У другий Святий Вечір.

Дуже незрівноважені ті почування, з якими засяде велика українська родина до сьогорічної Святої вечері, вже другої за час теперішньої великої війни. Одначе сумні почування переважатимуть. Чи-ж багато є таких Українцїв, котрим доля защадила невтишеного болю за час дотеперішньої заверухи? Зіллє просфору сльозами брат і сестра по втратї брата чи братів, батько й мати по втратї сина чи синів, заллють ся сльозами сироти по втратї батьків. Про матеріяльні шкоди й не говорити! Й як не біль з причини того, що стало ся, то томлива непевність і страх, щоб щось страшне не стало ся, зроблять сумним се велике свято веселости в українського народу.

 

А чейже, хоч який страшний біль давить наші груди та душить наше горло, це розплітати ся нам у сльозах, не зойкати, не попадати в розпуку. Скільки не присягали ми, що душу й тїло положимо за вищу, святу справу рідного краю, рідного народу! Се були слова, а теперішня війна зажадала дїл, згідних з тими словами. Найкращі сини України, котрим завдячуємо не то весь поступ українського народу, але й факт його істновання як окремішної нації, своїми засадами, які нам полишили, своїми дїлами, життям і смертю засвідчили нам великий заповіт: у рішучій хвилї все віддай: майно, батьків, дїтей, жінку, мужа та власне життє — за Україну. Не плакати нам, бо предмет нашого хоч як нестерпного болю се-ж цїль усїх навчань доброї Українки-матери й доброго Українця-батька для свого сина чи доньки, доброго вчителя для свого ученика чи ученицї, доброго українського публїциста, найкращих українських письменників. Не плакати нам, бо всї ми як тверду конечність привитали вибух війни — та знали, що вона вимагає страшних жертв, але погодили ся з неминучим фактом у тім справедливім переконанню, що наше життє настільки має вартість, наскільки воно потрібне вищій, загальній справі українського народу й усього людства.

 

Та й усї ті, що полягли на полї слави за кращу будучність України, лишили нам у своїм завіщанню не домаганнє, а просто моральний приказ з подвоєною, потроєною енерґією працювати для тих ідеалів, за які вони своє життє положили. Не плачу жадають вони від нас, не розпуки, а холодно розваженої, зате гарячково виконаної зорґанїзованої працї, відповідної тій переломовій хвилї, в якій судило ся нам жити. Новий Українець народжуєть ся, повстає новий світ, а оглядити його могутність і красу матимуть змогу щойно наші внуки та правнуки.

 

Заскочив нас великий історичний час мало приготованими, щоб не сказати зовсїм неприготованими. А до тої недостачі додаємо свіжі помилки, які вже можна оминути. Наш час се сильнїйше, нїж звичайне, але все-таки тілько одно звено на протязї цїлого життя української нації. І зрозуміти того звена з огляду на попередні й дальші вимагає від нас хвиля. А ми, дрібничкові, не вміємо достроїти ся до тої малої, хоч як важної, xвилинки в історичнім життю української нації, але міримо всї випадки своїм коротесеньким людським часом, котрий зачав ся тодї, як ми прийшли на світ, а скінчить ся з нашою смертю. Тимчасом уся наша дїяльність, усї наші змагання повинні виходити з доброго зрозуміння, як ваш теперішньої хвилї для будучого життя цїлої української нації загалом, так зокрема нашої безоглядної відвічальности перед грядучими поколіннями, зі зрозуміння, що наш час з його всїма страхіттями, болями, сподїваннями, розчарованнями — все те тільки хвиля в ступневім розвитку нашої нації. Обставини можуть більше чи менше винести сю хвилю над инші, але головно залежить усе-таки від працї нас самих.

 

Рід і великість працї вказують уже обставини, серед яких опинив ся хто де з Українцїв. Поможе відріжнити важнїйшу від менше важної працї наша мета, щоб кождий Українець почув як найтїснїйший звязок з цїлістю народу й побачив себе повним господарем у власній хатї. З усїх народів, території котрих стали полем бою, ми найнещасливійші. Ми не тільки роздїлені кордоном, котрий не дає нам можности такого спільного дїлання, яке вважаємо відповідним у даній хвилї, але й хоробливим нахилом виявляти свою індивідуальність у справах, в котрих просто конечна як найбільша єдність, як найбільше підпорядкованнє власної волї загальній справі й ось на щастє, не зважаючи на се все, ми все-таки всї без огляду на кордони, на партії вдивили ся в одно світло, що являєть ся зорею нашої кращої будучности, наших сподівань, нашої мети, котрої так потрібуємо, як риба води, — в Українських Сїчових Стрільцїв.

 

Символом чого являють ся вони, знаємо, ще більше відчуваємо. А зрозуміннє й відчуттє тої мети, задля якої вони сміливо глядять смерти в очі, вкаже все-таки тілько одно звено на протязї цїлого життя української нації. І зрозуміти того звена з огляду на попередні й дальші вимагає від нас хвиля. А ми, дрібничкові, не вміємо достроїти ся до тої малої, хоч як важної, xвилинки в історичнім життю української нації, але міримо всї випадки своїм коротесеньким людським часом, котрий зачав ся тодї, як ми прийшли на світ, а скінчить ся з нашою смертю. Тимчасом уся наша дїяльність, усї наші змагання повинні виходити з доброго зрозуміння, як ваш теперішньої хвилї для будучого життя цїлої української нації загалом, так зокрема нашої безоглядної відвічальности перед грядучими поколіннями, зі зрозуміння, що наш час з його всїма страхіттями, болями, сподїваннями, розчарованнями — все те тільки хвиля в ступневім розвитку нашої нації. Обставини можуть більше чи менше винести сю хвилю над инші, але головно залежить усе-таки від працї нас самих.

 

Рід і великість працї вказують уже обставини, серед яких опинив ся хто де з Українцїв. Поможе відріжнити важнїйшу від менше важної працї наша мета, щоб кождий Українець почув як найтїснїйший звязок з цїлістю народу й побачив себе повним господарем у власній хатї. З усїх народів, території котрих стали полем бою, ми найнещасливійші. Ми не тільки роздїлені кордоном, котрий не дає нам можности такого спільного дїлання, яке вважаємо відповідним у даній хвилї, але й хоробливим нахилом виявляти свою індивідуальність у справах, в котрих просто конечна як найбільша єдність, як найбільше підпорядкованнє власної волї загальній справі й ось на щастє, не зважаючи на се все, ми все-таки всї без огляду на кордони, на партії вдивили ся в одно світло, що являєть ся зорею нашої кращої будучности, наших сподівань, нашої мети, котрої так потрібуємо, як риба води, — в Українських Сїчових Стрільцїв.

 

Символом чого являють ся вони, знаємо, ще більше відчуваємо. А зрозуміннє й відчуттє тої мети, задля якої вони сміливо глядять смерти в очі, вказує нам кождому роботу для тої самої цїли: в хатї, селї, містї, ширшій громадї, в товариствах й орґанїзаціях. Як Українські Сїчові Стрільцї значать слїди свого істновання та своєї історії вчинками безприкладної геройськости й посвяти, так таким учинкам мусить відповідати пожертвованнє українській справі цїлої з’єдиненої української родини. Як наша славна, хоч невелика, національна армія великими дїлами зазначила свою присутність у великій війнї, як українські сміливі полки тільки славу здобували та здобувають українській хоробрости, так наша праця мусить бути така посвячена, така велика, так відповідати теперішній великій хвилї, щоб наші потомки не закинули нам, що ми переспали слушний час, або, що гірше, вели роботу на млин обох наших споконвічних ворогів на сходї та на заходї.

 

По предовгім часї лїтературного й полїтичного романтизму, по завзятих боротьбах за вибореннє та вдержаннє національної окремішности — ми сьогоднї сягаємо по нашу державну незалежність. Від розвязки української справи роблять залежним кожде будуче уложеннє полїтичних відносин на сходї Европи. Й горе нам, як наша праця в усїх напрямах не йтиме в парі з значіннєм розвязки українського питання для цїлої культурної Европи, горе нам, як не візьмемо як найживійшої участи скрізь там, де щось рішаєть ся про наше завтра.

 

Святом віри й надїї є свято Христового Різдва. Сю віру й надїю вливають у нас наші борцї за українську державну незалежність — Українські Сїчові Стрільцї, сю віру вливає в нас широке заінтересованнє в Нїмеччинї українським питаннєм, зрозуміннє ваги українського питання в Болгарії, Румунії й Туреччинї. Не захитають сеї віри й ті розчаровання, які, думаємо, тільки хвилево переживаємо на зайнятих українських землях. Але в кождім разї наші сподївання матимуть тим міцнїйшу основу, чим більша, доцїльнїйша й краще зорґанїзована буде праця цїлої української громади.

 

[Вістник Союза визволення України]

06.01.1916