Ігор Котик

 

Процюк С. Травам не можна помирати: Роман. – К.: Легенда, 2017.

 

 

– Деякі книжки варто читати пропустивши першу сотню сторінок.

– Не акурат сотню. Цього разу достатньо було б пропустити тільки вісімдесят вісім сторінок і почати з розділу вісімнадцятого.

 

Новий роман Степана Процюка «Травам не можна помирати» привертає увагу темою: художнє осмислення руху опору та співпраці вітчизняних письменників з радянським режимом у сімдесятих роках ХХ ст. Пам’ятаючи про тяжіння автора до зображення психологічних ландшафтів та знаючи, що Степан Процюк і сам походить з родини політв’язня, я мав підстави сподіватися на потужний, насичений подіями твір з глибокими або неоднозначними персонажами. Інтерес підігрівали ще й кілька рецензій, в яких читача запевняють, що це «знаковий роман, якому в українській національній літературі нема подібних», «який увінчує аналітику і осмислення української національної дійсності 70-х минулого століття» і т.п.

 

На жаль, книжка виявилася досить невибагливо написаною, за винятком окремих частин (як-от згаданий вісімнадцятий розділ). Не можу сказати, що у ній відчувається безпосередній контакт родини автора з репресивною машиною (це радше стосується його недавньої повісті «Бийся головою до стіни»). Роман «Травам не можна помирати» небагатий на події, сюжет дещо схематичний, внутрішнє життя персонажів часто поверхове, тенденційне, обмежене суспільно-політичними координатами, а до того ж, текст обтяжений публіцистичними пасажами. Важко збагнути, на що розраховував письменник, чим саме він сподівався вразити менш-більш обізнану з рухом опору читацьку аудиторію. Хіба що темою колаборації Спілки письменників – про це справді літератури майже немає, тоді як про каральну психіатрію, присутню в цьому романі, написано більше (зокрема, відомий роман «На протилежному боці від добра» Василя Рубана), а про досвід дисидентства загалом існують тисячі бібліографічних позицій.

 

Та як би там не було, варто зупинитися на тексті докладніше. Дія роману розгортається в політичній площині, більшість персонажів можна легко згрупувати у три табори: українські патріоти, які стають жертвами (Олександер Світлий, Максим Томиленко, Кость Терен); кагебісти і їхні поплічники; не позбавлені деякого патріотизму лояльні до влади фігури. З першими двома таборами в Процюка все однозначно: історії героїв-мучеників та катів прямолінійні, типові. Цікавіше з тими, хто наловчився носити і Богові свічку, і чортові кочергу – уособленням таких типів громадян виступають майстри пера (Крислатий, Крилатий, Михась Сандуляк, Петро Ужинок). Тут, здавалося б, Процюк має розкошувати: переплавити історію в розлогу ґротескну панораму спілчанського колабораціонізму, щось на кшталт «Маленького апокаліпсису» Тадеуша Конвіцького. Дещо в цьому напрямку Степан Процюк зробив, але важко назвати глибоким це проникнення у спілчанське закулісся: кілька епізодів плюс низка публіцистичних абзаців, котрі хоча й утверджують правду історичну, та не додають книжці художньої сили.

 

Еталоном пристосуванства у романі виступає такий собі поет Крислатий. Майже постійно він десь за/понад кадром, але відомо, що це виходець з народу (гуцул!), який зумів передати в необтяжених поетичним маньєризмом посланнях зрозумілі посполитим помисли; поет, якому добре вдається «вишивати сорочки строф червоними і чорними нитками» – настільки добре, що сягнув рівня академіка. На Крислатого взоруються інші поети, зокрема Крилатий та Михась Сандуляк. Перший за рівнем майстерності лише незначною мірою відхиляється від свого духовного натхненника, і якби не ускладнював свої тексти алегоріями, то міг би теж відповідати образові ідеального для влади співця. Другий – безнадійний графоман, навіть для КГБ нецікавий.

 

Та оскільки не всі поети йшли на повідці в режиму, то й у романі «Травам не можна помирати» зустрічаємо поета трагічної долі, автора однієї збірочки меланхолійної лірики, котрий за розмови про русифікацію стає пацієнтом психіатричних лікарень.

 

Галерея персонажів радянської дійсності була б геть непереконливою, якби Степан Процюк не поставив в центрі системи дійових осіб роману тип зламаного системою інакомислячого, а для процесу ламання не вдався до простого і перевіреного прийому любовного трикутника. Засліплений почуттями до незнайомки Софії (вона ж Світлана, а ще Варвара), національно свідомий учитель історії Микола Комарницький виявляється недалекоглядним аналітиком політичного підтексту ситуації, внаслідок чого поступово вляпується в таку катавасію, вийти з якої може тільки в потойсвіт.

 

Кілька сторінок потому, як стає остаточно зрозуміло, в яку пастку потрапив учитель історії (читач, ймовірно, здогадається про такий хід подій раніше, ніж сам герой), у книжці накльовується ще один любовний трикутник: відкрита на опашки душа, Олександер Світлий, знайомиться зі студентом-медиком, а тоді з його сестрою Марією, і запалюється до неї почуттями, але стосунки між 46-річним Світлим і дівчиною не знаходять розвитку, бо чоловікові недовго зосталося втішатися життям на волі.

 

Ситуації з Комарницьким і Світлим вказують на те, що обидва персонажі переживають охолодження у стосунках зі своїми дружинами, одна з яких «не належала до лицарок спротиву», а друга була «завжди приземлена й чужа». «Не було жодної любові», – стверджує Процюк. За винятком Марії, котра лише на мить з’являється у романі, та й то неактивна, усі інші жіночі образи в новому романі С.Процюка або байдужі до чоловічих дисидентських настроїв, або ж взагалі є агентками КГБ, підставними актрисами. Їх, щоправда, небагато, та одна з них – персонажка першого ряду. Вона присутня у романі, щоб поставити під сумнів наявність в системі радянської дійсності такого явища, як любов. Під впливом власних почуттів до офіцера КГБ Світлана (Софія, Варвара) стає засобом для реалізації підступних намірів свого милого. Її успішна гра, втім, не приносить їй щастя – виявляється, що офіцер КГБ байдужий до її почуттів, як і вона сама до почуттів тих, на кого збирає компромат.

 

Єдина любов, в існуванні якої у координатах зображеного світу не сумніваєшся, – це любов до України. Всі оті ювілеї великих мрійників, котрі своєю жертовною працею лягли в підмурівок країни У і пам’ять про котрих так плекали в національно свідомих колах, всі ті шереги героїв, що плентаються зі століття в століття (Сагайдачний, герої Крут, в’язні концтаборів, вояки УПА, смертники Василь Макух, Олекса Гірник, безконечне число їх), плюс отой дурнуватий образ мови як паралізованої дівки в труні серед неба з непотрібного восьмого розділу (нині в такого цинічного читача, як я, таке викликає радше криву посмішку й сумніви в естетичному смаку автора, ніж глибоку тугу) – так от, вся ця некрофілія – це і була найбільша любов у часи, які описує Степан Процюк.

 

– Але якби не вона – то й нас як таких не існувало би… Здається, деякі книжки варто читати навіть пропустивши першу сотню сторінок… А чи треба дочитувати до кінця?

– Якщо не вважати за потрібне читати описи передбачуваних подій без особливого стилістичного тремору, то ліпше зупинитися на розділі тридцять восьмому, де описано фарс у залі суду. «Всюди валялись обривки сміху, кавалки плачу. Кілька десятків пощерблених масок покинули, навіть не виносячи зі сцени», – хіба це не прекрасно? А якщо так, то для чого затирати красу публіцистикою наступного розділу?

05.03.2018