Нічні вулиці Рима

У серпні 2014 року я повертався з Македонії, через Рим і Париж, до Нью-Йорка. Авіаційний квиток з такою комбінацією міст і летовищ у зворотньому напрямку довелося прийняти без будь-яких заперечень. Інші варіанти були ще заплутанішими. Річ у тім, що до Скоп’є, яке поодаль усіх основних авіаційних маршрутів, літають невеликі європейські авіакомпанії. На летовищі «Олександр Великий», зрозуміло, що Македонський, було два пасажирські боїнґи: мій літак із Заґреба та рейс з Белґрада. Белґрадський прилетів швидше. З нього уже вивантажували пасажирські валізи. Кілька військових гелікоптерів з приспущеними ґвинтовими крилами, які, як потім з’ясувалося, списані й передані Україною македонському війську, охороняли Олександра Великого.

Містечко Струґа, Охридське озеро, албанські прапори, каварні вздовж каналу річки Дрина, вино «Вранац», читання віршів на мості через річку Чорний Дрин – усе це ми згадали з Євґенієм Рейном (поет, приятель Бродського), з яким ми очікували на римський рейс. Йшов уже рік російської аґресії на сході України. В усіх інформаційних аґентствах сповіщали про тяжкі бої під Дебальцевим. Зрозуміло, що наша розмова з Рейном якось делікатно від поезії переходила до політики. Дими Дебальцевого гірчили у наших горлах.

Перед готелем у Струзі, що виходить на пляж, збоку існує природня затока, обросла комишами. Туди на ніч запливають моторні човни, а їхні власники, припинаючи їх, сходять на дерев’яний пірс й повертаються домів. Більшість із них – займаються перевезенням пасажирів з одного берега до іншого, дехто – возить туристів, навіть до монастиря св. Наума. Пригадується, що каварні вздовж Дрини. Офіціант переходить вулицю, сходить вдолину, щоби прийняти від тебе замовлення: принести фужер вина чи філіжанку кави. За сусіднім столиком сиділи два молодих албанці, один з них зі кількарічною дочкою. Однією рукою він тримав мобільний і розмовляв, а іншою – міцно тримав дитину, опускаючи її у плинну течію річки. Варто було тільки опустити руку, щоби торкнутися води. Дівчинка реготала. Їй, очевидно, це подобалося: сидіти на батьковій жилавій руці, як на стільчику, і баламкати ногами.

Через дві години, після вильоту зі Скоп’є, ми приземлилися на летовищі Леонардо да Вінчі у Фюмічіно. Як я казав, віддаленість Македонії від основних маґістральних авіаліній спричинилася ще до однієї незручності: мій рейс з Рима до Парижа був о сьомій годині ранку аж наступного дня. Тому я мав два варіанти: залишатися на летовищі, де усе зачинено, навіть бари, – або вибратися на кілька годин до Рима, тобто влаштувати собі кількагодинні римські канікули. З’ясувавши, як доїхати до центру Рима, зрозумів, що найкращим спосіб – автобусом, а на зворотньому шляху потягом, який курсує з центрального вокзалу Терміні до летовища.

В автобусі, що мчав до Рима, переді мною сиділа дівчина. Вона щось теревенила у мобільний російською. І коли ми виїхали на автобан, я звернувся до неї. Дівчина була з Чернігівщини, з якогось маленького містечка, в Італії мешкала лише півтора року також у маленькому містечку. Ні української, ні італійської назв містечок я не запам’ятав. Вона сказала, що також не орієнтується, бо це лише другі її відвідини Рима з часу замешкання в Італії. Я подякував і прихилився до шиби.

Ми приїхали до Терміні. Було помітно: головний вокзал вічного міста приваблює міґрантів з Африки та Азії. Вони облюбували собі це місце. Кількість осіб, які стояли, сиділи, лежали без будь-якої охоти придбати квитки і куди-небудь виїхати, налічувала кілька десятків. Розшукавши касу, у якій продавали квитки на потяг до летовища, дізнався, про що повідомила касирка, що останній відправлятиметься о двадцять другій двадцять п’ять, а після останнього – наступний аж о сьомій ранку. Я поглянув на годинник: за чверть восьма вечора. Касирка також сказала, помітивши мою нерішучість, що за п’ятнадцять хвилин вона зачинить касу. Я попросив квиток. Для Рима у мене залишалося всього чотири години. В Італії я до цього часу ніколи не був, у Римі – також. Навіть якби я попередив когось зі своїх італійських знайомих про своє прибуття – з цього нічого путнього б не вийшло, – ніхто з них не мешкає у Римі. А гнати авто з якого-небудь містечка, щоби коротко зустрітися вночі на римській вулиці, не мало жодного сенсу.

Залишивши гомінкий Терміні, я перейшов трамвайну колію. Вдалині вулички показався зелений трамвай. Число «П’ять», на якому було написано Termini. Вуличок переді мною було багато, можна було вибирати будь-яку. Так-от, будь-якою я й пішов – й несподівано вийшов на площу перед Basilica Papale di Santa Maria Maggiore. Мій сеґмент Рима обмежувався кількома вулицями у невеликому радіусі перед залізничним та автобусним терміналами. Я йшов й запам’ятовував вулиці, щоби не зблудити: Via Torino, Via Farinni, Via Danele Manin. На одній з вулиць, витягнувши свій Nikon, почав фотографувати архітектурні деталі одного будинку. Спочатку ажурні двері під’їзду, потім вікна з решітчастими віконницями, скульптурні декорації стін та балкончиків. Місто – це передусім архітектура, тобто його закам’янілий дух. Фотографуючи будинки на одній із напівтемрявих вулиць, ліхтарне світло якої нагадувало підгорілий цукор, я зробив кілька світлин зі спалахом. До цієї серії потрапив і ряд припаркованих авт. Повернувшись спиною, я почув як траснула дверка авта і хтось почав мене кликати. Я повернувся і побачив, як до мене прямує молодий італієць, жестикулюючи і показуючи на мій фотоапарат. Я не розумів, що він хоче. «Можливо, він хоче, щоби я його сфотографував?» Схоже, ні, після кількох італійських фраз, на які я відповів, що не розумію італійської, молодик перейшов на англійську і запитав мене навіщо я фотографую. Мене це зовсім збентежило. Подумалося, що Італія – не Радянський Союз, а римські вулички – не режимні об’єкти.

— Що трапилося? – запитав я.

— Я хочу, щоби ви стерли зі свого апарату кілька світлин.

— Яких?

— Тих, що ви тільки-но зробили на цій вуличці!

— Пішов на фіґ, – сказав я.

Повернувся й попрямував геть.

Натрапивши дорогою до терміналу на La Gallina Bianca (Біла курка), ресторанчик, перед входом до якого стояло кілька офіціантів, я вирішив там повечеряти. Фужер вина і тонке італійське тісто, заправлене фірмовим соусом, – розпорошили мої думки про пригоду з фотографуванням. Випивши майже половину фужера, я подумав, що, можливо, я міг випадково сфотографувати у припаркованому авті якогось римського наркоділера, який продавав клієнтові свій товар. Ну, наприклад, у момент передачі та розрахунку я навів на них свій Nikon. А може, це був сутенер римської повії, який не в ладах із законом? Я чітко пам’ятаю, що траснули дверки авто. Отже, він вийшов з авта, а мій фотографічний спалах чомусь його потривожив. 

Дивна така зустріч на римській вулиці за годину до потяга. Уже з вікна вагона я бачив, як останні римські трамваї наздоганяли біжуче перед ними колією жовте світло. Завтра Рим знову прокинеться для життя, але я буду в Парижі.

А Париж – це інша історія.