(уривок роману)
Привид матері ще пам′ятає Київ початку шестидесятих. У повітрі, перевтомленому від осанн найживішому із живих, безперервно щось відмирало. Ще кілька десятиліть назад батьки нинішніх столичних мешканців помирали від голоду.
А тепер розпочалися сімдесяті.
Здавалося би, що у всуціль байдужому вічному місті можуть ходити лише привиди замордованих у тюрмах і присипаних, на дні глибоких, невидимих людському оку ям, цементом. Під світлом червоних зір нема тих, які би не увірували у магію щасливого нині і прекрасного завтра.
Тільки у глухий нічний час, десь поміж третьою і четвертою ранку, подалі від офіційного Хрещатика, скрадаються матері, які віддавали дітям свою кров, щоб ті не померли у тридцять третьому. Нічні материнські силуети підповзають до квартир своїх діток, надіючись побачити там живих і здорових, насмоктаних материнської крові, лікарів, інженерів, всяку гнилувату інтелігенцію та інших працівників неозорих символічних ланів.
Материнські привиди, із назавжди відхлинутою від тіла кров′ю, тими наркотичними ночами, коли на вулицях мало доблесних дружинників, переконуються, що їхні діти живі, хоча до смерті налякані і обережні навіть при найменшому звуку рідної мови. Тоді вони, їхні діти, відразу наїжачуються і стають пильними. Перепрошую, бдительными.
Тоді їхні діти відчувають напади спершу дивної, відтак все більш звичної ненависті і погорди навіть до шелесту деяких приголосних своєї мови, навіть до окремих слів, які варто би нещадно виполювати із свого вжитку, щоб ніхто не здогадався, що я, мамо, лише завдяки тому, що вихлебтав усю твою кров у тридцять третьому, залишився жити.
Я, мамо, завжди переконую себе, особливо тихими ночами, після страшних снів, що ти померла, уступивши мені місце, бо старообрядництво і каганцювання, вечорниці та веретена повинні були відійти у минуле разом із архаїчною мовою, яка символізувала все сільське, мамо, все відстале і недорозвинуте, тобто українське. Такий закон життя, наївна старушенціє…
Зрештою, ніхто ж не глумиться із твого трупа, матусю. Ти можеш вільно бродити нічними київськими вулицями – і наші доблесні органи, одержимі тоді нападами якогось химерного страху, вдають, що не бачать тебе. Вони вдають, мамо (як я тебе ще люблю і як я тебе вже ненавиджу!..), що не знають, як ти заглядаєш до вікон квартир на різних поверхах. Вони навіть знають, що ти вмієш літати, мамо . І я це знаю, врятований тобою син.
Вони також відчувають щось подібне до мене. Вони знають, що ти , літаючи над нічною столицею, запалюєш деякі нестійкі серця ностальгією за архаїчним. І коли радянський народ, мамо-мачухо, вірний закону старшобратства великого російського народу, то ті, яких спокушаєш, спершу починають протестувати, чому, до прикладу, поруч із «Тарас Шевченко» завжди стоїть першим «Олександр Пушкін».
Вони починають говорити про якусь міфічну русифікацію, наче хтось забороняє їм калякати по-хахлацькому! Потім вони йдуть все далі, відрікаючись від радянського способу життя і обростаючи вовчими шкурами, такими, як у їхніх заокеанських відщепенців, що мають руки по лікті у крові радянських людей!
Що ж ти, мачухо-мамо, шепчеш до їхніх вух? Дехто з них стає готовим навіть до смерті. Вони починають паплюжити радянські символи , радянську людину, всіляко розхвалюючи імперіалістичні задвірки за те, що там нібито є свобода для особистості.
Якої, запитується, ще треба свободи для вас, бандерівські мерзотники? Ви не маєте даху над головою? Страждаєте від голоду, хоча любите верещати про український голодомор і сибірський холодомор? Не бачите на голубих екранах всіх переваг нашого способу життя?
Вас треба ізольовувати від суспільства, як скажених собак і собачих, заражених трупною капіталістичною бацилою! Державні радянські органи безконечно добрі до вас! Я би душив вас своїми руками, бо ви нагадуєте мені щось таке безмежно болюче, моторошне, про яке я нічого, ніде і ніколи не хочу знати!
А тебе, мачухо/мамо, я люблю, коли ти танцюєш наші прекрасні танці, як-от плазунець, який свідчить про гнучкість і всерозуміння, коли ти співаєш пісень великого братнього народу, коли ти спиш і блаженно посміхаєшся! Тоді ти безпечна і зрозуміла. Але коли ти, мачухо, починаєш літати над нічним Києвом, як гоголівська відьма, я ненавиджу тебе всім своїм радянським серцем! Я готовий тоді не раз, а тричі, тридцять три рази відректися від тебе , назавжди забути твоє ім′я!
Ясні київські зорі байдужно зоріли своїми вродливими парсунами як на материнське плазування, так і на материнський лет нічними вулицями міста…
Олександер Світлий, попри вроджену рівновагу духу, мав дар (ще із юності) бачити коріння, звідки проростає малоросійство. Дихальні практики… розслаблення тіла…відстороненість від матеріального – це він потроху знає. Було й інше – майже розвідницьке вміння продиратися крізь інформаційну завісу. Але найпершою – любов до мови і культури, що на очах нищилися режимом. У ліпшому разі були висміюваними.
Олександер згадував, як чув у Москві від одного прихильника заборони злісний анекдот навіть на слово «Україна»:
– Госпадзі, пачєму ти дал рускім усьо- ум, історію, паетав, учйоних, а нам, хахлам, нічєво?
– Я вам всьо ето давал!
– Кагда же?
– Кагда ви білі рускімі.
І чомусь згадувалася ганьба нашої історії – всі ті кирпи-гнучкошиєнк-ови, вся ця козацька старшина, ті гетьмани із захланною любов′ю до маєтностей і титулів, всі ті улесливі та єлейні многогрішні і самойловичі, всі ці лизоблюди і лизодупи перед московитами і їхніми царями. Не могли нажертися маєтків, почали імітувати козацтво. Бо що може бути огидніше, ніж січовик із вірнопідданою пикою, який підмітає своїми широченними шароварами боярські і царські хороми, мовлялечки, чєво ізволіцє, барін прелюбезнєйшій?
А вдома доносили московитським служакам один на одного, розволочилися маєтками, розжиріли, заплили естрогеном замість тестостерону… А москаль нищив усіх –і вірнопідданих пияків, і тих, які пробували протестувати, і родичів тих та інших.
Москаль не шкодував нікого і нічого. Доборолися і понадоносилися аж до руйнування Січі… Олександер подумав, що козацька старшина найперше винна у недоформуванні нації, у недооцінці власних сил і героїв .
Це чорний бич українства - відчувати всередині таку недовіру і невіру у власні сили, таку збочену залюбленість до чужого, аж до культу із коліно- поклонінням!!! Тоді малорос розщеплюється в іншому, поглинається Чужим, запопадливо та єлейно дякує, більше не відчуваючи зневаги своєї великої Матері.
І не змогли переламати цього угодництва та вузькоголовості ні Петро Конашевич-Сагайдачний, ні Дорошенко, ні Мазепа, ні інші державники, яких постійно підкидала доля, щоб те українство не розчинилося в хаосі і дифузії світової історії, як цукор у гарячому чаєві…
Майже завжди –не змогли, злякалися, не вистачило розуму, перехитрили самі себе.
І майже ніколи – наважилися, побороли власні лінощі і хутірське грошолюбство, стали аскетами, будуючи державу і відкидаючи особисті відчуття.
І все ж Олександер був готовим жити із тим розумінням, вільним від будь-яких ілюзій про те, що наше малоросійство кудись щезне чи трансформується у любов.
Згадав Лесине, не поет, що забуває про страшні народні рани. Сіпнувся. Се ж ті самі козацькі старшини, лише перенесені на кілька століть вперед і запотребровані на короткий час нащадками комісарів! А ще ті премії, ті ресторани «Еней» із копійками за їдло і питво, ті тонни поетичної макулатури, за яку платять. І ті окремі збірки, за які ув′язнюють…
Ох, ці письменники, ці Бажанові сліпці… Ресторанні підспівувачі Червоного Панегіричного Хору, пасивні педерасти компартії. Олександер любив і ненавидів їх, розумів і зневажав водночас. Хочуть слави і грошей, як повії. Зрештою, слово “повія» можна пристосувати і для чоловіків.
Так готові запродуватися, лише аби купували, аби був попит! Не думають про душу, заласні тварюки, кельнери із собачими очима, повними вірнопідданства!.. Скотинюки трикляті, невже ніколи не згадують про Підмогильного і Зерова, Плужника і Курбаса!? Може, не привчені думати, може, червона зірка все виколола своїми п’ятьма гострокутниками, залишивши лише порожнечу, де гуляє страх?
Як все на очах дрібніє там, де раніше ступала лапа гігантів, де бродили літературні шаблезубі тигри! Тепер, на тій Банковій, купецькі інтриги та підлабузницький срач перед сильними, боротьба за невеликі гонорари, за місце для видання своїх недолугих книжечок, макулатури для плебсу!
Ця спілчанська рать із її диханням Леніном і тихим, на печі, захопленням перед Шевченком, ці, прибиті роздвоєнським психозом бажанові сліпці… Бо вони - нещасні каліки:
ці вражені гедонізмом музики,
ці істероїдні переростки, яким так не поталанило із часом,
ці онаністи свого таланту,
ці дрібні крамарі своїм, іноді великим, хистом,
ці галерники і розпинали найдорожчого, що у них є,
ці моторошні самокастрати,
ці ненажери із безрозмірними шлунками,
наливайки і випивайли із бичачими сечовиками,
ці лицарі із витонченими шестикрилими душами…
Ці літературні хлібороби, орачі в різних жанрах, товсті женці пафосних саг та епосів про найкращу в світі владу Рад, всіх тих правд і кривд, артемів гармашів та прапороносців нової доби…. Вони залишили у своїх нетлінках українську мову, але витягнули із неї душу.
Ці юродиві драматурги, що оспівували у 1933-ому мільйони сонячних днів…
Ці поети, що шаманили і шамкали ленініаною, шваркотіли бровастим генсеком і чесними комуністами, які давно були вистріляні чи угноєні соловецькою землею….
Вони перепродували купцям-пропагандистам свої витвори, особливо ті, що мали відбиток літературного таланту, який насправді є імморальним, поза добром і злом . А купці – шпарко і рвійно!– труїли тими агітками школярські голови, засовуючи той наркотик всією п’ятірнею до мозку.
І так бродить на полицях бібліотек і в шкільних хрестоматіях, від сторінки до сторінки, муміфікований трупик української мови, впряжений у лубкового плуга, гнаний придуркуватим від переляку погоничем та підпертий сентиментальним хлопчиком Помагаєм. А може то бич божий очищує і мордує наш народ із його набухлими від непосильної праці венами і його чистенькими від алкоголю артеріями?
Може, той трупик –ще не труп? І як чаша святого Грааля, він і далі захищає від остаточного виродження наше символічне серце, що ось-ось покотиться, під улюлюкання і регіт, під пролетарські ноги у залізних чоботах :
Чавк! Чвирк! Чвак!
Як вони чекають цього чавкання, цих судом, цього передсмертного стогону нашого серця…
Не діждуться.
Олександер попростував до Золотих воріт. Вони додавали йому у ті хвилини зневіри терпіння, яке виходило за межі людських можливостей. Може, це були не Золоті ворота, а велика Мати, яка вибрала Олександра і супроводжувала на шляху, піднімаючи там, де вже було неможливо встати і піти далі…
ПРО КНИЖКУ
Київ 1970-х років… Уже й Сталіна немає, та українська нація вкотре на межі свого існування. Насамперед мовного, а «мова — це домівка буття». Перед нами постають долі «отруєних» радянським режимом людей: тих, хто пристосовується, пише оди вождям, співпрацює з кагебістами і не хоче «жертвувати градинкою свого спокою та відром олів’є». Очима дуже різних героїв роману бачимо Україну, у якій не можна бути українцем: або співпраця, або діагноз і психлікарня. Методи й практики, до яких вдавався радянський режим, нищачи людську особистість, напрочуд різноманітні. Але й на тлі усього цього проростає паросток кохання. Бо ж «трави мусять проростати навіть крізь асфальт».
Ця книжка — для повного занурення в 1970-ті роки радянської доби в Україні — період тихого та підступного придушення української мови й культури. У романі висвітлено письменницький дисидентський рух і співпрацю авторів із владою, а також протистояння нечисленних інакодумців із радянським режимом. Читачам відкриється, як еволюціонували методи КДБ щодо боротьби з ворогами народу: від розстрілів до репресивної психіатрії. Роман спонукає до роздумів, які уроки історії ми не засвоїли тоді, і що з тих часів впливає на українців й понині.
Книжка для широкого кола читачів, усіх поціновувачів вітчизняної художньої літератури ,зокрема жанрів історичного та соціально-психологічного роману.
За мотивами роману знято короткометражний фільм«70-ті».
ПРО АВТОРА
Степан Процюк — сучасний український письменник, лауреат багатьох літературних премій. Автор понад 30 книжок для дорослих і дітей, які вийшли накладом більше 100 тисяч примірників, за що удостоєний відзнаки «Золотий письменник України». Його твори перекладені кількома мовами. Веде ютуб-канал «Письменник про письменників», член ПЕН-клубу.
08.07.2023