Станіслав КЛОСОВСЬКИЙ

 

“Гончара” знищили, “Перший хлібороб” безслідно зник у Варшаві, алегоричні скульптури з фасаду Національного музею безпощадно збили молотами, навіть церкву у рідному селі, в яку він вклав всю свою душу підірвали після війни. Якщо оглянути списки робіт одного з культових львівських скульпторів початку XX століття Григорія Кузневича, то здається, що сама доля вирішила затерти за ним усі сліди… Але їй не вдалось.

 

 

1905 року у львівській газеті “Nowości illustrowane” з’явилася велика стаття про молодого скульптора Григорія Кузневича. У ній “nowy rzeźbiarz polski” згаданий словами: “ До ряду тих останніх [нових талантів, які “сягають до лаврів слави” – С.К.] між іншими належить і молодий львівський скульптор Григорій Кузневич. Донедавна ім’я цього митця знала невелика групка осіб – найближче оточення скульптора і його професори, які пророкували йому славне майбутнє. На мистецькому горизонті талант Кузневича засяяв раптово. Змолоду він присвятив себе мистецтву скульптури, над вдосконаленням своїх вроджених талантів працював з величезним запалом спочатку у Львові, а потім у Римі, де навчався під проводом першокласних майстрів, імена і праці яких здобули собі світову славу” *.

 

А й справді, роки навчання та праці у Львові для молодого амбітного сільського хлопця стають творчим раєм. Нарешті він, перший зі свого роду та навіть зі всього села, що здавна славилось каменярським ремеслом, здобуває мистецьку освіту у Львові. Це вже не соловейки, які колись витесував із дерева, сидячи під стріхою. Це вже реальна можливість показати світові, на що ти здатен. А ще й коли тебе помітив і спровадив на науку сам Юліан Захаревич.

 

Юліан Захаревич

 

Зараз експедицію 1892 року знаного галицького архітектора Юліана Захаревича (донедавна ректора Львівської політехніки) на терени Розточчя можна вважати для Кузневича щасливою життєвою випадковістю. Як і те, що Захаревич так повірив у талант 21-річного хлопця, що виклопотав йому стипендію для навчання у Львівській художньо-промисловій школі (тепер це Львівський державний коледж декоративного й ужиткового мистецтва імені Івана Труша).

 

Відтак не забарились і перші роботи молодого скульптора в майстерні маститого Юліана Марковського, який взяв хлопця під своє творче крило. У 1894 році для оздоблення Палацу мистецтв, збудованого у Львові (у Стрийському парку) з нагоди проведення Галицької крайової виставки, молодий скульптор створив чотири кам‘яні алегоричні статуї, які до 1950-х років (тобто, до часу їхнього знищення) прикрашали ніші у фойє колишнього палацу.

 

Світлина lviv.ridne.net

 

Молодий і здібний Григорій швидко зайняв місце найкращого учня та «правої руки» Юліана Марковського, виконуючи й завершуючи різні його замовлення. Так Кузневич став співавтором пам’ятника Яну Кілінському у Стрийському парку (1895).

 

 

Високою оцінкою таланту Кузневича стало призначення йому стипендії Краєвого виділу, яка дала можливість навчатись у 1899-1902 роках в Академії красних мистецтв у Римі, де його менторами були відомі митці – живописець Франческо Яковаччі (1838-1908) і скульптор Антоніо Аллеґретті (1840-1918). Окрім цього, спраглий до знань юнак відвідував у Римі вечірню художню школу, де отримав дві срібні медалі: одну за скульптуру, другу – за рисунок.

 

Одна з двох медалей, отриманих Кузневичем у Римі

 

 

«Перший хлібороб»

 

 

Під час навчання в Римі митець працював у майстерні відомого італійського скульптора Етторе Феррарі (1848-1929) та польського скульптора Теодора Риґера (1841-1913). Саме у той час побачили світ одні з найкращих його робіт – скульптури «Перший хлібороб» (1900) і «Гончар» (1901).

 

"Гончар" – перша робота Григорія Кузневича в Римі (світлина ліворуч – Nowosci Ilustrowane, Львів, 1905). Скульптура була знищена в 1950-х роках.

 

У 1902 році Григорій повертається до Львова та продовжує працювати в майстерні Марковського на вулиці Пекарській, 95 (вона, до речі, містилася майже навпроти головних входів до Личаківського цвинтаря; зараз це приміщення займає адміністрація кладовища). Після раптової смерті вчителя (1903) майстерня переходить до учня та продовжувача справи видатного митця. Недаремно газета “Nowośi illustrowane”, повідомляючи про відкриття пам’ятника Бартошу Гловацькому (1905), згадує серед його співтворців і Григорія. Та й на самому пам’ятнику досі зберігся підпис G.Kuzniewicz.

 

 

Ліворуч – Г.Кузневич біля скульптури Б.Гловацького в майстерні (Nowości illustrowane, 1905), праворуч – підпис Кузневича на пам'ятнику.

 

 

Скульптура в фойє колишньої Галицької ощадної каси

 

 

Деякі дослідники стверджують, що Кузневич долучився і до різьблення геніальної скульптури у вестибюлі Музею етнографії та художнього промислу (тоді це була Галицька ощадна каса) у той час, коли працював в майстерні Марковського.

 

Погруддя Станислава Щепановського на Личаківському цвинтарі у Львові та Григорій Кузневич у своїй майстерні під час виготовлення бюсту.

 

 

Барельєф роботи Г.Кузневича на надгробку Олесницьких (цвинтар у Стрию)

 

 

 

 

Прикрашають тогочасні роботи Кузневича і Личаківський цвинтар, і кладовище в Стрию, і фасад славетного Народного дому в тому ж місті, і фасад ощадної каси в Сокалі.

 

Фасад Народного дому у Стрию

 

 

Для катедрального собору в Сокалі Кузневич створив с кульптури апостолів Петра і Павла в нішах на чільному фасаді та постать Христа. Статуя Ісуса вважається однією з найкращих робіт майстра, деякі мистецтвознавці уподібнюють її до робіт геніального датського скульптора Бертеля Торвальдсена.

 

 

У той час Кузневич і справді виконав багато знакових для своєї творчості робіт. Але цього, напевне, не вистачало, щоби відчувати звою зреалізованість, важливість, щоби відчувати себе на своєму місці… Були у Львові й інші скульптори, яким з тих чи інших причин вдавалось виконувати більш «знакові» роботи. Мистецький талант – це важкий дар, хоч відкриває він браму в незвичний простір краси та змушує обдарованого спалювати свої сили у безнастанних творчих пошуках. А ще – робить митця беззахисним, залежним від смаків і примх потенційних замовників, без гарантії, що після години визнання та слави не доведеться «продаватися» за безцінь. «Найкращий із його творів – «Гончар», який декорує вестибюль Промислового музею у Львові; цікавий також його «Перший хлібороб». Пізніші його твори – це вже речі слабші, виконані на замовлення осіб і груп, які не звикли кермуватися суто мистецькими вимогами», – такими сильними словами описував 1937 року творчу драму Григорія Кузневича мистецтвознавець Микола Голубець, водночас зараховуючи скульптора у трійцю найвизначніших галицьких «класицистів» українського походження – поруч із Петром Війтовичем (1862-1936), бронзові скульптури якого прикрашають фронтон Львівської опери, та Михайлом Бринським (1883-1857).

 

Фрагменти іконостасу зі Старого Брусна

 

 

Приблизно у той же час він виготовляє для новозбудованої церкви св. Параскеви у рідному Старому Брусні величний дерев’яний іконостас з мальованими на полотні іконами. А вже 1907 року, шукаючи кращої долі, вирушає на кілька років до Сполучених Штатів Америки. Кузневич працював у Нью-Йорку, Клівленді, Пітсбурзі, Елізабетпорті, Філадельфії… Після п’ятирічної еміграції повертається в Галичину, щоби взяти участь у конкурсі на найкращий проект пам’ятника Шевченкові в Києві, але спізнюється і не потрапляє на конкурс.

 

 

Після повернення зі США 36-річний Григорій не полишає спроб закріпитись у мистецькому середовищі Львова. Виконує кілька робіт до століття Т.Шевченка, а також виконує скульптурні композиції для великого концертного залу Львівського музичного училища ім. С.Людкевича. Дослідникам вдалось ідентифікувати ще одну тогочасну роботу Григорія – пам’ятник на могилі заступника начальника пожежної охорони Львова Гілярія Еліясевича на Личаківському цвинтарі.

 

Надгробок Гілярія Еліясевича на Личаківському цвинтарі.

 

 

З початком I Світової війни Кузневич мешкав у рідному селі на Любачівщині, звідки виїхав разом з відступаючими царськими солдатами на Велику Україну: через Ковель у Київ, а потім на короткий час в Одесу. У 1919 році Григорій повернувся у рідне село і залишився там жити. Сам, без сім’ї, він жив тривалий час у своєї сестри: влітку працював у полі, взимку ремонтував годинники. Зрідка заради заробітку або для членів родини виконував невеликі скульптурні замовлення. Певний час був головою читальні “Просвіти” у Старому Брусні, організував драматичний гурток і навіть брав участь у виставах.

 

Відомо, що в селі Кузневич мав кількох молодих учнів-каменярів. Окрім того, його майстерність дуже вплинула на вигляд творів всього бруснянського каменярського осередку. Пам`ятники ставали більшими, багатшими, з`являлись окремі монументальні скульптурні постаті Богородиці, ангелів, щедро оздоблені декоративними елементами до найменших деталей.

 

 

У 1925 році на згадку про першу церковну місію в рідному селі Григорій створив проект пам’ятного хреста і керував його виготовленням. У 1928 році виконав пам’ятник на могилі польських військових, полеглих у 1918-1919 рр. в с. Горинець (тепер с. Горинець-Здруй, Любачівський повіт, Республіка Польща).

 

Пам’ятник на могилі поляків, полеглих у польсько-українській війні 1918-1919 рр., до і в процесі реставрації

 

Наприкінці 1930-х років Григорій Кузневич облишив займатися скульптурою. Різьблення стало надто важкою справою для старшого чоловіка. Щоби заробляти на життя, він зайнявся здебільшого малярством.

 

Церква св. Юрія в Чесанові

 

 

Для читалень «Просвіти» у Брусні та містечку Чесанів виготовив портрети Шевченка, а у 1936-1937 рр. на запрошення пароха храму о. Семена Посіка розмалював ще й чесанівську церкву св. Юрія, вкомпонувавши у розпис зображення янголів з тризубом, національним прапором і написом «Боже, Україну спаси».

 

Праворуч – Григорій Кузневич під час розпису чесанівської церкви (1936)

 

 

Кузневич «українізував» також зображення євангелистів, яким надав рис митрополита Андрея Шептицького (св. Матвій), перемиського єпископа Йосафата Коциловського (св. Марко) та навіть своє власне (св. Лука, опікун митців), натомість четверте обличчя (св. Іоана) було свого часу знищене, а зараз відновлене, але оригінальний його вигляд невідомий.

 

Євангелісти (зліва направо): св. Матвій, св. Марко, св. Лука, св. Іоан.

 

 

А потім знов була війна. Війна, після якої сотні тисяч українців Закерзоння змушені були покидати свої домівки. У травні 1946 року поїхав і він… 75-літній “nowy rzeźbiarz polski”, відомий скульптор, громадський діяч, інтелігент, а колись босоногий сьомий син Микити й Анни на убогому возі разом із сім’єю сестри назавжди покидав рідну землю і їхав у бік тепер уже радянського Львова.

 

Він колись повернувся у рідне село і, напевне, планував спочити тут, на землі предків. Але доля знову вирішила інакше. Війни, політичні рокировки, що спричинили виселення українців із їхніх етнічних територій на Закерзонні, ліквідували мистецький осередок у Старому Брусні. Більшу частину українського населення села у 1944-1946 рр. насильно вивезли за новий, такий ненависний для бруснян польсько-радянський кордон, прокладений за кільканадцять кілометрів на схід від села, а залишки українців – на захід нової Польщі під час акції «Вісла» (1947).

 

Долю вигнанця Григорій Кузневич продовжив у селі Ганачівка Перемишлянського району Львівської області. Тоді навіть одержав запрошення на викладацьку роботу до Львова, але відмовився через хворобу та похилий вік. У Львові після депортації взагалі жодного разу так і не був...

 

У Ганачівці не різьбив, не малював. Часто сидів задуманий під обдертою халупою, що дісталася йому взамін мурованої хати в Брусні. Палив «файку» і часом ремонтував годинники.

 

 

Та й прожив він тут зовсім трохи. Серце Григорія перестало битись тоді, коли навколо ще лунала коляда, 9 січня, на Стефана, 1948 року. У холоді, бідності, самотності, вигнанні.

 

Помер, але пам’ять про нього живе. Живе у Ганачівці, де й досі більше половини населення – вихідці з Закерзоння та їхні нащадки. Живе в його родині, яку війна та депортація розкидали по світі, у його скульптурах, збережених до наших днів, які, неначе частини великого пазлу, відкривають частини життєвої історії ще одного галицького генія.

 

Кам'яний кар'єр біля Старого Брусна

 

 

Село Старе Брусно – давній осередок народного каменярства. Перші бруснівські каменярі відомі з XVI століття. У 1946 році село знищене і нині не існує, а його терен долучено до с. Полянка Горинецька (гміна Горинець-Здруй Любачівського повіту Підкарпатського воєводства).

На початку XX століття каменярством в Брусні займалася щотретя родина. А особливого розквіту бруснівська каменярка досягла після повернення в село Григорія Кузневича. У 1920-1930-х роках серед традиційних хрестів з’являються скульптури з імітацією дерева, постаті святих і ангелів.

Надгробки, виготовлені в Старому Брусні зараз можна побачити на території Любачівського та Грубешівськго повіту Польщі, а також Яворівського, Жовківського, Сокальського районів Львівської області.

Бруснівська школа каменярства перестала існувати після виселення місцевих українців до УРСР та після смерті останнього каменяра Дмитра Підгорецького, який уник депортації та ще кілька років мешкав у с. Полянка Горинецька.

 

За матеріалами Андрія Павлишина, Степана Пахолка та Теофіла Максиська

 

Для ілюстрування частково використані матеріали zaxid.net.

 

_____________________________________________

 

* Газета “Nowości illustrowane” №5, 1905:

Czas rączym bieży teraz krokiem. Jak w kalejdoskopie przewijają się dziś coraz to nowsze myśli, nowsze prądy – ludzie, choć nie zdołali jeszcze wypowiedzieć swego ostatniego słową, muszą innym ludziom ustąpić miejsca – nowe pokolenia dojrzewają szybko i stają, do współzawodnictwa ze „starymi', chociaż ci „starzy" mają jeszcze wszelkie prawa liczyć się do młodych. Na polu literatury, sztuki dramatycznej, malarstwa i rzeźbiarstwa, co chwila zjawiają się nowe talenty, które śmiało sięgają po laury, wieńczące jeszcze skroń innych...

Do rzędu tych ostatnich należy między innymi młody rzeźbiarz lwowski Grzegorz Kuźniewicz. Do niedawna jeszcze nazwisko tego artysty znała niewielka grupka osób — znało je tylko najbliższe otoczenie rzeźbiarza i jego profesorowie, którzy rokowali mu piękną przyszłość.

Na horyzoncie artystycznym talent Kuźniewicza zabłysnął – rzec można – nagle. Z młodu poświęciwszy się sztuce rzeźbiarskiej, nad wydoskoleniem swych wrodzonych zdolności pracował z ogromnym zapałem zrazu we Lwowie, a następnie w Rzymie, gdzie kształcił się, pod kierunkiem pierwszorzędnych mistrzów, których imiona i prace zdobyły sobie wszechświatową sławę.

 

12.01.2018