Андрій Бабюк. Смix Нїрвани. Нариси й новелї. Львів, 1918. Накладом Комісаріяту У. С. С. у Володимирі Волинськім. Ст. 40 (вісїмки).
Які думки й почуваня у наймолодшого поколїня, що невдовзї має заступити нас? Чого те поколїнє хоче? Який його ідеал? Який напрям його почувань і думок? В які форми вбрано се?
Отсї питаня, на мою думку, дуже важні, й тому треба сepiозно придивляти ся всему, що продукують наймолодші, по можности абстрагуючи від особистих знакомств, антипатій і симпатій.
Перед нами збірка 13 кусників молоденького стрільця, написаних протягом 1917 р. Нарисами їх назвати трудно, новелями ще труднїйше. Але cе менше важне.
Який зміст тих писань?
Перше називаєть ся "Сміх Нїрвани". Я уважавби придиркуватістю розбирати заголовок, хоч який він важний для кождої книжки й питати, чи нїрванї, як означеню понятя неістнїня можна надавати не неґативні прикмети. Xодить о зміcт. Він такий: "Дрож як олово прошиває мозок і poзприскyється, спливає по нервах. Думка закаменїла й порослa мохoм. Сором і брехня прибрали науки чести і правди. Лети лети, свобідна думко, а розібєш ся о скелю! Теза дуже понура й читач заінтересований оправданєм її: Товпа гне спини перед Іронією, а Іронія, пишна та горда, пє горячі сльози, як кривавий Нерон; смій ся (Нїрвано), маєш з чого!..." — Одначе є й инші типи, що не гнуть ся, не повзають в болотї. Aле їх прогоняють як собак, як "виродків". Бо в них душі ще непопалені. Слїдує короткий опис "каравани" людий (матирі, дїти, войовники гордї). Aвтор признає нїрванї право сміяти ся з тої каравани в надїї, що "може овид розяснить ся й встаче ранок". Кінець.
Думаю над сим кусником молодого автора. Роздумую так, як роздумував би над власним дебютом, коли б припадком відшукав його. І — мимо повної ясности всїх поодиноких pечень — не pозумію тут того, що називаєть ся "succus rоi". Не знаю навіть, яким способом заґачити за те. А може того нема в сїм куснику? Що се властиво має бути? Символїка? Мабуть нї. А може. Шукаю анальоґії. Щось дуже невиразно подібного можна знайти при добрій волї: колись давно застановляли ся люди, чи відповідає щось понятю "дерева як такого", чи тільки понятям "бук", "граб", "дуб". Корінь примітивної символїки. Але він тут — нї причім. Ідім дальше.
"Aвpaам": Як непомильний (?) знак любави Бога й вірности йому хоче Авраам принести в жертву свого сина, причім молить ся. В тій молитві є такий вискaз: "Думка моя — правда житя!" Яка думка, нe розумію з тої молитви. Але Бог (слушно) відповів на ту молитву: "Розвяжи сина і в жертву принеси менї барана!" Вратованому синови припоручив Бог іти в темряву і в ночі робити день. Минули віки. Авраам здитинів і потеряв здорові думки. Наслїдком того полишав своїх дїтий з баранами і приносив їх у жертву без думки разом, хоч властиво атеізм вже почав до нього добирати ся ("не знав, чи його молитву слухає хто"). Вкінцї помішали ся й думки Авраамових дїтий. Правда, деякі добачували свої блуди, але говорили: "Марниця! Що воно упроти вічности?" А зпід зeмлї дужий голос питає: "А ваші дїла дїтоньки? Вони нїколи не вмруть!" — В цїлій нoвелї нема більше навіть згадки про які небудь дїла.
Що автoр хотїв сказати в сїй новелї чи нарисї? Менї вже нїяково признавати ся, що не знаю. Але годї. Може який инший критик збагне.
Витревало читаю дальше. "В обнятях демона" (пpaвдoподібно війни або житя). Знищений протягом трох лїт чоловік фільософує так: "Житє то один довгий або короткий день (?). Працюєш, терпиш, горюєш, а потім падаєш. З твoєї працї користають другі. І вони падуть, а приходять нові. Але по що усего того? Я і кождий з нас то раби cвойoгo житя, всего людства. Mожe є в нас душа й почуваня, але вони в зелїзній клїтцї, оповиті сїрою буденщиною. Раби людства! Не знаємо, що жде вас завтра. Чарка, пісня! Пий, шалїй, туманій! Пісня!
...Зняв ся туман, наче буря...
Tемнотою, як стрілою? (?)
Ми полинем в чорну даль...
Не бачимо шляху — ми заблудили. Тихо!
Хто сміє кепкувати з нашого гоpя?
Мовчиш? Будь проклятий! Ми ждемо сонця!!"
Зовсїм не маю заміру кпити собі як рецензент з дїйсного горя другої людини. Але що на се треба тільки одного кроку, отож здержу ся з ним і скажу тільки, що з нарису не мож збагнути, на чім властиво полягало те страшне горе, котре доводить аж до таких демонічних окликів.
"На руїнах раю". Невічний мужик, жовнїр-калїка вертає з війни домів. По дорозї молить ся таким "стилем", як пише Нїцше або — Каспрович. В дома застає свої дрібні дїти й жінку, котра збожеволїла від вражінєм повішеня дїдуся. — Тема сильна, але оброблена (як згадано) неможливо.
"Над Мертвим Морем". Заголовок псує сю поезійку в пpoзї. Тема: Вивішуванє населеня; під його впливом жінка божеволїє й топить свою останну дитину.
Обі останні теми зовсїм інтересно і сильно задумані але унятє в невідповідну форму зiпcувaлo матeріял. Пр.: "жінка диким криком спитала (те "Мертве Море"):
— "Хто дав тобі право клекотїти-буянити тут?" Море зареготало ся, запінилось і понесло на хвилях відповідь до берега: "закон, закон".
Символїка, ох символїка — вона не всюди відповідна.
"В забутю". Голота бавить ся з горя в шинку, причім якийсь нуждар, що "цїлий тиждень гарує, спини не розгинає, з голоду пухне на роботї", вживає таких фраз: "Я велитень світа, найбільший, найщасливійший... Музика! танець калїки грай! танцюй же близше, танцюй, дурню світа, хай не остигає думка розігріта!" Инші говорять як Лєонард і приходять до таких заключень: "Хто хоче ще жити, той дурень!" Навіть товпа (!) висказує буддистичні думки ("Не рятуй, бо грішим!"). "Нещасне шумовинє клекотїло!"
Де автор бачив і чув, щоб таке шумовинє так балакало?
"Траґедія осїнного дня". Випроваджують молодих борцїв у непевну дорогу. Вони погинули під Потуторами. "А над ними загуляли смix (?) і погорда" (?). Автор питає: "Чи є ще де на світї така родина? Найкрасших синів посилає в крівавий вир "за долю й щастє своє"— а десь дакеко на торговицї торгують в розпуцї й байдужности вигідні людцї ту саму долю й щастє... Деж правда на світї?"...
На сю дивоглядну "новельку", що подобає на "полїтичну" критику, можна хиба сказати, що навіть найбільш темна символїка не закриє крайньої небилицї. Бо во істину нїде нема такої "родини", котра сміяла б-ся й погорджувала впавшими на полї бою, хиба в "pозігрітій душі". Але тодї таки треба памятати, що перо й чорнило непризначені на те, щоб писати, що олива на язик принесе. А по крайній мірі — не треба потому давати до друку таких видумок не переглянувши їх ще раз. "У розпуцї й байжужности" вигідні людцї також нїде не торгують нїчим, бо й розпука й байдужність виключають можливість торгу.
"На хвилях божевіля" до зрецензованя не надаєть cя зовсїм.
"Oстанне слово живого мерця" се неправдоподібна, на мою думку, тирада чоловіка, захопленого татарином. "Щод позатим?" — "Пекучий дим".
(Конець буде.)
[Дїло, 19.03.1918]
(Докінченє).
Розмірно лїпшим уважаю нарис п. з. "Суєта". Нарештї довідуємо ся від автора, що його мучить, що становить зміст його суму. Людське багно. Чому він так назаває се, а не инакше, не довідуємо ся. Може відповідю на се буде представлений тут тип, що вже привик байдужно махати рукою й глухо викидувати коротке слово: "Суєта". Але сього було б за мало, щоб говорити про "людське багно". І той приятель, що гармонїзує пісню про похорони рожевих мрій (— якже хотїло б ся почути від молоденького автора бодай натяк про ті мрії, щоб можна їх порівнати з мріями попередного поколїня —) й опісля бє себе в груди тай дре свою працю, робить се без причини. Словами "недоля" й "час усего навчить" годї се пояснити. Але все таки маємо тут бодай можність пробувати знайти ключ настроєвости автора, про що нa кінцї.
"На розпутї по півночи два брати зійшли ся". Дивоглядне стилем зіставленє двох типів: позитивного й неґативного. Тема зовсїм інтересна, обробленє знов неможливе, й через те в загальниках гине тема. Пр. "Бpaтіку! Ходи! Поклонимося нашому Сонцю (?), вмиємо ся росою Весни (?) й Воскресенє (?) проголосимо вранцї (?)" Що розуміти під тими словами? Зі збірки не довідаєш ся.
"Розбитий дзвін" (в память Стефенцї). Про сей нарис можна те саме сказати, що про "Суєту". Він міцно вяжеться з "Суєтою" своєю сповідю. "Пустили мене на житєвий шлях, як сироту... Казали шукати щастя. А а ходив тай вянув, бо щастє утїкало... Люди вкрали менї душу... Мої надлюдські болї! Матїнко! Ти обдарила мене недолею, сумом і сльозами. Bозьми за ручку свою дитину тай поведи десь у тихий рай забутя. Бо вонa слїпа, тїнь людини... А кругом тільки хамство, маски, підлота. Де ратунок знайду, де сил позичу?... Друже житя! Говорю тобі тай не знаю, чого хочу від тебе... Прости!!!"
Останний нарис "Цвинтар розмовляє" — се романтичне рецітатіво в понурих тонах (зразок: "А по залу в чорних плахтах покуленї днї сумні...") Можна йогo схарактеризувати як переливанє болю, — що повстав з обсервації реальних воєнних терпінь, — у страхітя. Вплив романтичної лїтератури пізнїйшої доси сильно показав ся. —
Я пробував розглянути кождий кусник sine іrа, але cum studio. Заміром моїм було відповісти собі на питанє: що дає наступаюче поколїнє?
Ґете сказав: "Той, що хоче здати справу з нїсенїтницї, знайдеть ся все в клопотї. Бо він хоче дати понятє про те, що властиво не є нїчим і в той спосіб робить його чимсь..."
Сего висказу не прикладаю до цїлої збірки; противно: бачу в нїй крім "нїчого" також одну вельми цїнну річ, одно memento, один крик, що повинен звернути yвaгy покликаних людий на нашу молодїж. Бо слушно каже той сам мислитель, що нї найгірша нї найлїпша річ не вискакує так собі з одного чоловіка, нї навіть з одного періоду часу тільки "man kann Beiden eine Stammtafel der Herkunft nachweisen".
Обмежений недостачею мicця не можу сього зробити й мушу вдоволити ся побіжним представленєм своїх висновків. Перед нами щирий, молодечий твір одного з тих, що вийшли з долу, з народу. Вже матір вколисувала його "тужною пісонькою, а він сум її в головку брав тай серед суму засипляв". А в школї очевидно не зустрів нїчого теплого, нї ясного — в тій нужденній галицькій школї, де лучають ся професори, що нe знають навіть правописї, що може посвідчити неоден редактор. Не натрафив на жадну зі світлїйших одиниць між керманичами нашої школи.
І просто зі шкільної лавки попав у страхітя війни. Перенїжена душа й невироблена думка зареаґували на біль, який відчули. Зареаґували як уміли і чим могли. Пожалїли ся і мимохіть — обжалували.
Tак, я бачу в сїй книжочцї мимовільну відповідь на питанє, чому з народа не виходять у нас тугі борцї. Порівнайте цїлї поколїня молодїжи, що виходять з народа! Крім двох-трьох одиниць — вoни не дають нїчого, огірчені, зломані, дразливі до хоробливости, відчужують ся від людий і сходять безслїдно в забутє. Авторовий ідеал: "тихий рай забутя" — се ідеал цїлих плеяд тої інтелїґентної молодїжи, що виходить з народа. Не cпpaвджуєть ся теоpiя, що, мовляв, з народа виходять сильні, здорові борцї: на аренї нашого публичного житя в Галичинї, коли брати під увагу не oдиницї, тільки верстви, сильнїйше зазначили й зазначують свою дїяльність Барвінські, Борковські, Романчуки, Олесницькі, Окуневські, Трильовські, Охримовичі і т. д., чим ті, що не вийшли з тзв. "здеґенерованого" попівства й інтелїґенції. "Здорові" люди з народа скорше мучать ся, скорше знеохочують ся, їx житє сильнїйше ранить.
І ось один з них жалуєть ся за них. Все одно, чи робить він се свідомо, чи нї.
Де причина сього? Чи її можна усунути? Причина в вихованю, й усунути її можна бодай в части. Але передовсїм треба на низ звернути увагу й нїжнїйше обходити ся з ними, чим досї, систематично вказувати їм у школї на те, що житє інтелїґента се не рай, але тяжке житє, тільке інакше від мужицького й міщанського. В нїм треба гарту більшого чим при рілї й варстатї. В заміну за свій тягар дає воно ясну свідомість і образованє — книжку, ширший духовий кругозір і можність більшої працї. Нїчого більше. Я уважав би одним з головних завдань школи: навчити молодїж з народа бути нечуткою на обиди "згори", не нарікати й шукати остої та вимріяного забутя в працї. Тодї справдить ся теорія про здоровійшу інтелїґенцію й здоровійшу творчість тих, що походять з народа.
По сїм екскурсї, що на мою думку дотикає основи, на якій повстають такі твори як обговорений, верну на закінченє до самої книжочки. Зовсїм не стою на тім становищи, що кождий мусить писати зрозуміло, "як на лопатї", або що не сміє вживати символїки. Але думаю, що нїякому авторови не пошкодить, коли він 1) знає, що хоче сказати, 2) памятає, пишучи середину нарису чи новелї, чого хотїв на початку і чого хотїти-ме при кінци, 3) не забуває, що чорні тyчі й громи та дикий сміх "підлих" людий зустрічаєть ся в житю все таки рідше, чим звичайні днї й ночі та звичайних людий. Про те на мою думку доконче треба памятати, бо вини за наслїдки аж такої забудьковатости не можна звалити навіть на найбільш "поганих" професорів і людий.
"Все инше дасть ся Вам", лиш того нї.
[Дїло, 20.03.1918]
21.03.2018