Процюк С. Тотем : роман. Брустури : Дискурсус, 2025. 232 с.
Написаний у 2003 році роман Степана Процюка «Тотем» спричинив бурю різноманітних емоцій, змістив спектри бачення нової літературної епохи і представив світові максимально натуралістичний образ травмованої та психологічно нестабільної нації. Такий текст у «домайданну» епоху був різким безкомпромісним викликом не лише суспільству, але й навіть самому письменнику.
Як виявилося, тодішній художній бомонд не був готовим до такого незручного блискавичного пострілу в скроню, зарядженого всього-на-всього правдою. Чи готова сучасна постмодерна епоха до цього реалістичного письма?.. Навряд. І скоріше ніколи не буде мати сміливості говорити про ці табуйовані, дражливі, «непристойні» теми. Однак факт, що пропонований текст перевидано 2025 року свідчить про те, що сучасний літературознавчий дискурс робить наполегливі спроби переосмислити наслідки колективних травм і підійти впритул до індивідуальних психологічних відхилень.
Традиційно манеру письма Степана Процюка маркують в дусі своєрідного синтезу елементів психоаналізу й екзистенціалізму. Пропонований текст є найкращим втіленням цього синкретизму, оскільки у ньому гостро звучать антиколоніальні мотиви, проблеми національної ідентичності, моральної деструкції та глобальні наслідки невротизації суспільства. У романі «Тотем» кожен об’єкт, предмет, деталь інтер’єру чи навіть поліфункціональні абстрактні образи володіють вагомим значенням. Навіть, здавалося б, цілком повноцінні екзистенційні ліричні відступи, які певним чином не стосуються основного сюжету, мають на меті відшукати розгублені сенси, констатувати наближення якоїсь неминучої катастрофи: «О, країно цвинтарів і надгробків, епітафій і надмогильних плит, територіє мартирологів і ритуалів, об’єкте мимовільної євтаназії та тотальної психоделіки! Батьківщино присмертних сіл і безнадійно закостенілих й безнадійно нещасливих районних центрів» (с.117). У цих есеїстичних і глибоко філософських (навіть моментами ліричних) вкрапленнях відчуваються елементи декадансу, які пов’язані із несприйняттям навколишньої дійсності, з поетизацією слабкості, сакралізацією згасання та руйнації. Це була смілива спроба без жодного пафосу та евфемізму зобразити стан глибокої самотності, розгубленості та страждання людини на фоні депресивного суспільства: «Але не журися, Маріє! Все уніфікує смерть і всіх урівняє трунне віко. І вже не буде мазохізму чи страху перед павуками, чинолюбія чи потрійних адюльтерів, любові й ненависті. Смерть – монументальна чистильня, що нівелює гріхи й подвиги, філістерство й пасіонарність, ранкові метастази й рідкісну тілесну вроду» (с.80).
Доречні акценти на хворобливості та занепаді життя стають провідними атрибутами у художньому творі й трансформуються у джерело витончених переживань. Такі апатичні хвилювання лише підтверджують відчуття несприятливих часів, що супроводжувалися низкою меланхолійних емоцій у соціумі на кшталт безнадії, песимізму, меланхолії та навіть страху. Їхнє коріння автор виводить із надмірного індивідуалізму, громадсько-політичних і національних проблем. Останні не виглядали як стримувальний фактор негативних почуттів, а скоріше були їхнім каталізатором: «Всі входи й виходи забиті нашвидкуруч склепаними дверима. Наш шлях до світла – суцільна пастка зачинених дверей. Наша дорога до любові – колодки на майже усіх входах. Хтось накладає цупкі замки на наші короткочасні осяяння та ще миттєвіші альтруїстичні пориви» (с.173).
Світ героїв роману Степана Процюка «Тотем» наче паралельна реальність до світу краси, добра, любові та відданості. Здається, немовби автор відкрив портал до викривленої дійсності, бо, якщо замислитися, то позитивних персонажів у цьому тексті практично не існує. Є жертви та їхні гнобителі, є чоловіки, які сприймають жінку як об’єкт плотських утіх, і є жінки, які їм це дозволяють; є країна, в очі якій потрапив пил постколоніальних травм, і є люди, які від цього пилу відчувають тільки незручне пощипування в очах.
То ж що там – за межею викривленої моралі та збочено-невротичної свідомості?..
Один з головних героїв роману Віктор ще не розуміє, що, ставши мимовільним свідком, на перший погляд, рутинної сімейної драми, у майбутньому збиратиме уламки цих наслідків, намагаючись реставрувати пошкоджену психіку: «Віктор пригадує як прокинувшись однієї ночі почув здушений материн плач і безладні промовляння: "Ну то йди до неї, не мордуй нас, бо зробиш каліку з дитину. Йди собі, йди!..". Батько шипів, вставляючи якісь зловісні репліки, мати плакала. Такі шипіння й примовляння, як істинний вінець гендерних стосунків і найголовніша правда всіх, у хлопчиковому розумінні, чоловіків та жінок тягнулася ще майже рік» (с.7).
Але людська свідомість, неначе комп’ютерний жорсткий диск, навіть мимовільно фіксує травматичні епізоди, аби в момент найбільшої емоційної слабкості запустити механізм руйнації всього організму. Так сталося і з Віктором! Спершу приходили сни та галюцинації, які нагадували про глибоку, запечатану на психоментальному рівні, дитячу травму: «Одного разу Вікторові (уже старшокласнику, учиться добре, але чомусь його не тішать книги й розмови, дівчата й футбол) приснилося страховисько із застиглим, але неймовірно прекрасним обличчям гермафродита» (с.17). Потім сни ставали реальністю і для того, щоб відчути фантомний приступ тотемної залежності, отой потойбічний подих чорного божка, не обов’язково було спати, достатньо плекати липкий безперервний стан лютої ненависті до батька, який зрадив, до матері, яка чомусь у той момент постала безхребетною й безхарактерною та не вмолила чоловіка залишитися, до себе – такого жалюгідного, невротичного, апатичного чоловіка-хлопчика і, власне, до усього жіноцтва, яке має особливий привілей давати світові нове життя, однак у той момент немає сили вдихнути у нього сенс. І врешті-решт такий стихійний шизоїдний вакуум, спричиняв «реактивний психоз», який «поволі переходив у стан відреченої прострації» (с.34). А згодом не рятує нічого!.. Навіть жмені психоактивних речовин, наркотичних засобів чи препаратів, які прискорюють передачу сенсорних сигналів, однак перешкоджають нервовим центрам виконувати свої функції. Оці галюциногенні «галоперидоли», «неулептіли», «сонапакси», «трифтазіни», «лепонекси» ставали альтернативою відкладеної реальності, яка поміж черговою фазою дії психотропів накривала ще з більшою силою, що прирівнювалася до п’ятибальної ураганної шкали. Слід додати, що у романі доволі багато медичної, чи то радше психіатричної, термінології. Відчутно, що письменник не просто прочитав склад деяких лікарських препаратів та їхній вплив на людську психіку, а й навіть ознайомився з протоколами лікування психічно неврівноважених пацієнтів (хоча, не певна, що це можливо?..).
Отож, збочено-шизоїдна сутність Віктора шукала свою жертву і нею стала тендітна Владислава, а з появою об’єкта, на якому можна зганяти злість, посилюється й форма вияву гніву: «На Маріїне зауваження (а якщо адекватніше, то на пів істеричний зойк) Віктор зреагував блискавично: вдарив матір кулаком в обличчя. Не впали на чорну землю зорі, не перевернулися будинки, не метнув святий Ілля у святотатську голову блискавкою. Тиша» (с. 65). Власне, на цьому моменті читач уже ненавидить Віктора, якому нещодавно так ревно співчував. Але постривайте, це ж тільки перші прояви садистичних нахилів неконтрольованого циніка та відреченого соціопата. Що ж буде з ним, якщо до його рук потрапить безвольне тіло, здавалося б, закоханої жінки, що є уособленим образом усього жіноцтва, яке він ненавидить понад усе? І тут Степан Процюк пропонує для свого читача таку доречну і риторично точну ремарку: «щоб ненавидіти, завжди треба заплатити надлишковою любов’ю» (с.87).
Звісно, причина гніву на жінок у героя цілком очевидна: перша жінка (матір) дала йому життя, але не зробила нічого, аби воно було повноцінним; друга (коханка батька) перетворила його на моральну каліку і жертву наркотичних речовин; третя (дівчина Владислава) тільки посилила своєю покорою запуск руйнівного психічного процесу. Тож за що поважати цю фемінну деградовану спільноту? Після усвідомлення цієї істини починається етап відплати, і Віктор більше собі не належить: «Шквал неконтрольованої люті залив переможцю мозок. Не тямлячись, він вдарив дівчину навідліг кулаком у лице. І лише коли вона упала на підлогу, отямився й почав кусати власні лікті, товкти себе по голові й дико, натужно завивати» (c. 91). Отож, твій тотем, Вікторе, – гнів!..
Нечисленні дійові особи роману не стільки репрезентують собою певні дії, скільки безконечно рефлексують і аналізують власні приховані комплекси, вражаючи дивовижною обізнаністю в спеціальній психіатричній чи психоаналітичній термінології. Їхній природний стан – самотність, а їхні стосунки з навколишніми здебільшого наштовхуються на нерозуміння і закінчуються трагічним фіналом.
Навіть доля успішного бізнесмена і спортсмена Микити Крещука скоріше нагадує оду давно відбулій молодості. Ох, ця ностальгія за молодечим азартом! Микита шукає її між важкими гантелями у тренажерних залах, між сотнею складних бізнесових рішень, що дарують короткочасний втрачений адреналін, але жодна з цих дій, які стали ритуальними у повсякденні, не дарують відчуття щастя. Чоловіка лякає слабкість, проте мова йде не про емоційну слабину, а, мабуть, про фізичну: «Боїшся молодої Христі, друже Микито? Невже насправді боїшся? Ти ж, начебто, не слабкий? Слабкий? Не слабкий?» (с.120). Раптові зізнання молодої Христини спантеличили героя, а справжні жіночі сльози (будьмо справедливі, у тексті багато фальшивих жіночих сліз) надщербили кригу його захололої душі. Звісно, найкращим рішенням у такій ситуації буде втеча, бо не може Микита дозволити собі відчувати щось окрім туги і самотності: «Але ж ти завжди боявся себе, Микито! Боявся приступів вовчої туги. Ненависті до звичайного способу життя. Ти подумки обзивав міщанами пересічних людей (а ти хто, друже?). Ти зневажав їх за липкі мрії, куці запити від життя, а аякже, лише б війни не було» (с.109). Упродовж фабульного розвитку усього тексту герой намагається вирватися із заклятого кола невпевненості в собі та інших, тому так болісно й довго, через долання взаємної недовіри і осмислення власних психічних травм, визріває любов між ним та Владиславою. Ця, чи не єдина, справді вітаїстична сюжетна лінія більшою мірою демонстративна, аніж істинна. Бо найбільше, що викликає обурення у цьому романі – девальвація кохання. Як така, любов у первісному її вигляді, практично відсутня, а натомість автор пропонує гіпотезу роботи нейронних зв’язків. Тобто, існує теорія пам’яті тіла і практично відсутня теорія пам’яті любові?.. Навіть на думку більшості героїв, «Майже всі мелодраматичні й зворушливі історії кохання, не беручи до уваги клінічних випадків нав’язливої фетишизації, – лише інстинкти й гормони. Бо все закінчується ненавистю чи байдужістю, крахом і ошуканістю. Інстинкти, інстинкти, інстинкти… У холодному світі, який покинув Бог, у байдужому світі, куди не впускають Бога, можна засумніватися в любові чи вірності…» (с.102). Панічна фобія вкотре помилитися та вчинити неправильно паралізують свідомість Микити і стають ключовою перешкодою до внутрішньої трансформації. Отож, твій тотем, Микито, – страх!..
Політично свідомий Михайло Юркевич розчаровується в національній ідеї і поволі спивається. Ефемерна картина бажаного Ельдорадо, світу справедливих та сильних, нівелюється під чоботом підлабузництва, хабарництва, душепроданства. Неможливість протистояти реальності, у якій склалося все не так, як мріяв герой, призводить до руйнації його ідеалів і поступового «тихого» божевілля: «Ох, Михайле, Михайле, якісь чари оповили твою країну. І вона вже не нагадує тобі юного принца чи цнотливу інфанту, а лише немовлятко, уражене церебральним паралічем» (c.215). І ніхто не може зважити на шальках терезів явну істерію – ту, яка сприйнята свідомістю і прийнята її носієм, й істерію «тиху», непомітну для людського ока і невловиму для самого об’єкта, що потрапив у її полон.
Михайло також бентежно тужить за минулим, де він, молодий і бравий, ще наївно вірив у тінь майбутньої Атлантиди. Чоловік не мав ніяких сексуальних збочень, не мав залежностей від різноманітних психотропів, не прагнув володіти жінкою як власністю, але був схильний до алкоголізму і причиною цієї підневільності була відданість високій ідеї, яка його зрадила. Адже – міркував він, – «якщо вибирати цей шлях, носячи в серці істинний промінь Господа, то без сім’ї та сільської парафії. Лише повне відречення від світського, плотського й суєтного, зимою та літом тоненька ряса й сандалі» (с.107). Чоловік чудово усвідомлював вагомість національної самопосвяти, але завжди боявся стати її заручником. Однак, як відомо, нас зажди переслідує те, що нас лякає, і одного разу ми стаємо заручниками цього фанатизму, «бо лише фанатизм може піднятися до висот, а сучасна людина жахається будь-якого прояву ідеалістичного, донкіхотського, себто фанатичного. Адже Дон Кіхот, уважав Михайло, був одним із найбільших фанатиків лицарського марева й безплотного ідеалізму» (с.108). Отож, твій тотем, Михайле, – надмірний фанатизм!..
Тотемне коло чоловіків роману Степана Процюка варто було б завершити людиною без імені. Є якийсь глибокий символізм у тому, що автор твору не подає імені свого персонажа, означуючи його лише функціонально – батько Віктора. Скоріше за все, пасивне ставлення до найрідніших людей призвело до знищення його особистості. Власне, батьківська функція цього героя зводиться до усвідомленого ненависного відношення до свого сина. Дитина в утробі усвідомлювала свою непотрібність у житті батька, оскільки він демонстративно зневажав її матір, бачачи у ній не жінку, а джерело задоволення своїх фізичних потреб. Та й фальшиве одруження з Марією було радше даниною моді, аніж душевним поривом. Неодноразово чоловік сповідався собі: «Я потрапив до другої категорії, невдах обплутаних матримоніальною павутиною. Марія завагітніла. І розпочалася інша історія. Малосімейна мишоловка…» (с.21). Індиферентний до сім’ї і пасивний до соціального життя, він був заручником власного страху. Він боявся бути відповідальним за жінку, з котрою взяв шлюб, за сина, котрому дав життя, за безліч коханок, які бодай моментно намагалися прив’язати його до себе невчасним вагітностями і фальшивими сльозами. Його постійні зради – це результат моральної деградації, яка спричинена внутрішнім страхом і породжена повною перемогою базових інстинктів над волею. Батько Віктора боїться лише щирої любові, а решта побічних реакцій його зовсім не лякають. Короткочасні та навіть моментами огидні аморальні «злягання» викликають лише гострий та безкомпромісний осуд, бо ж шукати відголоски минулої молодості не обов’язково під спідницею чергової жінки?.. Якщо вчинки неврівноваженого Віктора можна пояснити дією психотропних речовин, то як можна пояснити сексуальні девіації його батька? Можливо, страхом раптом відчути, що все збочене і садистичне минуле не варте сльози однієї жінки, прах якої давно спочиває у могилі. Отож, твій тотем, безіменний чоловіче, – страх!..
Гербарій жінок у романі Степана Процюка «Тотем» – малочисленний, за винятком двох: Марії та Владислави. До слова додаємо, що словесно-стилістична гра з іменами головних героїв має символічне значення: Марія – алюзія на біблійну жертовність; Віктор, «чиє ім’я означає переможець», переможений власним гнівом; Владислава – ім’я якого боявся Віктор, бо «Сполучення влада й слава викликали в нього марновірно-мазохістичний трепет» (с.84), була безвольною і знеславленою. Зумисний скепсис та іронія над внутрішнім наповненням цих імен лише потверджували викривленість світу, в якому існують головні герої.
Марія все життя звинувачувала себе у психічній аномальності власного сина, оскільки його батько покинув їх. Тільки авторові відомо, скільки разів вона принижувалася і благала чоловіка повернутися, вмивалася гіркими сльозами і нехтувала жіночою гордістю: «… а потім розплакалася в мене на плечі, наче ми вчора бачилися, просила повернутися… цілувала мої руки, два рази ліву, і аж чотири праву. Люди почали звертати увагу» (с.118). Чи бодай хоч один чоловік колись замислювався над тим, що відчуває жінка, яка просить його повернутися до неї? Це ж такий небачений раніше сплеск розчавленої гордості й витриманої краси, яку кладуть на вівтар родинного спокою. Бо ж прохання Марії навряд стосувалося її особисто, вона думала про сина: «…далі плаче, мовляв, він мене не слухає, навіть підіймав руку; а тебе ненавидить, ох, як він тебе ненавидить» (с.119). Згорьована мати переконана, що тільки присутність батька змінить озвіріле нутро Віктора, зцілить його зранену душу, але її син – вже не її син, а вічний заручник фантомного екстазу та ефемерного спокою. Навіть смерть матері не оговтала її неврівноважену дитину. Отож, твій тотем, Маріє, – жертовність!..
Така, на перший погляд, наївна та щиросердна студентка Владислава раптово стає співзалежною від жорстокого тирана Віктора. Але стривайте! Перед тим як ми почнемо співчувати та жаліти її, пригадаймо, що жертва сама знаходить свого гнобителя. Так, Віктор був максимально жорстокий у стосунку до Владислави, яка, зазнаючи від нього фізичного, морального та психологічного насилля, все одно поверталася в місце своєї безперервної ганьби: «Владислава відчувала полон якогось божевілля, але найдивнішим було те, що, ненавидячи цей садистський сексуальний театр, методично влаштований її переможцем, ніяк не могла від цього вивільнитися. Іноді дівчині вже здавалося, що вона хоче відчувати біль, адже ці солодкі приниження несли Вікторові руки» (с.91).
Щодо такого психоемоційного стану в психіатрії навіть виокремився спеціальний термін, іменований «стокгольмським синдромом». Мова йде про психологічний несвідомий захисний стан, який характеризується прив’язаністю жертви до кривдника. Насправді, «стокгольмський синдромякий Ваш тотем?..» – це навіть природний та цілком логічний стан для людської психіки. Механізм його виникнення тісно пов’язаний з інстинктом самозбереження, адже симпатія до агресора знижує ризик бути вбитим: «Сьогодні ти знову йшла до Віктора з почуттям провини й обридження, чекання й страху. Можна нанизати ще десяток визначень, але ці бліді відбитки емоцій будуть лише додатками справжності двох первісток-близнят: любові й ненависті» (с.114). Власне, доволі тяжко визначити, чого у почуттях дівчини було більше: шаленого захоплення чи тривкого страху? У рідкісні моменти світлого прозріння Владислава риторично запитує себе: «Боже мій, я чимось заслужила таке, інакше він ніколи не зринув би в моєму житті! Отже, моя душа притягує такі перверсії та такі екзото-патологічні виверти наших любощів?» (с.125). Найгірше, що дівчина стає залежною не просто від Віктора, але й від манери його садистичної, жорстокої поведінки, тому вона розуміє, що навряд її колись зацікавлять врівноважені та ніжні стосунки, бо її починає вабити темрява: «Але, можливо, тоді (і це моє найболісніше припущення), коли зустріну чоловіка не збоченця й любитиму його, може настати момент, коли мені буде нецікаво спати зі своїм коханим…» (с.125). Отож, твій тотем, Владиславо, – пітьма!..
Вишукувати та осмислювати тотемну залежність головних персонажів роману Степана Процюка можна безмежно, оскільки цей текст напрочуд тонко репрезентує широкий діапазон людських пристрастей: від любові до лютої ненависті, від каяття до гріхопадіння, від усвідомлення до невідання, від втраченої п’янкої юності до неминучої людської зрілості.
Врешті, на кілька ключових питань нам усе ж вдалося знайти відповідь, лишилося тільки одне: який Ваш тотем?..
12.02.2025