Єсть край, де по давньому повіррю у лонї скелї спить Барбароса, в повнім міднім озброєнню, — глибокі столїття переплили над ним, як Сальца, від рути зеленїйша, перепливає над камінем, що його бурі скотили колись з Альп на її дно, розмаєне казками.
Єсть край, де над любовним мітом народу зняла спотворено-величнї стїни не епітафія ґенїя долота, двигнена в якімсь Тускулюм слави, серед лавру та віщих димів, що течіями вють ся там з жолобин, — а чуд-гора, як видно звідусїль, з котрого боку-б не підійти від Зальцбурґу. І се є особлива прикмета Унтерсберґу, прикмета; в якій є щось богомогутнє, то гостя з рівнин пронизує подив і острах зразу.
Так в іконостасї собору св. Кирила пречиста Васнєцова дивить ся на тебе напружено-передуховленими очима з усїх боків храму, де-б ти не був, чи з висоти хорів глянеш на неї, чи упадеш на колїна перед натхненим материнством білої руки, яка обіймає дитя, чи, випростувавши ся, стоїш нерухомо десь обіч, замовкаєш у собі весь, аж до глибокого, містичного тремтіння, по істотї такого самого, як музика безоднї.
Єсть душа річей і надїлом її те саме небесне сяйво, що в їх творцеви.
То Унтерсберґ, над яким кружляють чорні круки Барбароси й голосять навзаводи з вітрами, гідний свого міту.
Зза три-девятих земель, про які, коли знали тут що, хиба стільки саме, що про Даваляґірі або про Нову Ґвінею, — зза три-девятих гір і рік привезено тут тьману хмару незнаного народу й висипано в чарівну альпейську долину, обведену довкола верхогіррєм, між яким царює чуд-гора, вся з червоного порфиру, як крівавник в перстенї Бога.
Побудовано для сього народу сотки деревляних хат, довгих і диковинних, як ковчеги Ноя, з маленькими вікнами під стелею і дверима, відчиненими на всї боки грішного світа. Там поселено тих, що прибули чорними купами, обведено всю оселю кільчатим дротом, ах, високо! — а при воротах поставлено жовнїра з замерзлими очима, проте, як осминіг, кріпко чуйного на віддаль. Побудовано ще кілька морських лїхтарень на обводї сеї потопи нужд, по лїнїї дротяного колеса, щоб згори можна слїдити околицю і подїї. Тодї сказано життю виселеної Волинї:
— Йди!
Лише кладовище відміряли за дротами, на волї, на узгіррю біля самих ніг Унтерсберґу, — і коли що для волинського побуту зроблено добре й докладно, то гроби, копані глибоко й обємисто, та гарненькі хрести, непроглядним ланом витягнені в далечінь. Запопадливо здіймають ся там над ними маленькі дахи з дерева та черепицї, щоб дощам не змивати еґзотичних імен... Туристи, які зубчатою залїзничкою доїзджають з Зальцбурґу аж на самий верх Унтерсберґу, щоб, як Гайне в "Подорожі на Гарц", набрати ся поезії при пиві, робитимуть запевне знимки з сього міста померших і печальну його красу рознесуть в тисячах листівок по світї. Старий се нїмецький кубізм, — до всього прикладати ґеометрію.
Ті знову-ж, що з раннїм розцвітом весни снують ся в снїжних одягах по парках всяких смерекових алей і сміхом полошать золотопері фазани або в сутїнках вечора глядять, як дух гір Рібецаль запалює по ледівниках кріваві ватри, — ті будуть ходити також на волинські могилки й крізь далековид в перловій масї оглядатимуть незрозумілі імена й червону китайку, якою тут і там молодий хрест обвито.
Прийде час, і мешканцї сеї долини слїз вернуть на згарища свого краю, а сотки ковчегів, перегнилих від болота, зрубають, як фіґове дерево з притчі. Тодї волинський побут у Нідеральмі мов страшна повість над кужілю утратить багато своїх нестерпних рис, кольорит подїй злагіднїє, а дім мерцїв вище кладовища, світлий і просторий, з рундуком в каміню і гостинно-широкими на античний лад сходами, дасть поле до невірних і неоспорюваних нїким здогадів на тему державної великодушности.
Коли чого багато у волинськім Нідеральмі, то доріг для всякого заступництва й порогів для вистоювання. А за входом в перший стрічний барак, коли отямиш ся від зловоння і бруду, чорнїйшого від ночі, коли вже переміг на собі перше нестерпне вражіннє, стрепенеш ся певно від любого подиву. Шипи, квіти... Правда, їх збив лихий вітер і придавили пелюстки у сміттє студені дощі, але не менш вони не перестали бути собою. Слухай тільки: до тебе заговорила знад якоїсь шитки сама "Сердешна Оксана", — розсміяла ся сріблом "Козир-дївка", отся темнолиця Інґрід сходу. Глянь: там ухиляє дерги, почіпленої у сволока, хитка й блїда "Маруся" Основяненка... А ось знову переходить попри тебе з дитятком на руках і мило-проймаюче дивить ся тобі в очі Катерина, безсмертне Шевченкове коханнє... Ще й з горішньої причі сповзе зараз зручно, як кіт, хлопчик недолїток, з характеристично, високо та рівно над мислячим чолом підтятим волоссєм, у старовічній семерязї, такій, як її намальовано на портретах Юраша Хмельниченка... Дзвонячи від холоду зубами, підійде поцїкавити ся тобою велетенський дїд-патріярх, з бородою в пояс, якби зійшов з ікони праведний Зосим, хоронитель пасїк, і згадаєш любо схвильованим серцем соняшні повісти Нечуя про баштани в степу, стародавні хутори... А коли ще на добавок попадеть ся тобі назустріч молода молодиця з білого хустою, звязаною хитро довкола русої голови, і в довгім по колїна, а на груди відкритім жупанї, — не з парчі та золотошвейної ширинки, — то тобі видасть ся на мить, що бачиш крізь сон гетьманиху Скоропадську в усїй її тихій жіночій хвалї. Одним словом: з чорних отсих челюстей глядять мов осіяні червоним сонцем типи часів руїни.
Казка є сентиментом, тому ніч пособляє казцї. Суворий Полїщук, закутаний у свій невідступний кожух і кучму, плете постоли й оповідає гень у пізню годину, поки пальцї не увянуть і душа також, нїде нечувані, болотяні казки своєї країни. А коли спитати його тодї, як прийде до школи (ще й з подругою) за піджаком для сина:
— Так се ваш хлопчик, отсей кудрявенький Явтух Криворучка?
Відповідять напевно з любовю і втїхою, але строго, дуже навіть строго:
— Наш брехуняка, наш.
— Та він у мене дуже гарний оповідач! — скрикнете.
— Воно то так, — скажуть, — як ми постоли плетем, сюди й туди, сюди й туди, так він казки виплїтає, от що...
Є сих казок стільки, що Полїщук признає сам, — книга вийшла-б чимала! А дух нашої історії, бувальщини видний на всїм, не лишень у казцї, і вражіннє від нього не ослабає, — навпаки, все кріпне.
Сказали були якось то, що волинський селянин найкультурнїйший в Европі. Сього погляду не можна збити. Та се річ грубого непорозуміння сказати рівночасно, що він, зіпхнений тепер на саме дно життєвих недостач, стратив почуттє чистоти.
Стораз — нї! Саме серед сих обставин, яких не побореш, — виблискує туга за радістю, яку дає чистота, тим більш траґічним світлом. Тодї, як жалуєть ся на свою незавидну долю, селянин перш усього вкаже на багно долівки, на страховинне лахміттє, на якім він спить і в яке одягаєть ся. Тому він не завагаєть ся нї хвилї прадїдним обичаєм розстелити гостеви на вогкім виступнї новеньку скатертину чи рушник з сяйливим забором, а потім попросити його усїсти.
Єсть чимало баракових осель, розсипаних по Австрії, і шкільної дїтвори там певне не один десяток тисяч, але щоб школярі носили на науку свої книжки й зошити в чистенькій, полотняній торбинї, ще й бува, квіточками розшитій, дбайливо наміченій іменем власника, сього нема. А треба знати, що здобуттє кусника нитки стоїть нераз пайку хлїбу нуждаря, — від прання-ж білля, при обмерзлих люто колодязах, з порубаних рук тече кров... Були і є випадки, коли люде за фантом охайного житла, за спромогу роздягти ся нічю, за теплу воду, в якій можна-б помити струджені ноги, їхали в далекі сторони, часто на безприкладний визиск всяких плянтаторів.
І змисл для оздоби життя тим самим не впав, а лише став болюче-гострим, бо ограбленим з спромог заспокоєння. Як воно не було-б, все-таки стїнку над шкільним столиком учителя розмаєно паперовими квітками, святими картинками посеред старих, полинялих лелїток, зовсїм, як се було в звичаю вдома, де божник, місце на покутї сіяли дитинною пишнотою. Ті дрібні дарунки, вироблювані в мряцї й стужі бараків, зворушують, і видаєть ся, що їх вартість та сама, що золотих і срібних сердець, приношених чудотворній іконї. А вона у них є тут: се книжка, яка відкриває очі на життє.
Старі хочуть розуміти цїну науки, а молоді розуміють її. Списаний зошит, необдумано кинений між малий народ, дає притоку до неабиякої сутички. Глотять ся, сотки рук тріпочеться в повітрі: менї! менї! А щасливий переможець на запит, що за користь йому з сього старого зошита, відповідає, дишучи важко, в румянцях втїхи й нїяковости:
— Поміж рядки писатиму.
Дух від степу, весь в молодих блисках, як архистратиг на малиновім стягови, тут видний всюди, на приповідцї, у піснї... Десь там трапить ся шум під ворітьми кляси, в якій ще не покінчено науки. Се меншенькі школярі, що дожидають ся черги на здоровім, бува, альпейськім морозї, вкорочують свою скуку тупотом, кашлем, сміхами, дехто навіть цяпочку відхилить двері... Не до вподоби се тим, що по сам чуб зайняті науковим дїлом, то котрийсь відважнїйший за инших (вони всї відважні й щирі...) гукне поза себе:
— Гей, ви там, Запорожцї, цитьте!
— А чого се вони у тебе Запорожцї, Оксенюк?!
— Да тому, що за порогом стоять...
Весело так! Вся кляса хохоче, а квітки над столиком учителя й собі.
Оксенюк не залишає ще й обяснити:
— Бо то, як у нас весїллє, парубки під порогом дожидають ся горівки та й їжі, але їм не виносять нїчого, поки кождий не гукне в хату: Пугу! Пугу! Козак з Лугу! Аж тодї-то отсим Запорожцям підносять по чарцї та по пирогови.
Встає картина така веселкова на краски й на стрій, що закриєш лице руками, забудеш себе, відлетиш в просторонь аж там, де дребезжить в шальнім таночку квітник жіночих голов у стяжках, чічках, уплїтках, де сїла в кутку, в тьманій свитї жіноча доля і, як те вітрове голосїннє дібровою, як той дрібненький дощик по берестовім листячку, сумує пісня дружок:
— На добраніч, мамойко, бо вже я йду,
Не зоставляйте вечеройки, бо вже більш не прийду.
Віддайте мою вечеройку на сусїди,
Бо я вже лечу з кубелечка на завсїди...
Очуняєш: бруд, стужа... Ватаги обідраних невольників сновигають ся попід вікна...
Баракова церква бідна й мрячна, як вертеп у Вефлеємі або катакомби, се місце скорбних всенароднїх міркувань, на яких справляє уми на лад трибун маси учитель. Мороз, як лютий ворог, наступає на світ, вюга постогнує в бовдурі, голодна розпука блудить блудом по білих полях... Багатьом розстелюєть ся дорога, шлях, писаний властями на холмську землю — не з поворотом до гнїзд, а з тим, як глід, обглоданим комірним у снїгових западнях, Бог знає, де й як?
Тїни вічевиків коливають ся під чорними маревами церковних сволоків, як зажурені велетнї. Голоси хвилюють погрозами, страхом і одушевленнєм:
— Лиш би на волю! Лиш би Різдво в рідній сторононцї!
Голос здалека:
— Тим, що матимуть змогу вдарити собою на захід сонця, буде там трохи хлїба...
— Ті-ж, що стоятимуть у місцї або підуть в той бік, де сонце сходить, не перебють ся крізь єгипетські язви свого часу...
— О стократь плідна скибо Данилова! Веселі твої плугатарі вертають до тебе, та не з піснею жайворонка над головами. Танком обідраних страховищ вони бристимуть снїгові сугорби по холмській рівнинї й померших дїток лишатимуть на шляху воронам. А в різдвяну ніч, повну голодних привидів, вони не стануть кидати кутї під стелю старим добрим богам, при червонім сяйві смоляних трісок, лише стежитимуть банно в просторах за сею смугою правічних лїсів на обрію, де днина кладеть ся на сон, і питатимуть себе:
— Де зоря — хлїба?
Тодїж, у тьманій стужі поснуть по хатах дїти, у голов, близенько, щоб хто не відняв, книжечка, дарована в неволї, заялозена на краєчках і почертана куклами, але здала... А отсих книжечок, благовістників, тисячі на волинській руїнї. Цитьте... глядїть... Знялось слїпуче сяйво у тьмі!
Нідеральм.
[Вістник полїтики, лїтератури й життя]
11.01.1918