Dmytro Doroschenko. Die Ukraine und das Reich. Neun Jahrhunderte deutsch-ukrainischer Beziehungen. Leipzig, Verlag S. Hirzel. 1941. 8°. VI+299 ст.
З-під пера нашого працьовитого й плідного історика вийшла нова публікація з якою хочемо ближче познайомити читачів "Краківських Вістей". Її обговорення почнемо від завваги, що заголовок книжки не зовсім відповідає її змістові й може викликати навіть негодовання деякого покупця. Справа у тому, що в книжці не говориться про "Bezichungen" (взаємини, зносини) між Німеччиною та Україною І дуже мало кажеться про "Reich" (Hімеччину), лише автор подає перегляд відомостей про Україну, які находяться в творах німецьких авторів; про політичні зносини двох країв автор згадує лише мимоходом, на скільки це конечне для зрозуміння голосів цитованих авторів, а культурні впливи та торговельні взаємини поминає зовсім на боці. Тому суттєвому змістові публікації краще відповідав би заголовок: "Dіe Ukrainе in die deutschen Literatur" (Україна в німецькім письменстві)
Проф. Дopошенко починає від найдавніших часів, від листа Брунона-Боніфатія з Кверфурту до цісаря Генрика ІІ з 1008 р. і доводить свій пeрегляд аж до вчорашнього дня, до праць, розвідок і статтей про Україну, що появилися в 30-их рр. біжучого століття. Хоч чимало з того, що находимо в його книжці, відомо з давніших праць С.Р. Мінцлова, Ф. Аделюнґа, Кс. Ліске, В. Кордта, Ст. Пташицького і Іл. Борщака, але проф. Дорошенко подав деякі доповнення на підставі власних розшуків, опрацював найновіші часи зовсім самостійно та що найголовніше, з'ясував зібрані відомості під новим аспектом. Він полишає інші частини Східної Европи (Росію, Польщу) поза скобками, зосередковує цілу увагу читача на Україну і український нарід, при кожній нагоді підкреслює замічені німецькими авторами пpикмети українців, які їх відріжняють від обох слов'янських сусідів, москалів і поляків. Попри це вкладає відповідні коротенькі уступи з української історії, щоб відозви наведених авторів зробити для читача більше зрозумілими, і дає потрібні річеві пояснення. Найбільше нового матеріялу приносять і через це найбільше інтересні кінцеві розділи книжки: VII Світова війна, VIII Повоєнна доба і X Українське письменство, в німецькому дзеркалі.
До цієї загальної характеристики нової публікації додаємо деякі спеціяльні завваги.
Неправдоподібним видається нам здогад (ст. 3), що хроніст Тітмар з Мерсебурґа свої відомості про київські справи черпав від Ст. Райнберна. Райнберн не міг Тітмара інформувати усно, бо не вернувся з двору Святополка домів, але умер у в'язниці в Києві, а також, не переписувався з ним, бо тоді пошти ще не були. Зрештою автор попадає в суперечність зі самим собою, бо дещо далі (ст. 5) каже, що з джерелом Тітмара було оповідання якогось німецького войовника, що брав участь в поході Болеслава на Київ, і це саме повторяє в кінцевім слові (ст. 288). В уступі присвяченім добі ХІІ—XIV ст. (ст. 7) не годилося — на нашу думку — згадувати про поширення маґдебурського права по Полтаву і Харків, про устрій українських цехів на німецький лад і т. п., бо це в читача не-історика може викликати зовсім хибні хронологічні міркування. Дивно, чому автор, переповідаючи скупу звістку Гайденштайна про Е. Дашковича (ст. 6), зове його "Bürger meister (!) von Tscherkassy", коли сам Гайденштайн каже, що Дашкович буз наставником черкашенків; при цім замітимо, що друге видання твору цього автора вийшло з Базелі 1556 (не 1566), а ним самим зладжений німецький переклад у Відні 1557 (не 1567) р. Також переповідаючи звідомлення Лаврентія Міллера (з XVI ст., стор. 10) вичисляє серед ватажків (Häuptlinge) козаків Дашковича і Самійла Зборовського, не пояснюючи від себе, хто вони справді були. Тяжко погодитися з поглядом, немов то висилка Ериха Лясоти на Україну не мала успіху, на що козаки обмежилися лише до дрібних інтервенцій; зовсім навпаки походи Наливайка і Лободи на Молдавію і Волощину принесли чимале відтяження австрійській армії, котра під командою ген. Юр. Басти оперувала в Семигороді, та присилували молдавського воєводу перейти на сторону цісаря.
Доба Хмельниччини звернула увагу цілої Европи, а першзавсе Німеччини, на українські справи. Через це коло середини XVII ст. число чужих публікацій про Україну непомірно зросло. Завважимо, що перші дві реляції Пасторія ab Hirtenberg про походи Хмельницького появилися вже в 1649 р. Оповідаючи про цісарське посольство Парчевича до Хмельницького, проф. Дорошенко згадує (ст. 17) лише працю хорватського дослідника Пляцевича про цю справу, поминаючи мовчки нашу розвідку, друковану в 84-ім томі Зап. Наук. Тов. ім. Шевченка, де поданий також повний текст звідомлення посла. Опис посольської подорожі Конрада Якова Гільтебранда до Б. Хмельницького, виданий Фр. Бабінґером (Dreifache Gesandschaftsreise 1656—1658) та зреферований нами у Kwartalnik-у Hisloryczn-ім з 1938 р., залишився — видно — проф. Дорошенкові невідомий. В обговоренні записок Ульриха Вердума (ст. 29—34) присвячено чи не надто багато місця його некорисній характеристиці поляків, а поминено деякі його інтересні спостереження про умовини буденного життя на Україні, прим., що селяни, вибираючися в поле на роботу, забирають зі собою зброю!
Oкремий уступ присвячує автор публікаціям про Галичину, які появилися з приводу прилучення цього краю до Австрії. Тут замітимо, що історія Галичини Людвика Ґебґардія появилася не в двох (як подано наст. 102), але в 6-ти виданих.
Обговорюючи праці німецьких письменників з XIX ст., автор — на нашу думку — надто гостро і несправедливо осуджує (ст. 109—110) розвідку про козаків, видану в Берліні 1860 р. під криптонімом А. v. В., кажучи, що вона була далеко позаду тогочасного стану дослідів про козацтво. Та ж і М. Грушевський в VІІ-ім своєї історії вважає т. зв. "бродників" предтечами козаків, а Баторієву реформу козацтва вважала не лише польська, але й українська історіографія до самого кінця XIX cт. зa незаперечний факт. Також годі згодитися з поглядом (ст. 163), немов то в 70-х роках XIX ст. національна свідомість галицьких українців стояла ще на дуже низькому рівні; згадати хоч би лише факт, що вже з кінцем 60-х р.р. українська середньошкільна молодіж стала масово нocити "козацький" oдяг, щоби таким чином заманіфестувати назовні свою окремішність від поляків.
Капітальна студія К. Л. Ґеца (Goetz) про руське право появилося вчотирьох томах в Штутгарті 1910—1914 р.; слід було згадати ще про його працю про історію німецькоруської торгівлі в середніх віках (Deutsch-russische Hendelsgeschichte des Mittelalters), що вийшла в Любеці 1922 (1924) р.
Друге видання Карла Еміля Францоса "Vom Don zur Donau" вийшла в 1898 р. (як подано на ст. 258), не в 1889 р. (як на ст. 261), але в 1898 р. Думаємо, що поруч цілого ряду поважних і сумлінних дослідників не годилося про теревені, які Тереса Альбертина фон Якоб понаписувала про географію, етнографію й історію України та яким проф. Дорошенко присвятив доволі багато місця (ст. 243—240). Якщо ця книжка була б появилася в XV або XVI ст., могла б до певної міри мати значіння своєрідного "signum temporis", але в середині XIX ст. вона може бути лише доказом особистого незнання авторки про справи, про які взялася інформувати своїх читачів, а це для загалу зовсім не цікаве.
Накінець ще загальніші завваги. Проф. Дорошенко, розглядаючи зацікавлення та відгуки, які українські справи находили в німецькім громадянстві, мав завдання наводити виключно голоси авторів-німців, полишаючи на боці твори, котрі, хоч написані в німецькій мові, виходили з-під пера чужинців і тому не можуть бути висловом опінії, настроїв чи заінтересовань німецького народу. Тимчасом в його книжці находимо згадки про деяких з авторів, що з німцями та з Німеччиною не мали нічого спільного. Так прим. А. І. Бравер (ст. 165) галицький жид. Так само Альфред Гальбан, автор розвідок про поширення маґдебурзького права по містах Право- і Лівобережжя (ст. 176—177); його дійсне ім'я було Блюменшток, а в публичнім житті він зараховувався до поляків. Пилип Менчель (ст. 204) це буковинський жид, що довгі літа редаґував в Чернівцях ворожо до українців настроєну румунофільську газету "Bukowіner Rundschau". Данило Веренка, автор двох праць з буковинської історії (ст. 162), також не німець, але румун українського походження, І. Д. криптонімний автор статті з "Slavische Blätter" (ст. 162) — це очевидно галицький москвофіл, мабуть Іван Делькевич. З другого боку, обговорюючи студії німецьких учених на полі українознавства, автор увзгляднює праці з ділянок: політичної, літературної і церковної історії, права, географії та етнографії, але полишає зовсім на боці археологію, мистецтво і природничі науки. З багатьох праць Макса Еберта про українську археологію автор цитує лише його популярний нарис "Südrussland Altertum" (ст. 231), а про Осв. Менґіна (Menghin) (навіть про розвідку, прислану ним до збірника в честь М. Грушевського), про Кіцолю (Chizzola), археологічні статті Кайндля, Рейнеке, Г. Шмідта зовсім не згадує. З ділянки мистецтва треба перш за все підкреслити діяльність Ромсторфера, заслуженого дослідника церковного будівництва і взагалі історичної археології на Буковині та видавця безперечно найгарнішої з досі опублікованих збірок буковинських (українських та румунських) народніх вишивок. Опісля слід би згадати ще про М. Вінклєра, Й. Стшиґовського, Еліясберґа, Ф. Галля, Пил. Швайнфурта та інших.
Друкарска коректа ккижки не дуже то старанна. Нпр. у латинських заголовках на ст. 22, або в німецьких на ст. 35, є по кілька похибок, на ст. 26 замість "Мoskowien" надруковано "Masowien".
Цей реєстр завваг подаємо не на те, щоби обнизити вартість твору проф. Дорошенка, бо ж вони торкаються здебільша лише подробиць і їxнє число в прирівнянні до об'єму книжки зовсім невеличке. Ми зазначуємо різні недотягнення тому, що з огляду на актуальність книжки можна сподіватися, що авторові незабаром прийдеться ладити нове видання, отже хочемо звернути його увагу на місця, які — на нашу думку — слід би виправити.
[Краківські вісті]
Краківські вісті, 23.02.1943
23.02.1943