До хвилї російської революції Східна Галичина, та вчасти північна Буковина — були одинокими українськими землями, на яких могло свобідно розвивати ся українське культурне й національне житє. Тодї то нераз можна було почути такий вислів від російських Українцїв: "Коби в Росії максімум прав нашого житя рівнялось хoч мінїмум прав вашого в Австрії, то ми булиб дуже вдоволені". Сим ми Галичани подекуди гордили ся, особливо в часї російської влади в Галичинї 1914—15 р., та сим оправдували наше "австрофільство". Правда, ми ясно бачили і болюче відчували всю неприродність наших культурно національних "прав", здобутих дорогою ланцюха компромісів з нашим почутєм національної чести, а инодї навіть тяжкою образою людської гідности (виборча соймова реформа 1913—1914 р.). Але нам приходило ся мирити ся з отсими явищами, бо ми ішли шляхом полїтичної еволюції, природної боротьби — але не шляхом революції і катастрофічної борнї.
Сьогодні, після здобутків України, узисканих дорогою революції, після здїйсненя віковічного ідеалу кождого племени народу — створеня самостійної Народньої Републики Української, ми Галичани можемо парафразувати колишній висказ поневолених Українцїв: Коби максімум наших культурно-національних прав відповідало мінїмум українських прав на початку революції, то ми булиб вдоволені, ми почувались би людьми. На жаль, такий висказ нинї можна вважати тільки метою, до якої може дійдемо колись в майбутню щасливу хвилю нашого житя — але не фактом найблизшої будуччини. Ми, ще так недавно одинокий осередок усего культурно-національного житя України, нинї остались пожалуваня гідними рабами переможних насильників.
Чомуж воно так? Тому, що Галичина зовсїм затратила традицію колишньої незалежности; тому, що Галичане спокійно мирять ся з суворою дїйсністю їх житя і не посягають за осущенєм всїх прав людини — члена конституційної держави; тому наконець, що ми не бачили до тепер за собою реальної сили усего українського народу, яку він сьогодні вповнї в силї проявив.
Чим же Українцї випередили нас? Там, що вони в найлютійші часи царської сваволї не тратили надїї на кращу будуччину і для неї працювали глубоко в підполю, в підземній Росії; тим, що вони нїколи не вагали ся висказувати своїх мрій про належну їм державну незалежність, та до неї прямували як де законної майбутности; та наконець свідомістю своєї дїйсної сили, якої не може здавити жадна сваволя. Усе те можна би зясувати ось так: на Українї є природний розмах незвихненого дрібничковим житєм народа, в Галичинї ж є природний застій громади, що звикла місити на однім місци грязюку.
Отся ріжниця між одними і другим кинеть ся всякому в очі хоч би на таких прикладах. Задумали на Українї українізувати народну школу. Задумали тай виконали. В цвітни були учительські зїзди і всеукраїнський учительський в Київі — а в маю вже почали ся учительські українознавчі курси, по всїм повітам України постепенно — на кошт земств — в 200 до 400 учасників на кождому. Порахуйте тільки 8 українських губернїй з 10—12 повітами в кождій, дістанете наглядний образ росту думки і національної свідомости. На курси не треба було нї від кого дозволу, анї на них не було нїяких "опікунчих духів" для свобідної думки учителя і слухача: бо очевидним було для всякого, що навчанє, будженє національної свідомости не може бути шкідливим для держави, навіть російської. А що дїєть ся в частинах України, ще не злучених з нею? Що дїєть ся в нас?
Треба було підготовити урядництво до веденя справ на Українї по українськи. Се було для всїх ясно і природно. І се урядництво уряджує для себе ряд спеціяльних курсів, щоби навчатись мови українського мужицтва бо воно й є природним і дїйсним власником української землї та зверхником її неукраїнських мешканцїв.
Чи так думали коли в Галичинї її неукраїнські мешканцї?
Даючи свобідне слово нашому Шан. співробітникови, зазначуємо, що з деякими поглядами, висловленими в cїй статї, не можемо згодити ся. — Редакція "Дїла".
(Кoнець буде.)
[Дїло, 15.03.1918]
(Докінченє).
Осередком відродженя всякого народа є його унїверситет. І найреакційнїйшій в Росії унїверситет св. Володимира в Київі гостинно розкриває свої двері для новозаснованого українського народного (національного) унїверситету, що відразу виповняє всї найбільші салї свого хазяїна. Мало того, він дає йому ряд визначних наукових сил, неукраїнських походжєнєм, що жваво і з радістю спішать помагати громадцї українських вчениx творити огнище нової національної культури. Чи можливе се в нac?
Таких прикладів паралель з галицького болота і української левади можнаби привести богато, але ними все одно не переконати нам тих, що настільки отупіли в дрібничковости гординї та пустій зарозумілости, що цїлковито стратили вcякy мiрy для справедливого, важного і гідного. Тут oдначе належить ствердити одно: царська сваволя мала одну знамениту прикмету — вона опирала cя на законови беззаконїя, на основі якого можна було купити закон права, сваволя ж веpховодів в Галичинї ріжнить ся від царської тим, що вона оперта на примсї і тупости її виконавцїв — від чого вже не окупиш ся. Поведенє галицьких сфер супроти природних і справедливих домагань українського народу, що хоче сам собою творити своє культурно-націонaльне житє, можна прирівнати хиба до особлившого pозуміня і осущеня клич свободи — рівности — братерства російських большевиків. Вони то всему світови готові дати отсї добра, але під умовою, що сей світ вибє і винищить всї буржуйні, контрреволюційні і т. п. елєменти розуму і творчої працї і признасть їх большевицьку владу над собою; бо большевики визнають давню засаду середновічя: чія власть — того віра (cuius regio cius religio). Коли й галицькі верховоди отсїй засадї покланяють ся, то очевидно годї й мріяти про можливість якого небудь порозуміня між Україною і Польщею.
А тимчасом обі частини України, Галичина і Українська Народна Република, та всї три частини Польщі — австрійська, нїмецька і Королївство, необхідно потребують порозуміня в українсько польській cyпеpечцї. Порозумінє се не може бути хвилевим, воно мусить бути оперте на єдино справедливій основі національного самоoзнaчeня і відграниченя. Рішаючим знаменем того розграниченя може і мусить бути мова, як одинокий виразник і творець нaцioнaльнoгo духа, та лучник між душевним світом народу і його окрyженєм. На жаль одначе тільки на російській Українї не має про те серед неукраїнського населеня української землї двох думок. За те в Галичинї yкраїнcьку мову так же зневажають як хлопську, як велись за давнїх часiв порабоченя усего робучого люду в польськім домі на панськім ланї. З таким станом річий нинї, очевидно, нїхто не може погодити ся, а коли годять ся то тільки тому, що ще не зрозуміли основ новітного міжнародного житя, а caме, що кому природно — законно належить ся, се він правно бере собі. Україна вже своє взяла і тепер закріпляє за собою, тепер черга за Галичиною.
Правда, між Галичиною і Україною є значна ріжниця: Україна держава, Галичина провінція держави. Тож, коли Україна самостійно може піддержати свої справедливі вимоги дїєвою силою, то Галичина не має їх зовсїм, отже не в силї — здавалось би — змусити противника до уступок фізичною перемогою. Так тільки здаєть ся. В дїйсности матеріяльна слабість Галичини, се її сила. Галичина краще зорґанїзована внутрі і сильнїйша великою горожанськo-національною свідомістю, як Україна. Отся внутрішня сила галицької орґанїзованности дасть Галичинї змогу стати для України жерелом добрих робітників на всїх полях культурно-національного житя української державности, за що українська держава в кожду тяжку хвилю нашого житя стане Галичанам до помочи і поратунку. Тому то Галичинї належить дальше орґанїзувати ся, пpодовжати непохитно свою культурну працю і твердо стояти на сторожі слушних належних нам прав кyльтуpно-національного самостверженя, чи там повної національної автономії в гpaницяx нашого розселеня в Австро-Угорщинї. Таку національну автономію Українська Народна Peпублика дала всїм неукраїнським народностям, що живуть на її території. З неї на Українї користають без всяких ограничень і застережень з боку Українцїв і Поляки. Про се памятаймо ми — мабуть стануть про се памятати й наші сусїди-брати Поляки галицькі.
[Дїло, 17.03.1918]
17.03.1918