В Hижній Сироватці, Сумського повіту, записано казку з таким початком:
"Жив собі чоловік, а в нього було три сини; найменший був дурний. От, як умирав батько, та й сказав своїм синам, щоб вони кожні різдвяні святки посилали йому вечерю. Прийшла черга найстаршому братові нести вечерю; він узяв цеглину, води та й пішов. Приходить на могилу та й каже:
— Тату, вставай, їж вечерю!
Батько встав, погриз цеглини, напивсь води, спитавсь, від якого сина вечеря, та й поліз знов у могилу. Прийшла черга середущому нести; він боїться та й став просить найменшого брата, щоб той за нього поніс вечерю. Середущий брат дав найменшому цеглину й води, той і поніс. Прийшов на могилу та й каже:
— Уставай, тату, вечерять!
Батько встав, погриз цеглини, напився води, спитав від якого сина вечеря, та й поліз знов у могилу. Надійшли треті різдвяні святки; найменший брат узяв борщу, хліба, горілки та й поніс вечеряти батькові. Прийшов на могилу, покликав батька. Батько наївся та й спитав:
— Від якого сина вечеря?
— Від найменшого.
Батько тоді як свиснув! Коли це прибігають до нього три коні — такі гарні! Батько вирвав з них по волосинці, дав синові та й каже:
— Якщо тобі треба буде якого коня, то ти запали з нього волосинку, він так і буде.
Син узяв волосинки, поклонився та й пішов додому".
Дальший хід цієї казки покривається з звичайним ходом казки про трьох синів, найдурніший з яких за виконання наказу батька по його смерті одержує від нього винагороду, при допомозі якої він здобуває руку царівни.
Казка з наведеним тут початком відбігає від інших казок про трьох синів і кінські волосинки тільки тим, що в ній сини одержують від батька наказ принести йому вечерю в різдвяні святки. Це рішуче запозичене від різдвяного звичаю на багату кутю зоставляти трошки їжі, головно куті, в мисках для покійників, що в цей вечір буцім то відвідують родичів. На всьому етнографічному просторі українського народу існує віра, що на Різдво випускають із того світу душі покійників. Про це співають навіть у щедрівці, як свідчить такий текст, записаний в селі Молодецькому, Уманського повіту:
Oй ciв Христос вечеряти,
Щедрий вечір! Святий вечір!
(Цей приспів повторюється по кожному рядкові).
Прийшла до Його Божая Мати:
— Оддай, Сину, та райскії ключі
Одімкнути рай і пекло,
Вишукати грішні душі;
Тілько не випускати одної душі,
Що отця й матір та налаяла,
Не налаяла, а подумала.
Як усяка давнина цього роду збереглася повніше в багнистих і гірських околицях, відтятих якнайдалі від осередків новітньої культури, так і найбагатшого розгалуження вірувань і звичаїв, звязаних із культом умерлих, треба шукати в пepшій мірі далеко від довголітніх осередків справжньої освіти. В цій короткій статтейці найкраще буде спинитись на Гуцульщині, хоч би тому, що тут зібрано й надруковано багатий матерія на цю тему.
Згідно з віруваннями гуцулів на "тайну вечеру у свєт вечєр" приходять і душі померлих. В окрему миску бере господиня всякої страви, а зверху кладе "перший хліб", той, який насамперед вийняла з печі, і коли приходить господар до хати, Господиня запалює свічку, приліплює її до миски, кладе миску на полотно й подає господареві; він обходить тричі за сонцем довкруги хати, потім кладе миску на стіл і стає навколішки, а за ним усі хатні, опісля бють поклони та "просє щіре Бога, аби єго ухвалити, упросити, аби і тих душ до вечері пpипустив, що ми їх не знаємо, а дожидаємо, що за ні нixтo не знає що они припадками пропадают, що они бутинами побиті, дорогами покалічені, пострачувані, водами потоплені; за котрих ніхто не знає, лягаючи і встаючи, ніхто не згадає, дорогов ідучи, а они, бідні душі, гірко в пеклі прибувают і цего Свєтого Вечера чекают, що нас у цес вечєр молитви великі ждут, що такі душі сі найдут, що тоті душі споминут. Щіре Бога просимо, поклони бємо і споминаємо усі душі і тоті, що їх не знаємо!"
По молитвах усі встають. Господар бере прираджену миску з усякою стравою із стола і, звертаючись до когонебудь із хатніх, промовляє: "Ми усі з усeго щірого серця і з Божої волі кличемо і бoжі і грішні душі на вечеру і даємо єї, аби они на тім світі так вечерили, єк ми тут; я даю за тоті померші душі, що на світі погибли, поратунку не мают; най Бог прийме перед їх душі! Я їх кілько запрошаю і закликаю на цю Божу тайну вечеру, кілько у цім полотні є дєрочок, покілько аби їх було на одній дєрочці!" По цих словах подає миску тому, до кого промовляв, а він кладе її на стіл.
Опісля кладе господиня по півложки пшениці й усіх страв у кутики обох вікон і по горщаті сити, потім бере бобу в руки й кидає його по всіх чотирьох кутах хати, це вже янголам та померлим душам, що в цю ніч приходять поживитися.
Мисок ні ложок не можна по вечері ані збирати, ані мити, вони лишаються так через усю ніч, при запаленій свічці: "хто би їх зібрав із стола та помив, мав би гріх неспасенний, бо душі свєті не можут прийти та їсти так, єк ми, они жиют пapою, лижут миски, дому треба миски немиті лишити до другого дня".
По вечері не можна денебудь сісти, не продувши місця перед сіданням, щоб не придушити якої душі, багато яких тоді сходиться до хати. Вони дуже люблять, як по вечері грає скрипка, тоді вони танцюють за нею.
Треба б писати цілу розвідку, визбируючи елементи культу померлих в різдвяних звичаях по всіх етнографічних українських землях, але для принагідної статтейки вистане й наведеного. За те не від речі буде тут, слідом за спеціялістами-дослідниками вказати, що згаданий культ звязаний з обрядовістю Різдва в краях Північної Еаропи — Швеції, Норвегії, Данії й Ісляндії. Скрізь там глибоко закорінена віра, що в часі Різдва відкриті ворота країни померлих і розворошуються по світі як душі померлих, так і споріднені з ними демонічні постаті. Умерлі йдуть легесенько до своїх осель, пізнаючи шлях по запалених свічках, навмисне на це виставлених у вікнах домів. Тут усе готове на прийняття невидних гостей. На столах горять свічки, а на огнищі велика колода дерева, що розливає і світло довкруги й тепло, таке бажане змерзлим у землі душам. В часі вечері кожний з її учасників полишає для них по ложці або шматку кожної страви; декуди ще вечері закривають наново стіл тільки для самих предків, на якому, побіч традиційних страв, стоїть і бочка так званого "пива померших". По вечері вся сімя іде до святині, лишаючи їм повну волю в хаті; щоб їм краще догодити, стелять для них постіль на лавках. Якщо в такому разі випаде комусь із сімї лишатися вдома, спить на землі на соломі, полишаючи своє місце померлим.
Угощування померлих вяжеться декуди з викликуванням їх на початку урочистости й проганянням на кінці, сліди чого маємо також в українських різдвяних звичаях, як однакові й тут і там заходи живих забезпечити себе перед гнівом і злосливістю умерлих.
[Краківські вісті]
19.01.1943