Що вивчає соціальна антропологія? Чи існує ця дисципліна в українській гуманітаристиці? Чи потрібна вона в пострадянській Україні? Що, кого і в який спосіб досліджують антропологи? Чому це може бути важливо для нашого суспільства у стані кризи?
Влітку 2016 року у Львові (Інститут народознавства НАН України) відбулася панельна дискусія “Соціальна антропологія: пропозиції для України” з одночасною презентацією тематичного числа “Народознавчих зошитів”, присвяченого соціальній антропології та інституціоналізації цієї дисципліни в Україні.
Про що йшлося під час дискусії? Дивись нижче.
Оксана Кузьменко (модератор)
Перед вами є ті, хто були учасниками, авторами цього чудового номеру «Народознавчих зошитів» – наукового часопису Інституту народознавства Національної академії наук України.
Номер є спеціалізований і тим є цікавий. Тому що тут бачиш цілість науки, яка сьогодні великими кроками вступає у чин. Маю на увазі соціальну антропологію, яка продемонструвала молодий, живий подих у нашій інституції та, сподіваюся, вона буде генералізувати та задавати тон загалом нашій країні та за її межами.
Ми бачимо цілий спектр проблемних тем, напрямків, які слід вивчати соціальній антропології сьогодні. Це є питання глобалізації, питання народної релігійності, питання міграції, етнічності, повсякдення, питання феміністичних студій, усноісторичних студій. Отже, в цьому широкому спектрі є все – і одночасно ще дуже багато чого несказаного. Для того, щоб окреслити свої завдання, методи, методологію, послухаємо авторів цього часопису.
Ігор Марков
Відділ соціальної антропології Інституту народознавства НАН України є молодою установою. Нам ще немає трьох років. Але ми є першою інституцією, яка репрезентує напрям соціальної антропології в Україні.
І, природно, виникає питання: що таке соціальна антропологія? Ми для себе це визначили як науку, яка досліджує людину і середовище її буття в поточному та історичному часі. Але виникнення соціальної антропології було би неможливе без переходу людства до глобалізації.
І щоби зрозуміти це, варто уявити три етапи глобалізації.
Перший – це десь на рівні XIV-XV століть, коли світ усвідомив себе як велику цілість в рамках нинішньої планети.
Другий етап – це XIX-XX століття, коли світ відчув себе у взаємозалежності процесів, які відбуваються в одних та інших країнах і взаємопов’язаність їх.
А третій етап – це десь приблизно з 1960-х років, коли глобалізація стала принципом повсякденного соціального буття окремої людини.
І, власне кажучи, це дослідження людини у її інтеракціях (у першу чергу соціальних інтеракціях) стало предметом соціальної антропології.
Саме тому соціальна антропологія так багато наголошує на польових дослідженнях.
Але, очевидно, що цей рух до глобалізації і поява соціальної антропології пов’язаний з революцією в гуманітаристиці. Тут є дуже багато речей, про які ми можемо говорити.
Не так давно було оголошено про «кінець історії» через глобалізацію (праці Кожева, Фукуями). І цього наразі не сталося, але на прикладі України ми це бачимо.
Однак історія як наука набирає іншого змісту: реконструкція минулого в перспективі та ретроспективі через життєві історії та життєдіяльність окремої людини. Соціологія так само вийшла за межі суспільств, стала принципом дослідження соціальних мобільностей, які є крос-кордонними, які перетинають кордони буття окремих спільнот і окремих суспільств. Схожі процеси відбуваються і в інших науках. Та й сама наукова дисципліна вже стає радше необхідним набутком пізнавальної культури, але саме пізнання світу та людини стає вже уділом не дисципліни як галузі знань, а тематичним проектуванням. І, власне кажучи, це проектування потребує об’єднання зусиль представників різних знань: і гуманітарних, і природніх. І на наших очах відбулось утвердження поняття гуманітаристика. Тобто, фактично ми, історики, соціологи, етнологи, психологи, об’єднуємося цим поняттям перед нинішнім світом. І, подібно як дослідження гуманітарних процесів сьогодні відбувається за участю природознавців, так само й дослідження природних процесів вже неможливо собі уявити на сьогоднішній день без гуманітаріїв. Принаймні, у науковому світі це сьогодні практикується.
Чому? Тому що фактично природній простір і соціальний простір колись здавалися неподільними, зараз природній простір стає одним із вимірів соціального простору. Ми це на сьогоднішній день всі бачимо. І виклики, які перед нами стоять тут, також.
І, власне, фундаментальні наукові відкриття сьогодні відбуваються на периферії, на стику дисциплін, і живемо вже навіть не в міждисциплінарну, а постдисциплінарну епоху, коли постановка дослідницької проблематики вимагає спорудження самостійного дослідницького методологічного варштату для кожного проекту, де є представники різних дисциплін. І в цьому вимірі, власне, існує соціальна антропологія.
Як я вже сказав, соціальна антропологія досліджує людину і середовище її буття в поточному та історичному часі. І, власне кажучи, це дослідження чи напрями, в яких ми провадимо ці дослідження, є соціальні спільноти, рухи, явища, нарешті вивчення соціодинаміки, структур, ідентичностей. І нарешті можемо сказати, що соціальну антропологію визначає прямування до інтерпретативного бачення культури, формування моделей до розуміння феноменології соціокультурних процесів.
І в тому аспекті (чи в цьому сенсі), якщо говорити про формування чи про існування нашого відділу, то дослідження наших співробітників можна означити як дослідження динаміки граничності соціального буття, які репрезентують студії над міграціями, гендерні студії, етнічність і міжетнічні відносини, філософія смислу та горизонти смислів (це окремий напрям філософських студій, які у нас репрезентує Роман Кісь), студій повсякденності.
Головною формою роботи наших співробітників є здійснення персональних і спільних дослідницьких проектів. І найцікавіше, що маємо змогу брати участь та виконувати великий міжнародний проект дослідження соціальних мобільностей на євроазійському просторі за участю 12 університетів і дослідницьких центрів Європи та Азії. І маємо змогу співставляти та поєднувати свої теоретичні бачення, методологічні підходи, досліджуючи живі соціальні процеси у їх динаміці та реалізуючи відповідно польові дослідження.
Маємо багато планів у своєму розвитку. Хочемо створити дослідницьку лабораторію, метою якої може бути напрацювання методологій, теоретичних підходів досліджень, структурування баз даних, формування дослідницьких проектів – знову ж таки на стику не тільки дисциплін, а й ще зовнішніх форм.
Методологічний семінар передбачає створення проектів, які дозволять реалізувати поєднання різних інституцій у прямуванні до розв’язання спільної дослідницької проблематики.
Нашим таким першим результатом чи підходом до соціальної антропології в Україні може бути перше число «Народознавчих зошитів», присвячене саме становленню соціальної антропології.
Оксана Кузьменко
Одним із важливих, як на мене, чинників самопрезентації науковців відділу «Соціальна антропологія» є те, що вони вже чітко бачать цю парадигму концептів, які слід виділяти з нашого соціального життя і досліджувати. Це підковує, тому що вони тримають свою руку на пульсі життя, того, яке дуже стрімко змінюється. Оскільки я є представником школи фольклористики, то дуже оявлено бачу, як вони йдуть попереду нас. Тому що ми ще достатньо інертні і не можемо дати собі раду з тим, що відбувається із суспільством як таким і з носіями фольклорної традиції, які є членами різних соціальних груп. Тобто, відбувається величезний надлам, перехід від традиційного, так званого селянського суспільства, до модерного, урбанізованого суспільства. Саме колеги, які досліджують різні поля антропології, етнології, гендерних студій, швидше бачать ось ці зміни, бачать людину, яка сама презентує себе.
Прошу до слова Данила Судина, кандидата соціологічних наук, який запрезентує ці проблеми, проблеми міждисциплінарного характеру. Тому що свого часу я навіть заявила таку проблему, як «Фольклористика на пограниччі дисциплін», і старший колега, мій вчитель, не зміг зрозуміти, що я маю на увазі.
Коли я ознайомилася з працями колег, то побачила, що ми маємо схожі проблеми і маємо одне бачення того, що методи різних дисциплін (культурна антропологія, соціологія, історія чи етнографія) можна застосовувати і треба застосовувати для того, щоб адекватно і об’єктивно оцінити той матеріал, який пропонує сучасність.
Данило Судин
Як соціолог я знаю цю фразу від Макса Вебера, який сто років тому сказав, що соціологія – це молода наука. І соціологи цю фразу люблять повторювати і казати, що ми досі молода наука. Пройшло сто років, ми ще молоді, пройде двісті років, ми далі будемо казати, що молоді і так далі.
Я думаю, що антропологія в цьому сенсі може похвалитися такою самою молодістю. І тут постає питання меж між дисциплінами. Оскільки всі науки – і соціологія, і антропологія – виникають фактично в XIX столітті, то як їх розмежовувати?
Отже, ми можемо думати про межі між дисциплінами на декількох рівнях.
Перший, який ми можемо виокремити – це відмінність між об’єктами, адже різні дисципліни вивчають різні об’єкти. Звичайно, тут постає питання що таке об’єкт. Ясно, що він конструюється також соціально. Підозрюю, що природа не знає про існування фізичних чи хімічних явищ. Підозрюю, що їх вигадали науковці для того, щоб існувала фізика та хімія. Очевидно, що це підхід конструктивістів, зокрема, Бруно Латура. І ми будемо казати, що це придумали науковці, щоби провести такі межі.
Другий спосіб – це очевидно відмінність теорій. Ми можемо мати спільні об’єкти, можемо мати різні теорії (це рідший випадок). Частіше трапляється, коли ми маємо один об’єкт, але різні теорії, які потім між собою намагаємось якось сполучити.
Третій рівень меж між дисциплінами – це самі методи, які можуть теж відрізнятися. Зокрема, в соціології (в антропології меншою мірою) є поділ на якісні та кількісні методи. Так от, антропологія, соціологія, психологія, історія – вони всі творять одне таке царство гуманітарних наук, яке дуже тяжко розділити. Зокрема, коли говорять про історію, соціологію, то згадують важливий етап – британську антропологію. Антропологи, виявляється, є учасниками соціології, що логічно, але тоді питання: чи є соціологи учасниками антропологічної історії?
Еміль Дюркгайм чи Марсель Мосс, один із них є засновником французької антропології і водночас класиком соціології. Марсель Мосс є чистий антрополог, але соціологи його до себе тягнуть, оскільки він дуже цікавий дослідник, і шкода його не використовувати.
Чи відрізняються науки відповідно? На той момент відрізнялися об’єктом. На XIX – початок XX століття – так. І відомий соціолог Талкотт Парсонс у 1964 році сказав, що антропологія – це наука, яка вивчає народи, як він тоді казав, примітивні. Потім антропологи сказали, що це некоректно. Треба казати: народи, які не мають письма. А соціологія вивчає сучасні індустріальні суспільства. Тоді той поділ відносно був чіткий, але коли Парсонс це сказав у 1960 році, це вже була така трошки застаріла версія, поділ антропології та соціології, оскільки антропологи вже повертаються до сучасних суспільств. Зокрема, це американський антрополог, дуже цікавий, але зараз забутий Вільям Ллойд Ворнер, який працював в Австралії, потім зрозумів, що вивчення австралійських аборигенів – це цікаво, але чому не зробити те саме з чиказькими робітниками? У принципі, подібність є, чому б і ні? Він спричинив певний фурор і багато соціологів, яких ми зараз асоціюємо з мікропідходом, вивченням повсякденності, звичайних людей, були його учнями. Зокрема, Ервінґ Ґофман був учнем Ворнера і паралельно дуже шанував Редкліфа-Брауна, відомого британського антрополога. І завдяки цьому є найкумедніша присвята книги, яку тільки бачили в гуманітаристиці. Гофман присвятив Редкліфу Брауну книгу, написавши так «Моєму вчителю Редкліфу Брауну, з яким я ледь не познайомився в Едінбурзі». Вони дійсно були, але розминулися в тиждень. Редкліф Браун виїхав з Едінбурга, а Ґофман приїхав писати свою дисертацію.
Так от, в 1960-х роках антропологи вже доволі впевнено вивчають сучасне суспільство, тому межа між об’єктами цих двох наук розмивається. Тому з’явилось питання, чи ми можемо розділяти теорію. Зокрема, Дюркгайм, вивчаючи австралійських аборигенів, насправді думав про сучасні суспільства і хотів антропологічну теорію прикласти до сучасних суспільств. І згодом науковці раптом почали використовувати і казати, що «ну от ми бачимо цю теорію про дикунів з Бірми, але чого б її не прикласти до сучасного американського суспільства?». Далі, коли об’єкти фактично злилися, антропологи та соціологи виявили, що і теорії їхні подібні.
Зокрема, П’єр Бурдьє, відомий, правда, вже покійний французький соціолог, починав свою кар’єру як антрополог. В нього теж довга цікава історія. Його заслали в Алжир, а він вирішив, що раз він в Алжирі, то почне робити дослідження. Відповідно, потім став соціологом. Хоча його відома праця «Практичний смисл» є антропологічною працею.
Отже, розмивання меж між теоріями теж відбулося в 1960-1970-ті роки. І останній такий бастіон – це якісні та кількісні методи. А саме якісні методи соціологи часом називають «м’якими методами», коли ми працюємо з людиною. Відомий історик (я перепрошую, що відходжу від теми), який був нещодавно в УКУ, Ніколай Копасов – мені розповідали, що він жалівся, що соціологи «надто м’яко працюють». Треба бути авторитарним, жорстким, питати, що ми хочемо. Не хочуть відповідати – випитувати. Але насправді ці методи «жорсткі» існують, які стосуються стандартизованих анкет. Ті, хто працював з анкетами, стикалися з тим, коли людина казала, що в неї стільки є багато цікавих думок. А інтерв’юер каже, що «все це дуже добре, але мені треба написати тут одну цифру і все». Отже, це такі «жорсткі» методи.
Антропологія асоціюється з «м’якими» методами, які вивчають реальність методом інтерв’ю, методом спостереження. Правда, Мілтон Їнґер не спостерігав австралійських аборигенів, а Малиновський спостерігав, на щастя. І це довга трагічна історія. Він застряг на островах, оскільки почалась Перша світова війна. Він хотів місяць провести дослідження. Почалась війна, виявилось, що кораблі не плавають через Індійський океан, оскільки є ризик нападу на них німецьких військових кораблів. Тому Малиновський на 4 роки застряг на Тробріанських островах. І волею-неволею спостерігав аборигенів, після чого він вів щоденник, з якого потім було видно, що він не був у захваті від того, що він лишився на островах.
Отже, це такі «м’які методи». Антропологія довго асоціювалася з ними, хоча насправді, якщо звернутися до текстів відомих антропологів Клода Леві-Строса чи Альфреда Кребера, американського антрополога, то вони хотіли використовувати кількісні методи. Кребер пропонував анкетування. Його цікавило, як ті чи інші варіанті індіанських міфів поширені в тих чи інших регіонах Штатів. І виявив, що найпростішим способом буде роздати анкети, потім зібрати і дивитися, малювати мапи цих ареалів, де поширені ці міфи.
Але в 1960-х роках, на мою думку, ці методи не поширювалися, оскільки тоді в соціології не дуже вміли працювати з кількісними даними. І антропологи тим більше не бачили в цьому сенсу, оскільки їх цікавило, власне, зрозуміти цю культуру. Зараз, коли вже розроблені більш складні статистичні методи аналізу, вони дозволяють побачити те, що й самі люди дуже часто не помічають.
Я у своїй статті у нашому збірнику згадую за дослідження хатньої праці, домашньої роботи чоловіків і жінок. Дуже часто, коли ми будемо це вивчати якісними методами, ми можемо не побачити того розриву, який є в кількісної роботи. Але що найцікавіше, дуже часто самі учасники цього процесу по-різному реєструють цей час. Питання, яке мене цікавить, потребує глибших досліджень, але різниця в хатній роботі чоловіків і жінок дійсно є, але, виявляється, що й чоловіки, й жінки оцінюють роботу своїх партнерів по-різному. Чому так відбувається – це питання.
Але кількісні методи дозволяють зазирнути вглиб того, що деколи якісні можуть не помітити. Тому я хотів би згадати все ж таки соціолога Чарльза Райта Мілза, який сказав ще у 1959 році, що нема сенсу вибирати, яка методологія краще працює, яка правильніше. Обирайте ту, яка є точнішою для вашої теми. Він казав, що соціолог (я тут ще й скажу – антрополог) має бути сам собі методологом. А тому це розмивання меж буде відбуватися і в плані запозичення якихось методів досліджень (не тільки теорії, що відбулось), а й методів сусідніх наук (психології, соціології). Очевидно, що в кінці кінців, як сказав Стайн, соціологія й антропологія зникнуть у XXI столітті, буде одна наука. Можливо, так і буде. Ми є учасниками цього процесу.
Оксана Кузьменко
Звичайно, всіх тут, напевно, зацікавило до чого прийшли ці кількісно-якісні методи в питаннях хатньої роботи.
Я сьогодні, поспішаючи сюди, читала журнал. А чоловік дзвонить: «Я хочу салат з’їсти, прошу мені зробити». І як з цим часом, як його рахувати за кількісно-якісними методами?
Це, звичайно, жарт. Але в цьому є певна сіль проблем сучасного глобалізованого суспільства, коли освіченість різних категорій людей, жінок і чоловіків, зростає, змінює свою парадигму. І тому дослідження, спрямовані на жіноче бачення історичних процесів, жіноче бачення повсякдення, є дуже цінними та потрібними.
Звичайно, я маю на увазі передусім нашого генератора ідей у цій царині – Оксану Кісь, кандидата історичних наук, докторанта Інституту народознавства, яка представить нам свій погляд на феміністичну антропологію. Звичайно, що мені особисто дуже імпонує її бачення досліджень усної історії, мовленої жінками. І важливою є думка про те, що не кожна жіноча усна історія є питомо феміністичною. Важливим є також те, що в жіночих історіях превалюють почуття й емоції – те, що раніше в чоловічому науковому дискурсі вважалося меншовартісним або навіть тим, що заважає. Сьогодні ми включаємо це в загальний аналіз та говоримо про те, що жінки говорять, хто вони є, а чоловіки – що вони роблять.
Оксана Кісь
Я сьогодні поставила собі за мету якомога доступніше і простіше пояснити, що таке феміністська антропологія і що вона може запропонувати сучасному українському суспільству. Бо всі ми розуміємо, що цінність суспільно-гуманітарних наук в тому, щоби вони могли також повернути свої надбання суспільству та сприяти тому, щоби наше суспільство стало більш справедливим – у першу чергу більш демократичним, щоби кожному в цій країні жилося комфортно і добре.
Отже, феміністська антропологія вирізняється тим, що має два таких виміри. З одного боку, це предмет феміністської антропології – жінки. Тобто, визначається вона саме через предмет чи об’єкт своїх досліджень; і об’єктом феміністської антропології є жіночі соціальні ролі, суспільні уявлення про жінок, практики жіночі, жіночий досвід. І основним засновком цього напрямку антропологічних студій є те, що без знання, без дослідження досвіду життя половини суспільства неможливо мати цілісне, адекватне уявлення про це суспільство, про його суспільно-культурний поступ і людства загалом. В цьому сенсі феміністська антропологія застановляється на вивченні жіночого життя, саме відштовхуючись від жіночого досвіду, надаючи голос жінкам через жіночі практики, через жіночі свідчення, через документи та факти, які представляють жіночий досвід, жіночі соціальні ролі та взаємодії.
Інша сторона феміністської антропології – це феміністський підхід, феміністська критика культури. І вона головним чином зводиться до аналізу різних соціокультурних реалій і застосування категорії ґендеру з тим, щоби на рівні панівних суспільних ідеологій, світоглядних ідей, цінностей, на рівні суспільного укладу чи ґендерних режимів в кожній окремій локації зрозуміти, як відбувається взаємодія чоловічого та жіночого, які є уявлення про фемінність і маскулінність. І одним із таких підставових, універсальних і патріархальних уявлень є асоціація між жінкою і приватним простором та чоловіком і публічним простором, що перекладається, ніби транслюється в інші ланцюжки, інтерпретації, що прийнятно, доступно і належить робити чоловікам та жінкам в цьому суспільстві.
Якщо говорити більш широко про феміністську критику культури, то вона полягає не тільки в тому, щоби виявляти ці гендерні нерівності та з’ясовувати їх витоки, механізми або інструменти їх відтворення, підтримання, закріплення, але також реконструювати ті інструменти та механізми, за допомогою яких ці нерівності в суспільстві легітимізуються та представляються такими, що є, начебто, природніми і справедливими. Тобто, одним із завдань феміністської критики культури є цілком політичне завдання – подолання гендерних нерівностей або демократизація цього суспільства.
Власне кажучи, феміністську антропологію, як і усну жіночу історію, слід розглядати в тому числі як політичний проект або один із інструментів суспільно-політичних змін, спрямованих на демократизацію і досягнення справедливішого суспільства. Якщо говорити з більш аналітичної точки зору, то феміністська критика культури покликана розкрити в різний спосіб, аналізуючи різні джерела, артефакти, процеси, взаємодії, розкрити та виявити ті механізми, за допомогою яких культура і суспільство інтерпретує біологічні, анатомічні відмінності між статями, транслюючи їх у соціальні нерівності. Яким чином відмінність між особами чоловічої та жіночої статі перетворюється на соціальні, суспільні нерівності та мають своїм наслідком дискримінацію або певну соціальну ієрархію. Як це проявляється на практиці?
Я спробую кілька слів сказати з приводу того, що ми можемо говорити про український контекст, що може дати феміністська антропологія для сучасного українського суспільства. Яким чином вона може розкривати, виявляти ті архаїчні патріархальні традиції, які все ще залишилися. Може, вони не дуже видимі, але вони продовжують існувати і діяти всупереч тому, що українське суспільство задекларувало свою прихильність до демократичних цінностей, в тому числі ґендерної рівності, і це закріплено на рівні законодавства.
Отже, коли ми говоримо про згадану мною асоціацію між приватним і жіночим, а з іншого боку, публічною сферою та чоловічою, то, подивившись на міський простір, аналізуючи простір міста з точки зору феміністської антропології, ми можемо побачити наскільки цей простір виявляється таким, що не сприяє жіночій мобільності, наскільки він утримує жінку (особливо жінку-матір) якомога ближче до дому. Недоступність транспорту, незручність тротуарів, відсутність доступу до різних інституцій, в тому числі культурних закладів – як усе це змушує жінку залишатися вдома. Тобто, ця патріархальна ідея, що жінка повинна бути прив’язана до дому, проявляє себе в тому, як обладнаний простір міста.
З іншого боку, та сама ідея, але вже в іншому вимірі, коли спробувати проаналізувати медійні дискурси щодо жіночої трудової міграції. І Світлана Одинець у своїй дисертації це зробила. Виявляється, що це продукування, тиражування та накидання негативних образів мігрантки, яке мало би викликати в жінок-мігранток відчуття провини та сорому за те, що вони роблять, і спонукати їх відмовитись від своїх міграційних проектів і повернутися додому та виконувати свої призначені патріархальною культурою ролі матері та домогосподарки чи «берегині». Це речі, які не лежать на поверхні, але спрацьовують всупереч ідеї ґендерної рівності.
Якщо говорити з точки зору історичної ретроспективи, то зосередження уваги саме на жіночих вимірах культури, на жіночому повсякденні, з одного боку, дає нам можливість зрозуміти, побачити і оцінити належно ті невидимі зусилля і здобутки жінок, які вони робили повсякчас, а ми їх ігнорували як історики та дослідники, для того, щоб сприяти суспільному поступу нашої культури. Наприклад, домашня медицина, традиційна медицина. Наприклад, приготування їжі, домашнє харчування. Наприклад, гігієна. Все те, на чому трималася сім’я і завдяки чому члени цієї сім’ї повноцінно відтворювалися, залишались здоровими тощо. Це була відповідальність жінок. Чи багато ми про це знаємо? Це дозволяє нам краще зрозуміти українську культуру і тлумачити роль жінок в культурі не тільки у високому мистецтві, не тільки у політичній царині на рівні княгинь, але й на повсякчас, у масі тих жінок, що жили.
З іншого боку, звернення до якихось критичних моментів української історії, наприклад, до Голодомору. Вивчення жіночого досвіду Голодомору, специфічна увага до того, які практики, які стратегії застосовували жінки, щоб рятувати свої родини, які опинилися в цих надзвичайно складних обставинах, дозволяє нам вийти за межі патріархального стереотипу жінки-жертви-мучениці, побачити як жінки проявляли свою дієздатність, як вони використовували ті мізерні ресурси та можливості в дуже творчий спосіб, як вони відважно віднаходили різні інструменти підтримування життя своєї родини і виживання.
Те саме стосується і воєнного досвіду. Феміністська критика в історико-антропологічних дослідженнях дозволяє нам побачити, як війна, воєнні сексуальні злочини стають інструментом підпорядкування, упокорення цілих націй. Тобто, вже на іншому рівні як спрацьовують ґендерні механізми, патріархальні механізми.
Якщо ми прагнемо бачити наше суспільство більш справедливим, якщо ми прагнемо до того, щоби кожен громадянин та кожна громадянка могли повноцінно зреалізувати свій особистий потенціал в цьому суспільстві, ми повинні зрозуміти, що наразі не дозволяє нам це зробити, які є стримуючі фактори, що нам перешкоджає. І власне феміністська антропологія, застосована як до нашого минулого, так і до сьогодення різних сфер і царин, дозволяє нам виявити ці глухі кути та розв’язати ці проблеми. Зрозуміти їх та знайти способи до їхнього розв’язання. Я думаю, що це нам корисно.
Оксана Кузьменко
Сподіваюсь на те, що ці зміни відбуваються в суспільстві, зміни в мисленні. Вони навіть підтверджують те, що в нашій сьогоднішній аудиторії левова частка – це є жінки, які опираються тим патріархальним підвалинам, які є стримуючими факторами. Вони, зрештою, можуть бути прикладом для тих чоловіків, які загубилися в цьому сучасному світі та перебувають у міжсвітті маргінальному.
І я хочу сказати про те, що загалом соціальна антропологія має дуже багато викликів, але вона не забуває про те, з чого вона вийшла. І коли говорити про такий термін як «етнічність», то звичайно ми згадуємо і XIX століття, і наших патріархів. Ми згадуємо наших істориків Костомарова, Франка, Грушевського та інших. Але є новий час, є потреба осмислити це явище, залучаючи в значній мірі зарубіжний досвід, який у радянський час був недоступний.
Про це і про інше, що невідоме нам дуже ретельно вивчав Петро Чорній.
Петро Чорній
Щоби зрозуміти загалом новизну міжетнічних студій, міжетнічних процесів, які ми вивчаємо у відділі соціальної антропології, треба глянути на ці процеси з ширшої перспективи. Мова йде про те, що загалом українська наука (і ми це зараз особливо гостро відчуваємо), як і загалом українська гуманітаристика, в переважній більшості не йде в ногу з часом. Можливо, окрім соціології – соціологи активно впроваджують методи дослідження, зокрема, на міждисциплінарному рівні.
Але загалом, українська гуманітаристика не встигає за освітніми тенденціями, які зараз творяться у світовій гуманітаристиці, тобто, не реагує на виклики часу, які стоять перед нами. Зокрема, мова йде про фокус етнічності, міжетнічних процесів, з яким ми стикаємось щодня, чи загалом, особливо в політичних процесах, які зараз дуже проявляються. В основному, якщо глянути на тематику досліджень етнологів, то здебільшого українські етнологи вивчають явища традиційної української культури, які більш притаманні кінцю XIX – першої половини XX століття. Звичайно, це добре, що вивчаються досі не вивчені лакуни в етнографії, історії загалом. Але недоліком є те, що майже не звертається увага на те, що відбувається в теперішній культурі.
Культура є динамічною, вона постійно розвивається, трансформується, особливо у взаємодії з іншими культурами, де проявляється та етнічність, про яку ми говоримо, зокрема у своїх дослідженнях. Відповідно перед нами зараз є нові виклики і, зокрема, відділ соціальної антропології, який працює вже третій рік, намагається ці виклики прийняти на себе та зрозуміти, що відбувається у світовій гуманітаристиці, в етнічних студіях, аби дозволити поглянути на ці проблеми культур, які ми маємо, з нової перспективи і пояснити їх суспільству.
Надзвичайно важливі в цьому аспекті є теоретико-методологічні дослідження, тому що, на жаль, українська гуманітаристика на теоретико-методологічному рівні залишилася незмінною. Український історичний гранд-наратив (історичний, бо етнологія в Україні вважається більш історичною наукою, в той час як на Заході вона в царині суспільних, соціальних наук). Інструментарій, який в ній використовується дуже відмінний у вивченні процесів культури і загалом суспільних і соціальних процесів в сучасний період та в минулому. Відповідно, надзвичайно важливим є осмислення цих теоретико-методологічних аспектів, які дозволять нам вивчити світовий досвід у цій галузі, а також використати це як інструментарій пояснення тих явищ культури, тих проблем культури та загалом суспільно-соціальних відносин, з якими стикаємось зараз.
Оксана Кузьменко
На підтвердження того, про що говорив Петро (що є ось це пограниччя дисциплін), скажу, що я з тим зіткнулася практично десять років тому, коли стажувалася у Варшавському університеті і мала нагоду побачити ось цю зміну, якісну зміну вже тоді, де в межах структури державного університету був інститут етнології та культурної антропології. А стажувалося в цьому інституті троє колег: Леся Горошко, яка була етнологом на той час, я і моя колега з відділу фольклористики Надія Пастух, рафіновані фольклористи.
Отже, це ще раз підтверджує, що ми є сусіди в тому великому домі й мусимо знаходити свої стежки для того, щоби не переходити одне одному дорогу, а йти разом. І для того, щоби побачити, наскільки вдається поєднати ці стежки.
Різні методологічні підходи показує журнал, про який розкаже Світлана Одинець, науковий співробітник відділу, новоспечений кандидат історичних наук. Зокрема йтиметься про структуру журналу, його завдання, про те, що вдалося досягнути і те, що хотілося б ще бачити в майбутньому.
Світлана Одинець
Дорогі друзі, в грудні минулого [2015 – Z] року ми видали наш перший журнал (нашого відділу), де спробували зробити його власне антропологічним. Це номер «Народознавчих зошитів», головним редактором якого є Роман Яців, який до нас долучився.
Цей номер ми спробували зробити з фокусом на соціальну антропологію – так, як ми собі розуміли й уявляли. Ми спробували зібрати найцікавіші антропологічні дослідження українського та західного світу. Запросили до співпраці не лише наших колег з відділу, не тільки соціологів і антропологів з України, а й так само колег із Фінляндії, Швеції, Польщі та Німеччини.
Основні цілі, які ми ставили перед собою: найперше ми спробували показати тематичне розмаїття та вийти за межі стереотипів, досі присутніх в українській гуманітаристиці. Тож ми передусім спробували показати, що сучасна етнологія не займається лише вивченням традиційної культури, що її напрямки та погляд сягають значно далі. І як видно з цього номеру, антропологів цікавлять найрізноманітніші соціальні взаємодії людини у спільноті, через які можна прочитувати, зокрема, історичний досвід з принципово нової сторони. До прикладу, одна з наших кафедр спробувала показати, як працює конфлікт пам’яті. Тобто, історична пам’ять не через типовий фокус офіційних наративів або дискусій, які провадяться офіційними діячами. Вона спробувала подивитись, як працює ця історична пам’ять через контекст поп-культури, контекст розважальний, контекст ресторацій. Вона взяла чотири міста: Вроцлав, Краків, Чернівці та Львів (всі ці міста колись належали до Габсбурзької імперії) і подивилася, як по-різному витворюються для сучасного населення, що означає їхнє минуле, як воно спрацьовує зараз для звичайних людей, які приїжджають до цих міст, ходять вулицями і живуть в цьому місті. І це все спрацьовує зокрема через теорію транснаціоналізму.
Друге завдання, яке ми ставили перед собою, – це показати різноманіття методологій, теорій, які працюють сьогодні в західному світі, зокрема, в антропологічному полі. Це звичайно дуже міждисциплінарне поле. Ми не можемо говорити, що тут закінчується антропологія і починається щось інше.
Майже третина текстів з цього номеру представлена авторами з Західної Європи. Ми спробували знайти найключовіші теорії, які працюють для антропології. Зокрема, це теорія транснаціоналізму, теоретичну розвідку з якої ми переклали вперше українською мовою – німецького дослідника Мустафи Аксакала, який показав, як працюють емігрантські соціальні простори в контексті міграції з Мексики до Північної Америки.
Ми також показали, що транснаціональна теорія – це не тільки про міграцію, це знову ж таки про той самий транскультурний простір, і це так само для досліджень повсякдення.
Що нам дає теорія транснаціональна? Вона дає нам можливість дивитися не тільки на фізичні простори, які обмежені кордонами фізичними, географічними, вона дає можливість працювати з соціальним простором, який витворюється над кордонами через соціальні взаємодії людей. Таким чином ми не обмежені, умовно кажучи, країною виходу та країною входу, ми говоримо про соціальний простір, який утворюється над цим усім.
Крім транснаціональної теорії, ми широко продемонстрували методологію усноісторичних досліджень в контексті феміністського проекту в огляді Оксани Кісь та в контексті польської гуманітаристики в огляді Маґдалени Ляхович, Аґнєшки Смольчинської.
Ми також спробували подивитись, як на основі емпіричного матеріалу працює етнічність в глобальному світі (зокрема, у жіночих мігрантських спільнотах в Італії) і як змінюються інтерпретації цієї етнічності, що ми тепер розуміємо під етнічністю та під якимись етнічними взаємодіями.
Також варто тут згадати, що в нашому номері є нові підходи до соціодинаміки, емпіричний аналіз в країнах ЄС Ігоря Маркова та теоретичне опрацювання Руслана Савчинського.
Ми також показали дослідження повсякденності та суспільно-релігійного життя з Оксаною Годованською та Оксаною Стецюк.
Данило Судин зробив революційну спробу показати, чому якісні дослідження не працюють.
Так само мушу згадати, що в цьому номері є дуже цікаве напрацювання Марії Маєрчик, яка на перетині фольклористики, романтичного націоналізму та сексуальності описала теоретичні підходи до досліджень і спробувала якось зовсім по-іншому подивитись на якісь задані та досить усталені погляди, уявлення про те, як функціонувала українська традиційна культура, зокрема в контексті дошлюбних практик, дошлюбних стосунків.
Звичайно, в нашому номері є окрема стаття філософа Романа Кіся, яка називається «Окремішнє «Я» і світ смислів». Це абсолютно окремий філософський текст, який може сам по собі бути читаний окремо від цього номеру, а може в контексті цього номеру.
Всі наші тексти проходили внутрішнє рецензування і ми мали трьох редакторів: Марію Маєрчик, Ігоря Маркова та в останні місяці долучилася я.
Серед фотографів нашого оформлення варто назвати Наталю Солодкіну та В’ячеслава Полякова.
Мені особисто дуже подобається наш номер. Він має свою концепцію і його оформлення також має свою концепцію. Це є вікно, через яке ми дивимось, це є дослідницька оптика. Це не просто скло, це не просто вікно, це не просто якийсь павільйон, це дослідницька оптика, через яку ми дивимось на суспільства.
Тут ми бачимо також більш новітній прояв, ніж прояв традиційної культури, як це досі було усталено. Тому я закликаю читати наш номер, критикувати нас, висловлювати якісь зауваження чи позицію, бо маю сподівання, що ми працюватимемо далі та розвивати цю науку далі.
Відповіді на питання
Питання про можливість виділення соціальної антропології в окрему дисципліну та про її заангажованість.
Данило Судин
Я люблю цей жарт і його завжди повторюю: коли викладач не знає, що відповідати на питання, він каже «дуже хороше питання». Насправді це дуже хороше питання не тільки тому, що я не знаю, що відповісти, бо це складно. Виникає питання, бо позицію етнології ліквідували в новому переліку спеціальностей. Тобто, міністерство змінює перелік спеціальностей, і як це буде виглядати в майбутньому, доволі складно уявити. Я знаю точно, що антропологія як окрема спеціальність ще не готує фахівців в Україні, але це не означає, що нема фахівців, які цим займаються. Загалом якась співпраця є. Я знаю, що в УКУ є цілий семінар по антропології, історичній антропології. Тобто, якісь елементи співпраці є, я там навіть виступав з доповіддю.
Мені здається, що ці межі зараз так розмиваються, що казати, де є межа між істориком та антропологом, про що говорила Оксана Кісь, коли ми маємо феміністську антропологію, але вона не стосується тільки сьогодення, але й минулого.
Те саме зараз і в освітній системі. Тому якусь співпрацю ми плануємо здійснювати. І я частково до цього долучаюсь, бо я також є освітянином, моє основне місце праці – УКУ. Але щодо відділу, то краще скаже про це наш керівник відділу.
Оксана Кісь
Я скажу дещо. З соціальною антропологією є дещо подібна ситуація, як з ґендерними студіями. Офіційно їх нема ні в переліку дисциплін, ні в переліку спеціальностей у ВНЗ. Не можна здобути жодного ступеня в цьому напрямку. Але водночас існують солідні дослідження, поважні вчені. Існують осередки, які роблять ці студії на серйозному, майже світовому рівні.
Ось існує наш відділ. Начебто інституційно оформлена якась ланка. Однак немає жодного фахівця, який має у своєму документі записано «антрополог». Існують такі поважні вчені, як, скажімо, Марина Гримич, яка має свій осередок, який займається урбаністичною антропологією, антропологією використання міського простору, як люди живуть у міському просторі. Це абсолютно соціальне антропологічне дослідження, групове, колективне. Немає жодного інституційного оформлення чи якогось майданчика.
Тобто, з одного боку, розвиваються студії, але відстає офіційна бюрократична машина, яка гальмує всі ці речі та потребує величезних зусиль для подолання цієї інерції інституційної, яка шкодить нам всім. Адже ми всі зацікавлені, щоб наша наука та освіта нарешті модернізувалися та більш-менш включилися в світовий процес та перестали виглядати на рівні кам’яного віку.
А інше питання, з приводу якого я хочу висловитися, це я хочу подякувати, що ви вжили слово «заангажовані студії». Тому що справді тривалий час ця позитивістська хвиля в науці зі всіма її атрибутами вимагала від дослідника об’єктивності, відстороненості, незаангажованості. Все мало бути дуже-дуже відсторонено, щоб між дослідником та предметом його наукової зацікавленості не виникало жодного емоційного зв’язку. А от зараз, у сучасній світовій науці, тенденція є цілком протилежна. І такі напрямки, які вже понад десятиліття розвиваються в соціологія, як «public sociology».
Зараз в УКУ є спеціальність, яка називається public history. І загалом є цілий науковий тренд, який називається engaged scholarship. Тобто це «заангажована наука». Заангажована в тому плані, що її інтерес є не суто такий пізнавальний, академічний («наука заради науки»), її інтерес є прикладний і прагматично орієнтований з тим, щоби здобути знання, і результати цих студій та досліджень мати можливість повернути тій громаді, з якою відбувалось дослідження – чи це громада жінок, чи це світська громада, чи це етнічна спільнота, чи це якась локальна професійна група. Це знання не має бути абстрактним, замкнутим на собі, просто бібліотечного плану.
У Канаді, в Саскатунському університеті наша колега, яка недавно мала тут презентацію своєї книги, Наталя Ханенко-Фрізен є головною редакторкою академічного журналу, який називається «Engaged Scholar Journal». І як вона пояснювала концепцію цього журналу, слово engaged означає не стільки політичне зацікавлення, скільки громадо-центричне, зорієнтованість на слугування громаді.
І в цьому сенсі колись в радянські часи казали, що історія – «служанка політики». Я от думаю, що історія, антропологія та інші суспільно-гуманітарні науки мають бути слугами суспільства, на якому ми, вибачте, паразитуємо. Бо ми нічого не продукуємо, однак суспільство нас в той чи інший спосіб підтримує, оплачуючи наші дослідження. Я думаю, що було би справедливо, якби результати наших досліджень були не просто цікавими, але й корисними для цього суспільства.
Петро Чорній
Я би хотів додати до обидвох питань свою відповідь. На мою думку, без сумніву, соціальна антропологія буде в майбутньому впроваджена як дисципліна. Ми зараз живемо в перехідний час, коли українська гуманітаристика переживає бурхливі зміни. З однієї сторони, на рівні бюрократичному вони малопомітні, бо зазвичай коли міністерство якісь програми ініціює чи ліцензує, то воно відбувається в той самий спосіб, що й останні 25 років. Однак серед науковців йде певний поштовх, який своєю чергою є реакцією на суспільні виклики та виклики науки в цілому. Як ми бачимо, на Заході сама гуманітаристика означає те, що твориться певна міждисциплінарна наука гуманітарного напрямку, яка намагається пояснити процеси, які відбуваються у світі загалом та в конкретному локальному суспільстві зокрема. Тому що того інструментарію, який мали локальні науки (історія, етнологія), етнографії вже не вистачає. Тобто, це також певний еволюційний етап. Етнографія описувала певні примітивні суспільства, їх становлення.
Говорячи в контексті другого питання, це теж була заангажованість. Як ми знаємо, відкрилась етнологія. Особливо наприкінці XVIII – початку XIX століття, коли був період романтизму і коли творилися нації, потрібні були певні матеріали для реалізації цього політичного проекту. Таким чином зверталися до історії, до етнології, до фольклористики. Остання дуже важливу роль виконувала в тому, аби показати окремішність тої чи іншої людності, з якої намагалися творити націю. Тому зараз це не є щось дивне, коли п. Оксана говорить про феміністичну антропологію, її заангажованість.
Загалом гуманітарні науки були заангажованими. Історія як така також має свою мету і виконує її, творячи великий гранд-наратив, може видозмінюватися. Але це до певної мірі є біографія, це певне історичне знання, яке ми продукуємо відповідно до тих суспільно-історичних процесів, на які ми реагуємо як історики чи етнологи або соціальні антропологи. Я переконаний, що розрізнення між соціальною антропологією чи культурною антропологією не має особливого значення, бо ці процеси взаємопов’язані. Суспільство має свою культуру, воно її творить, це соціальне явище. Відповідно, це просто традиції так склалися (британська, американська), в нас вона може бути своя. Відповідно, це вже певна назва, маркування тої чи іншої дисципліни, яку науковці обирають. Проте вона буде впроваджена, і це неминуче. І ми зараз маємо певну соціалізацію цього явища. Наш відділ є одним з перших осередків антропологічних студій. Тому з часом це буде змінюватись і впроваджуватись.
Ігор Марков
В гуманітаристиці навіть з точки зору того ж голістичного підходу в науці зараз говорити про незаангажованість фактично не можна з дуже багатьох перспектив.
Інша справа, що є заангажованості двох типів. Одна заангажованість, коли проводиться соціологічне опитування для замовника. І ми бачимо в ньому цифри і тенденції, які мають на меті в публічному просторі творити певний імідж замовникові, певний рівень довіри тощо. А другий вид заангажованості (а саме проведення соціологічних, антропологічних досліджень), коли людина вивчає людину, то той, хто вивчає апріорі не може бути незаангажованим.
Тут йдеться про те, про який спосіб заангажованості йдеться. Коли йдеться про інтеграцію наук, все більше формується погляд, що вона повинна давати відповіді на актуальні виклики. А виклики – соціальні – в першу чергу. Тому в цьому вимірі вона стає заангажованою. Та важливо, щоб вона залишалася наукою.
Данило Судин
Розкажу про публічну соціологію, бо я соціолог. На Заході, до речі, була навіть так звана війна довкола публічної соціології. В Україні теж була, щоправда, не публічна, а громадська. Була серйозна дискусія, бо публічна асоціюється з чимось не тим, а громадська – з громадою.
Але загалом у соціології є стаття Майкла Борового. Вона є доступна, бо він був президентом Міжнародної соціологічної асоціації, в них є бюлетень, і там вона виходила. Вона є перекладена російською. Можна знайти в оригіналі.
Він якраз казав, які є види соціології. Це можна прикласти до різних гуманітарних наук. І один із видів – це ось ця громадська чи публічна соціологія. Вона не означає ангажованість, упередженості у висновках.
Я дуже люблю цю історію, як французький публічний соціолог Ален Турен (він не знав, що він публічний соціолог, але він проводив дослідження руху «Солідарність», коли він тільки почався в Польщі) просто говорив з учасниками руху, чого вони хочуть. І от вони раптом самі задумались: що ми робимо. І вони організувалися, і цей рух став настільки потужним, що Турена вигнали з Польщі та заборонили в’їжджати назад. Хоча до того все було добре. Він ніколи не агітував, просто робив інтерв’ю.
Турен для цього придумав поняття соціологічна інтервенція, коли соціолог не каже, що робити, а задає такі питання, коли людина раптом розуміє ситуацію зі стороннього боку. Чи це є ангажований підхід? Очевидно, що так. Бо він передбачає, що ми не працюємо з атомами чи хімічними елементами, а працюємо з живими людьми і розуміємо, що наше дослідження якось на них впливає. Соціолог, на мою думку, не має морального права казати як має бути, а як не має.
***
Панельна дискусія “Соціальна антропологія: пропозиції для України” відбулася 6 червня 2016 року в конференц-залі Інституту народознавства НАН України.
Учасники дискусії:
Оксана Кузьменко, докторантка Інституту народознавства, кандидатка філологічних наук.
Ігор Марков, завідувач Відділу соціальної антропології, кандидат історичних наук, дослідник міграції.
Данило Судин, доцент кафедри соціології УКУ, науковий співробітник Відділу соціальної антропології, кандидат соціологічних наук, дослідник національних міфів
Оксана Кісь, докторантка Інституту народознавства НАН України, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця, дослідниця жіночої історії
Петро Чорній, науковий співробітник Відділу соціальної антропології, кандидат історичних наук, дослідник міжетнічних відносин
Світлана Одинець, молодша наукова співробітниця Відділу соціальної антропології, дослідниця жіночої міграції
23.01.2018