Замість рецензії: думки після прочитання однієї книжки
У видавництві «Дискурсус» нещодавно побачила світ нова книжка письменника Степана Процюка — роман «Пан». Проникливий майстер відтворення психологічних біографій класиків української літератури цього разу оживив на сторінках роману мецената, громадського діяча, культуртрегера українства кінця ХІХ — першої чверті ХХ століття Євгена Чикаленка.
Щоправда, Євген Харлампійович зримо, але епізодично, у контексті життєвих перипетій головних героїв, зринав у попередніх книгах С. Процюка: у листуванні В. Винниченка (роман «Маски опадають повільно»), у зустрічах Євгена Чикаленка і його сина Левка з Іваном Франком у Львові (роман «Руки і сльози»). Уже в цих фрагментах відчувалася особлива притягальність харизматичного мецената для харизматичного автора психобіографій видатних українських письменників.
Степанові Процюку оприявнювалися і певні метафізичні знаки щодо написання роману про Є. Чикаленка, до прикладу, зустріч на життєвих перехрестях з науковцями, дослідниками того історичного періоду, коли жив і боровся за українство Євген Харлампійович; ще й наснажуючою спонукою стала поява в центрі Києва вулиці Євгена Чикаленка, що назавжди стерла з мапи вічного міста топонім із російським прізвищем. Саме Степан Процюк, україноцентричний за духом і буквою (стилем) своїх творів, вразливий і чутливий у сприйнятті дійсності, відчув потребу відкрити для широкого загалу цю непростимо призабуту історичну постать. Цим романом письменник спокутував і нашу спільну — су-спільну провину перед тим, хто самозречено шукав способи і важелі, щоби вивести «загублену українську людину» (у трактуванні Миколи Шлемкевича) на шлях національного самоусвідомлення і творення вільного життя.
Євген Чикаленко постає у романі «Пан» у всій багатовимірності, суперечливості й багатоликості своїх іпостасей — як великий землевласник і агроном з науковим підходом до рільництва, як щедрий донатор на товариства і громади задля просвітництва знедолених і зросійщених українців, як фундатор щоденної української газети «Рада», як меценат і натхненник визначних українських письменників і науковців, як багатодітний батько і пристрасний чоловік, котрий у доволі зрілому віці кинувся у вир взаємного і фатального кохання до тієї, що годилася йому в дочки, і, залишивши все майно дітям і дружині, з нуля почав vita nova.
Подібно до жанрових полотен фламандських майстрів ХVІ століття, стереоскопічний роман «Пан» густо населений різноманітними персонажами — першого плану, другорядними, залаштунковими і тими, що творять тло для увиразнення образу головного героя. У часопросторі, який охоплює книга, в цій запаморочливій коловерті подій і людей можна було згубити щось суттєве або загрузнути у пливкому ґрунті зайвих деталізацій. Але авторові роману вдалося щасливо уникнути цих спотикальних камінців. Талант, інтуїція, прозірливість і письменницький досвід Степана Процюка вихоплюють, як прожектором, і виводять на авансцену рельєфно висвітлену ту чи ту дійову особу, сучасника Євгена Чикаленка. І зі сторінок книги перед нами постають знайомі та незнайомі персонажі: Михайло Коцюбинський у присмеркові дні свого життя; амбітний і парадоксальний Володимир Винниченко; завжди застебнутий на всі ґудзики (в прямому і переносному сенсі), перевтомлений і надламаний рільник української ниви Борис Грінченко; бундючний граф Капніст, улесливий служака імперії, що розтоптав свій шляхетний український родовід; духовно рідний Петро Стебницький, щирий товариш і повірник, який до останку віддав себе українській справі; випадково стрінутий Євгеном Чикаленком затурканий полтавський селянин, котрий не волів розмовляти рідною мовою.
С. Процюк у психобіографіях своїх героїв завжди ґрунтується на документальних матеріалах, пропущених крізь магічне скло дару образотворення, гострої інтуїції і художньої уяви, і від того запилені скелети фактів обростають життєдайною тканиною, в якій пульсують людські почуття і пристрасті, твориться густобарвна палітра часу. Приступаючи до написання роману «Пан», автор проштудіював томи «Щоденників» і «Спогадів» Євгена Чикаленка, який був не тільки ретельним хронікером тогочасних подій, а й виявив у цих писемних пам’ятках своєї доби, а також у численному листуванні з друзями і соратниками неабиякий літературний хист. (Яке благо, що меценат жив не в цифрову епоху, коли остаточно, як ті нещасні динозаври, виродився і вимер епістолярний жанр, жалюгідним сурогатом якого стали квапливо набрані есемески).
Євген Маланюк, розмірковуючи над скелястими шляхами нашої історії, зазначав, що її творили не тільки герої-пасіонарії та визначні митці, а й ті люди, котрі залишалися за лаштунками переломних подій, але без них ці події навряд чи б зреалізувалися. «Не забуваймо, — підкреслював Є. Маланюк, — що історія має і свій матеріальний бік, свою матеріальну тканину». І протягом багатьох десятиліть «головним ткачем» цієї тканини, справедливо вважав письменник, був саме Євген Чикаленко — «в тіні, безіменно, без претензії на місце в історії».
У романі «Пан» Степан Процюк, як громадянин і письменник, і виконує цю місію — виводить із затінку напівзабуття і вивищує на історичному постаменті цю табуйовану за радянських часів і в подальшому довго замовчувану та майже невідому нашим сучасникам яскраву постать. А тим часом кожен школяр читав новелу М. Коцюбинського «Intermezzo» з епіграфом автора: «Присвячую Кононівським полям». Це посвята тим полям землевласника Є. Чикаленка, які годували талановитих письменників і широку когорту освітян та завдяки яким фінансувалися перші українські газети. І вже за наших часів шириться афоризм Євгена Харлампійовича, що був його моральним імперативом: «Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені».
На сторінках роману С. Процюка розгортається складний і потаємний процес відродження української тожсамости, відданої любові до упослідженої мови свого народу в хлопчика, що виріс в сім’ї, де спілкувалися російською, де старший брат Іван благав його «не тараторить на мужицком, мне очень стыдно», а згодом, в Одеському пансіоні, над Євгенком глумилися однолітки саме тому, що він «говорил на крестьянском». Можливо, від народження в малого Чикаленка пробудилися, як домінантні, гени його старовинного козацького роду, оминаючи батьківський і материнський геноми, як незрідка трапляється, коли в онуках оприявнюються незреалізовані обдарування їхніх бабусь і дідусів.
Євген Чикаленко зростав, обділений теплотою, турботою і любов’ю батька, зануреного в господарство і службу секретарем повітового суду, а мати, несумісна з життям на просторах сільського маєтку, полишила дітей у Перешорах, щоб віддаватися музиці і читанню французьких романів, мешкаючи у повітовому містечку. Степан Процюк, проникливий психоаналітик української літератури, зробив цікаве припущення, що брак від раннього дитинства родинного тепла спонукав Євгена Чикаленка до благодійництва і меценатства (звісно, разом з іншими стимулами) — як «вічний підсвідомий пошук любові і визнання». Але головним стимулом усе-таки було непереборне прагнення до просвітництва «мужицької нації», до її пробудження як усвідомлених українців, до вивільнення української мови від залізного частоколу імперських заборон. Є. Чикаленко п’ять років оббивав пороги кабінетів цензурних церберів, щоб видати рідною мовою свою книжечку про чорний пар (узагальнення так необхідного «гречкосіям» передового агрономічного досвіду), хоча йому не раз пропонували безклопітно це зробити російською.
Степан Процюк об’ємно і глибоко простежує процес формування із багатого землевласника і вмілого господаря громадського діяча, великого мецената і поборника розвою української науки і культури. Письменник переконливо розкриває внутрішню потребу свого героя віддавати — легко, щедротно, з відчуттям радості і щастя. Дізнавшись, що М. Грушевський у Львові збирає кошти на спорудження Академічного дому для студентів із Наддніпрянщини, Є. Чикаленко, не вагаючись, передає йому 25 тисяч рублів — посаг, який готував для донечки Жені, що померла восьмирічною. А коли не вистачало грошей на видання щоденної української газети «Рада», що впродовж 1906—1914 років була, по суті, енциклопедією життя України тих буревійних часів, Євген Харлампійович їхав з весни на свої поля, щоб восени продати зібраний урожай і підтримати колектив редакції. Бо справжня щедрість — це не тоді, коли ти ділишся надлишком (як чимало сучасних благодійників), а коли віддаєш більше, ніж маєш. Є. Чикаленко віддавав на громадські справи все, що мав: фінанси, високу енергетику душі, здоров’я, зрештою найцінніший людський ресурс — час, відведений Господом на земне життя. Це його дітище — газета «Рада» — чималою мірою сприяла формуванню світоглядного підґрунтя українців, що через роки підготувало постання Центральної Ради. Згодом Євгенові Харлампійовичу в уряді Скоропадського запропонують очолити міністерство земельних справ, однак він відмовився від посади, мотивуючи це тим, що «по натурі» є людиною «не публічною і не бойовою». Сам меценат, здатний до глибоких рефлексій, усвідомлював вагу власної відповідальності, та й мало бачив у тодішніх українців «безкорисної преданності справі — все або заробіток, або дрібне честолюбіє» (століття проминуло, а це твердження, на жаль, не втратило актуальності).
Фрагменти щоденників і листів Євгена Чикаленка Степан Процюк супроводжує розлогими коментарями, інтелектуально проникливими й образно насиченими, філософськими й ліричними відступами, а також часто вдається до переказів сновидінь своїх героїв. (Тут розкинулося благодатне поле для дару С. Процюка , що проявляється в усіх його творах, а саме як продуцента і тлумача цих художніх, багатосенсових снів-алегорій, снів-метафор, снів-проекцій майбутніх подій і снів-ностальгій за невідбулим минулим.) Життя душі Є. Чикаленка, його роздуми й почування, сумніви й тривоги письменник повніше розкриває у внутрішніх монологах і діалогах, які веде Євген Харлампійович із самим собою та з уявними опонентами чи сподвижниками. Звісно, можна завважити, що в цих рефлексіях забагато розмислів та емоцій самого автора роману, але то «побічний ефект» перевтілення у зображуваного персонажа (а Степан Процюк артистично володіє таким даром проникнення у духовний світ свого героя).
Уже на еміграції, після окупації України більшовицькою ордою, Є. Чикаленко болісно розмірковує над причинами поразки першої спроби державотворення. І з-поміж головних чинників виокремлює вади національної вдачі: індивідуалізм і схильність до анархії, нездатність порозумітися між собою, дійти спільної згоди, особливо поміж провідниками нації («през незгоду всі пропали, самі себе звоювали», — писав ше Іван Мазепа). Але подібно до того, як винятки підтверджують правило, ці вади національного менталітету маніфестують противагу їм у наших чеснотах: українську волелюбність, що завжди (у той чи той спосіб) чинила опір уярмленню, спротив насаджуваної поневолювачами стадності.
Змінюючи країни і міста Європи у пошуках дешевшого прожиття, Євген Харлампійович інколи зустрічав колишніх чиновників українського уряду, які, накравши грошей на минулій службі, розкошували по ресторанах. (Яка до огиди знайома нам картина! Проминуло століття, а вона, скособочена і запилена, як глухий докір національній свідомості, все ще висить на уявній стіні.)
Останні частини роману С. Процюка розкривають увесь трагізм долі Євгена Чикаленка. Багатий землевласник, Пан, як його шанобливо називали друзі, найбільший меценат українства, в останній роки жив у злиднях, шукав гроші на необхідні операції, щоб якось полегшити страждання від шлункової хвороби. Вимучений недугою, знеможений численними хірургічними втручаннями в його зношений організм, розчавлений смертю сина Петруся і молодшої на 28 років дружини, Євген Харлампійович помирає на самотині в Чехії теплого червневого дня 1929 року. Так завершився останній акт античної трагедії, де гинув не тільки протагоніст, а й хор, колективний герой, — та Україна, на служіння якій Євген Чикаленко офірував своє життя.
Роман Степана Процюка «Пан» — це не лише літературний факт, не просто нова книга українського письменника. Він виходить за ці звичні межі, адже несе в собі потужний просвітницький і культуротворчий потенціал. Книга стане духовним, «нерукотворним пам’ятником» головному ткачеві матерії української історії. І навіть більше: насичений алюзіями, ремінісценціями і паралелізмами з подіями двадцятих років минулого століття, роман набуває суспільного звучання. Як засторога і попередження — українці, будьте пильними! Всіма силами, і понад силу, бороніть нашу незалежність! Історія, яка має давню звичку до циклічності, цього разу не повинна повторитися. Московська орда буде розтрощена, а на румовищах і згарищах воскресне та Україна, про яку мріяв і якою снив Євген Чикаленко!
04.11.2024