Цинічна «Оливкова гілка»

Турецька армія перейшла сирійський кордон і розпочала наземну операцію проти тамтешніх курдів. Дії Анкари формально засудили і Вашингтон, і Москва, і європейські держави, але ніхто не поспішає зупиняти турецький наступ. Туреччина негласно отримала carte blanche, оскільки виявила у своїх руках козирного туза в сирійському бриджі.

Військову операцію з оманливою назвою «Оливна гілка» Туреччина розпочала в суботу, 20 січня. Вона спрямована проти курдських «Загонів народної самооборони» (YPG), які дислокуються на території північної Сирії в районі Афрін. Анкара вважає YPG сирійським відгалуженням Курдської партії праці, яку в самій Туреччині визнано терористичною організацією. Перед наступом сухопутних підрозділів літаки ВПС Туреччини завдали ракетно-бомбових ударів по курдських позиціях, внаслідок яких загинуло й багато цивільних людей.

Турецький Генштаб заявив, що метою операції є «звільнення населення північної Сирії від влади терористів». У заяві наголошено, що наступ націлений не тільки на курдські військові формування, а й на позиції терористичного угруповання «Ісламська держава», хоча насправді його і близько немає у тому реґіоні Сирії.

Водночас Анкара заявляє, що операція її аж ніяк не агресивна, а навпаки – миротворча. Буцімто турецька армія звільняє територію, захоплену курдами, а населення Афріна, буцімто, підтримує турків і чекає їх як визволителів. Зрозуміло, що це – явна маніпуляція; утім не витрачатимемо часу й зусиль на її спростування, бо нам важливіші геополітичні аспекти, які відкрила операція «Оливна гілка».

Західні країни на чолі зі США, з одного боку, гостро скритикували вторгнення Туреччини на північ Сирії. З іншого – навіть не звернулися до свого натовського партнера з вимогою негайно припинити цю операцію. Така стримана позиція цих країн, в рамках якої вони лише закликають Анкару мінімізувати кількість жертв серед мирного населення, розв’язує туркам руки у справі вигнання сирійських курдів з провінції Афрін.

Чому Захід, а передовсім США, котрі досі називали курдів своїми союзниками, виявили таку толерантність до агресивних дій Анкари? Річ у тім, що з кінця минулого року сирійський конфлікт, найімовірніше, вступив в свою фінальну фазу. За прогнозами аналітиків, десь до кінця року треба бути ставити як не остаточну, то принаймні проміжну крапку в сирійській громадянській війні. А отже: підводити підсумки, рахувати трофеї, визначати нові лінії розмежування, закріпляти зони впливів.

У такій ситуації США і її союзники не можуть собі дозволити сваритися з Анкарою, втрачати військову й дипломатичну підтримку Туреччини, котра тепер стала важливою компенсуючою силою в рамках процесу мирного врегулювання в Сирії. Бо інакше президентові Туреччини Реджепові Таїпові Ердоґану не залишиться нічого іншого, як укласти угоду з Дамаском і Москвою. Так, ще в грудні він голосно заявляв: «Терпіти Асада в Сирії більше не можна. Як ми повинні уявляти собі майбутнє Сирії з президентом, який вбив майже мільйон своїх співгромадян?» Утім, пішовши на тіснішу спілку з Москвою, Ердоґанові нічого іншого не залишиться, як акцептувати й московського протеже Башара Асада.

 
Це, своєю чергою, обернеться на гірку поразку для США й усього західного світу. Адже всі зусилля, ресурси, сотні тисяч жертв громадянської війни в Сирії виявляться марними. Вашинґтон же втратить доволі суттєві важелі впливу в такому важливому для нього реґіоні, як Близький Схід.

Нині відносини між Вашинґтоном і Анкарою й так нівроку напружені. Черговим суттєвим чинником їхнього погіршення став оголошений Сполученими Штатами намір сформувати зі сирійських курдів (тобто з тих же бійців YPG) прикордонний загін чисельністю 30 тисяч осіб. Цей військовий підрозділ мав би боронити реґіон від агресії з боку джихадистів. 

Анкара сприйняла ці плани Вашинґтона як зраду союзника з НАТО. Бо ж адміністрація Дональда Трампа ухвалила таке рішення, навіть не порадившись із турецьким керівництвом. Адже Туреччина вважає YPG терористичною організацією, а нарощування військового потенціалу за допомогою США фактично зробить ці збройні формування політично легітимною силою, чиї впливи сягатимуть далеко за межі Сирії. Можливо, саме ці американські плани стали причиною того, що Анкара не стала зволікати з початком «Оливної гілки».

Тепер спробуємо проаналізувати позицію Москви. Та теж свого часу заявляла про рішучу підтримку курдів (і неодноразово інструменталізовувала курдські прагнення до побудови своєї держави для реалізації власних планів у реґіоні). А бійці YPG неодноразово кооперувалися з російськими військовиками в протистоянні загонам «Ісламської держави». Утім, Росія не стала жодним чином перешкоджати турецькій операції. Щобільше, як відомо, Анкара отримала від Москви запевнення, що російська армія (передовсім авіація) жодним чином не зашкодить просуванню турецьких військ на північному заході Сирії.

Багато західних експертів висловлюють припущення, що Анкара й Москва уклали негласну угоду, згідно з якою Дамаск разом з Росією й Іраном отримають carte blanche на розгром збройної опозиції в провінції Ідліб в обмін на дозвіл Туреччині взяти під контроль кордон на півночі Сирії. 

Якщо Туреччина перейде на бік Москви, то Росія зможе й надалі просувати свій план політичного врегулювання в Сирії, в тому числі на Конгресі національного діалогу Сирії, в організації якого також беруть участь Туреччина і Іран та який повинен відбутися в Сочі 29–30 січня. Цей форум претендує стати альтернативою міжсирійським перемовинам у Женеві, організованим США і ЄУ.

Та й загалом Москва, майже не приховуючи, намагається спровокувати розкол в НАТО та інших західних інституціях.  І зробити їй це буде найзручніше через Туреччину, котра й так останнім часом перетворилася на членкиню-парію Північноатлантичного Альянсу. Тому операції турецької армії в Сирії ні Захід, ні Росія не перешкоджатимуть.