Так говорив (правда, в більш народній формі) один із моїх життєвих вчителів Петро Степанович Лінинський – художник, реставратор, депортований, політв’язень і жартун. Це стосувалося тих випадків, коли хтось перед людьми (чужими) нарікав на свого брата, батьків, жінку чи чоловіка, або ж на свою школу, село чи країну.
Петро Лінинський з дружиною
Це може стосуватися сьогодні тих журналістів і телеведучих, які говорять і пишуть «у цій країні» замість «в Україні», чи «в нашій Батьківщині (Вітчизні)». Це все одно, що казати про свою Маму «ця жінка».
На вчителів мені пощастило. Їх було до певного віку досить (тепер бракує). Вони були різні, але переважно добрі й мудрі, хоча часом смішні.
Аби краще зрозуміли думку про гніздо, згадаю декого з них.
Першими, звичайно, були батьки. Мама навчила ходити, говорити, співати, прибирати, мити, прати, вбиратися, не всім казати, що думаєш, любити жінку, чистоту та порядок, все робити швидко і до кінця, до чого я завжди прагну, але не можу осягнути.
Тато – чесності та співчуття, а також забав і фізичних вправ.
Дідо – розуміння Всесвіту, поезії й філософії, жартам і поважності.
Баба Дора – любові до мови, музики, манер й артистичності, ба навіть аристократичності, оскільки походила з аристократів, що я сприйняв з перемінним успіхом. Краще з мовою. А ще навчила „Вічного революціонера”, „Шалійте” і стрілецьких пісень, бо й сама була січовим стрільцем, а її молодший брат Івась згинув у Львові 1 листопада 1918 року.
Бабця Анна – казок, пісеньок і любові до Бога та народних традицій, а також почуття родинності й різних народних лайок.
Далі, у дитячому садку Ася Ісаковна навчила російської мови і беззастережної любові до Леніна, віршиків і пісень про нього, які пам’ятаю до нині. Улюбленою її була страшна фраза: „Імєй в віду!”. «Імєяввіду» я боявся, бо за кару він міг залишити на „круглосуточну групу”.
Марат мене навчив засумніватись у божественності Лєніна, бо називав його «дураком» і «фашистом», за що я з ним намагався битися, хоча був слабшим, але по начальству не скаржився, бо це взагалі був би жах.
Першим учителем музики, стоїцизму та патріотизму був сторічний Петро Балко – універсал, вояк, стрілець.
Далі – перша вчителька, Галина Іванівна. Навіть не знаю, що сказати. Вродлива, стримана. Загалом світлий образ, але в душі сліду не лишив.
Хто закарбувався, то це істерична Лідія Іванівна, яка могла й похвалити, й нагородити призом за вивчення англійської. А могла й подерти підручник на твоїй голові, чи поломити на ній лінійку.
Більшість носіїв російської мови, починаючи від сусідів і вчителів аж до ýрок, напасників на вулиці й солдафонів, прищепили мені до них (як і до неї) глибоку внутрішню неприязнь. Російську мову в моїх очах порятувала вчителька Надєжда Тимофєєвна Лічман, одинока єврейка, яка – єдина з усіх вчителів – учила нас мислити не ідеологічно чи соціально, а гуманітарно, категоріями морально-етичними. Спонукала до виявів творчості. Вона сказала, що я маю займатися літературою, і намагалася зробити з мене русского пісатєля. Навіть організувала театр, де я грав досить поважні ролі у „Старусі Ізрегіль” і за А.С.Пушкіним. До речі, досконало розмовляла й українською. Можливо, тому ряд моїх ранніх віршів був російською мовою, а ще я багато знаю й донині віршів Пушкіна, Лермонтова, Єсеніна, Гамзатова, Окуджави, Вознесенського й цілий ряд російських пісень.
Вчителька укр. мови Галина Миколаївна навчила нас єдиному: „У всьому винен соціальний лад!!!”. Вона завжди несла зі собою на уроки й з уроків повні торби продуктів для своїх двох дітей, які вчилися в нашій школі.
Класний керівник Людмила Федорівна була строгою, справедливою й мала до всього науково-методичний, біологічний підхід – як і головні героїні її розповідей „Муха дрозофіла” та „Кучерава ряба кура”.
Але таки найвидатнішою особистістю з усіх шкільних вчителів, на загальну думку, був і є Мирослав Іванович Дєдик (в перекладі з гуцульської – батечко) – учитель фізики, астрономії та ручної праці. З ним підтримую дружній контакт і донині. Він і мислив, і викладав неординарно. На уроці завжди був присутній жартівливий, іронічний настрій. Щось подібне виникає, коли дивитися „Очумєлиє ручкі” або „Городок”. Його приклади й вислови я записував у окремий зошит, який потім подарував йому. У класі це був бестселер. Ми цитували Дєдика, як Сократа, і тому краще запам’ятовували матеріал.
Донині бачу, як він розповідає, що «вчепився п’яний плота і заводить його. Йому кажуть що то не мотоцикл, а він заводить. Отак і ви, Дідик, вчепилися тої потенційної енергії і заводите її. Вам вже цілий клас шипить, що то закони кінетичної, а ви вчепилися потенційної, як той п’яний плота».
Він вчив дієвої справедливості й непоказного патріотизму.
Не можна оминути увагою й хімічку – лагідну і врівноважену дружину Ігоря Рафаїловича Юхновського, Ніну Михайлівну. Був час, коли я захопився хімією і читав додаткову літературу.
Але, хоча й такі улюблені всіма предмети, як співи, малювання, фізкультура, й приносили нам дещицю радості й веселості, а все ж до «світоглядних вчителів» їх викладачів віднести не можу. Що заважало вчителю співів Лозинському навчити нас народних пісень, а не „Лєтку-єнку” і „Под желєзний звон кольчугі, на коня вєрхом садясь”? А для вчителя фізкультури „Колишка” ми взагалі зробили у шкільному саду символічну могилу.
Мабуть, доброю вчителькою для своїх учнів була й моя мама Віра Миколаївна, бо вдома була маса географічної літератури (і вона її постійно купувала), маса зошитів, і поздоровлень на всі свята від колишніх випускників – навіть з інших країн. А ще вона зі своїми учнями (і зі мною) організовувала подорожі в гори і до Києва, пароплавом по Дніпрі і краєзнавчі екскурсії околицями Львова. Навіть хотіла одного сироту-учня взяти до нас у сім’ю, але, мабуть, зрозуміла, що ми з братом можемо ревнувати. Його звали Василько, і він завжди перед уроком притулявся до неї.
Потім, вже після школи, моїм учителем був Карло Йосипович Звіринський, який, окрім рисунку, вчив уважного ставлення до людей і вперше відкрив мені очі на те, що імперія СССР не вічна, що це Голем на глиняних ногах, який от-от розпадеться. А ще від нього вперше я почув прізвища «Горині», «Калинці», «Чорновіл». Він був глибоко віруючим.
Микола Красюк, сліпий учитель історії і поет, неймовірний ерудит, поінформований про найновіші зміни в політикумі, навчив критично ставитися до інформації та своєї творчості.
Ірина Калинець навчила аналітично розширювати світогляд, конспірації й основ подвійної гри з владою.
Пан Бучківський навчив тверезості й аналітичного ставлення до людей, вправляння свого організму для забезпечення найсприятливішого його стану для творчості.
Отець Йосип Годунько навчив стриманості й аскези.
Архітектор-реставратор Іван Могитич, власне, обґрунтував тезу, висловлену на початку Петром Лінинським. Він казав, що кожна людина у своїй сім’я відповідає за себе, в родині – за сім’ю, на вулиці – за родину, перед містом – за вулицю, перед країною – за місто, а за свою країну, націю – перед світом.
З того часу все те поступово складалося на полиці пам’яті і витворило досконалий орнамент історичної пам’яті і відповідальності. Порівнюючи тисячі позитивних і негативних прикладів зі свого оточення й історичних згадок, я прийшов до висновку, що маю чим гордитися, бо найкращі люди – українці, найкраща країна – Україна, найвродливіші – українки, а найблагородніші – наші лицарі козаки. Найрозумніші – наші винахідники, великодушна і щира –українська душа.
І коли я чую, що якийсь малорос, хохол, маланець, хрунь, яничар, манкурт насміхається над моєю Батьківщиною, ганьбить її привселюдно, висловлює сумнів у її талантах, багатствах чи намагається їх приписати іншим, а ще гірше – пропонує роздерти її на клапті і поділити між сусідами, то я щонайменше пригадую той вислів «Погана та птаха, що в рідне гніздо сере» (через те й не люблю голубів на відміну від горлиць), в іншому випадку кулаки стискаються до активної дії, бо поганих птахів зазвичай викидають з гнізда.
09.02.2018