А. Радомський

 

Малий фейлєтон.

 

На дворі падав снїг, а менї було сумно. Сумно — сумно — без кінця сумно.

 

Ох друже ти один зрозумієш мене.

 

Задзвонив дзвінок запанувала тишина, бо святий вечір настав.

 

Мов павутина обмотує мене мелянхолїя, на душу падає плїснь. Менї дуже сумно.

 

Скорбота і печаль, сум і єще якась пристрасть взялись зa руки і нуж коло мене танцювати. Чим більше крутились, ставало менї сумнїйше.

 

Народне горе мішаєть ся особистим смутком. Зачинають виринати невеселі переживаня і спомини, вєть ся вужем неясне прочутє, а страшні гадки мов вампіри висисають кров, вють радість і пускають жало смутку. Менї безмірно сумно...

 

Та прийшла границя. Я стрепенувсь, затиснув зуби, насталив серце. Тїни повтїкали, я застав дїйснїсть.

 

Світами утїк мій смуток, як тьма перед світлом порзнули мари. Стало вже легше, а потім мливо добре.

 

Так перебрали мірку. Вже смуток не їсть моєї душі, не ссе веселости.

 

І мозок смієть ся над чутєм, глузує над ним.

 

Ох серце, цить — для тебе лиш хвилї!

 

[Дїло]

13.01.1918