Іван Наумович.

Дня 17 д. августа с. р. помер нагло в Росіі, на 65 році житя, звісний народний писатель і діятель, Іван Наумович. Смерть єго викликала в галицких та буковинских газетах досить пристрастні толки про єго житє й діяльність, а за житя відносилися до него ще пристрастнійше: одні виносили єго під небеса, другі ненавиділи й лаяли відступником, запроданцем і т. і. А тимчасом безпристрастний огляд житя й діяльности небіжчика не тілько умістний, а й бувби дуже навчаючий для обох боків, т. є. для москвофілів і народовців, ба й для історіі всего руского руху в Галичині та на Буковині. Покійний Наумович був не тілько дитиною своєі суспільности, з єі вічною хитаниною в основах і практичнім житю, а й чоловіком, що скупив у собі і підніс усі добрі й лихі боки нашоі суспільности. Через те він так і видаєся і може сміливо репрезентувати загал нашоі суспільности.

Батько покійника був народним учителем, перше в Буску, потім у Заліщиках коло російскоі границі; мати була попадянка з роду Козловских. Як звичайно, обоє були спольщені, так що про вщіплюванє в сина рускости не могло бути й бесіди; за те виховували сина гарно як чоловіка, і тут заслужилася особливо мати, що мала бути дуже талантлива. Після народних шкіл узяла Івана до себе, до Львова, в 1839 р. графиня Мірова, велика польска патріотка й прихильниця Єзуітів, в домі котроі покійник наслухався, не мало наруги з усего руского. Сяк-так покійний скінчив у Львові гімназію і був принятий на філософію до рускоі духовноі семінаріі, де, як звісно, не виводилася польска свободолюбна й націоналістична пропаганда. Не диво, що й Наумович 1848 року опинився в таборі польскім, і разом з другими вибіг на зустріч польским конспіраторам 1833—44 рр., котрих тоді були увільнили з австрійских тюрем. Не треба се Наумовичеви брати за зле. Треба тямити, що в ті часи молодіж, палка й безкорисна, не мала й не могла одушевитися чим іншим тим більше, що то було противенство й тодішньому австрійскому деспотизмови і врешті, що польский революційний та національний рух чимало, хоть і нехотячи, причинився до нашоі свободи й нашого національного руху. Та позаяк той рух ішов протів старих австрійских політичних порядків, то Наумовича виключено з семінаріі, де, як свісно, від самого основаня була систематична школа раболіпія перед австрійским деспотизмом. Наумович небавом покаявся, одно через те, що бачив, як наші селяне були противні Полякам, а друге для того, що треба було дбати о хліб. Причинилася до того й згадка за рускі простонародні пісні й оповіданя єго матери, як каже сам Наумович у своій власній житєписи, в "Науці". Наумовича знов приняли до семінаріі, котру він і скінчив 1851 р. т. є саме в пору, коли реакція вже була взяла верх у цілій Австріі, не виключаючи й Галичини. Увесь глухий час реакціі в 50-ті роки Наумович пробув на провінціі, яко священник: спершу в Городку коло Львова, потім у Ляшках королівских коло Перемишлян, у самих Перемишлянах (в Коросні), далі в 60-ті роки, в Стрільчи коло Городенки, і врешті в Скалаті — обоє близько російскоі границі. І се було єго щастє, бо всеж таки стикаючися з народом, він за держав якусь живість бодай язикову, котрою зовсім не сияли єго собратя у Львові. Правда, самостійного руху Наумович не викликав, він усе дивився на Львів, і йшов за товчками, які відти росходилися, хоть, правда, ішов далеко вправнійше, дальше, з більшим родимим талантом. Так із села Наумович занявся був найперше і найревнійше справою обрядовою в 50-тих роках, то б то справою чистоти гр. к. церковного обряду супроти напору Латинян. Сею справою займався Наумович зразу навіть у 60-ті роки, тоб б то тоді, коли повстав і розвивався народовский рух, котрий напер і на систематичну освіту руского народу в єго мові. Правда, Наумович і перше, бодай в ряди-годи писав народною мовою: поезіі, оповіданя, а то й популярні статі — в додатку до "Слова" від 1861 р., але рішучий товчок у тім напрямку дала Наумовичеви аж Просвіта, основана 1867 р., своіми популярними книжочками. Тоді Наумович горяче занявся народною освітою. Він зразу думав пристати до народовців і писати до йіх видавництва, та небаром виступив самостійно, оснувавши в 1871-72 рр. в Коломиі (недалеко Стрільча, де тоді був попом) дві популярні часописі — "Русскую Раду", котра мала характер більше політичний і "Науку" з характером більше науковим. Тут то й показалося, яке жерело живоі води було в тім чоловіці. Знаючи гарно мову й житє нашого народу в Галичині і зачіпаючи в своіх дуже популярних, живих і талантливих простомовних писанях майже всі справи, що тоді інтересували народ, — Наумович скоро вспів притягнути до письменства широкі круги нашого народу в Галичині, особливо єго письменну частину, котра від того часу вже не переставала читати й займатися публичними справами. Наумович перший зорганізував наших письменних селян по за школою в освітні купки, з котрих небавом вийшли народні читальні; він перший, можна сказати, дав початки й політичноі організаціі народу, а по части й економічноі, напираючи на каси позичкові, на шпихлірі, крамниці і такі інші спілки. Наумович успів справою народноі освіти заінтересувати й інтелігенцію москвофільского табору, що взяла була зразу в сій справі дуже живу участь, напр. в товаристві ім. Качковского, основнім Наумовичем 1874 р. на взір Просвіти. Який живий був зразу рух викликаний Наумовичем, про се свідчить скількість передплатників "Р. Ради" й "Науки", що доходила до 2000 — цифра доти у Русинів нечувана, — і скількість членів общ. Качковского, котра від разу йшла на тисячі і чим раз росла, тоді як "Просвіта" мала ледви кількадесять і кілька сот членів.

Та сей рух небавом дуже ослаб, і сам Наумович єго майже покинув. Погубили Наумовича хиби, котрих він набрав ся в школі попівскій, що брала собі взір із школи старопольскоі. Мимо родимоі живости, таланту й далекоглядности, бодай більшоі ніж у звичайного москвофіла, Наумович у народних справах сягав думкою дуже недалеко і не глибоко. У него, як і в кождого тодішного пересічного попа й Поляка, причинами народноі темноти й бідности були пянство, лінивство й безбожність, протів котрих він рекомендував головно здержаність від горячих напитків, працю, ощадність і молитву. Єго спілки ніколи не тикали самоі ремісницкоі та хліборобскоі праці й струментів до них, т. є. землі й фабрик, — верхом досконалости була тут у Наумовича порада ремісникам, — купувати матеріял на гурт і потім, звісно, ділитися ним. Усе, що Наумович теоретично й практично ширив між народом із господарки, то було: ліпше насінє, малі машини, в загалі те, що могло піднести дрібну господарку. Він допускав тілько, щоби й ті, що не мають землі, дістали єі на осібну власність. Ідеалом Наумовича був самостійний, хоть і як дрібний господар чи ремісник, що, як звісно поки що є й ідеал загалу нашого народу в Галичині. І світоглядом Наумович дуже підходив до світогляду загалу народу, — то був світогляд пересічного благочестивого Русина. Через те головно Наумовича народ так і полюбив. Але й у справі осібного господарства Наумович не думав про яку небудь рівність, овшім освячував теперішний стан справи, ба й самих поодиноких селян підбивав, щоби скупляли в своіх руках як найбільше грунту, навіть не думаючи, що тим самим тисячі інших селян мусіли тратити своі грунти. Наумович загалом не мав у думці ніякого такого ладу, котрий би міг сяк-так забезпечити загал наших робітних людей. Такого ладу треба би глядати навперед себе і йти до него в спілці з робітними людьми та йіх прихильниками в цілім світі, а Наумович протів того руху навіть виступав і бачив щастє Русинів загалом у рускій минувшині з єі церковним та світским панством. Наумович не міг собі й здумати народноі (плебейскоі) Руси, такоі, де би маючий та просвічений народ сам правив своіми справами. Наумович бажав виробити руске й попівске панство; він бажав серед вельможноі Польщі поставити вельможну Русь з боярами, королями, патріархами.

А позаяк у австро-угорскій Руси все таки нема своіх панів, то Наумович остатним часом обернувся до Росіі, в котрій можна бачити взір попівско-урядницкоі держави, де простий народ не має ніякого голосу. Ось де у Наумовича й жерело зневаги й до мови простого люду в письменстві. Наумович як не годен був здумати плебейских порядків серед Русинів, так не годен був помиритися на завше з думкою, щоби письменство національне опиралося на плебейску мову. Через те Наумович бажав виробити якусь осібну, тверду руску мову з украйінскоі, великорускоі й церковноі — таку мову, якою не говорять навіть освічені Росіяне. До того Наумович завше придавав велику вагу справі церковній, обрядовій і пхаючи гнилицку громаду до православія, думав, що потягне до него й інші громади галицко-рускі. Тимчасом наші громади, гр. католицкі рівно як і православні й римско-католицкі раді часом перемінити віру хоть на лютерску, але зовсім не з внутрішного переконаня, а з економічних причин — коли вони нераді своім попам, — і за Наумовичем не ворухнулася ні одна громада, а і Гнилички зреклися швидко православія. Справа була би скінчилася ще незамітнійше, якби Наумовичеви й єго товаришам не зроблено було звісного процесу 1882 р. за головну зраду і так не розмазано непотрібно справи, невартоі такого шуму¹⁾. Скінчилося тим, що Наумович, котрому до того віднято парафію, сам перейшов на православіє і оселився в Росіі, думаючи, що й там зможе що-небудь робити для народа. Хто бодай трохи знає про Росію, той з гори міг бачити, що такому рухливому й діяльному чоловікови там не буде місця, бо там уряд навіть має за зле, коли займатися народною освітою, та ще й просвітою народу украйінского чи руского, для котрого Наумович тілько й міг писати та працювати. Отже в браку в Росіі помочи і волі для народноі освіти, Наумов. кидався на всі боки — думав навертати на православіє штундістів, тощо, і в решті пустився в подорож до полуднево-східноі Росіі але до Кавказу, де глядів грунту, на котрий би можно спровадити тих галицких робітних Русинів, що то йдуть до Америки. Вже цей один проєкт доказує, що Наумович зовсім не розумів сеі справи — ні того, що в Росіі нема землі й для власних підданих і що йім через уряд і панів дуже важко йти на виселки, ні того, що в Росіі йім не було би й сотоі части тоі користи з праці, волі й освіти, що в Сполучених державах Америки. Все ж таки і з сего видно, що Наумович і в Росіі дбав про тих, котрих колись тут просвічав. Він випрошував у великих російских панів гроші для поратунку задовжених галицких селян, а також і для голодних 1889 р. Галицкі єго приятелі, на котрих руки йшли ті гроші, показалися неточні в рахунках, і сам Наумович так запутався в побічних для єго діяльности справах, що врешті мабуть і не було іншого виходу для єго діяльноі та зболілоі душі, як пуститися в далеку подорож, з такою фантастичною цілю. Се все певне прискорило єго смерть. Він умер, як зразу телеграфовано з Россі до редакціі Гал. Руси, на розрив серця — слабість, про котру у него в Галичині не було чути. Тимчасом російскі газети стверджують, що Наумовича найдено рано 15. августа без памяти і що в такім стані він пролежав аж до другого дня, до 11. години рано, коли й помер. Се мав бути апоплектичний удар. Тимчасом поважні заграничні газети подали звістку, що Наумович отройівся. Се може бути, бо він чувся в Росіі не дома, а до того в крайнім пониженю. Всі поступовці й знати єго не хотіли через те, що явно підпирав ненавистне йім правительство; консерватисти, а головно висше попівство російське ненавиділо Наумовича через те, що відступив від своєі віри і прийшов до Росіі відбирати йім хліб; правительство російске ледви єго терпіло, бо всеж таки заходи єго над піддвигненєм руского народу в Австріі були з погляду теперішного ладу в Росіі революційні і можна було боятися, що Наумович то само почне в Росіі; нарешті всі вкупі ненавиділи Наумовича за те, що випрошував гроші для всяких Галичан. Се все й мусіло доконати такого амбітного чоловіка, як був Наумович.

Серед образованійшоі суспільности, а власне того табору, до котрого Наумович належав, при певних соціальних засадах, Наумович міг справді стати чималим діячем народним, до чого мав і талант і енергію й пильність, дві остатні річи єдині, котрих єму не дала наша суспільність. Брак усяких соціальних засад, намісць котрих у Наумовича був зліпок церковно шляхецких старих трохи побілених поглядів, і врешті нагінка за самими формами національними (єдинство Русинів при осібній церковно-рускій мові) завели Наумовича на таке поле, де він не міг працювати, як слід, ані для украйінского, aнi для великоруского народу. Що іменно брак поступових, соціальних засад, а не, як кажуть народовці, непризнаванє самостійности малоруского народу, було причиною впадку Наумовича, се, по нашому доказує те, що народовці й при такім признаню далеко не ліпше й витревалійше від Наумовича ведуть свою працю над народом, а такий йіх типічний представитель, як небіжчик Качала, в соціальнім ретроградстві мабуть переходив Наумовича. Та все ж таки, коли зважити, які трудности мусів Наумович поборювати в своім вихованю й оточеню в Галичині, то треба сказати, що він зробив чимало, тілько, що дай доле тілько зробити для народу всякому образованому Русинови, зробив іменно писанєм малорускою простонародною мовою для освіти й організаціі руского народу, для боротьби за своі політичні права — все річи, як бачимо, супротів інтересам теперішного російського правительства. Ся заслуга за Наумовичем остане на завше і дасть свій плід, як уже єго й дала, коли тимчасом усякі обрядові й високонаціональні чи високополітичні подвиги Наумовича пропадуть марне, без ніякоі користи ані для руского народу, ані для Росіі, з огляду на котру все те робив. Отсе повинні собі взяти до серця наші москвофіли. На лихо, у нікого з них, навіть у молодих, не видно й охоти підготовитится до такоі праці, яку вів між народом Наумович, то б то бодай до письменскоі праці для народу в чисто людовій мові.

Щось було говорено в Галицкій Руси про те, що треба чим скорше видати житєпись Наумовича. Дуже сумніваємося, чи таку обєктивну житєпись напише який москвофіл і чи така, яка буде написана, вийде в світ без перешкоди, бо ми майже певні, що москвофіл буде бити головно в те, що декому неподобаєся. Нам видиться, що з точною житєписю можна ще зачекати, збираючи однако до неі матеріяли, а тимчасом видати всі популярні твори Наумовича. Се буде для Наумовича найліпший памятник між народом руским, а заразом і приклад для молодих москвофілів, за котрим повинні йти, конечно, добираючи для своєі будущоі діяльности більше ясних культурних і соціальних основ. При такій праці можна вчитися й російскоі мови і літератури — одно одному не перешкаджає, але знати треба нашим молодим москвофілам, що праця в простонародній рускій мові "для домашного обихода", як се власне робив і Наумович, далеко близша й важнійша, ніж всякі нагінки за далеким, через котрі пропав для народу і такий енергічний і талантливий писатель, як Наумович.

¹⁾ За для правди я обовязаний заявити, що подибавшися в 1882 р. в львівскій тюрмі зі мною, Наумович казав просити моіх товаришів-соціялістів, щоби не мали за зле єго синови, Володимирови того що мав шпіонувати соціалістів. Між актами найдено єго заяву, буцім то задля того була й ціла москвофільска компанія. Се — Н. казав бріхня і було зроблено тілько в крайній потребі самооборони від засуду, якого домагався ц. к. прокуратор, — на смерть. Ся справа очивидно гризла Володимира Наумовича, що колись компанував з нами, а потім невинно попав у процес батька. Незабаром після того він і помер.

[Народ]