добре нашому поколінню, що ми прийшли в тоталітарний час, коли система була страшенно консервативна і методологія якраз була направлена на боротьбу із цим. І ця консервативність сприяла авангарду. Це як писання ікон, коли є певний канон, який майстер має виконувати, то в нюансах він робиться досконалим. І тільки тоді це є мистецтвом. Так само і в театрі.

Люди, які не існували в такому обмеженому світі, не дуже це розуміють. Бо немає популярності, великих територій, грошей, а є людина. Є акція між людьми, які тримають вертикаль. Це майже ідеальний театр.

— Я тут мала більше на увазі технічну сторону. Чимало людей сподівається, що все повернеться, як було раніше, але вже очевидно, що світ змінюється. Якщо в театрах не буде більше великої кількості людей, то чи онлайн формат — це шлях? Бо ті спроби, які є,— в них не відчутна енергія…

— Усе залежить від людини. КЛІМу це дуже цікаво, та і мені це цікаво теж. Методика полягає в тому, щоб розчленити. Займатися словом — і доводити це до досконалості, займатися акціями тіла і також максимально це проявляти, голос і його вібрації. Я взагалі схильний до того, щоб оці різновидності існували окремо і разом. Якщо ти працюєш зі словом, то ти мусиш доводити це до досконалості, бо інакше енергії не буде, вертикаль не вибудується. І важливо, хто це робить толково біля тебе, це таке театральне мавпування. Чому я взагалі люблю театр і чому прийшов в нього? Бо усі складові майстерності ти використовуєш для себе. А коли працюють різні сектори, то ти можеш вибрати шлях, який тобі ближчий. Важливо, що це робить територію довкола тебе захопливою, «заразною», відкритою до людей.

До речі, нещодавно дізнався, що Влад Троїцький, з яким ми дуже давно знаємося, так само завершив фізико-математичну школу, як і я (сміється). Між іншим, я ніколи не думав, що буду займатися театром.

— А точні науки — це ж структури. Так що ваша освіта нікуди тут не ділася…

— Так, абсолютно, в театрі багато всього прораховано. Якось ми приїхали в Донецьк із «Марком Проклятим..» за Василем Стусом . Величезний простір, повний народу(людей 700). Це була одна із тих вистав, де ти просто пальчиком повів і це мало сенс. Ми чулися магами і після вистави всі говорили про чаклунство. Але це пов'язано із тим, що в Донецьку люди трохи неофіти по відношенню до театру, бо в Києві, Львові народ більш вибірковий.

Енергії працювали так потужно, що глядачі реагували на все. Після цієї вистави в мене в наборі на курс з'явилося 4-5 людей з Донецька ( сміється). От і наслідок! Ми працювали зі Стусом і це спрацювало. Всі говорять про магію, але це прорахована структура. Ми вирішили зробити Стуса невипадково, бо 2000-й рік — неймовірна криза в Україні, енергії нуль. І в нас певний час нічого не виходило і я зрозумів, що тільки абсолютно вертикальну річ можна робити в цей час. Бо приєднуватися до якоїсь забави люди були не готові. Випускати виставу ми поїхали в Америку, бо в ній є тема внутрішньої еміграції. Тож спочатку ми грали перед українцями в США, а потім вже були поляки, англомовна аудиторія. Коли глядачі не володіють мовою, то це дуже цікаво.

В нас був такий проект: нас запрошували грати в американських університетах і ми привезли «Марка Проклятого» за Стусом , «Забави для Фауста» за Достоєвським і «Благодарного Еродія» за Сковородою. І це було шикарно, бо майже ніхто не володів мовою, а реакція була потужна. І це був знак якості, ти розумів, що ти себе не обманюєш. Код універсальний, а трактовки вже залежать від людини.

Дія 2

— А як можна передавати метод? На прикладі Курбаса, одна справа, коли актори в полі майстра, а коли його не стає?

— По-перше, є талант — транслятор. В нього працюють настроєні на різні хвилі аспекти, а якісь ще не настроєні і сплять. Біля нього з'являється ще один транслятор, який вже з чимось працює свідомо. Просто перебуваючи поруч, один дістає інформацію від іншого. І гама чакр починає працювати. Якщо працює не все, то знаходиться хтось, хто може включити цей потік. Тоді актор відчуває телячу радість, він закохується у свого «відкривача». Це шаманство. Я весь час дивувався і водночас це предмет моєї гордості. Я по життю йду через людей. Я безмежно закохувався в талант своїх вчителів, а з ними мені поталанило. Ця людина стає для тебе ніби-то божеством. Те саме і в дружбі, в армії в мене те саме було. Важливо цінувати саме цей момент, саме цих людей, — і це школа.

Також потрібно вносити знання про ці структури. В цьому випадку важлива теорія, яка написана, до речі. «Благодарний Еродій» — це теорія, «Бенкет» — також. Але це ще вміння так поставити це все, щоб відчувалася вільна гра, в якій можна медитувати. На «Еродія..» ходять по 8-10 разів, бо сенс саме в присутності. От тому театр мені страшенно і подобається, бо якщо ти добиваєшся такої об'єктивності, то для людини все стає об'ємним. Я завжди відрізняю лінійних людей від об'ємних. Для лінійних людей інтелект працює, а із об'ємом важко.

— Хочу спитати вас про акторські тренінги, як вони відбуваються? Можете згадати якісь цікаві моменти із них?

— От за що я вдячний тренінгам Ігоря Анатолійовича Козловського, бо на них приходили люди, які ніколи цим раніше не займалися. Я просто їх кидав туди. Одного разу ми почали тренінг і якось не дуже складалося. І тут приходить хлопчина із запізненням. Але щось мені підказало, щоб я його долучив, хоча процес вже йшов. І з певного моменту все почало цвісти. І я розумію, що це завдяки йому. І я в присутності всіх питаю, що тебе спонукало брати в цьому участь? Звідки ця чистота? Виявляється він третій день постував. Рівень відразу неймовірний. Подібні практики ми мали в Києві в Центрі Курбаса і теж приходили не актори, і співали, не маючи слуху і голосу. Як це так можна? Я в дикому захопленні, але розумію, що все поміж нот.

КЛІМ також проводить тренінги. Але він як людина літератури все робить через слово, а я не люблю через слова. Мені ближче йога. Але це не має значення, результат всеодно є. Тому, коли приходить якась чергова хвиля, методологія є, це вже залежить від людини, як вона це використає.

— Як ви одразу відчуваєте своїх людей?

— Інтуїція. Це залежить від тебе, як ти відчуєш, налаштуєш себе та іншого. Із Миколою Березою я спочатку був упередженим, садив його на іспитах, а потім одна нота—і зовсім нова історія. Тут багато чого залежало від Миколи, як його талант розкривався із часом.

— А ви бачите потенціал в акторі, що можна розвинути?

—Це і так, і не так. Другий—це завше інший. В цьому неймовірна краса, що завжди є двоє. Вони можуть створити об’єм, або кожен може все зруйнувати. Створити можуть двоє.

А скільки разів я просто дурію, що в людини починають рости амбіції саме тоді, коли все вспушилося, розкрилося. І блок! Що ти зробиш?

От КЛІМ в цьому плані жорсткіший. А я розчаровуюсь, страждаю… А найбільше я не люблю страждати. КЛІМ обумовлює все спочатку: хочеш — я допоможу, ні — до побачення. Ми різні, він створює тексти, а я роблю драматургію з текстів (з віршів, прози).

— Часто чула від ваших учнів і від людей, які з вами працювали, про ваш легендарний метод «розпакування» п'єс. Поділіться, як ви працюєте із текстом?

— Апріорі існує знання, віра, тотальна впевненість, що автор — геніальний. Тоді під'єднатися до тексту вже не так складно. Найперше, ти береш текст і слухаєш, які міфи там використовуються, бо драматургія побудована з певної кількості міфів. Існують різні версії про кількість, але вона обмежена. Міф існує майже як людина. Наприклад, вистава за Достоєвським народилася в мене із заперечення, бо те, що я бачив—це весь час якийсь «смурняк», занудство. Але що він зробив? Живучи в Італії, вихований на європейських міфах, він ці міфи кодував психологією російської глибинки. І його історії насправді дуже світлі, він навіть грайливий. Тому я не дуже люблю, коли його ставлять пафосно.

Зчитувати міф в драматургії—це найприємніше. Ти звертаєшся до своєї інтуїції і шукаєш паралелі. Якось в Польщі мені дали п’єсу «Вишневий сад», я, здавалось би, знав її, і тут ти раптом бачив історію МХАТа Станіславського, — от згадуєш, хто там грав, і розумієш, які були в них стосунки. Ми ж приїхали в Польщу, я не мав своєї бібліотеки із собою і не знав, що вони нам запропонують. Ми займалися тренінгами, а паралельно для теорії я попросив книгу. І всі отримали задоволення, коли ми її розібрали. Тиждень тренінгів, а далі вже хтось скористався методологією, а хтось просто прорефлексував у присутності інших, що теж лишає слід. Інакше воно і не передається.

Деяка теорія записана, частина цього радянського театру Станіславського, Михаїла Чехова описані, дуже жаль, що Курбас цього не встиг, але за нього говорить сам театр, який він залишив. Я страшенно люблю дивитися старі записи, де ще присутня стара школа. І ти чуєш свої лекала в їхній грі.

— А вам колись приходила думка, що би сказав на нинішній театр Лесь Курбас?

— О ні! Ніколи! Як я можу думати за людину, яка носить в серці кулю? А це такий камертон на все життя! Була така історія: часи перебудови, це тоді тільки почали друкувати перші заборонені книги. Наш театр ще не був театром Курбаса, ми проговорювали наші засади, що важливо культивувати, ми все проробляли. А потім вийшла книга «Молодий театр» Курбаса і там був надрукований їхній маніфест. Як ми сміялися! Цілі речення, абзаци — один до одного! (сміється). Історичні обставини також дуже схожі.

Цей особливий пієтет до такого авторитета..., нам хотілося щось із ним мати! Звісно, це також міф, нам тоді мало було зрозуміло про його життя. Це вже з часом почала з’являтися література. А потім з такого міфу і роблять персонажа.

Епілог

— Один із моїх улюблених принципів — закохуватися в людей, які мудріші за мене. Це може бути проста людина, от ми згадуємо нашу прибиральницю в театрі й досі – велика душа!

Розмовляла Катерина Гладка.

Фото: Катерина Гладка, depo.ua, Афіша Львова, сайт Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса