Образок з галицкої Каліфорнії.
I.
Новий шеф почтовий, емерит майор, в перших днях свого урядованя викинув Генрика Шлєхтера з канцелярії за двері за неприличне поведенє, наробив через те великого шуму поміж "любомятежним" юдейством каліфорнійским.
Генрик Шлехтер був великою рибою в цїлім повітї, посїдав кромі кількох сел, фабрик, капіталів, цїлковиті прикмети "хасида", лихваря і аристократа-жида, — він був ґеніяльним "клейстром", що лучив усї три партії своїх старозавітників-хасидів, лихварів і дукарів у одну могучу силу автономічної власти, тряс радою повітовою, як питлевою порткою, на всї боки, то-ж не дивниця, що такій поступок "ґробіяна-пуйреца" мусїв викликати загальне негодованє в вірних синах Єгови, всї задули в трубу єрихоньску: "ґевалт розбій!" Посипали ся стріли на лису майорску голову в виді денунціяцій до дирекції почтової, заприсягнено "ґройсе рахе" невірному ґойови і всїм єго прихильникам.
Ворохобництво се против мужа удекорованого хрестами за хоробрість, маючого кірвних межи шляхтою і знакомих на високих становищах по різних сторонах Голилеї, показало ся в своїх наслїдках неґативним. До авторства денунціяцій, підписаних жиючими і покійниками, нїхто не признав ся. Всї зізнавали, що таке "паскідство" міг намазати тілько ґой-антісеміт, щоби представити в темнім світлї честних, льояльних і смиренних горожан каліфорнійских.
Переконавши ся на дїлї, що з таким паном, родовим шляхтичем, годї в той спосіб мірятись, змінили потомки борцїв єрихоньских свій фронт бундючний на покірливий, можна-б сказати: на раболїпний. Сам Гершко Шлєхтер явив ся одного дня простоволосий в канцелярії майора, поклонив ся низько, заявив в имени загалу горожан каліфорнійских велику нелицемірну любов і поважанє для єго особи, пожелав єму, щоби як найскорше став міністром у Відни і не потребував своє дорогоцїнне здоровлє марнувати в тій Голилеї поміж неотесаними ґоями.
Старий вояк вислухав сего имну похвального до кінця, пожелав від себе Шлєхтерови, щоби скоро став спільником барона Гірша з властію короля нової Юдеї за океаном, щоби там помістив всї три свої партії, котрих головою він має честь бути, і володїв ними як колись мудрий Соломон на славу і честь юдейского мира, а повіт д—кій щоби пустив у "трубу" разом з єго неотесаними ґоями...
Такої світлої будучности бажав майор не тілько самому Шлєхтерови, але і всїм єго сателітам з різнородних чинів, задовжених по уха у жидів, і позваляв собі при кождій нагодї говорити на сей темат більше, нїж було би вільно кождому смертному чоловікови, щоб не опинити ся перед кратками судовими.
Перед всїм "брав на кант" раду повітову, котрій відмовляв навіть способности до призначеної цїли при виборах послів, а єї инжінєрови грубому Т. віщував карієру в криміналї а в найлучшім разї свобідний виїзд за границю, хоч-би і там, де перець росте. Радників комунальних також не щадив: страшив их цивільним "ґарнізоном" за их нелапшиву господарку, дукарям ворожив торби жебрачі... і все те уходило безкарно синови Марса. I то де? — в галицкій Каліфорнії!
Так вело ся через півтора року, що майора коменда набирала що-раз більшого значіня у людей давлених самоволею підкупства і безпримірної безчельности дукарскої, аж одного дня дістала в лоб і она від могучого "хайрему", а надїя лелїяна в денекотрих головах на заведенє лїпших порядків стала погребаною на кількадесять метрів під землю.
Того самого дня, коли ненадїйно зїхав з видїлу краєвого совітник до королївского міста Ж. на ревізію порядків ради повітової і як-стій прогнав инжінєра Т. та й загрозив єму криміналом за многі "темні місця" в актах урядових, — того самого дня провалила ся в сальонї майора різноцвітно покрашена піч, полетїла разом з двома статуями, Мудрости і Справедливости, до давного шибу! Сальон перемінив ся в мить на звичайну кошару: фортепян стояв одною ногою над пропастію, як варстат млинковий; меблї, дивани перскі окрились грубою верствою пороху; портрети державних і войскових достойників трясли ся на своїх почетних місцях, немов питали господаря: чи може й нам суджено вандрувати за тим нужденним пролєтаріятом під землею, де погиб безвістно в тяжкій борбі ради насущного? Заморока залягла всї комнати, переполох в цїлім домі став ся неописаний, один тілько майор оказав ся рівнодушним на се зявище неприродне, не стратив присутности духа, переконавши ся, що кромі висше згаданих двох фіґур алєґоричних і портрету ґенерала Шліка більше нїхто не повандрував під землю глядати за кипячкою і киндибалом, зібрав перелякану родину до канцелярії на безпечне місце і розпочав з властителем сеї перворядної палати голосний войсковий рапорт.
"Бомби-ґранати" посипали ся на худу пейсату дукарску людину. Сусїдні мешканцї повиставляли боязко зі своїх нужденних садиб штудерні голови і шептали собі на ухо: Ай вай! ґройсе капраль шрайт цім штірм!
— Ви філістри калмуцкі! ви! — кричав майор немов до цїлого полку по невдалім сальвовім вистрілї. — Ви всї не варта одного ухаціюсового набою! Я вас навчу порядків! Просто до намістника їду, розповім, що тут дїє ся! Шість соток річного чиншу бере з гори, а під зиму летить піч до ями! Я вас научу!
Властитель дому жид, колишний арендар сельскій, фактор шляхотскій, держав в одній руцї облїзлу сабашівку, в другій обмащений берлик, згинав ся в троє за кождим сильнїйшим покликом майора, удаючи заклопотанє і страх перед строгим паном. Єму не першина було слухати такої канонади від "пуреців" великих, то хитрий лис умів свій карикатурний вид вихіснувати в таких критичних хвилях, підшиваючи ся в дурного клапчастого идіота. Замітивши, що полковник знизив свій голос о цїлу октаву, заложив бережно берлик на обголену голову, потряс ним по майстерски, а потім цофнув ся о кілька кроків в зад — і упав так файно до цебра з помиями, що майор мимохіть розсміяв ся. Жінка і жиденята вибігли з хати спасати потапаючого, піднесли вайкіт... Майор утїк до канцелярії.
За пів години, коли нїби з великого перестраху прийшов жид до себе, став звиняти ся перед майором, пригадавши єму пересторогу дану перед роком, щоби уряд почтовий перенїс в яке безпечнїйше місце, а що нинї піч в єго сальонї провалила ся, він сему не винен — і зараз скаже ямарам шиб старий засипати і піч таку саму крашену поставить своїм коштом. Він запевняв майора, хапаючи ся за "серце", о великім щастю, що тота піч упала в день, і то в часї обіду, бо в ночи могли "з того яма" вілїзти які "непорядні" злодїї, дістати ся з сальону до канцелярії, а з канцелярії до каси, наробити "вельможному пуйрец" неприємного "паскідства"...
Така потїха занепокоїла майора, він від тої хвилї стратив на веселости, цїлий день ходив по комнатах зі службою, товк зелїзним друком о підлогу; всюди дуднїло, як в порожній бочцї, цїлий дім, здавало ся, стоїть над пропастію і може кождої хвилї разом з мешканцями пійти за ріжноцвітною печею.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 09.02.1893]
(Дальше.)
Майор занепокоїв ся ще більше, коли вечером прийшов до него учитель Стефан Пачка і почав розказувати про цїлоденну дїяльність совітника видїлу краєвого в радї комунальній і зізнаня радників що-до видатків за рік 1881 на дороги і хідники міскі.
Річ ся була для майора дуже цїкава. Від двох місяцїв кружила вість, що приїде совітник зі Львова і розжене комунальну раду на чотири вітри, а до того мав причинити ся, після загальної гадки, сам майор.
— Кагальники ликують, в кулак сміють ся! — рапортував Пачка згрижений, — такого дива на цїлій кули земній не побачиш... Цїлий день місив совітник з двома инжінєрами болото по деревяних хідниках, тягав ся з комунальними радниками, справджував рахунки і — не домагав ся правди. Наперед міряли хідники на метри і показало ся, що сума видана на рік 1881 перевисшила в четверо суму, яку виказав прогнаний инжінєр Т., то значить, що честні панове радні з власної кишенї жертвували кілька тисяч на улучшенє комунікації.
Дальше стали числити дошки, вивезене болото, доставу каміня, — такій самий наслїдок! Вкінци поспитав совітник мужів довірочних: кілько така дошка, два цалї вгрубшки, може видержати на хіднику під людскими ногами?
— Шість недїль найдовше, — відповів скоренько секретар комунальний, навіть не заїкнувшись.
Тут совітник не міг укрити свого обуреня, велїв секретареви не пхати довгого носа там, де не має голосу. Навіть сам асесор Іойлик Бромф, поступовець, дукар, свояк Гершка Шлєхтера, похвалив поступок пана совітника і виступивши на перед, сказав:
— Вельможний пан надсовітник мають зовсім "рехт", кажучи такому комунальному секретареви мовчати. Він — за позволїнєм гонору пана надсовітника — по пpocту бреше!... бо така дошка часом не видержить і три днї на хіднику під людскими ногами!"
Пачка на хвилю замовк. Майор схопив ся з крісла і спитав нетерпеливо:
— А що-ж ви сказали совітникови на таку безчельну лож? що сказали ви яко муж довірений? Чей-же вас покликано не на те, щоб ви притакували?...
— Я... я — перебив заклопотано Пачка — менї зробило ся слабо... я поклонив ся совітникови низенько і утїк до школи...
— Тааак?... То я на вас помилив ся... Я вас до сеї пори мав за чоловіка твердого характеру, а нинї переконую ся, що тут... все одним духом пахне... Чей-же вам відомо, що така дошка лежить на хіднику шість лїт і нїхто єї не направляє?!
— Коли ласка, пане майоре, то позвольте менї оправдати ся з мого на позір дивного поступованя і послухайте одної пригоди з мого житя, а тогдї переконаєте ся, що я инакше не міг поступити.
Майор сїв, запалив папіроса, охоту слухати заявив словами "bin ganz Ohr", а Пачка почав розказувати:
II.
"Річ, о котрій хочу розповісти, відносить до того часу, коли поміж містом Ж. а С. тягнули ся лїси, коли то на горі нашийниковій, лїтній і в сїдівскім лїсї стрічали подорожних прикрі пригоди, перед доморослими "равбріттерами" брикарі Мазури і наші солярі мали великій респект і пускали ся в дорогу тілько цїлими ватагами.
На самого Первомученика Стефана вступило ся з нашої лїпянки шість жовнїрів, стерши святовечірного дїда на полову. Тато ввів на місце жовнїрів стару беззубу сивулю з обмороженими ногами, припяв конець стола близько печи, щоби огріла ся. Ще не накрив добре перемерзлу добичину кожухом, а вже прийшов стрик, богач, природний брат батька, і велїв єму за се везти офіцирів до С. Отець, послушний свому старшому братови богачеви, чоловікови вдачі деспотичної, пійшов запрягати конї, розуміє ся стрикові, але я рішучо заявив стрикови, що батько мусить мене відвезти до Ж. до школи.
Стрик-бездїтник дуже любив мене, уважав за свого сина-наслїдника, однакож від того часу, як тілько я переступив поріг шкільний, докучав вітцю і ще більше матери, і грозив обоїм, що відбере им і ті дві прилудї, а лїпянку скаже розметати, бо він не хоче годувати на своїй батьківщинї "гінчу собаку" для панів... Після єго понятя мужицка дитина стає ся в школї катом власного батька — і тілько пристрастна любов і слабість до моїх живих прикмет хлопячої натури не дозволяли єму здушити мене в кождій хвили в своїх зелїзних кігтях.
— Де хочеш иди, — говорив менї нераз, — навіть і лупіреви не пожалую гроша, бо тогди буду переконаний, що будеш з не живої добичини шкіру стягати, а пощадиш мужика живого.
Завзятий спір між стриком а мною довів до того, що сердечна мати боячись, аби не розятрити палких норовів стрикових і не довести єго до крайности, злїзла з печи, вложила малу дитину до колиски, і стала молити стрика, щоби "дурному" не дивував ся, а коли напер ся до школи, то она сама єго відведе до міста Ж.
— Нї, не поведеш єго! — крикнув стрик грізно, — нехай сам иде. А сли загине де в снїгу буде о одного посїпаку паньского менше...
Аби запевнити ся, що мати дїйстно не зможе пійти зі мною, взяв єї капцї, зняв кожух з корови і з тим пійшов до себе.
По довгій нарадї з матерію я зібрав ся, взяв два книші стоколосяні, попращав ся з лїпянкою, в котрій материньска горяча любов манила мене д собі з кождого кутика і не дозволяла менї добачити крайної нужди в непідбитій капустї і несоленім святовечірнім квасї. Попращав усе дороге, навіть і той черепок, з котрим часто ходив зичити огню до сусїдів і прирік матери, що йду до стрика а він мене мусить відвезти до школи.
Стрик черпав з старим Швабом-ковалем з кітлика "перепалену". Кінь скульбачений стояв під вікнами. Стрик ладив ся до вуйка на хрестини. О моїх забагах шкільних навіть не хотїв нїчого слухати. З початку вабив мене з собою на хрестини, де при нагодї мав відбути ся завзятий поєдинок на кулаки з війтом за те, що забирав від старшини войскової кождого дня "шльофкрейцар" за громаду і все то зіставляв в жидівскій кишени. Я мав також взяти участь в тій гоноровій справі... Потім стрик став висмівати мою "циганьску" одїж в надїї, що омерзить менї школу, а моїй матери зробить докору. Однакож метода ся мене ще більше подразнила, а коли стрик кинув мій "кашкет" до печи, я вхопив єго стару кучму, вилетїв з комнати і постановив ити пішки до міста Ж.
(Конець буде.)
[Дѣло, 11.02.1893]
(Дальше.)
Опинив ся я за селом і став бродити до пояс в снїгу дванацять-лїтними хлопячими ногами. Вітер валив з ніг, курив снїгом в очи, попихав на всї боки, тілько не в тоту сторону, в котру я прямував. Дороги не було слїдно, тілько дерева над ровами вказували дїйстний шлях тогдї вже цїсарскій. Я йшов самою серединою, підсував кучму, споглядав то в зад то в перед, чи не надїде мазурска брика, чи не удасть ся причепитись хоч би на розворі з заду, скрити ся перед пекучим вітром. Куревільниця світ закривала, мене почав страх збирати перед тїчнею вовчою, я хотїв вернути до дому, але встид перед стриком не дозваляв менї на таку дезертирку. Я опинив ся на нашийниковім лїсї, став під стрімким верхом тогдї ще не "звезеним"... страх у мене збільшив ся. Вітер поміж лїсами в долинї притих, але горою казив ся, немов сотка вовків скавулїло, звітривши "сиру душу". Задушити мене — не задушить нїхто з безсмертною душею за-для тих мізерних пять дудків заколядованих, котрі десь в платинї гріли ся за пазухою, анї за-для тих двох стоколосяників за плечима, — думав я собі, — але тїчня вовча прибирала в моїй уяві хлопячій з кождою хвилею вид грізнїйшій. Кілько разів звалив ся я з ніг, за кождий раз здавалось менї, що тїчня вовків уже передо мною... Згодом якесь сонливе умученє опанувало мене, рад би положитись на хвильку спочити, та годї. Лїзу дальше, напружую послїдні сили, потїшаю ся, що на версї осущу своє дїло, хоч троха приляжу. Вилїз я на гору, а тут знов вітер студений прошиб до кости, прогнав сонливість... не можна лягати!
Спускаю ся в другу долину. Затиснув шапку по шию, борю ся з вітром, суну нога за ногою на помацки а дума думу здоганяє. Думаю собі, як старий міщанин Грабевник за Честним Хрестом в Ж. парить плечі під теплою печею, а єго "панї матка" читає по раз тисячний з св. Письма о кущи горющім. Які там книші житні хороші на столї, щось як у мого стрика, і пампухи румяні! А у нас того всего не було. На Різдво ячмінна стиранка сїменним молоком закрашена і книші стоколосяні, що их жовнїри недобрі хотїли з стола на землю покидати, щоби мали де свою збрую і мундур скласти. Але таки в дома була з тою стиранкою і з тими пляцками отрубяними чародїйними приправа богинї огнища семейного, що одним словом переміняла згірклу капусту на марципани а низьку лїпянку на царску палату, на рай земскій..
Пустив я свобідну волю гадкам, став порівнувати виставність міщан бездїтників з нашим гараздом домашним, як ненадїйно за мною щось забренькотїло, зашуміло, бухнуло мене досадно в плечі, запхало на кілька стіп в снїгову засип... аж теплїйше зробило ся. Полежав хвильку, хочу рушатись, — не можу. Що то могло статись? От і конець моїй вандрівцї! Вже нїколи не побачу ся з своїми... шкода тих пять дутків заколядованих а призначених для старої міщанки "панї матки", щоби позволила й менї читати часом з св. Письма о кущи горющім, — була би бідна матїр мала хоть на товпку соли. Вже не заколядую богатій тїтцї Варварі бездїтници "Радість нам ся являє", котру то коляду она дуже любила і за кождим разом послїдного "пунту" додавала менї по кілька капель льняного олїю до сахару т. є. до чоснику на мілко потовченого і розпущеного теплою водою.
Лежу, дихаю, руки в кишенях, голова й лице в кучмі... не можу нїяк собою крінути. Нараз зїмало мене щось за шию острими кігтями, піднесло до гори... я закричав з розпуки.
Промінє на хвилю продерло ся крізь чорні хмари а з ними блисла і надїя до житя в моїй души. Я сидїв на коркошах у якогось великана хлопа; він нїс мене д залубням в долину. На залубнях сидїв пан Гуляйковскій, дїдич, великій дивак, що в тім часї гонив останками своєї міліонової фортуни, а жиди ждали тілько нагоди, коли обіймуть єго села в своє посїданє. Чоловік сей не щадив жидівским відданицям гроша, і не одна, коли прийшла просити єго на весїлє, діставала гарний посаг; тисячі роздавав і різним перевідникам. Розмітував грішми як половою, а прецїнь раз, коли священик просив у него на книжки для бідної мужицкої дитини, він відрізав: "Хлопови до хлїва, не до школи!"
Менї неприятно стало, стрітивши ся з паном, до котрого мій стрик чув велику ненависть за дізнані кривди з часів давнїйших і розказував о тім неимовірні річи.
— А що там? дївка чи хлопець? — спитав пан візника.
— Хлопець, прошу "ясного пана", — відповів візник, поставивши мене як гурман соли коло залубень. — Можна єго взяти на місце Янтка...
Пан Гуляйковскій глянув на мене. Я налякав ся, коли пригадав собі, що він часом любив таких хлопцїв брати до двора і саджав на бугая двірского...
— Куди ти йдеш? — спитав остро.
Я мовчав, не знав що сказати.
— Чому не говориш? нїмий чи що? Умієш на бику їздити?
В тій хвили надїхав мій стрик саньми, побачив мене коло пана Гуляйковского, здержав в мить конї, скочив из саней, глядїв на нас трох, як на того палїя, на котрім одного разу хотїв наглий свій засуд виконати: набити цвяхів у пяти. Був простоволосий, значило, що перепаленої з медом перебрав міру. Голова під чуб обголена з позісталими космичками волося, замерзлими в один сомпель, виглядала як давна жандармска пікельгавба.
Я відзискав сміливість, утїшив ся, що стрик таки за мною поїхав, боячись, щоб я де не замерз в дорозї.
— Видиш путь погану! — гукнув стрик аж конї паньскі стали рвати ся з місця. — Недовго ходить до школи, а вже нюхає коло паньскої шуби! Тїкай дурнику геть! то не паньска, але ще жидівска, бо незаплачена...
— Що той піяк каже? — спитав пан Гуляйковскій свого візника.
— Я пане пив і пити буду — сказав стрик — і ті загони, що-м відобрав від тебе, лишу ще другим, але ти зійдеш на таке, як пан Навальковскій, що села програв у карти а нинї в Самборі жидам мамки настручує...
Розпочала ся страшна погроза з обох сторін. Вітер завивав, мів снїгом... здавало ся, що природа глумила ся з тих двох під деякими взглядами подібних до себе типів сотворених на образ і подобіє Боже.
— Вйо! гони! — крикнув пан Гуляйковскій до свого візника, замітивши, що конї стали непокоїтись, і погнав стрілою. Стрик кинув мене як мішок з половою на сани, а хоч єго дикість дійшла до точки зенітової, в тій хвили не сказав менї нїчого, знать совістно єму стало, що через своє дивацтво загнав мене сам в обійми свого ворога... Їхав за паном Гуляйковским, що конї могли вискочити. Я держав ся цупко люшнї обома руками, щоб мене вітер не змів из саней.
(Конець буде.)
[Дѣло, 16.02.1893]
(Конець.)
В містї Ж. ми заїхали до сїней Михля Шлєхтера напротив костела. То була тогдїшними часами єдина господа, де заїзджали околичні священики і панове дїдичі.
Пан Гуляйковскій заїхав там також. Окружений факторами, сварив ся з Михлем за футро, котре єму, скоро лиш приїхав, украли з залубень. Жид звиняв ся, потїшав пана, що футро знайде ся, але треба грубо заплатити; бо злодїї з Лану чим-будь не задоволять ся.
По довгім торзї наступила згода. Жиди розбігли ся по містї шукати паньскої шуби. Пана повели Михльови дївчата до хати, щоби загрів ся.
Стрик не зважав на мене, що я замерз, закочанїв на санях, а слухав здалека, як пан Гуляйковскій "гандричив ся" з жидами, і обтирав віхтем упрілі конї.
— Попріли дармоїди, попріли, — говорив до коней. — А пани й жиди кажуть: "хлоп дурний, нїчого не розуміє", а він залїзе поміж них, роззявить рот, визірить очи, удасть дурного... они говорять, а він слухає і таки розуміє... ха, ха; ха! Ви ще всї подурнїєте... казав тому туманови на санях, що то не паньска шуба, тілько жидівска, аби не нюхав...
— А що ви, Андрею, без кучми? — спитав стрика Гиршко, син гостинника Михля. — Йой, такій славний богач, такі цуґові конї, а без шапки!...
— Пильнуй паньского футра, не моєї шапки! — каже стрик.
— Бігме-ж то футро вже знайшло ся! Обіцяли злодїї віддати о першій годинї поліцайови коло ратуша на "одваху", а пан Гуляйковскій заплатить сто реньских татови, сли поліція злодїя не зловить. А то, знаєте, з дїдьком справа!
Стрик перехрестив ся, удав перестрашеного.
— Утїкай, Гиршку, не згадуй того против ночи! Я маю вертати через лїси вечером до себе, то буду бояти ся, — сказав нїби занепокоєний, ухопив Гиршка за руду бородку і зачорнив єму одно лице мазею.
Хитрий жидок вдоволений, що налякав дурного забобонного хлопа жидівским чортом, відійшов.
Стрик витягнув кучму з соломи, заложив на голову, велїв ити менї за собою. Завів мене на темне вузке підсїнє, став зі мною при виходї на ринок, подивив ся на вежу ратушеву і каже:
— Туди мусить переходити злодїй з футром... будеш видїти, як жиди Гуляйковского дурного "вифрицують"... як "ясного пана" возьмуть на гоцки... Не досить того, що взяв шубу без грошей і приобіцяв заплатити за неї в десятеро більше, як вартує, ще й за их злодїйску штуку задовжить ся о кілька соток більше. Зараз побачить жидівского чорта.
Вибила перша година. Коло нас надбіг рудий Гиршко, син Михлїв і в мить опинив ся коло поліцая, що ходив на вартї, кинув на него з себе футро, а сам пігнав стрілою в противну сторону.
Прибіг пан Гуляйковскій з поліцаями, з жидами... питає ся: хто принїс футро, а переляканий поліцай відповідає, що оно упало єму з ратуша на голову!
Поліція розбігла ся, глядала за злодїєм на вежи ратушевій, а стрик затирав руки з радости і сміяв ся з "ясного пана"...
— Бачив ти: хто футро вкрав? — питав мене при прощаню.
— Бачив.
— Иди-ж на станцію і не кажи того нїкому, бо ще тебе возьмуть до криміналу, а за тобою не пійду. А може вернеш до дому, то поїдемо до вуйка на хрестини і побачить, як я нагаратаю війта за "шльофкрейцар"...
Я пригадав собі пересторогу матери, попращав стрика і пійшов з пятьма дудками і двома стоколосяниками за Честний Хрест до старого Грабевника і вечером першій раз читав з св. Письма о кущи горющім. Стрик таки не хотїв менї нїчого дати на школу.
Пізнїйше я не бачив того рижого лиходїя, що то кинув футро на поліцая, аж в кількадесять лїт нинї стрітив єго поміж тими довіреними особами, що зізнавали перед совітником видїлу краєвого: кілько днїв може видержати під людскими ногами дошка двоцалевої грубости...
Майор признав поведенє Пачки оправданим, однакож що-до Гуляйковского твердив рішучо, що такі диваки давно переминули ся, а шляхта нинї сильно зорґанізована, дбає о просвіту мужика, а на доказ правди навів именованя урядників, де між именами князїв та ґрафів стояли також имена синів мужицких.
— Я не перечу, — відповів Пачка, — що нинїшна шляхта бересь до працї та й має сильну свідомість своєї дїяльности, і я бачив би дуже радо, щоби такій князь або ґраф, маючи охоту стати міністром просвіти або що-найменше презідентом краєвої ради шкільної, попрактикував бодай два місяцї в такій народній школї, де в одній клясї містить ся 50 хлопцїв а 80 дївчат у віцї від 12 до 15 лїт, пізнав нужденні обставини народного учителя... тогдї на своїм становищи пізнав би, яку рану найперше треба загоїти. А тепер ще: осміляю ся поставити до вас, пане майоре, одно питанє: Чи довго такі Шлєхтери будуть верховодити по радах повітових і міских?
— Дасть ся з часом усунути...
— Дай то Господи, амінь!
*
В тиждень по комісії майор одержав грамоту на новий уряд почтовий аж під границею всхідної Галилеї. Тїшив ся незмірно, що буде міг в короткім часї злетїти з дивоглядної Каліфорнії. Обчисливши, що на новій посадї збільшить ся дохід о кілька тисяч, величав в душі верховодячі державні елєменти.
Тимчасом по улицях міста стояли бідні робітники жидівски, розмовляли о відходї майора, і шептали один другому на ухо: "А ґенерал гат бекіммен фін ІІІлехтер Валдрієх а паскідне зец!"
Стефан Пачка, як се підслухав, так від того часу перестав і щурів в ночи бити, позволяв им свобідно гуляти по спячій родинї... За те в школї повнив свої обовязки ще совістнїйше, щоби стрик не сказав єму коли в снї, що дре мужицку шкіру...
Б. 1 і 2 лютого 1893.
[Дѣло, 17.02.1893]
17.02.1893