Різдво – 1943

Хто застав радянські часи, тогочасні фільми та книжки, той звик сприймати життя українців під німецькою окупацією як суцільні страждання та перманентну боротьбу зі страхом. Але люди швидко звикають до нових умов життя (навіть екстремальних), намагаються облаштувати свій побут відповідно та не забувати традицій свого народу.

Так було і в ті часи: люди відзначали релігійні свята, зустрічали Новий рік з усіма його атрибутами. Що більше, українська адміністрація на місцях з дозволу німців часто розробляла календар релігійних свят, які вважалися вихідними днями, іноді вихідні дозволялися на німецькі державні свята.

На фронті, звичайно, все було суворіше, але й там вояки з обох боків по можливості  намагалися відзначати свята. Скажімо, солдати Вермахту на фронті зазвичай святкували Новий рік, Різдво та Великдень. Червоноармійці та радянські партизани шанували лише Новий рік, бо релігійних свят більшовицька ідеологія не визнавала. Українські повстанці велику увагу приділяли Різдву та Великодню.

Взагалі Різдво та Великдень для німців, як і всього християнського світу, є важливими святами, які вони звикли зустрічали у колі родини з усіма необхідними атрибутами. Пам’ятаючи про це, провід Вермахту намагався по змозі покращити святковий настрій солдатам, створити їм, наскільки це було можливо, сімейну атмосферу. Наприклад, командувач Люфтваффе Герман Ґерінґ наказав, щоб у всі військово-повітряні частини напередодні Різдва надсилали штучні ялинки. Хто не мав змоги зрубати ялинку в лісі, робив її з підручних матеріалів. Найпоширенішими були «різдвяні красуні», зроблені з дерев’яних патиків. Прикрашали їх солдати іграшками, надісланими з дому або зробленими власноруч. Напередодні свят солдати відкладали певну частину провізії, або потім спожити за імпровізованим святковим столом, дарували один одному подарунки. Найчастіше цю роль виконували харчі та цигарки – найбільш ходовий на фронті товар.

Але ми зосередимо свою увагу на святкуванні Різдва-1943 не на фронті, а в тилових регіонах, передусім Галичині та Волині.

Переглядаючи напередодні нового 2018 року «окупаційну» пресу того періоду, помітив кілька паралелей з українським сьогоденням. По-перше, святковий настрій, який охоплював абсолютну більшість українців. Люди тоді, як і нині, забували про негаразди воєнного часу і намагалися гідно зустріти Різдво. Готували подарунки близьким, збирались у родинному колі, ходили в гостину, колядували.

Письменник Улас Самчук (у центрі) з дружиною Тетяною Праховою (перша ліворуч) Різдво 1943 року відсвяткував у Дермані

Письменник Улас Самчук, який певний час очолював редакцію газети «Волинь», згадував Різдво 1943 року, проведене з дружиною Тетяною Праховою у волинському містечку Дермань як дуже веселе й бурхливе.  «На Різдвяні свята цього переломового року [1943 – В.Г.], нас з Танею запрошено до Дерманя і то просто до доктора Федора Мартинюка, – писав Самчук у спогадах «На коні вороному». – Вибираємось туди дуже охоче, бо де краще можна відсвяткувати це традиційне свято, як у нашому патріярхальному, традиційному Дермані… Весь цей день (четвер 7 січня) від самого ранку наповнений Різдвом. Рано йшли до церкви, до «приходу», там повно народу… Для нас з Танею ділема: куди йти на обід. Маємо стільки запрошень… Обідаємо цілою родиною в доктора, на вечір, також цілою родиною їдемо до його батьків на хутір Лебедщину… Другого різдвяного дня ми гостилися дуже багато і дуже бурхливо. На вечір перейшли знов до Федора. Приходили колядники і навіть з Вертепом. Мали гостей з Києва. До Дерманя загостила група артистів «Київського Веселого Театру», яким у Дермані, як ніде, щастило. По обіді у залі школи вони давали свій концерт, заля була битком набита, пані «мецо сопрано з Києва» Туральська чарувала публіку аріями «Мадам Батерфляй», а під акомпаньямент акордіону, було виконано ряд куплетів – сатиричних, комічних, танців, дотепів. Пробували, було, подати частушки, але публіка спротивилась і це було залишено. Артистів бурхливо оплескували, а опісля розривали запросинами в гості... У доктора вечором гостили. Там був увесь "Київський Веселий Театр"... І в дуже бурхливому настрою. Чисельний посуд на столі свідчив, що тут було випито й з'їджено. Тепер все це виливалося у співи, що його, мабуть, чути було до самого Києва. І… до Рівного ми повернулися аж у понеділок. У той час, коли у Дермані було мирно, святочно, майже безтурботно, де мало хто турбувався війною, то натомість у Рівному було повно війни. Багато німецьких військових уніформ, багато партійних кольорів, а головне... багато напруження».

Тут варто дати незначну ремарку останнім словам Самчука щодо «напруження у великих містах». Різдво зі всіма українськими традиціями та смачними стравами могли відзначати в малих містечках і на селі, де люди мали свої присадибні ділянки і могли вирощувати щось для свого споживання. У селах і містечках не завжди були німецькі військові, що психологічно не тиснуло на цивільних людей. І найголовніше, в цих поселеннях дуже рідко відчувався голод, на відміну від великих міст. Так Різдво в окупованому Львові молодому Євгену Наконечному запам’яталося «напівголодним і доволі смутним». Він пригадує, як батьки стали радитися, як бути далі, адже на той момент, як він зауважує, «вже були продані або обміняні на харчі найцінніші домашні речі: шлюбні обручки, килим, мамине хутро, батьківське зимове пальто, годинник тощо. Все, що можна було продати і обміняти, було продано і обміняно».

Та все ж свято є свято. Саме так міркували в редакції газети «Голос Підкарпаття»: «Незабаром завитають до нас „три празники в гості”: Різдво Христове, Новий Рік і Богоявленія, – писав часопис у числі за 27 грудня 1942 року. –  Всі українці, де вони не були б, будуть святкувати їх кожний по своїй змозі. В кожній українській хаті будуть „застеляти столи”, хоч скромно, бо війна, але врочисто, бо це великі свята, овіяні відвічною традицією. На них поставлять все, що найкраще в хаті. Почесне місце на ньому займе „хліб святий”, що держить нас при життю. В багатьох хатах буде кутя несолодка, не буде дванадцяти страв та й не буде всіх членів родини. Замість радости до тих хат тиснутиметься сум, що захоче неподільно панувати при святочному столі. Одначе ми женім його геть від себе, проганяймо його колядою про Народження Божого Сина та вірою в перемогу Правди над Кривдою».  

Цікаво, що на святкування Різдва нерідко до українських садиб заходили німецькі військові, які цікавилися українськими традиціями. Повстанська розвідниця Галина Коханська згадувала, як зустрічала Різдво з родиною подруги та двома німецькими офіцерами в містечку Ковель на Волині. Сюди її прислав командир загону УПА, щоби дізналася обстановку в місті та ймовірні плани німецьких каральних операцій проти партизан. Німці принесли до різдвяного столу ром, шоколад і цигарки, але всі їли смачні копчені ковбаси, шинку та паштети. Потім за звичаєм почали колядувати і тут подруга Коханської спотворила текст колядки, іронічно насміхаючись у ньому над німцями, що ледь не призвело до неприємностей для дівчат. «Зухвало зиркнувши на мене, Пріся почала співати на мелодію відомої колядки «Небо і земля» пародію з такими словами: «А у Берліні весело живеться. Небо і земля, небо і земля від зривів трясеться. Англики [англійці. – Z] літають, бомби скидають, місто розрушають. Із землею рівняють, чуда-дива виправляють». Німці відразу насторожилися, переглянулися між собою і попросили перекласти слова німецькою. Це «бітте іберзетцен» звучало скоріше як наказ, а не прохання. Витівка була несподіваною для всіх нас і могла погано закінчитись. Я уважно слідкувала за виразом облич німців і думала, який же вихід знайде Пріська з цієї ситуації. Але вона ні на мить не розгубилася. Мило усміхаючись, підійшла до ялинки і сказала німецькою, що на Різдво у Берліні дуже гарно, що літають ангелики (показала на ангелів на ялинці) і кидають бомби, і знову показала на кольорові скляні кульки на ялинці. Німці від такого пояснення захоплено заплескали в долоні і зовні виглядали цілком задоволені перекладом».

Другою рисою тодішніх святкувань була активізація вживання спиртних напоїв – і це при тому, що німці жорстоко боролись із самогоноварінням і алкоголізмом. Ні для кого не є таємницею, що ця проблема дошкуляє українському суспільству й нині, надто на селі. 75 років тому її вирішували, як і нині – зверталися до населення через ЗМІ, наполягаючи обмежувати себе в алкоголі. Влада Самбірщини, Стрийщини та Дрогобиччини напередодні новорічно-різдвяних свят використала для того газету «Голос Підкарпаття»: «Деякі нерозумні люди стараються втопити свою журбу в чарці горілки. Горілка їх утишителька в горю та їх невідлучна товаришка в гаразді. Такі люди п’ють багато, особливо у свята. Свята для них найкраща нагода до того, щоб затроювати себе алькоголем і запиватися нераз до безтями. Без горілки свята видаються їм буднями. Крім таких людей бувають ще інші, які, вправді не запиваються, але все таки на їхньому столі не бракує пляшки з горілкою. І до одних і до других звертаємося з гарячим проханням: „Святкуйте без алькоголю!” Алькоголь страшний наш ворог. Він нищить наше тіло й робить людину нездібною до праці. Одначе на тому не кінчиться його шкідливий вплив. Алькоголь убиває духові здібності людини, задурманює її та спихає її до рівня тварини. Вживаючи алькоголю, людина шкодить не лише сама собі, вона діє також на шкоду загалу, це є на шкоду своєї родини, громади й нації. Вона пропиває своє майно і внаслідок утрати сил до праці стає згодом тягарем і ганьбою свого народу… Алькоголь ослаблює наші сили, тому він союзник наших ворогів. З ним, як з нашим ворогом, не сміємо сідати до святочного стола. Геть з алькоголем!».

По-третє, виступи державних чиновників і духовних наставників напередодні свят. 75 років тому ці виступи друкувалися на перших шпальтах газет (нині ми спостерігаємо їх у телевізійному етері). Окрім звітів про пророблену за рік роботу та планів на майбутнє, головна увага зверталася на омріяну перемогу у війні. Як випливало з виступів чиновників, для тодішніх галичан запорукою перемоги над більшовиками, була копітка праця на благо Німеччини: «Переживаємо друге спокійне Різдво, хоч і не безтурботне, бо і на нас паде тінь грізної війни, – йшлося у різдвяному виступі голови Українського Центрального Комітету (УЦК) Володимира Кубійовича, опублікованому у «Львівських вістях» 6 січня 1943 року. – Модерна війна ведеться не тільки військовою зброєю, але теж економічною. Саме цю останню форму війни відчуває на собі наша країна, дарма, що положена вона у далекому запіллі. У висліді бльокади та воєнного знищення кількість харчів та предметів першої потреби в кожній європейській країні дуже обмежена. Такий стан наражує існування найслабших, найменше здатних до жорстокої боротьби за існування, але водночас він творить твердий іспит для сильніших для їхньої моралі, почуття солідарности, зрозуміння високої ідеї національної спільноти».

Володимир Кубійович

«Побажання на свята і Новий рік» галичанам від митрополита Андрія Шептицького опублікували на перших сторінках майже всі газети Галичини, від «Краківських вістей» до «Голосу Підкарпаття». Цікаво, що як тоді, так і нині, саме духовних лідерів найбільше слухало і довіряло українське населення. 

По-четверте, на Різдво 1943 року галичани намагалися не забувати про тих, хто потребує найбільше (так вони роблять і нині). Здавалося би – війна, голод, руїна, всюди смерть ходить поруч, а люди прагнули хоч чимось допомогти злиденним. Галицькі благодійні традиції були дуже сильними. Напередодні Різдва Відділ опіки УЦК закликав через пресу все громадянство жертвувати на потреби дітей-сиріт, лікарень, студентства тощо.

Також пропонувалося організовувати благодійні колядки, а зібрані від них кошти віддавати потребуючим. До таких колядок готувалися заздалегідь, проводили через пресу роз’яснювальну роботу в кожному місті та селі. Ось, що з писалося в статті «Колядуймо на народні цілі!», надрукованій в «Голосі Підкарпаття» від 27 грудня 1942 року:

«Побіч різних святочних звичаїв, зберігся був у нас дуже гарний звичай: при нагоді різних свят збирати грошові датки на народні потреби. Того звичаю додержувались українці на землях кол. Польщі та на еміграції. Свята Різдва Христового були призначені на збірку для „Рідної Школи”. Всі гроші, які заколядували, чи защедрували наші громадяни, пересилали на потреби нашого українського шкільництва. Коляда на народні цілі це незвичайно почесне діло. За нього бралися і старші і дітвора, бо всі хотіли доложити своєї праці до такої важної справи. Два роки большевицької неволі не дали змоги продовжувати цієї традиції. Жидо-большевицькі наїздники старалися викорінити з нашого народу й ту „буржуазну вигадку”. Большевики намагалися всіма силами відтягнути наш нарід від своєї Церкви й свого народу. Вони забороняли навіть шкільній дітворі ходити до церкви на Богослужения. Про коляду в большевицьких обставинах не могло бути й мови. Але проминули ці роки неволі. Вже не буде ходити поза плечі большевицький енкаведист, ані агент не донесе, що в селі роблять якусь „контрреволюцію”… Цього року будемо вдруге колядувати вільними. Підчас цієї коляди слід нам подумати теж про загальнонародні потреби. А потреб маємо тепер дуже багато, і то в кожній ділянці! І в ділянці суспільної опіки, і шкільництва, і позашкільної освіти. Одним словом потреби українського народу в теперішній воєнний час дуже великі. Цими всіма справами керує Український Центральний Комітет у Львові та його Делєґатури в цілому краю. Гроші на покриття цих видатків складає все громадянство… Кожне село і місто повинні підготуватися заздалегідь до коляди. Шкільна молодь повинна вивчити аматорську сценку. Старші теж можуть окремою групою ходити з колядою. Всі заколядовані гроші треба відіслати до УЦК у Львові, який єдиний знає найкраще, які потреби найболючіші та відповідно ці гроші розподілить. Всі колядуймо на народні цілі! Хай не буде між нами українця, який відмовився б від різдвяного датку на потреби свого народу!».

«Львівські вісті» від 3 січня 1943 року закликали мешканців Львова допомогти дітям-сиротам: «Шістсот українських сиріт у захистах Львова мріє про різдвяну ялинку, про мент дитячого щастя. Чи відмовимо їм у цьому? Чи дамо їм ковтати гірку сльозу жалю за несповнену веселкову дитячу мрію? Шістсот дитячих сирітських сердець б’ється в ожиданні радісного Різдва Христового. І це ожиданія не буде даремне. Українське громадянство Львова цим разом не забуде про дітвору, що залишилась без батьківського і матірнього тепла потіхи. Принесемо цим дітям в даруночку все, що зможемо, відгукнемося на їх мрії і особисто, і від фірм, і від установ, принесемо їм у даруночку ялинку з свічечками, іграшками, ласощами, даруночками. Хай і сирітські малі серденька, заб’ються радістю разом із серденьками щасливіших дітей, що їм доля не забрала найдорожчого: батьків».

Варто зазначити, що такі заклики не лишилися поза увагою галичан. Наприклад, виховательки хлопчачого сиротинця в Станіславові наколядували на потреби вихованців 70 злотих, а місцева поліція пожертвувала 400 злотих на потреби цього ж сиротинця. Власник ресторану в Золочеві Володимир Луцяк пожертвував тисячу злотих для сиріт, інвалідів, вдів і полонених. Хокеїсти львівської «України» після перемоги на міжнародному турнірі в Криниці у січні 1942 року всю свою премію – 300 злотих – пожертвували на потреби українських полонених.

Як бачимо, святкуючи Різдво 75 років тому, тодішні українці мали у чомусь спільні, а в чомусь відмінні проблеми з нами, але переконаний: і тоді вони мріяли, щоби закінчилася війна та настав мир, щоби люди мали гідні умови житті, жили у власній державі та мали гідну владу.