Галина Канарська

25 лютого ніколи не було офіційним святковим днем у нашому календарі, але в душі для мене він завжди особливий, бо в цей день народилися два велети українського духу – Леся Українка та Лесь Курбас. Тому подумки називаю собі його – Лесів.

 

А ще якось так склалося, що це – день, в який думається найбільше про український театр, хоч офіційно Міжнародний день театру – за місяць, 27 березня. Бо в якийсь момент Володимир Кучинський, театр якого цього року святкує своє 30-річчя,  саме 25 лютого зробив святковим у своєму театрі. Навіть були нагороди від Театру імені Леся Курбаса. Таку отримав легендарний заньківчанин Олександр Гринько, незабутній Фірс з «Вишневого саду» Кучинського, актор-аристократ Духу, якого львівська театральна тусівка називала фамільярно «Боніфатійович». Він не пропускав жодної львівської прем’єри, слідкував за будь-якою мистецькою подією у Львові. Не зважаючи на шляхетну межу при спілкуванні з ним залишалося відчуття, що Боніфатійович – найближчий друг.

 

Власне 25 лютого – це був день зустрічі друзів, які любили театр. Навіть, коли у театрі імені Леся Курбаса не було такого святкування, все одно збирались в якомусь з львівських театрів ті, для кого і театр, і Леся Українка з Лесем Курбасом не були випадковими іменами. А потім всі купкою йшли на каву, бо які у Львові розмови без кави? Трамваї тоді ще їздили допізна, то ж можна було говорити про театр скільки заманеться, або ж до зачинення каварні. А коли Юля Франко, Наталка Шимін та Катерина Сліпченко відкрили в підвалах Театру імені Леся Курбаса  «Солодку плітку», то переважно зависали в «Плітці». Багатьох вже немає з нами. Але їхні тіні час до часу виникають на львівських прем’єрах, вчувається їхній голос, інколи думається, щоб вони сказали про цю чи іншу виставу. Здавалося, що неможливо уявити Львів без них, але вже виросло покоління, яким їхні імена нічогісінько не говорить.

 

На каву до «Солодкої плітки»

 

Недавно у розмові з молодим франківським режисером я згадала ім’я Світлани Веселки (псевдонім відомого театрального театрознавця Світлани Рябокобиленко – ред.) – воно йому нічого не говорило. А Світлана Веселка – це ціла епоха у житті українського театру, більшість львівських акторів своєю славою завдячують її словам, яких написала мільйони на їхню прославу. Ось сидить вона у  «Плітці» в товаристві свого друга – режисера і засновника Львівського театру «І люди, і ляльки» Олега Новохацького. Його день народження також знаковий, бо народився таки 25 лютого. І провадять вони інтелектуальні театральні розмови, а до них приєднується іронічна Таня Шевченко. Тема розмов не змінюється, бо для всіх театр – зміст їхнього життя, тільки розмова набирає більш емоційної гостроти. І стає лячно, що Світлана Веселка може на щось образитись, і тоді всі будуть її заспокоювати: бували і такі баталії, але не 25 лютого. В цей день таки говорили переважно про Курбаса і Лесю та вітали Новохацького, бо таки це був справжній знак долі – народитися у такий день.

 

Тетяна Шевченко

 

Для цих трьох , як і для Курбаса, театральне мистецтво було релігією. Кожен прийшов до театру своєю дорогою. Тетяна Шевченко, здається, не мала вибору, бо народилася в театральній родині: батько – режисер Віктор Шевченко, мати – Марія Шевченко – акторка. Щоправда батька, режисера Львівського театру юного глядача, Таня майже не пам’ятала, він помер, коли вона ще не пішла до школи. Мама-красуня деякий час працювала у Івано-Франківському театрі. Танине дитинство минало в товаристві бабуні та сестер Наталі і Олі Сумських, а також Тані Аркушенко, бо мама Тані та Любов Каганова були найближчими товаришками. Любов Яківна завжди тривожилася за неї, як за свою доньку, хоча назовні це висловити не могла, знаючи різкий Танін характер. Чи мріяла Тетяна Шевченко про акторську кар’єру? Ніколи її про це не питала, хоча видається, що – ні, бо театр «крав» у неї маму. Тому початково вибрала для себе музику і навіть закінчила Львівське музичне училище. Але театр таки не відпускав, тож вищу освіту отримала в Київському інституті театрального мистецтва та кінематографа імені І. Карпенка-Карого і стала завлітом у театрі свого дитинства.

 

ТЮГ у свій час був також рідним домом і для Світлани Веселки, і для Олега Новохацького. Новохацький прийшов працювати актором у цей театр разом з Романом Віктюком після завершення навчання у Дніпропетровському театральному училищі, вони разом грали у знаменитій виставі «Сомбреро». Світлана Веселка була завлітом у цьому театрі. Вона якраз мріяла стати акторкою. І мені здавалося, що навчалася у театральній студії, але виявилось , що це тільки мої здогадки. Просто, як сказала одна близька їй людина: «Веселка сама була театром». Якщо у цих словах вам вчувається іронія, то як без неї, але перш за все в цих словах – істина.

 

Її життя належало театру, в ньому тільки відчувала смак до життя. Відчувала більше життя у виставах, ніж у реальності, писала багато, закохувалася регулярно і тоді її статті більше нагадували поезію. Це не залежало від статі, однаково захоплювалась і акторами, і акторками. Скільки дивовижних компліментів даровано Таїсії Литвиненко (назавжди запам’яталося: «Дівчина з очима на півобличчя і з кошиком полуниць у руці») та її улюбленому Федору Стригуну! Заньківчани завжди жили в її серці, про них, мабуть, написала найбільше. Були митці, яких вела у своїх статтях по життю і, фактично, вплинула на їхню подальшу долю. Серед них: Станіслав Мойсєєв, Лариса Кадирова, Любов Каганова, Таня Аркушенко, Леся Бонковська, Леся Гуменецька, Володимир Опанасенко, Вадим Яковенко, Галина Давидова, Роман Валько, Олександр Козаренко… Де тепер розкидані ці її статті? З них можна  було б скласти багатотомник.

 

На каві у «Віденці»: зліва направо Тетяна Шевченко, Настя Канарська, Галина Канарська, Світлана Веселка, Вікторія Садова

 

В останні роки дуже любила Театр імені Леся Курбаса і там мала справжніх фаворитів – Андрія Водичева та Олега Стефана. Якщо хтось з них їй сподобався в якійсь ролі, то вимагала негайно подивитися і розділити її захоплення. Якщо ваші думки розбігалися з її, то отримували персонального ворога на певний період життя. Театральний погляд Світлани Веселки можна було б назвати компліментарним, нині таке писання не в моді, але чомусь з ніжним смутком читаєш тепер написані нею рядки: «Вічна печаль – таке скороминуще акторське мистецтво! Вона не розвіюється відеозаписами: саме  через невблаганність змін часового диктату. Живе – легенда. Театральні легенди красиві. Вони – поезія пам’яті, на відміну від технократичних заграв маскультури, де вимір – на хвилини. Легенда – духовність театру». Світлана Веселка – також легенда Львова, розсипана в багатьох, хто був її любов’ю.

 

Олег Новохацький – також театральна любов Веселки. Розповідала нам про його перші акторські роботи, бо ми розминулися в часі з його акторством. Мабуть, завжди знала про його мрію створити театр ляльок, а, коли мрія стала набирати обрисів реальності, то була його вірним помічником і порадником. Допомагала чим могла, особливо в перекладі драматичних творів. Оце родинне товаришування з театром «І люди, і ляльки» тривало 20 років і обірвалося зі смертю Світлани Веселки, яка відлетіла у засвіти 20 лютого 2008 року. Вони з Новохацьким обоє були емоційно збудливими особистостями, мистецькими гурманами. Завжди мали про що поговорити, всі теми їхніх розмов завжди торкалися мистецтва. Могли образитись один на одного, бо дуже часто не сходились у своїх театральних поглядах. І тоді перестати передзвонюватись якийсь час, але не було ні одного дня, щоб вони не спитали когось один про одного. Новохацький в такі періоди називав Веселку її справжнім прізвищем – Рябокобиленко, і це означало, що сварка серйозна. Але не було ні однієї прем’єри в театрі «І люди, і ляльки», на якій не побувала б Світлана Веселка. Любила написати якісь вітальні вірші, влучні та дотепні, поезія наче текла в її жилах. Завжди цитувала Ліну Костенко, Блока чи улюбленого Єсеніна. Отак, сидячи поруч, Веселка і Новохацький могли годинами перекидатися поетичними цитатами.

 

Олег Новохацький

 

Якщо Світлана Веселка ділилася своєю любов’ю відкрито, то Новохацький завжди ховався за суворістю та іронією. Навіть рідна донька, чудова театральна художниця Олена Городецька не почула від нього визнання. І так і не дізналася, як він цінував її талант і роботу в його театрі, для якого творила унікальну сценографію і ляльки. Обоє були «схиблені» на Японії, з цієї любові народилися дві вистави: «Журавлине пір’я» Дз. Кіносіто та «Півонієвий ліхтар» С. Енте. Вже безнадійно хвора, у львівському хоспісі Оленка поспішала дов’язати батькові кашне, пальці не слухалися, петлі злітали, але на пропозицію допомогти звучала категорична відповідь – «ні», ніби надія, що це дов’язане кашне стане для батька справжнім свідченням її любові. Не знаю, чи зрозумів… Залишилося відчуття, що через зосереджену замкненість Новохацького теж не відчули і не зрозуміли його любові його діти – актори. Ще й досі в них живуть якісь жалі до нього. Хоча в кожному, хто пройшов з Олегом Новохацьким шлях становлення, живе шматочок серця цього унікального мрійника, який мав сміливість у майже 55-річному віці створити театр без будь-якої фінансової допомоги, як замок на піску. Проте ще трохи, і театр «І люди, і ляльки» вже зовсім не асоціюватиметься з іменем його засновника. В цьому немає нічого дивного, бо Олексій Кравчук – теперішній художній керівник театру – має своє бачення і успішно його втілью. Тепер це – театр Кравчука.

 

За декілька років до прощання Олег Новохацький подарував мені мушлю: «Щоб ви мали щось на згадку про мене…» А Веселці завжди дарував гіацинти, її улюблені квіти, хоч сам найбільше любив тюльпани. На жаль, не знаю, які квіти любила Таня Шевченко. Ми спілкувалися дуже близько, але говорили в основному про театр. Хоча Таня, яка, здавалося б, приречена долею завжди бути з театром, мала найнесподіваніші життєві дороги. Після робити в Театрі юного глядача викладала у військовому училищі. А далі була журналістика. Найкращі її театральні матеріали вийшли в газеті «Ратуша» початку 1990-х, за часів редакторства Сергія Германа. Там написала більшість театральних рецензій, різких, без панегіриків. Не попадала в число улюбленців. Не зважала на це, завжди говорила все, що думає, хоч і не завжди була права. Далі – праця на телебаченні, роки, віддані «Експресу». Там театральних рецензій не друкували, тож, хоча часу для цього було обмаль, інколи писала щось для «Українського театру» чи «Театральної бесіди». Її перша і остання театральні публікації були присвячені одній і тій самій особистості – народному артисту України Богдану Козаку. Все життя мала до нього жаль, що не визнавав її як театрознавця, але не могла ним не захоплюватися як митцем.

 

Не пропускала жодної прем’єри, душу відводила на «Золотому Леві» – улюбленому своєму театральному фестивалі, завжди приходила на допомогу Ярославу Федоришину і творила «Бюлетень» фестивалю. Любила викладати і дуже тішилася, що могла своїми знаннями поділитися з майбутніми театрознавцями. На жаль, тривало це недовго. Не маючи своєї  родини, будь-яку втрату переживала дуже боляче, але так, щоб ніхто сторонній цього не зауважив. Ховалася за суворою іронією, комусь це могло здаватися навіть злістю. Незадовго до вічного лету переїхала в інше помешкання, можливо, в час переїзду знищила і частину свого архіву. А усі ноти, які збирала все життя, віддала Етеллі Чуприк, грою якої захоплювалась. Музика ніколи не приносила їй розчарувань.

 

P.S. Кажуть, рукописи не горять? А я не знаю, як можна тепер зібрати  слова таких різних львів’ян, зважаючи на те, що більшість написана в доінтернетну добу, щоб вони не були уривками чиєїсь пам’яті, а залишились в архіві нашого міста… А поки-що в моїй уяві оживає «Плітка», за круглим столиком на хитких стільцях сидять троє: говорять про театр, бо 25 лютого, бо просто – день, в якому завжди знайдеться місце для театру.

 

 

Світлини з приватного архіву автора та зі сайту Львівського театру «І люди, і ляльки»

                                                                          

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

25.02.2018