Єва Райська

Дрогобич – місто, яке завше було і до нині залишається пограниччям мультикультурності. Це місто, звідки часто емігрували або ж, приїхавши сюди, ставали так званими локальними емігрантами. Місто безперервного руху кудись або звідкись. І якщо польський сатирик Маріан Гемар колись охрестив Дрогобич як легендарне «Півтора Міста» (напівукраїнське, напівпольське, напів'єврейське), то сьогодні цей триптих культур доповнюють ще й представники кримських татар. Їхня громада осіла у Дрогобичі ще 4 роки тому, одразу після анексії Криму. Тепер їх тут мешкає більше як два десятки сімей і тутешню кримськотатарську громаду вважають міцнішою, аніж навіть у Львові.

 

 

Більшість кримських татар, які тепер живуть у Дрогобичі, їхали сюди із острахом перед невідомістю, бо вперше чули про таке місто. Чотири роки потому вони вже частина місцевої громади, бо влилися у міський простір і почуваються тут комфортно. І не йдеться тут ані про асиміляцію, ані про нав’язування свого способу думання і життя: кримські татари в Дрогобичі – це ще одна повноцінна часточка його традиційного різноманіття.

 

Рустем Якубов – голова кримськотатарської громади «Іхсан-Щирість» у Дрогобичі, каже, що зустріти серед місцевих людей не надто доброзичливих – велика рідкість. «Є такі, що злостяться, мовляв, ми приїхали і нам все дають задарма. Але це буквально одиниці – більшість допомагають нам з перших днів», – каже чоловік.

«Ми приїхали сюди лише з двома валізами. Це було важко, але нас дуже підтримували і морально, і матеріально. Приносили їжу, а коли дружина народила, зовсім незнайомі нам люди подарували візочок та безліч необхідних речей для новонародженої дитини. Це був гарний знак взаємної допомоги», – розповідає Рустем.

 

До речі, за ці чотири роки дрогобиччанами з народження стали аж 17 кримських татар. І проблем з вивченням власної культури та релігії у дітей майже не існує – громада кримців отримала у місті приміщення, яке служить для них культурним та духовним центром. Там вони збираються, здійснюють намаз, вдосконалюють свою мову, розвивають кримськотатарську культуру у власній общині.

 

Рустем Якубов, голова дрогобицької громади кримських татар "Іхсан Щирість" разом із сином

 

Рустем працює вдома. Він займається відеомонтажем та адмініструванням сайтів. За його словами, більшість кримських татар у Дрогобичі мають схожий вид діяльності. Якщо говорити про інтенсивність громади кримців, то, звісно, у Дрогобичі вона найпотужніша не за кількістю осіб, а власне за згуртованістю та міцною підтримкою одне одного. Рустем вважає, що більшість мешканців міста позитивно та відкрито приймають феномен нової культури. Окрім того, для багатьох галичан історична трагедія кримських татар близька, зрозуміла і викликає співчуття.

 

Зараз у Дрогобичі мешкає 20 родин кримських татар, одна сім’я в Трускавці і ще декілька у Стрию.

 

Леонід Ґольберґ – дрогобичанин та знаний журналіст, розповідає про особисту візію кримськотатарської культури:

«За чотири роки кримські татари стали частиною дрогобицької громади. І як я помітив, живуть вони також доволі згуртовано. Вони себе тут досить добре почувають, тому негативу щодо цього народу не виникає взагалі. Між собою вони також різні. Є частина тих, що дотримуються усіх релігійних законів. А є і більш світські. Це абсолютно нормально і особиста справа кожного. Зрештою, не кожен кримський татарин – мусульманин і не кожен мусульманин – кримський татарин. Громада отримала приміщення, і все у них відбувається так, як має відбуватись у релігійній спільноті мусульман: чоловіки та жінки окремо, обов’язково визутись перед тим як заходити у приміщення духовного центру. Щоправда, останніх декілька місяців їхню діяльність менш відчутно. Напевно, у кожного свої справи».

 

Лілія Джелялова приїхала у Дрогобич разом із чоловіком та трьома дітьми – донькою Нуріє, сином Нурідіном та наймолодшою дівчинкою Нейлє. Перед нашою розмовою за столом вона тричі переливає із чайника у горнята свіжозапарений чай. Каже, що завдяки цьому чай краще і міцніше заварюється, стає смаковитішим.

«Тут, напевно, також знають про увесь біль переселення, оскільки корінні мешканці колись відчували переселення на собі також, а тому розуміють нас краще, тепліше приймають і взагалі підтримують. З сусідами каву часто п’ємо. Коли у них Різдво чи Пасха – також запрошують нашу родину. Ми стільки цікавого дізнались про традиції християнських свят!» – розповідає Ліля-ханум. Поки ми розмовляємо, чоловік Лілі здійснює п’ятничний намаз. Він зумів знайти роботу з перших днів приїду на Галичину і дотепер працює у лікарні. Ліля залишається вдома і займається господарством та дітьми. Вона не носить хіджаб, натомість розповідає, що важливим елементом кримськотатарської культури є феска та марама, яку власне і одягали її предки.

«Сто чи навіть двісті років тому мої предки не одягали хіджаб, радше косинку для покриття голови. А взагалі головним убором була феска, обшита різноманітними орнаментами, та марама, яка закривала волосся, але не повністю все обличчя». Донці Лілі-ханум – Нуріє – лише шістнадцять. Але вона глибоко роздумає про свою національну ідентичність, чудово розмовляє українською мовою та часто у школі стає прикладом для інших учнів.

«З вивченням української мови у мене проблем взагалі не було. А от щодо моєї рідної – кримськотатарської, то її я знаю завдяки моїй бабці. Я часто до неї приходила і ми спілкувались. А зараз покоління моїх батьків, скажімо, поволі втрачають ці знання, і це трохи сумно, адже культура та мова – це найважливіше, що зберігає нація», – ділиться думками дівчина, яка блискуче цитуєи поезію Шакіра Саліма – кримськотатарського поета. Саме його вірш «Крим не рай» взимку приніс Нуріє перемогу на конкурсі кримськотатарської культури у Києві.

 

Святкування Курбан байраму у 2014 році в с. Раневичі неподалік Дрогобича

 

Йосип Карпин – голова єврейської общини Дрогобича, має особисте бачення культури кримців. Він також є вчителем хореографії доньки Лілі і говорить про неї із захопленням.

«Як тільки кримські татари приїхали сюди, одразу репрезентували себе. Це був добрий знак. Чи мають вони вплив на культурний простір міста? На побутовий простір дуже добре впливає їхня кулінарія, особливо коли на площі Ринок стояли ятки, де вони продавали свої наїдки. Дуже якісно, швидко, смачно за пристойну ціну. По суті, вони живуть своїм побутовим життям назовні, а от духовне та релігійне відбувається всередині общини, і так має бути. Релігія – це щось внутрішнє, а не показове. Вони переймають мову суспільства, звичаї, моменти суспільної угоди і продовжують бути членами цього ж суспільства, не втрачаючи своєї культури».

 

Усніє та Осман Сейдосманових – ще одна родина кримців, що змогли вдало та успішно реалізувати себе саме у Дрогобичі. Тут вони відкрили власну справу – займаються кулінарією, готують та продають смачні наїдки своєї кримськотатарської кухні. Усніє ханум також носить феску, а не хіджаб. Жінка вважає, що збереження ідентичності її народу є найважливішим. Бути вільними і почуватися у цілковитій свободі – те, чого найбільше прагне Усніє і її родина: чоловік Осман та двоє діток. Кажуть, що цю свободу вони змогли віднайти у Дрогобичі.

 

День міста Дрогобич 2015 рік. Кримські татари готують плов

 

Джамал – кримський татарин та воїн АТО, який виїхав з Криму, як тільки почались перші заворушення. Спершу відвіз сім’ю у безпечне місце, а сам поїхав на фронт. Спочатку родина мешкала у Бориславі, згодом перебралася до Дрогобича. У Джамала міцна сім’я – у них з дружиною аж семеро доньок. Джамал – відкритий і приязний, охоче розповідає власну історію переселення, яка почалась ще в Узбекистині. Чоловік каже, що у Дрогобичі відчуває повагу до себе і до свого народу.

 

На місцевому ринку чоловіки-узбеки та їхні дружини торгують східними спеціями: шафран, кориця, куркума. По інший бік – кримські татари смачно готують та продають чебуреки. Запитую у продавців на ринку, що вони знають про культуру кримських татар і чи знають взагалі щось.

«Кримські татари – добрі люди. Тихі, милі, негаласливі. А що найголовніше – не хитрують. Шкода їх трохи, вони ж постійні переселенці. Дім свій шукають...» – каже одна з продавчинь продуктів на базарі.

 

 

Попри те, що культура кримських татар поволі, але впевнено осідає у цьому галицькому місті, громада кримців все ж має у Дрогобичі певні проблеми. Одна з них – організація мусульманського кладовища, під яке ще не знають чи зможуть отримати шматок землі. Питання неодноразово порушували на загальних зборах громади, однак наразі рішення це рішення прийматиме міська рада. У Львові, до прикладу, ділянку під мусульманське кладовище кримськотатарській громаді уже відвели. Проте, за словами Рустема, її розміри невеликі. У Дрогобичі мешкають нечисельні представники інших народностей, що практикують мусульманство, – азербайджанці й узбеки – і вони разом із кримцями переконують громаду у необхідності облаштувати в Дрогобичі мусульманський цвинтар.

 

Джамал - кримський татарин, воїн АТО разом із Артуром Дескою - волонетром

 

Своїм другом у Дрогобичі Рустем називає Артура Деску – волонтера, дрогобичанина, поляка за національністю. Власне цей чоловік першим взявся допомагати кримським татарам, коли ті приїхали з Криму на материкову Україну. Опіка Артура Дески суттєво вплинула на вдалу інтеграцію кримців у новому місті.

«На сьогоднішній день усі кримські татари живуть в орендованих квартирах. Всі працюють. Народжують дітей. Їхні оселі більш-менш облаштовані. Вони беруть участь в активному житті міста, наскільки це дозволяють їхня релігія, культура та обряди. Вони, по суті, інтегрувались з дрогобицькою громадою наскільки це можливо. Дрогобич вони називають своїм другом домом», – говорить він.

 

За словами Артура Дески, важливо, що кримські татари не зловживають гостинністю і практикують свої звичаї та культру ненав’язливо та делікатно – не надто виходячи за межі своєї общини.

«Так, вони влаштовують виставки, акції, лекції, але аж ніяк не показують свою культуру насильно та демонстративно, бо розуміють, що самі є лише якоюсь певною частиною цього міста. Вони також запрошують до знайомства зі своєю культурою, мовляв, хто хоче – приходьте, дивіться, вивчайте», – говорить Артур Деску.

 

Аміна – представниця кримськотатарської громади у Дрогобичі, за фахом перекладачка з англійської мови. Уже чотири роки мешкає та працює у Дрогобичі. Має невелику власну справу. Займається поліграфією. Живе без чоловіка, тому утримувати сім’ю доводиться самій під опікою брата, і їй це вдається. Аміна носить хіджаб, дотримується законів ісламу та й загалом гордиться тим, що є мусульманкою.

«Тут, у Дрогобичі, є різні люди. Інколи вони дивують мене своїм нерозумінням ісламу. Вони вважають, що хустку я ношу лише тому, що мене хтось примусив, можуть часом сказати щось на кшталт: «Та знімайте свої хустки, ви ж уже "наші"». Я сприймаю це нормально, але намагаюсь їм пояснити, що хіджаб – це мій особистий вибір. Це те, що робить мене сильною перед законом моєї релігії», – говорить Аміна. Поки ми у теплій компанії гарних кримськотатарських жінок п’ємо гарячу каву, дружина Рустема Якубова – Ельзара – подає на стіл всілякі солодкі наїдки. Вона також з тих, хто вважає хіджаб особистим захистом та виявом вільнодумства. Доки розмовляємо про важливість жінки в ісламі, до нас приєднується Мавілє – ще одна представниця кримськотатарської громади міста. У Дрогобичі Мавілє разом з чоловіком та дітьми оселилася дещо пізніше, оскільки спершу жила у Чернівецькій області, проте від друзів та знайомих чула, що у Дрогобичі громада кримців більш дружна та міцна, а отже, тут комфортніше. Хіджаб для Мавілє є цілковитою свободою та потребою наслідувати закони Аллага.

«Хіджаб – це не елемент моди чи тренду. Це не нав’язування. Перш за все це закон нашого Творця. Ми прийшли до ісламу через розум. Це наш свідомий вибір. Хіджаб – це закон для жінки, прописаний у Корані. Це вибір жінки. Я вважаю себе вільною тоді, коли прикриваю свою красу. Але з перших днів переселення сюди люди не завжди розуміли хто ми. Інколи навіть плутали з християнськими монахинями. Щоправда, зараз уже місцеві мешканці більш звикли до нас, жінок у хустках», – з усмішкою розповідає Мавілє. Жінка разом з чоловіком у Дрогобичі займаються власною справою, виготовляють та продають кримськотатарську випічку, інколи проводять майстер-класи. За словами представниць кримськотатарської громади, жінка в ісламі, як і загалом у їхній культурі, є захищена та має більше часу для особистісного розвитку.

 

Лілія Джелялова разом з дітьми

 

Загалом стосунки у громаді кримських татар є кріпкими та нерозривними. Жінки у мусульманській общині є також різними. Для когось елементом культури та власної ідентичності є феска. Декотрі залишаються вірними хіджабу. Але попри те, усі вони приязно та мирно співіснують, гуртуються та зберігають своє. Часто збираються, обговорюючи важливі питання громади. І що важливо: важливі рішення приймають разом, тобто як чоловіки, так і жінки. Взагалі можна сказати, що жінка у кримськотатарській культурі займає доволі вагоме місце не лише у побуті, а й перш за все у суспільстві.

 

У нарисі кримськотатарського журналіста Юнуса Кандимова «Курултай 1917. Як це було» йдеться про те, що під час виборів першого Курултаю у Криму до національних представників було обрано 76 осіб, серед яких були жінки: Шефіка Гаспринська, Ільхан Тохтар, Хатідже Авджи та Аніфе Баданінская. І ця обставина, зважаючи на те, що кримські татари сповідували іслам, стала чудовим та яскравим показником того, наскільки прогресивною була і залишається нація кримських татар, зокрема їхня демократія та рівноправ’я. Журналіст Юнус Кандимов зазначає, що цей факт був, по суті, першим, коли в усьому тюркському та мусульманському світі до органів конституційної влади було обрано жінок, зокрема молодих.

 

Ближче знайомство із кримськими татарами Дрогобича дає усвідомлення того, наскільки вузькими є наші загальні уявлення про іслам в Україні. Однак багатонаціональність є одним з головних пріоритетів цього міста та вказівником свідомої толерантності, поваги одне до одного, незважаючи на національну та релігійну приналежність.

 

Виставка "Історія та культура кримських татар"

 

15.03.2015