Перш ніж розповісти про ще один сюжет, повторю свій дисклеймер — я не є спецом ані з фольклору загалом, ані саме з кримськотатарського. У даному випадку я радше ретранслятор того, що мені передали з теренів окупованого Криму, а вже в другу чергу — автор власних рефлексій над текстом, і то з точки зору передусім історика. І ні, я не можу повідомити деталей щонайменше до часу, коли українська армія вижене звідти москаля.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Історія трьох ханівен на перший погляд є черговим варіантом поширеного у світі сюжету про трьох дочок. Історія трьох сестер, у якій старші одружуються з багатими й достойними женихами, а наймолодша — з бідняком, незнатним а то й просто хворим, який у фіналі казки виявляється достойнішим за знатних, багатих, вродливих і розумних чоловіків старших сестер — не унікальна. Казки з таким сюжетом існують у чехів, італійців, іспанців, англійців... Тож не викликає здивування те, що такий сюжет присутній і в кримських татар. Тим паче, що в сусідів-українців ця історія повторюється не раз і не двічі як у народній формі — наприклад, «Чарівне горнятко», так і в літературній — «Жовта троянда» Василя Короліва-Старого (і це те, що згадалося «на вже»).
Утім, казка ця не зовсім для дітей. Бо з явно казкового тут — тільки базова структура сюжету й кілька явно вже фантастично-казкових подробиць на кшталт крилатого коня. Але сам цей сюжет переплетений з такою кількістю історичних деталей і натяків на них, що перетворюється на вдячний об’єкт студій на межі історії й культури, а водночас це суттєво ускладнює сприйняття оповіді у всій її повноті дітьми, особливо маленькими. Звісно, можна було б просто оповідати казку, не заглиблюючись, але цьому заважатимуть явно «дорослі» деталі сюжету та відсилки до мотивів і дій другорядних учасників історії, які перетворюють текст на щось близьке до повісті. Завдяки такому набору казка читається неспішно і, правду кажучи, змушує задумуватися.
Історія в сюжеті починає прориватися в моменті, коли хан влаштовує оглядини женихів — кожна з його доньок має можливість обрати собі нареченого, кинувши коштовне яблуко тому, хто припаде їй до серця. Яблуко наймолодшої ханівни випадково (а може, й ні) прилітає у руки невільникові-козакові. Власне протягом усієї казки постійно можна натрапити на натяки і прямі твердження, що «невдалий» третій ханський зять — саме козак. Утім, однозначним апофеозом як натяків на козацьке походження “невдахи”, так і на історичні реалії є сюжет бою ханського війська з ворогами. Сама ця «історія в історії» починається з того, що ханові оголосив війну король — а треба сказати, що навкруги королів було негусто, власне хіба король польський. А відносини Кримського ханства з Річчю Посполитою складалися не завжди благополучно. Зять-козак вирушає на війну у складі ханського війська — й отут уже хоч-не-хоч згадаєш факт союзу між татарами і козаками у 1648 році. Що ж до того, що в такому контексті оголошення війни королем ну нікуди не лізе, то варто врахувати таку подробицю, як борги з виплат «упоминків» — символічної данини, що могло трактуватися як оголошення війни. Одначе найвиразніше у цьому нагромадженні уривків історичних спогадів виглядає червоний намет зятя-козака. Сам образ тут же викликає паралелі до козацьких «стягів малинових» — і не тільки козацьких, взагалі різні варіанти червоного тону вже давно апокрифічні для української мілітарної традиції: червона калина, малинові стяги, зрештою, кров, пролита у бою.
Одначе ще цікавіший, якщо вдивитися, образ самого козака. Він з’являється на сцені у вигляді невільника, якого, проте, не можуть поділити між собою нащадки двох перших родів, Ширинів і Баринів. Коли у його руки падає золоте яблуко від найменшої ханівни, він сприймає це як свого роду вибрик долі — дещо по-філософськи, дещо з сарказмом, який не спрямований ні на кого конкретно. Надалі він, по суті, веде подвійне життя — назовні старанно продовжує носити машкару вільновідпущеника-посміховиська, тим паче, що навіть його звичка голити лице і голову виглядає дивно на тлі загальноприйнятого у мусульманському світі. Але одночасно він незмінно виявляється тим самим «богом з машини», який незмінно рятує хана — то від поразки в бою, то від втрати зору. Причому варто зауважити, що дружині-ханівні він відкривається практично відразу — чарівного коня козак викликає в її присутності у першу ж ніч.
Та й сама ханівна зовсім не подібна на розманіжену дівчину чи безвольну жертву обставин. Вибирає вона свідомо, причому в процесі вибору переграє інтригу великого візира, який хотів через шлюб свого сина з ханською дочкою стати «сірим кардиналом». Пізніше вона зберігає таємницю свого чоловіка і, здається, не заперечує проти того, щоб податися за ним на його батьківщину. Треба зауважити, це відрізняється від традиційного фіналу сюжету про трьох сестер — там після примирення молодша сестра та її чоловік збирають усі можливі профіти з ситуації і, зрозуміло, займають належне місце.
Окремо варто відмітити представників знаті у цьому сюжеті — їх зображено підкреслено пихатими і зверхніми відносно всіх інших. До речі, родові імена та факт суперництва — цілком реальні. Також реальністю є факт підкресленої зверхності щодо простолюду. Враховуючи як цей факт, так і те, що в історії Криму амбіції кримськотатарської знаті неодноразово спричиняли великі біди для всіх, створюється враження, що фактом торжества над ними невільника-козака знать тонко, кажучи просто, обсміяли. Тобто маємо справу ще й із сатирою.
На тлі всіх цих обставин козак у казці виглядає як справжнісінька ходяча несподіванка, людина з подвійним, якщо не потрійним дном, чия роль у сюжеті схожа на трикстера. Якщо ж придивитися до цього героя, то стає зрозуміло, як кримські татари уявляють собі козаків: спритні, розумні, винахідливі, іронічні люди, які мало переймаються зовнішнім статусом, дещо грубуваті, але в міру. Зрештою, вони вміють помічати суть: у фіналі козак відмовляється прийняти почесті з рук хана, коли той усвідомлює, хто його рятівник, а на заувагу, мовляв, а як же ханська дочка, звикла до розкошів, житиме не в палаці, відповідає, що раз уже вона в рамках покарання за «не такий» вибір опинилася у вас у хліві, то в хаті їй точно гірше не буде.
Отож запрошуємо глянути на себе самих в люстерко іншого.
ТРИ ХАНСЬКІ ЗЯТІ
Жив якось хан, і було в нього троє доньок. А ще він мав баштан. Одного дня візир приніс з того баштану три дині. Одна диня перестигла та зіпсувалась. Інша ось-ось пропаде. Третя — спіла, бери та їж. Візир поклав їх на табах (таця, прикрашена листям) і поставив перед падишахом, а той спитав:
— Що ти хочеш цим сказати?
— У тебе три доньки. Прийшов час їх заміж віддавати. А ні, то як з переспілою динею буде — її вже неможливо їсти. Ти маєш знайти кожній доньці жениха.
Того дня глашатай оголосив:
— У хана падишаха три доньки, і всі три на виданні. Нехай народ збереться перед палацом падишаха!
Батько дав кожній дівчині по золотому яблуку.
— Зараз моя старша донька знайде коханого чоловіка, — каже. — Нехай всі женихи нашої держави пройдуть перед її вікном. Вона скине золоте яблуко на того, хто їй більше всього до серця припаде.
Всі нежонаті хлопці країни вишикувались і пройшли перед палацом. Серед них виділялися троє: двоє красенів й один потворний.
Перший — на сивому коні, у вишуканому синьому вбранні, обшитому в кілька рядочків золотими зав’язками, сідло під ним прикрашене сріблом. На голові — шапка з оленячого хутра із золотим верхом. Се був Ширин-кучук-оглан, улюблений син старшого бея.
Другий — Барин-кучук-оглан, син молодшого бея. Він був у чорному атласному вбранні, розшитому срібними шнурками. В кованому поясі виблискувало коштовне каміння. На голові — червона феска з китичкою чистого золота.
Ці двоє щойно повернулися з походу. З ними був третій, некрасивий. Голова лиса, бороди нема, лише вуса сумно спускаються донизу, і сам він виглядав жалюгідно.
— Де вони взяли цього безбородого косе, цього голомозого таз-оглана?
Падишахові доповіли, що Барин-оглан та Ширин-оглан разом були на війні, однак зі всього походу їм дістався лише один бранець. Вони не придумали, як того кумедного лисого між собою поділити, бо жоден не хотів поступатися. Тому так і їздили тепер скрізь утрьох людям на сміх.
— Геть кепські справи в Ширин-бея та Барин-бея, — кепкували в натовпі, — коли їхні дітки удвох одного бранця взяли.
— Та ще й поділити його не можуть!
— Та й того, подейкують, взяли сплячим і п’яного!
Ширин-оглан і Барин-оглан не зважали на кпини юрби. Адже у простого народу язик змії, він завжди знайде привід познущатися за спинами великих мурз.
Одначе сьогодні Ширин-оглану випав щасливий жереб! Старша донька сиділа біля вікна, де проходив натовп. Вона кинула яблуко хлопцеві в синьо-золотому камзолі – і Ширин-оглан спритно спіймав свій подарунок.
Натовп заревів од заздрости, коли син старшого бея підняв вгору золоте яблуко, красиво тримаючи його трьома перстами.
— Братику Барине, сьогодні мій щасливий день, — усміхнувся Ширин-оглан до свого суперника. — Але нехай в утіху тобі дістанеться сей полоняник. Ти тільки дивись, яка в нього блискуча лиса голова. Нехай він принесе тобі щастя, поки я буду справляти весілля зі старшою донькою нашого повелителя!
З тими словами Ширин відрізав мотузку, якою бранець був прив’язаний до його коня.
Поки Барин-оглан мовчав, зблідлий від люті, всі вітали Хана зі шлюбом доньки:
— Нехай сей союз буде щасливим! — казали.
Прийшла черга середньої сестри. Глашатай велів не розходитись:
— А зараз середня донька вибере собі чоловіка!
Тій приглянувся хлопець у чорно-сріблястому камзолі, і вона кинула яблуко до нього. Барин-оглу як сидів верхи, так і спіймав подарунок і підніс над собою двома пальцями.
— Ось він, новий зять падишаха! — закричала юрба.
Барин повернувся до Ширина і таке сказав:
— Братику Ширине, тепер ми з тобою під одним дахом житимемо. Тільки ти насолоджуватимешся найстаршою, а я — найвродливішою донькою хана. Нехай не буде більше поміж нами суперництва. Той безбородий красень, чию лисину ти так нахвалював ще недавно, нехай не стане поміж нами двома і не викличе в тебе заздрості.
Він відрізав і собі мотузку та простягнув її кінець лисому:
— Тримай свою долю в своїх руках, нещасний! У мене сьогодні велике свято. Три доньки у хана: перша найстарша, друга найвродливіша і третя найрозумніша. На щастя, мені випала та, що красива.
Тепер настала черга Ширин-огланові червоніти від злості та мовчати.
А тим часом молодша сестра сіла біля свого вікна і почала думати-гадати, з ким їй одружитися.
Поруч із нею вертівся старий візир і нагадував їй:
— Ти ж не забула, о найрозумніша, про що ми з тобою домовлялися? Он там у білому халаті стоїть мій син. Кинь йому яблуко, нехай він стане тобі чоловіком. А я матиму щастя до самого кінця мого життя звати тебе своєю донькою. Адже ми з тобою двоє найрозумніших людей у цій країні дурнів, і влада належатиме нам, коли нарешті об’єднаємось.
— Так, я все пам’ятаю, — кивнула ханська донька. – Задля цього і затівалося все.
Коли натовп почав товпитися під її віконцем, вона взяла яблуко, прицілилась і жбурнула в протягнуті сотні рук.
Але чи вона була не дуже прицільна, чи щось своє мала на умі, проте бажаний приз полетів дуже далеко від хлопця в білому халаті, а візирів син тільки очима повів безсило.
З юрби вистрибнув лисий чоловік — той, який щойно позбувся кайданів.
— Спіймав! — вигукнув він і на доказ підняв золоте яблуко, тримаючи його лише одним пальцем.
Ханові передали, що його донька вибрала лисого безбородька, та той не повірив:
— Нехай він ще раз пройде під її вікном!
Голомозого вивели наперед — і дівчина знову кинула в нього яблуком, причому поцілила прямо в лисину. Він почав обурюватися:
— Вона навмисно жбурнула, щоби моїй бідній голові було боляче!
Але найдужче обурився хан.
— Се не моя донька, не моя дитина. Навіщо їй одружуватися з лисим жебраком?
Та молодша сказала твердо:
— Я вийду за голомозого.
Батько не знав, що і робити.
— Дитя моє! З того не буде нічого доброго.
Хан спитав, хто цей нежданий зять. Йому відповіли, що це взятий у полон вільновідпущеник, який на питання, що вміє робити, казав: «Я нічого не вмію. Хіба що гусаків пасти, більше ні до чого не ладен».
— Нехай так і буде, — зітхнув хан.
Ще злий на доньку, він вказав їм на загін для гусаків:
— Отам ви тепер будете жити вдвох.
Вбитий горем правитель не знав, що було далі. Його ж донька розгледіла справжнє обличчя голомозого.
Коли стемніло, її чоловік тричі свиснув, приклавши пальці до рота, і з неба спустився чарівний кінь – чалий Дюльдюль.
— Як ти потрапив у полон, коли в тебе є летючий кінь? – здивувалася ханська донька, зачаровано дивлячись на скакуна.
— Відпустив був його політати, а сам заснув. Тут набігли ті два пихаті пани і давай мене в полон брати.
— Чому ж ти не свиснув по свого Дюльдюля?
— Їх було багато. Пошкодував свого коня — він мені як друг, як брат та як рідний батько.
— А чому ти виглядаєш так жалюгідно?
— Щоби господарі не знали моєї справжньої ціни. Не хочу, щоби з мого батька здерли викуп.
Молодша донька зітхнула:
— А я тепер щодня сумуватиму за трояндовим садом. Раніше я так любила гуляти в Гюльбахче, а тепер житиму в хижі для гусей.
— А ну не плач, жінко. Сідай позад мене, полетімо до твого Гюльбахче!
Вони приземлилися в саду, і поки донька хана милувалася трояндами, безбородий лисий вершник гарцював на своєму коні серед білих і пурпурових пелюсток, якими була всіяна земля.
Минуло небагато часу, і сусідній Кирал (король) та все його королівство оголосили ханові війну.
Падишах замислився, як йому бути. Зібрав військо. Обидва його зяті — Ширин та Барин — теж почали збиратися на війну.
Прийшла і молодша донька:
— А третього зятя свого забув, тату? Він теж просить коня і хоче йти на війну.
— Нащо тому лисаню війна! — вигукнув батько. — Нехай лежить у себе вдома між гусками.
Але молодша донька наполягала, і тоді хан сказав:
— У старій конюшні, куди я не заглядаю, є стара кобила. Шкода вбивати, вона ще мою матір носила. Нехай сідає на неї й перший вирушає на війну. Поки я зберу військо, лисий недотепа якраз дістанеться середини дороги.
Минув тиждень, і військо вирушило нарешті в похід. Попереду поруч з ханом їхали два його зяті — весь у синьому з золотом Ширин-оглу та весь у чорному зі сріблом Барин-оглу.
На самому виїзді з Криму є велетенське солоне болото. Посеред нього і застряг на кобилі лисий безбородий козак.
Побачивши молодшого зятя, Хан сказав:
— Нехай кожен, хто мене любить, плюне в нещасного. Кожному, хто влучить, мій старший зять Ширин дасть золоту монету.
Всі кинулися запльовувати вершника.
Як тільки військо рушило та сховався останній обоз, лисань покликав свого чалого Дюльдюля і полетів верхи прямо на поле битви.
На високому пагорбі розбив він червоний намет і почав вдивлятися вдалечінь. Бачить — йде люта січа, і військо хана вже починає відступати. Тоді молодший зять сів на Дюльдюля, витяг шаблю і почав рубати військо Кирала.
Вже кілька королівських воїнів прорвалися до самого хана та ледь не знесли йому голови, а один так вдарив його по очах, що той ледь не осліп. Аж тут просто з неба впав юнак на чалому коні та врятував життя падишаха!
Хан дуже здивувався:
— Ай, звідки взявся такий прекрасний їгіт? Він перерубав усіх ворогів. Краще б у мене був один такий зять, ніж ті троє, що я зараз маю!
Почув його слова Ширин-оглу і пустився вслід за хоробрим юнаком, а той вже якраз збирався летіти геть. Не хотів він, щоби старший зять бачив, як Дюльдюль літає. Зупинився, питає:
— Чого тобі?
— Послухай мене, прекрасний їгіте. Не збираюся ні хвилини в тебе забрати, тим більше бачу, як ти поспішаєш, не хочеш собі ні слави, ні винагороди. Прошу тільки виконати моє прохання, воно нічого тобі не буде варте.
— Ну, проси.
— Наш хан падишах казав, що ти під час бою мав легке поранення. І що хан своїми руками зірвав тасьму зі свого шолома та перев’язав тобі рану.
— Тобі що за діло?
— Будь ласка, покажи мені місце, яке він перев’язав, і подаруй мені тую тасьму.
Козак показав йому ліву руку: замість мізинця там була кривава рана.
— Я сам перев’яжу тобі рану і помащу її найкращими ліками. А ти тільки віддай мені пов’язку з голови хана — щедро тобі заплачу.
— Грошей мені не треба, — сказав невідомий їгіт, — але можу взяти з тебе іншим.
— Проси будь-чого!
— Я тебе затаврую в такому місці, де сам захочу.
Ширин погодився, і козак випалив йому свою тамгу на білій сідниці.
Потерпаючи від болю, Ширин-оглу дістався хана. Він вдавав пораненого в бою.
— Падишаху, це мій їгіт врятував твоє життя. Ось на доказ його тасьма, він просив тобі подякувати. Я знаю, що ти хотів би його нагородити, але ти мені ближче рідного батька, тож я обдарував його зі свого маєтку.
— Я тобі вірю, любий зятю. А яке місце перетягувала моя тасьма?
— Вороги відтяли йому лівого мізинця.
— Дуже добре, що в мого старшого зятя є такі вправні вояки! Ти кажеш, що обдарував його… Але я дам тобі ще золота — скажеш, що від мене, і коли йому щось буде треба, то нехай заходить до мене без попередження.
Середній зять, Барин-оглу, чув цю розмову і потерпав від заздрості: «Тепер падишах весь час говоритиме, що його старший зять кращий за мене».
На зворотному шляху вони зустріли молодшого зятя, який тільки зараз зміг витягнути стару кобилу з болота.
— Гляньте на нього! І ця нікчема має зватися зятем хана! — обурено вигукнув Барин-оглу. — Нехай кожен, хто любить нашого падишаха, плюне йому в обличчя, а хто влучить – отримає від мене срібну монету.
А вдома на свого чоловіка чекала молодша ханська донька. Почувся шурхіт крил Дюльдюля, і вона вибігла в сад. Кінь скинув вершника — той був весь запльований і в крові. Він встиг тільки сказати Дюльдюлеві, щоби летів відпочивати, а сам повалився без сил і так пролежав три дні.
Жінка не відходила від нього, а коли тому покращало, спитала, чому в нього нема мізинця.
— Се буде надто довга історія.
Жінка все зрозуміла і почала його смикати:
— Йдемо до палацу! Годі цих хованок, розповімо татові всю правду. Він тебе полюбить, визнає мою правоту і припинить дивитися криво, що я обрала саме тебе.
Але чоловік тільки перевернувся на інший бік і сказав:
— Нікуди ми не підемо. Краще лягай зі мною поруч.
Минуло трохи часу, і в хана через бойову рану почали відмовляти очі. Він сліпнув щодня все більше, жодні ліки не допомагали. З далекого берега прийшов лікар, оглянув очі й каже:
— На яйлі біля Тисячоголової печери водяться царські олені. Коли настає вересень, вони починають ревіти несамовито, як леви. Тоді в їхніх самок починає текти молоко. Треба назбирати того молока і помазати очі нашому ханові.
Почули це ханські зяті. Старший зять вдав, що їде, а сам повернувся додому і каже:
— Якщо Богу угодно, щоби мій тесть осліп — нехай так і буде. Тим більше влади буде у мене в руках. А вдячність падишаха у мене вже й так є, — і тут він поглянув на купу золота, що її хан передав невідомому своєму рятівникові, та нагорода так і залишилась у Ширин-оглу.
А середній зять, Барин-оглу, вирішив, що настав його час.
— У глупого Ширина жінка некрасива, йому б і їхати за оленями. А в мене дружина красуня, шкода розлучатися з нею навіть на день. Проте мушу вирушати. Саме я здобуду ліки — тоді вдячність і пошана хана впаде з рук Ширина до рук Барина.
Дізналася й молодша донька, що тільки оленяче молоко врятувало б зір її батькові. Сказала своєму чоловікові. Той пішов до палацу і попрохав собі коня.
— У старій конюшні, куди й конюх не заглядає, є стара кобила. Нехай лисий безбородько бере її собі та їде, — так йому відповіли слуги хана.
І втретє воїни хана, побачивши вершника на старій кобилі, обігнали його та заплювали.
Як вони поїхали, він покликав свого Дюльдюля, сів та полетів на верхівку Чатирдагу, на той схил, де розташована Тисячоголова печера, Бін Баш Коба.
У цей же час десь унизу пролунало оглушливе рикання, наче заволала ціла зграя собак і замукало стадо биків. Й одразу неначе цілий загін сурмачів затрубили кожен у свого рога над самим вухом. Та це був звичайний оленячий рев.
Варто було пролунати одному оленеві, як неподалік заревів інший, до тих двох додалися такі ж грізні сурми третього і четвертого. Олені викликали один одного на смертний двобій і радо відгукувалися на кинуті виклики.
Воїни, які їхали разом з Барин-оглу, миттю зупинили своїх коней.
— Як хочете, мурзо, а далі ми не підемо. Там, певно, ричать печерні леви.
Лаючись і тремтячи від страху, середній зять один поліз на гору. Він постійно казав собі, що це лише олені, що вони зовсім невеличкі, тільки бувають надто голосні один раз на рік.
Подолав свій страх і дістався Бін Баш Коба. Прислухався. Вовки вили навколо, перегукувались, сповіщали один одного, що тут борються олені. Виснажені у битвах, ці глупі тварини потім стануть легкою здобиччю для гострих вовчих зубів. Але самих оленів уже чомусь не чутно.
Нарешті Барин-оглу добрався до самої печери. І протер очі від здивування — по всій яйлі лежать олені, нерухомі, але живі, а поруч сидить той юнак, який колись рятував хана від ворожого війська.
— Що ти наробив! — сказав Барин-оглу невідомому їгіту. — Ханові падишаху треба молоко від усіх тих оленів. Ти нащо всіх їх убив?
— Твій язик швидший за очі, — відповів йому молодший зять. – Бачиш, вони всі живі. Я лише напоїв їх вином до нестями. А тепер дою олениць, щоби Хан протер очі їхнім молоком і видужав.
— Благаю тебе! — сказав Барин. — Продай мені се молоко. Я завинив перед Ханом тим, що нічим не виправдав честь бути чоловіком його доньки. Він осипле мене такими милостями, що й тобі дістанеться. А я ладен розплатитися із тобою вже зараз.
— Не візьму з тебе ані гроша, але хочу затаврувати твою сідницю.
Барин-оглу терпів біль — і не знав, що замість молока продавець підсунув йому оленячої сечі.
Приїхав він до палацу, ледве крокуючи від пекучого болю. Його негайно повели до хана, який лежав з опухлими очима і благав скоріше дати йому ліки.
Середній зять і середня донька намастили йому повіки, проте від оленячої сечі хворому стало ще гірше, ніж було.
Тут з’явилася молодша донька.
— Мій чоловік велів мені принести тобі чашку оленячого молока.
— Геть звідси! — волав від болю хан. — Колись я вважав тебе найрозумнішою своєю донькою і любив тебе більше за інших сестер. А тепер бачу, що ти дурепа. Ти та твій лисий посіпака тільки гублять мене.
Проте донька наважилась ослухатися тата і все ж протерла йому одне око.
— О Боже! Донько моя улюблена! Протри якнайшвидше мені й друге око!
— Батьку любий, у мене закінчилась чашка. Зараз збігаю до чоловіка та принесу ще!
Коли хан одужав, спитав одразу:
— Хто дав тобі ті цілющі ліки?
— Мій чоловік, тату, твій молодший зять.
— Нічого собі! Негайно приведіть мені того гусятника.
А коли лисий безбородько постав перед ним, хан обійняв його й розцілував в обидва ока.
— Проси в мене все, що хочеш!
— Най пан хан падишах буде здоровий, — відповів той.
— Я вже й так здоровий! А тепер ідеться про справжню винагороду.
— У мого тата було два полоняники. Вони втекли. І тепер обидва при вас.
— То забирай їх собі!
— Це ваші зяті.
— Як таке може бути??
— Бачу, пан мені досі не вірить. То перевірив би сам. У них на сідницях в кожного — моя сімейна тамга.
Хан звелів роздягнути Ширин-оглу та Барин-оглу.
Всі побачили на їхніх ніжних сідницях родовий знак лисуна.
— Яка ганьба! — закричали при дворі.
— То забирай їх обох! Тепер вони знову твої.
Старша та середня доньки заголосили:
— Як же ми станемо вдовами при живих чоловіках!
Хан подумав і сказав лисому, що той може одружитися і з двома іншими його доньками.
— О Боже! – вигукнув той, — я й з одною ледь впорався.
І він попрохав Хана відпустити його додому, звідки його впіймали та взяли в полон.
— Тоді залиш тут мою молодшу доньку, — кивнув Хан. — Вона моя улюбленка і звикла жити в палаці на всьому готовому.
— Вона звикла жити в хижі для гусей, куди пан падишах сам її і відправив, — проказав лисий. – Якщо витримала таке, то в моїй хаті їй вже точно буде ліпше.
І хан не мав що йому заперечити.
Молодята сіли на Дюльдюля, той змахнув крилами і полетів.