На святий вечер.

На дворї був чудний вечер. Миліони зірок меркотїли по яснім небі а дворогій місяць плив поміж ними легко і спокійно, знай той човен по синих филях води. Mіcцями розлилася по небі пасмами молочна дорога: казав-бись, що се тїнь з снїгів, що покрили широкі поля. Мороз був сильний, і він один нагадував жителям столичного міста, непризвичаєним до виду снїгу, що тепер час відпочинку плодовитої землї, царство зими. Вікна камяниць вбралися в всїлякі види срїбнавих ледових цвітів.

На третім поверсї в слабо освітленій комнатї сидїв близько вікон молодий чоловік. Єго високе гарне чоло покрилося якоюсь тяжкою задумою, з котрої не в силї був єго вивести безнастанний гуркіт пpoїзджаючих по улиці возів. На єго душу наляг якійсь тяжкій смуток.

Таж нинї день роковий! святий вечер!...

А хтож з нас, коли єго доля закине в далеку чужину, не затужить в таку годину за рідним краєм, за низькою хатиною, де саме зібралася вся родина і засїла до святої вечерї? Можна перебути на чужинї роки, зжитися з нею, але годї забути і не затужити за найкрасшими хвилями, які пережилось дома коло дорогих для серця осіб. — І наш молодий чоловік, хоть не первина було єму встрїчати свята на чужинї, затужив за рідною стороною, за цілою своєю ріднею, за ненею голубкою, що десь тайком заплакала на згадку, що ще один єї син на чужинї, за сестричкою щебетушкою та братчиками соколами. Гей! гей! як-би хотїлося єму тепер бути поміж ними, пригорнути их всїх до своєї груди!

Але чиж тілько та одна дума найшла на єгo душу?

Нї! ще друга, ще важнїйша справа заняла всї єго гадки. В короткім часї мав приїхати до рідної землї, але не для спочинку, а щоби стати робітником на народній ниві, і єго думка полинула мимохіть в будучність. Перед єго душою відкривався тепер новий світ. Як-же від давна бажав він діждатись тої виідеализованої хвилї коли перед ним вітвориться нова дорога, по котрій він витичить ціль свого житя! А однак він здрігнувся тепер перед тою гадкою, що була колись єго идеалом, єго найкрасшою розмовою. Чи-ж боявся він може праці? Нї! він не лякався єї, від давна привик він до неї; він думав лише, чи готов він до неї, чи стане єму на стілько сили, щоби би подужати, чи найдесь у него також на стілько сильної волї, щоби серед всяких незгодин житя не зійти з повзятої дороги?... Отсе зайняло всї єго гадки! Голова єго повисла на груди, чоло єго поморщилося, і тихо було в комнатї, лише гомін з улиці вдирався від часу до часу до хати.

Кількож то людей — подумав молодий чоловік — жертвувало за свої идеї своє майно, рідню та всю свою силу! Тернї кривавили их ноги, чоло их обливалося горячим потом, грудь их упадала на силах, а однак они ишли вперїд, не зважаючи на нїщо. У кождого з них лучилося з чим раз то більшими перепонами чим раз то більше завзятє, з кождою новою неудачою нова надїя. Там плакала рідна мати і просила сина, щоби проживав спокійно біля неї; там жінка молила свого мужа, щоб не лишав єї сиротою, — а однак они ишли на боєвище, бо нїчим був голос жінок і матерей против голосу их совісти, против их горячого бажаня виповнити свої идеї, против стону миліонів, що вковані в кайдани бажали волї, рвались до неї, ждали від незакованих помочи. І лялася кров і падали борці!... а на их місце ставали чим раз то нові сили з новими гадками, з новим одушевленєм, з щирою охотою викінчити то, чого не змогли их попередники. Рвались кайдани, трїскали окови, ставали визволені невільники в ряд з своїми cпасителями і бігли, щоби на шпилю гори житя народного застромити хоругов свободи.

Так двигалися народи! З неодного, здавалось, слїду вже не було, исторія житя всесвітного не згадувала про него, а нараз ставав він велитнем, оборонцем своїх подоптаних прав, местником на своїх гнобителях, погрозою для всїх, що бажали-б єго ще вдруге пригнути до землї... А хто-ж двигав ті народи? подумав молодий чоловік. Хто розжарював першу искорку их житя? Одиниця! йшла відповідь в єго души. — Як филя моря, відбившись від берега, жене перед собою другу і трету чим раз більшу, а підіймаються що-раз то нові хвилї-гори і мчаться в безконечність, так будить чоловік-одиниця зразу десятки, дальше сотки, і повстають цілі маси народні, а всї разом спішать до своєї мети. — А мій нарід! згадав молодий чоловік, випрямився, піднїс голову, a на єго гарнім лици пробивався тяжкій жаль. Єгo серце защеміло на згадку свого народа. А чиж мій нарід — промовив в голос молодий чоловік — не потребує тих одиниць, хотьби не двигателїв але простих робітників? і чиж мав-би я не стати в их ряди а остати по-заду, напятнувати своє имя соромом, завести ті надїї, яки в менї покладали други?.. Нїколи! нїколи!

В єго словах чути було велику рїшучість, що не була випливом одної хвилї, і котрій на одній хвили не скінчитись. В них пробивалася сильна воля пійти дорогою труду і дійти до ціли, або нї — то впасти, але впасти честно, а не нанести сорому свому имени і не полишити для других лихого приміру. Була се горяча і велика душа, що не хотїла тихого, безжурного житя, яке веде більша часть молодих людей, а бажала житя рухливого, повного в посвященє і надїї.

И знов понеслись єго думки до рідної хатини, звідки він винїс першу любов до свого люду. Він згадав на вечери, які провів між челядію, що співала єму піснї, розказувала байки, уносила єго в світ мрїй: І гадалось єму, що він малою дитиною сидить при святій вечери коло своєї ненї, рад би вже вирватись, щоби зайти до челяди і почути пісоньку. Вечеря кінчиться, він бере в рука орїхи і біжить до кухнї.

— Явдошко! заспівай менї пісню, а дам орїхів! промовила дитина.

— Ходи сюда! сказала Явдошка, підняла дитину на руки тай заспівала:

Добрий вечер!
Щедрий вечер!
Мій паниченьку, мій соколоньку,
А чи маєш ти тай матїноньку?
Ой маю я, маю тай матїноньку,
Як зоря ясну, як сонце красну.
А чи маєш ти тай братиченька?
Ой маю я, маю тай братиченька,
Як ясний бистрий той соколенько.
Рости-ж великій, будь довговічний,
Будь довговічний, людьом помічний,
Матоньці твоїй на потїхочку
А добрим людьом на порадочку!

— Ану ще одну! залепетала дитина.

— Нї! потім заспіваю другу, а тепер пійду подивитись на звізди, промовила дївчина.

— Возьми мене в собою! просила дитина.

— Ходи та возьми хустку, бо на дворї зимно!

Дитина овинулася хусткою і пійшла з всею челядію на двір. І тогди був такій гарний вечер як сегодня.

— А на що ти Явдошко дзвониш лижками?*)

— Бо князь їде, сказала Явдошка, дороги не знає, а я єму слїд роблю.

— А як він сюда приїде, то що зробить? запитала дитина.

Як князь приїде — заспівала Явдошка —

Забере з собою
Мене молоденьку
В палатоньку свою.

— А я не пущу! сказала дитина і зловила Явдошку судорожно за руку.

— Не бійся! не бійся! не возьме мене, нї! промовила Явдошка, поцілувала дитину і занесла до хати.

І знов пійшла казка за казкою, пісня за піснею. Явдошка розказувала то про царївну, котру мала зїсти змія, та приїхав на сивім кони князь, вбив змію і оженився з царївною, то про закляту княгиню, що за непослух матери перемінилась в пташку золотоперу, та багато других. А піснї ті, піснї! якіж они були гарні!.

— Ходи дитинко спати! пронїсся з другої комнати голос матери.

— Зараз мамо! ще одну пісню заспіває Явдошка; послухайте, яка гарна!

Якіж то чудні були ті вечери! Они защіпили в молоденьке серце любов до піснї, а з тої любови виробилась ще друга, до єї творця — до народа. Ще нинї будилась в души молодого чоловіка на згадку тих вечерів якась роскіш, якесь нечуване щастє.

І молодий чоловік проснувся з свого чарівного сну-задуми. В єго ушах дзвенїла ще пісня: Щедрий вечер, добрий вечер! а послїдні єї слова витали ще в єго памяти.

Будь довговічний, людьом помічний,
Матоньці твоїй на потіхочку,
А добрим людьом на порадочку!..

Хтож ті люде? подумав молодий чоловік. Так они — то мій нарід! для мене виспівала сі стихи народна пісня. Им треба помочи! они ждуть мене, ждуть нової одиниці!.. Чомуж так поволи йде час!? Коб скорше, коб скорше!

До звиданя, краю мій рідний! до звиданя, народе мій єдиний! до звиданя, нене дорогая!..

Відень 1889 р.

*) Дївчата дзвонять на святий вечер лижками і вірують, що з тої сторони прибуде жених, звідки пси відозвуться.

[Дѣло]