Глядацькі враження після вистави «Коли цвіте полин»
А знаєте, чого мені бракує сьогодні в театральному житті? Готовності публіки не відпускати акторів після вдалої вистави, змушуючи їх оплесками ще і ще виходити на поклін. Ми часто читаємо про багатохвилинну тривалість оплесків після фестивальних прем’єр тих чи інших фільмів, у мережах поширюють відео публіки, що стоїть і, не шкодуючи долонь, ніяк не втихомириться, висловлюючи в такий спосіб своє захоплення роботою команди. Саме таких оплесків заслуговує вистава курбасівців «Коли цвіте полин». Мені хотілося б, щоб публіка довела акторів оплесками до повного знеможення, додала їм крил на наступні вистави, виступи, виходи на кін.
Нечасто трапляються театральні події, на які мені хотілося б відразу зреагувати. Після перегляду пережиття вистави "Коли цвіте полин" не можу стриматися від зачудованого, захопленого вигуку, який спробую оформити в сякий-такий відгук, і нехай час, затрачений на читання, відповідатиме бодай приблизно тривалості оплесків після цієї віхової (шукала за словом, яке окреслило б вагу вистави, і не знайшла нічого відповіднішого) вистави, яка точно стоятиме в списку здобутків Театру імені Курбаса, поруч зі, скажімо, сковородинським «Благодарним Еродієм» чи «Двором Генріха III», який, на жаль, через відсутність доброго відеозапису виконує для молодих акторів цього театру роль театрального міфу. Агов, хто ще пригадує той шал юності, коли молоді і натхненні засновники й актори Молодіжного театру грали виставу з двома антрактами, яка в сумі тривала майже 5 годин?
А потім був час, коли курбасівці багато дізнавалися, вчилися, виступали в світах, росли... І була театральна лабораторія Єжи Ґротовського, де вони вчилися краще розуміти своє тіло і те, що стільки всього можна висловити рухом. І вони щоразу злагодженіше співали, і щоразу неймовірніше відбивали і відстукували ритми, і створили Еродія. Агов, хто пам'ятає ще того «Еродія», де грала Наталя Половинка, яка ще й не підозрювала тоді, що за років «надцять» збиратиме відкритих серцем у своєму центрі «Слово і голос», того «Еродія», де дійство відкривалося (оце справді дослівно відкривалося) епічною декорацією Андрія Гуменюка?
Але, ми всі знаємо, не варто затримуватися надто довго на здобутому, на знайдених прийомах, навіть якщо вони гарантовано приносять успіх, бо ж і час змінюється, і ми в ньому. А наше буття у війні вимагає нової пластичної мови і поготів. І тепер, коли школа Ґротовського вже стала класикою, актори театру взялися засвоювати театральну філософію Піни Бауш, іншої театральної постаті, про яку в нас, як свого часу про Ґротовського, мало хто по-справжньому знає, хіба що фанати Віма Вендерса, які бачили його документальний фільм "Піна", – і це справді нова висота в розвитку Театру Курбаса. Учень і послідовник Піни Бауш Райнер Бер, якого, до речі, запрошував до себе на знімальний майданчик маестро Альмодовар, відкрив перед акторами нові можливості, запустив визначний і актуальний театральний проєкт, у якому актори творять потужну динаміку дійства, наповнюючи його власними сенсами.
Усю виставу вони розповідають, насамперед тілом, десятки архетипних історій, викликаючи в глядачів радість, сум, співчуття, злість, – так, вони досконало навчилися цьому, глядачі стежать за кожним порухом, хвиля історій підхоплює їх, несе, вони ковзають з однієї в іншу: історії виринають і зникають одна за одною, зрозумілі будь-де, де є люди – про любов і втрату, підтримку і зраду, самотність і радість від спільної справи, дитинство і старішання... Історії, уривки яких ми чуємо і бачимо, звідкись знайомі, щось схоже стається ще і ще, відбувається в різних куточках світу, в наших особистих світах: люди зустрічаються, не можуть відпустити одне одного, відштовхують від себе, страждають, втомлено повертаються додому, божеволіють від втрати, від надміру щастя, від виру життя, за яким годі встигнути... Перед глядачами у цій виставі неймовірно складний калейдоскоп акторських виходів – з блискавичною зміною сценічного образу, одягу, пластики, голосу, емоцій, музики… О, музики тут дуже багато, і вона сприймається органічно – як частина історії, як шум моря в Криму.
Вистава починається з етюдів про страх чи навіть жах, який врешті розряджається сміхом, отже долається, а завершенням є незнищенний коловорот життів. Вистава дослівно пульсує, до глядачів виходить то одна постать і розповідає словами або тілом свою історію, то на кону зустрічаються двоє, троє, четверо, простір заповнюється, вибухає розмаїттям людських доль або стає монолітно загрозливим, щоб за мить знову спорожніти, вкотре перевести фокус уваги на чиюсь неповторну, повторювану весь час існування людства історію. При цьому сценографію зведено до мінімуму, геніального у своєму лаконізмі: дійство відбувається на колі, всипаному сіро-антрацитовим, як вугільний пил, піском. Вибір цієї скупої декорації-площини дає величезний простір асоціативному мисленню: це і шлях, і майдан, на якому відбувається все життя громади, та навіть циркова чи гладіаторська арена або ж танцювальний майданчик десь над тихою заводдю річки ... Так, танцювальний майданчик: Кіномани точно пригадають собі, що понад пів століття тому Етторе Скола створив свій кіношедевр «Бал», ідея якого полягала в тому, щоб розповісти важливі історії ХХ століття через танець. Танець, рух спроможний висловити концентрат емоцій, як поезія в літературі. У виставі «Коли цвіте полин» конкретних історичних алюзій немає, ми самі можемо їх додавати на свій розсуд, поєднуючи побачене чи почуте з пережитим чи досвідченим у приватній історії.
Тож війна, яка поглинає тепер усю нашу енергію, присутня тут радше своїми наслідками: страхом, втратою, втечею, але й опором, рішучістю, незламністю. А щоб не було сумнівів, що вистава – і про нас теперішніх, Денис Соколов, без якого, до речі, сьогоднішній Театр Курбаса годі уявити, заспіває жовнірську пісню, а неймовірна Наталка Рибка-Пархоменко буквально нутряно викричить вірш Тетяни Власової, який вже не відпустить глядачів: танцюй для них, пташко, вперто, без жалю і каяття / бо це танець їхньої смерті / бо це танець ТВОГО життя.
У виставі навіть складно виокремити когось з акторів, настільки це потужна спільна злагоджена робота. Але – так, є двоє корифеїв (і хоча вживаю тут це слово жартома, але вони, чорт забирай, таки корифеї!): Тетяна Каспрук з її дивними і впізнаваними, зворушливими і прекрасними жінками, та Андрій Водичев, який, здається, вперше має можливість публічно зізнатися в любові до наповненого запахом полину кримського повітря, розповісти про сум пам’яті за цим терпким теплим запахом євшан-зілля. А Микола Береза з його цілим спектром типажів від Мойсея до безхатька, та тут просто бенефіс його акторських можливостей… Все у виставі миготить, пульсує, вальсує в божевільному темпі, та хіба забудеться пара Марка Свіжінського та Марії Онещак у вирі прекрасного й моторошного водночас нестримного танцю, немов на лезі життя і смерті... А яка талановита молодь прийшла в трупу театру: Дарина Федина, Марина Мазур, Діана Константінова, яка удача, що вони можуть уже на початку свого театрального буття втілювати такі складні задуми, випробовувати свої можливості.
Особисто мене до щему в серці пройняла кількість обіймів у виставі. Квінтесенцією обіймів є, звісно, парний танець, який не дає шансів самотності. Але є у виставі й безліч інших обіймів: обійми прощань, зустрічей, підтримки, безмежної любові. Бо власне про це вистава – про любов, завдяки якій цей збожеволілий світ тримається і буде здатний втриматися й надалі.
Фото з відкритих джерел (Театр ім. Леся Курбаса)