Небезпека українофільства

Маю на думцї те українофільство, що цїлком подібне до москвофільства. Душевна основа передвоєнного москвофільства — се зневіра в будуччину галицько-українського народу, недостача віри у власні сили, недоцїнюваннє себе разом з перецїнюваннєм противника, недостача енерґії до чинної боротьби за своє істнуваннє, почуваннє себе не чимось цїлим і викінченим, а тільки якоюсь покалїченою і менше вартною частиною від цїлости, а слїдом за сим постійне почуваннє слабости й безрадности, якась зневірена безнадїйність, безвиглядна розпука, інерція думки й дїла.

З такого душевного стану нашої суспільности в Галичинї зродило ся національне відступництво у двох напрямах: до Поляків і до Москалїв. Зразу було відступництво в бік Поляків загальнїйше й більше поширене. Тип "з роду Українець, по національности Поляк" — се не конче "хрунь", що для "лакімства лукавого" перекабачував ся на Поляка, а дуже часто навіть вельми порядна людина, але людина з хорою душею, якій серед української суспільности видавало ся за тїсно, за темно, за низько, за безнадїйно й безвиглядно і то не з її особистого становища, а з погляду на цїлу свою суспільність.

Хід думок такої людини представляв ся в ось яких простих словах: Є чим Українцї? Нїчим не є, нїчого не мають, нїчого не матимуть й нїчим не будуть... Рівночасно з тим бачив Поляків у їх силї, самопевности, багацтві, суспільній діференціяції, з їх культурою, традицією, національними ідеалами. Він не вірив в українство, як індивідуальний десперат не вірить сам в себе, не має почуття своєї гідности, своєї здатности до чогось путнього, а слїдом за сим його човен, що без стерна національної самопевности виплив на бурхливе море життя, причалював до польського берега, як до країни розмашного розвитку, широких можливостей, високих надїй.

Та з розвитком подїй суперечности між Поляками й Українцями щораз більше загострювали ся. Ще коло половини минулого столїття уся ріжниця національних інтересів зводила ся до церковного обряду, азбуки й мови, але з поступом економічного розвитку та суспільної діференціяції українського народу національні суперечности стали набирати господарського значіння. Національна боротьба, хоча назверх і дальше вела ся нїби-то за азбуку, обряд, мову і т. ин., та в своїй основі була боротьбою за кавалок хлїба. Між одними була се конкуренція за урядницькі посади, клїєнтелю, душі парохіян і т. ин., між иншими боротьба визискуваних наємників проти визискуючих наймодавцїв.

З хвилею, коли національна боротьба оперла ся на господарських та суспільних інтересах, набрала такої ворожости й ненависти, що відступництво до польського табору втратило цїлком свій колишній невинний характер і стало переходом у явно ворожий табор, а разом з тим стало ся можливим тільки для людей низького способу думання, у яких особиста догода понад усе, а моральні мотиви не грають нїякої ролї.

Розумієть ся, що в нормальних обставинах таких людей серед кождої суспільности небагато. Правда, оцїнюючи людей з чисто підметового вихідного пункту, треба на жаль ствердити, що й серед таких обставин є доволї багато одиниць, в підметї яких не найшло ся б досить моральних опор для оборони проти покуси, але предметові обставини нагромадили з часом такий засіб перешкод (родинні звязки, публична опінїя і т. ин.), що треба вже бути очайдухом, щоб переступити їх. Ось чим пояснюєть ся, що серед галицько-української суспільности відступництво до Поляків стало щораз меншати, аж в останнїх часах майже зникло.

Було-б несправедливо хотїти сей заник відступництва в бік Поляків пояснювати самими тільки неґативними моментами. Бсзперечно заважили тут і позитивні моменти, а саме, що українська суспільність за той час значно поступила вперед і то на всяких полях. Зросла в культуру, економічну й полїтичну силу; під усїма тими оглядами витворила осередки, що стали притягаючо дїлати і на загал і на кождого зокрема, осягла здобутки, які кождому з одного боку говорять: не такі ми вже цїлком бідні, з другого навчають, що і своїми силами можна багато й щораз більше осягати.

Але видно, що ті позитивні моменти, ще не такі сильні, щоб могли положити кінець всякому відступництву взагалї; показуєть ся се виразно на москвофільстві. Історичними фактами можна ствердити, що рівнобіжно з заником відступництва в бік Польщі йшов зріст відступництва в бік Москви.

Адже був навіть час, коли москвофільство було антитезою польонофільства. Сю добу характеризують найкраще популярні тодї вислови "твердий Русин", "тверда партія", при чім словом "твердий" означувало ся в загальнім поняттю вищий ступінь відпорности супроти Поляків і польонїзації. З того самого джерела випливала також ера полїтичних "консолїдацій", себто найтїснїйшого полїтичного співробітництва українських "народовцїв" з москвофілами.

Москвофільство у одних, а залицяннє до москвофілів у других було серед української суспільности Галичини нїчим иншим, як недугою національної душі, в основі річи тою самою недугою, що свого часу спричиняла порід дивоглядів "з роду Українець, по нації Поляк''.

Ся недуга змальована на початку статї і зайва річ ще раз повторяти, але щоб не наразити ся на закиди, треба тут зазначити, що москвофільство серед української суспільности переходило ріжні стадії історичного розвитку. Не можна цїлого москвофільського руху й на цїлім протягу його тривання зводити виключно до психічної недуги галицько-української суспільности, але так само не можна приписувати його в цїлости московським рублям і польській протекції.

Обидва останнї моменти — се історично доказані факти, що в розвитку й поширенню москвофільства відіграли неабияку ролю, але душевною підосновою москвофільства передовсїм в його початках загально, а в пізнїйшій стадії серед т. зв. ідейних москвофілів було не щось инше, як саме згадана психічна недуга галицько-української суспільности.

І саме тому, що в боротьбі проти москвофільства у нас залюбки поминало ся сю душевну підоснову москвофільства, а головну увагу звертало ся або на аґітацію і підкупство з боку царської Росії, або на те, що Поляки давлять Українцїв, а попирають москвофілів — саме тому ся боротьба не могла впорати ся з москвофільською язвою. Не звертаючи уваги на се, що корінь недуги лежить в недомаганню національної душі, лїчило ся не недужу національну душу, а прояви недуги й побічні обставини, що тільки пособляли недузї, але не спричинювали її.

Щоб докладнїйше розпізнати сю недугу, пригляньмо ся її симптомам.

Здоровий сильний чоловік готовий кождої хвилї на ножі бороти ся з кождим ворогом, що загрожує його інтересам, дибає на його життє. Хора одиниця не має до себе довірря, бачучи небезпеку, не готовить ся до боротьби, але оглядаєть ся за посторонньою помічю. Наші москвофіли шукали помочі в Росії.

Здоровий сильний чоловік сам знає, чого йому до життя потрібно під кождим оглядом, і сам стараєть ся те все витворити, роздобути, осягнути. Хора одиниця не вірить, аби сама могла собі щось придбати, й чекає на охлапи зі стола сильнїйших. Наші москвофіли все ждали охлапів з Петрограду, Москви, з великої могутньої Росії.

Здоровий, сильний чоловік знає, що те тільки матиме, що сам осягне, й має волю своїми силами осягнути, вірить, що осягне і з тою вірою, з тою сильною волею йде у життєву боротьбу й справдї осягає; хорий уміє тільки простягати руку й жебрати: дайте. Дадуть, — він вдоволений, тихомирить ся, не дадуть, — він попадає у безсильну злість і грозить пімстою, з якої усї сміють ся.

Ось таке дїяло ся з душею, яка дала підоснову москвофільству. Вона уміла тільки болїти своїм власним болем, проливати сльози над своєю недолею, стогнати й нарікати, але не знала, що таке своя власна радість, бо не спроможна була здобути собі те, що дає радість. Коли радїла чимсь, то тільки чужою радістю, коли тїшила ся чимсь, то тільки чужими дїлами, коли гордїла, то тільки чужою славою. Її очі були звернені не в середину до себе та кругом на свої дїла, але десь далеко за кордони, чекаючи спасення зза синїх гір, як анемічна девотка з імлистих небес...

Але по що ми розводимо ся над москвофільською хоровитою душою?! Ось тому, бо се душа нашої галицько-української суспільности.

Ми навмисно приглядали ся їй в стадії польонофільства, опісля в стадії москвофільства, щоб звернути увагу на се, що тепер наша хоровита душа входить в стадію українофільства.

Хто говорить з нашими людьми (маю на думці тільки інтелїґенцію), хто читає нашу щоденну пресу, хто прислухуєть ся до промов і заяв наших полїтиків, — той мусить признати, що ворог вже під брамою. І тому кличемо: зачиняйте браму та стійте на сторожі! Що?! Перед чим? — Перед українофільством! Щож се таке — те українофільство? А ось що: цїлком природна річ, що з хвилею, як Україна скинула кайдани й стала воскресати до нового життя, ми незвичайно зрадїли, нас огорнуло небувале одушевленнє. Самозрозуміле, що наша радість і одушевленнє росли з кождою хвилею в міру того, як Україна росла в силу й завойовувала свободи. Цїлком ясно, що проголошеннє Української Народньої Республики було для нас найкращим святом, найбільшою урочистістю, найвищою втїхою. І не треба дивувати ся, що сї подїї нас захопили й очарували, що наша преса з поспіхом нотує все, що до сих подїй відносить ся, що наша публика з небувалим оживленнєм обговорює все, що тепер дїєть ся на Українї. Все те природне, зрозуміле, добре й гідне похвали, але — чи на тім повинен бути й кінець? Чи тільки так ми, кість від кости й кров від крови наших закордонних братів, повинні реаґувати на подїї на Українї?

На Українї кипить життє, в жвавій ненастанній боротьбі руйнують старе, будують нове, орґанїзують від основ, творять, виповнюють, заокруглюють.

Що-ж робимо ми у себе? Киснемо, як кисли. Гірше навіть, нїж се у нас звичайно бувало. Гірше, бо звичайно ми сяк так пильнували своїх публичних справ, обговорювали їх на всяких засїданнях, вічах, в пресї, — нинї, хоч тих справ сто раз більше, хоч вони сто раз важнїйші та пильнїйші, не слїдно серед загалу нїякого інтересу до них! Бо кілька "економічних" нарад і два три віча за цїлий час, відколи відновлено конституційне життє в Австрії, — чи-ж се можна назвати життєм, боротьбою, рухом?

Найболючійше ударяє сей занепад інтересу до наших найблизших справ у нашій щоденній пресї. Що дає вона своїм читачам про українське життє, його потреби, недостачі, завдання, кличі? Крім вістей з України нїчого! Одинока тема, що ненастанно повторяєть ся, — се міркування, чи прилучать східну Галичину до Польщі та чи дадуть автономію Українцям, чи нї?

Сама термінольоґія незвичайно характеристична: "чи прилучать", "чи дадуть". Так говорить галицька Україна в ту саму пору, як закордонна Україна в крівавій боротьбі проти московських централїстів проголошує себе незалежною республикою!

Або такий приклад: Народній Комітет, управа найбільшої галицько-української партії, що себе уважає розумом, цвітом і заборолом українства в Австрії, прийшов до переконання, що треба домагати ся прилучення українських областей Австро-Угорщини до Української Республики, скликає в сїй цїли надзвичайне засїданнє і замісць ясно, відкрито й просто сказати: жадаємо, щоб українські области Австро-Угорщини були в мировім договорі відступлені Українській Народній Республицї, — з шумом і лоскотом проголошує ось яку неясну, властиво нїчого не говорячу фразу й зовсїм не нову: "висловити як начальне домаганнє української людности названих областей повне й безумовне здїйсненнє одного та єдиного національного ідеалу цїлої української нації без огляду на кордони, які її досї роздїляли". Се добре на загадку! Хто відгадає, що се таке здїйсненнє одного й єдиного національного ідеалу? Але в полїтичній енунціяції поважного полїтичного тїла — се чистий скандал! Хтож має здїйснювати сей полїтичний ідеал, як ви, панове, навіть назвати його по імени не маєте відваги?!

Знаючи ваш спосіб думання, нам не трудно відгадати: закордонна Україна, Українська Народня Республика. Ми, як ті з біблїйної притчі, хочемо бути на весїллю, а не приготовляємо святочної одежі.

І саме в тім лежить небезпека українофільства! Для нашої недужої національної душі Українська Народня Республика починає ставати тим, чим для ідейних москвофілів була матушка Росія.

Всї надїї на Україну, — а самі заложім руки й чекаймо спасення зза гір і рік! Ось яка психольоґія українофільства, яке народжуєть ся. А що воно не носить на собі тавра національного ренеґацтва, але противно залюбки пишаєть ся нїби-то дуже патріотичними всеукраїнськими фразами, — то через се воно саме небезпечнїйше — так само, як кожда утаєна недуга небезпечнїйша від явної. Українофільство се утаєна прикрита недуга, що вже тепер дїлає на галицьку суспільність присипляючо, відвертає її увагу від найважнїйших завдань моменту, відводить думки від твердого дїла в країну млистих мрій, а в дальшім своїм розвитку убє, знївечить національну активність і посїє таку саму безплодність, яка цїхувала передвоєнне москвофільство.

Отже поки час, — скажім собі: не туди дорога! Викрешім з себе енерґію, розбудїм довіррє до своїх власних сил, гуртуймо, орґанїзуймо їх, думаймо самі за себе й самі для себе працюймо, не просїм: дайте, але учім ся самі брати, не питаймо, "чи прилучать", але не допустїм до того, виженім геть малодушність і зневіру, вірмо, що нїхто не в силї зїсти нас або проковтнути, покажім, що хочемо бути й будемо на своїй рідній землї власними господарями. Будьмо Українцями, а не українофілами!!

[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 09.02.1918]