9 вересня минає 77 років від часу підписання договору між урядом УРСР і маріонетковим Польським комітетом національного визволення про обмін населенням. В результаті близько пів мільйона українців Закерзоння були змушені назавжди покинути рідні домівки. Сяніцький повіт був одним з тих, звідки у 1944—1946 роках до радянської України було депортовано 70% усього українського населення.
Пропонована історична розвідка є спробою стисло описати процес депортації українського населення із Сяніцького повіту до УРСР, слідуючи хронології та логіці її виконавців. У зв’язку з тим, що декларований задум добровільного виселення принципово розходився із практикою примусової депортації, її перебіг супроводжувався неодноразовими переглядами графіків, розрахунків і методів, що було причиною пануючого хаосу, а також суттєво ускладнювався активними та пасивним спротивом українського населення.
ПЕРША ЧАСТИНА
Сяніцький повіт є одним із сімнадцяти повітів так званого Закерзоння і сьогодні входить до складу Підкарпатського воєводства Республіки Польща. У теперішньому вигляді він був утворений у 1999 році і має 95 тис. мешканців, з виразним домінуванням польського населення. Проте перед Другою світовою війною Сяніччина мала не лише відмінний адміністративно-територіальний поділ, а й кардинально інший національний, етнічний та конфесійний склад. Українці становили виразну більшість усього населення повіту, поки їх не депортували у 1944—1947 роках. Таким чином в результаті деукраїнізації повіт втратив свій традиційний руський та східнохристиянський характер, який формувався тут від часів високого середньовіччя. Український всесвіт Сяніччини спіткала така ж сама доля, як і Любачівщину (про це див. "Деукраїнізація Любачівщини" та "Деукраїнізація Любачівщини: акція «Вісла»"). Сьогодні про нього нагадує значний культурний спадок, переважно сакральної архітектури, а також невеликі громади автохтонного українського населення, які залишились у Сяніцькому повіті.
Сяніччина на прикордонні
Сяніччина історично була крайнім південно-західним рубежем Руської землі: у нижній течії річки Вислік проходили межі Галицько-Волинського князівства і Королівства Польського. Після падіння княжої держави Сяніччина стала частиною Руського воєводства і знаходилась на помежів’ї Східної та Західної Галичини (сьогодні це межа між Сяніцьким і Короснянським повітами). Натомість її південні межі, Бескиди, формували кордон з Угорським королівством, що тепер виконує функцію польсько-словацького кордону. Адміністративний Сяніцький повіт охоплює основну частину етнічної території Східної Лемківщини, що на сході межує із Західною Бойківщиною, а на півночі — з Надсянням.
Карта ґмін Сяніцького повіту 1934—1939 років
Згідно з даними Володимира Кубійовича, станом на 1939 рік у Сяніцькому повіті проживало 113 тис. осіб, серед яких українці становили 58%, або 65 тис. осіб. З них 63 тис. були греко-католиками, понад 1 тис. «латинниками» (україномовні римо-католики) та майже 1 тис. польськомовними греко-католиками. Наступними за чисельністю були поляки, які становили 33%, або 38 тис. римо-католиків, далі євреї — 8%, або трохи більше 9 тис. юдеїв. Натомість у польських джерелах часто посилаються на урядові демографічні дані, які подають цілком іншу статистику: 59% етнічні поляки, 33% українсько-руське населення (у документах міжвоєнного часу поняття «руський» та «український» часто розмежовували) і 6% жидівське населення. При цьому тогочасна польська влада виокремлювала серед українців групу т. зв. «русинів» у кількості 3 762 особи, а також т. зв. «старорусинів», зокрема в Голучкові, Лодині, Тиряві Волоській загальною чисельністю 769 осіб. На державному рівні їх вважали окремішніми групами, культивуючи політику divide et impera в українському середовищі. Аналогічну політику сьогодні продовжує влада Республіки Польща, штучно розмежовуючи українців як національну меншину і лемків як етнічну меншину, а також Словацька Республіка, яка штучно розмежовує українську і так звану русинську етнічні меншини.
Карта ґмін Сяніцького повіту після 1999 року
Напередодні Другої світової війни Сяніцький повіт мав площу 1,2 тис. км², 25% його території займали ліси. У складі повіту було 10 ґмін (територіальних громад): дві міські та вісім сільських. Міста Сянік та Риманів формували однойменні міські ґміни, сільськими були Буківсько, Мриголод, Заршин, Щавне, Команча, Яслиська, Сянік (сільська) та Риманів (сільська). До війни тут було 114 населених пунктів, у яких жило українське населення. У вересні 1939 року згідно з таємним протоколом Пакту Молотова — Ріббентропа по річці Сян (приблизно по «лінії Керзона») було прокладено кордон між Радянським Союзом і Третім Райхом, в результаті чого основна частина ґміни Мриголод і східна частина сільської ґміни Сянік опинилися у складі Ліського району Дрогобицької області УРСР. Водночас основна частина Сяніцького повіту (крайсгауптманшафт) увійшла до складу Краківського дистрикту Генеральної губернії. Після війни, у серпні 1945 року, між Радянським Союзом та Польською народною республікою (ПНР) було укладено договір про радянсько-польський державний кордон, який із незначними змінами ліг в основу чинного українсько-польського кордону. Сяніччина увійшла до складу новоствореного Ряшівського воєводства ПНР, хоча у липні 1944 року була пропозиція про її включення до складу УРСР. Сьогодні Сяніцький повіт поділяється на 8 ґмін: одна міська Сянік, одна змішана місько-сільська Загір’я і шість сільських: Команча, Буківсько, Босько, Заршин, Тирява Волоська і сільська Сянік.
Кордон між СРСР і Третім Райхом 1939 року (рожевого кольору), прокладений на основі «лінії Керзона»
(клікнути для збільшення)
З приходом «других совітів», окупацією Польщі радянськими військами і встановленням тут маріонеткового комуністичного керівництва обидві країни взяли курс на побудову мононаціональних держав. Ще до того як між СРСР і ПНР було офіційно прокладено демаркаційну лінію, вони розпочали реалізацію державної політики т. зв. «національного вирівнювання кордону» — виселення українського населення з Польщі до УРСР, а польського населення — з радянської України до ПНР. З цією метою 9 вересня 1944 року у Любліні між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНВ) було підписано угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. Незважаючи на те, що в офіційних документах для цього використовувалося поняття «евакуація» і наголошувалося на її добровільних засадах, насправді виселення або депортація за етнічним принципом була примусовою, місця для вибору не залишилося. Те, що за задумом Москви мало завершитися за шість місяців (до відкриття Ялтинської конференції), розтягнулося на двадцять місяців і завершилося підписанням у травні 1946 року підсумкового протоколу, згідно з яким було депортовано 483 тис. українців і 788 тис. поляків. Зокрема, із тодішнього Сяніцького повіту до УРСР було примусово висилено орієнтовно 70% українського населення (близько 42 тис. осіб), хоча за задумом виїхати мали усі українці. Оскільки радянській владі не вдалося досягнути поставленої мети, навесні 1947 року польська влада провела військову акцію, що відома під криптонімом «Вісла», з метою «остаточного вирішення українського питання» у Польщі, депортувавши решту українців на північ та захід ПНР.
Німецька прикордонна застава у Мриголоді на р. Сян. По другу сторону ріки — радянська територія
Невдалі спроби добровільного виселення
Для організації та адміністрування процесу обміну населенням і радянська, і польська сторона мали однаковий бюрократичний апарат, який дублювався ними по обидва боки кордону. Відповідальними за процес депортації були Головний уповноважений (на території сусідньої держави) та Головний представник (на території власної держави), резиденції яких знаходились у Любліні (Польща) та Луцьку (УРСР) відповідно. Головним уповноваженим уряду УРСР у Польщі з питань евакуації українського населення був Микола Підгорний, від 1 січня 1946 року — Михайло Ромащенко. Їхніми заступниками були заступник керівника Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР полк. Тимофій Кальненко і Петро Коноваленко. Натомість Головним уповноваженим уряду ПНР в УРСР з питань евакуації та репатріації польського населення був Владислав Вольський, першим заступником Станіслав Пізло, а заступницею Марія Добровольська. Водночас Головним представником польського уряду у справах евакуації українського населення з Польщі був спершу дипломат, директор Консульського департаменту польського МЗС Мєчислав Рогальський, а від 15 червня 1945 року до 11 березня 1947 року — представник уряду у Ряшівському воєводстві у справі евакуації Юзеф Беднаж, тоді як Головним представником радянського уряду у справах евакуації польського населення з УРСР був Андрій Цоколь, а його заступниками — заступник начальника управління НКВС у Сумській області полковник Іван Гребченко, а також Олексій Могила і Йосиф Захарій. Станом на січень 1945 року в радянському апараті Головного уповноваженого у справі евакуації українського населення загалом працювало 286 осіб, з яких 49 безпосередньо у центральному офісі в Любліні, а 237 осіб — в апаратах районних уповноважених. Чим довше тривала депортація, тим більше розростався апарат, який у січні 1946 року мав вже 375 працівників.
Іван Гребченко (1904—1977) та Микола Підгорний (1906—1983)
Крім цього, кожна зі сторін мала на місцях регіональних представників — районних уповноважених та районних представників: якщо з польської сторони кордону (на терені так званого Закерзоння) таких було 15 службовців (хоча спершу угодою передбачалося 11), то з радянської сторони кордону (на терені так званих Східних Кресів) — 19 службовців. При цьому спершу серед них не було окремого районного уповноваженого та представника для Сяніцького повіту, оскільки депортацію з цього терену планувалося координувати із сусідніх Ліського та Перемиського повітів. Проте вже після невдач першого етапу стало зрозуміло, що логістично це складно, а тому 21 листопада 1944 року у Сяноці також було створено евакуаційну комісію. Вона розмістилась у будівлі комунальної Каси ощадності за адресою вул. Костюшки, 4. В її обов’язки входила координація депортації українського населення з трьох повітів: Сяніцького, Короснянського і Березівського. Станом на січень 1945 року, коли комісія розпочала повноцінну діяльність, в її штаті налічувалося 24 працівники.
Спочатку радянським районним уповноваженим у Сяніцькому повіті був Йосиф Пивоваров, пізніше його змінив Петро Ковальов. Заступником був Іван Рассихін, референтами Яків Маленко, Іван Куценко, Олександр Канаєв, Семен Коляда, Владислав Топчевський, Павло Трінченко, Тимофій Галицький, Іван Кирилюк та інші. Натомість польським районним представником у Сяніцькому повіті був Тадеуш Вішнєвський, а його заступником — Тадеуш Кнар. Іншими важливими посадовими особами, рішення яких мали значний вплив на перебіг депортації українського населення із Сяніччини, були ряшівський воєвода Ян Мірек, начальник політичного відділу адміністрації Ряшівського воєводства Альфонс Мішталь і Анджей Щудлік, староста Сяніцького повіту у 1944—1948 роках.
Каса ощадності в Сяноці, у будівлі якої розміщувалася евакуаційна комісія Сяніцького повіту
У Сяніцькому і Ліському повітах депортація українців розпочалася найпізніше серед усіх повітів Закерзоння, а її перебіг відбувався чи не найповільніше. Для цього було кілька причин. По-перше — це особливість ландшафту: обидва повіти знаходяться у гористій місцевості карпатських масивів Низькі Бескиди і Бещади, що створювало суттєві логістичні проблеми для комісій, а також сприяло населенню, яке могло переховуватися в горах. По-друге, гірська місцевість створювала сприятливі умови для активної діяльності українського підпілля, що вело диверсійні і противиселенчі акції. По-третє, робота виселенчого апарату, особливо на початковому етапі, була погано організована, бракувало кадрів і транспортних засобів. По-четверте, відсоток українського населення, що виявляло бажання добровільно покидати свої домівки, був дуже незначним (останній фактор був притаманний для усіх повітів Закерзоння).
Згідно із попередньо складеними списками із Сяніцького повіту до УРСР мало бути депортовано 49 749 українців. Більшість із тих, хто підлягав депортації, проживали у південній частині повіту (ґміни Команча, Щавне, Яслиська, Буківсько), а також у сільських місцевостях довкола Сянока і в східній ґміні Мриголод. Найбільше українців було у ґміні Щавне — 98 %, де проживало 5 626 українців і лише 124 поляки.
На першому етапі депортації ті, хто хотів добровільно виїхати до УРСР, іноді були змушені добиратись до збірних пунктів у Ліську близько 60 км. До 20 листопада 1944 року сюди прибуло близько півтисячі зголошених. Проте в кінці місяця добровольців вже приймала новостворена евакуаційна комісія у Сяноці.
Перший ешелон з українцями Сяніцького повіту вирушив до УРСР 27 листопада 1944 року. Це були мешканці Радошиців і поодинокі родини з Довжиці та Загір’я. На початку грудня на залізничній станції у Риманові на відправлення ешелону очікувало 90 родин, тоді як у Сяноці — 181 родина, оскільки керівництво Українського фронту Червоної армії не хотіло надати вагонів. Українці були змушені очікувати по декілька тижнів у жахливих умовах, а через нестачу корму здихала худоба. Микола Підгорний звертався до Києва з проханням надати транспорт і матеріальну допомогу для переселенців. У відповіді, яку він отримав, зазначалося, що згідно з умовами договору про «евакуацію» ці питання має вирішити польська сторона.
Лише 14 грудня з Сянока вирушив ешелон, який перевозив 75 родин (350 осіб) переважно з сіл Короснянського повіту (Мшана, Вільховець, Поляни, Вільшня). У січні 1945 року було підготовлено до виїзду мешканців ґміни Команча. З Чистогорба зголосилося і виїхало 24 родини (122 осіб), з Великого Вислока 21 родина (111 осіб), а безпосередньо з Команчі — лише 14 родин (56 осіб). Проте подальша робота була ускладнена через протидію українського підпілля і нестачу возів. 5 березня із залізничної станції Босько виїхала 41 родина (168 осіб), з ґміни Щавне через станцію Загір’я 43 родини (199 осіб), а також підготовлено до виїзду українців з ґміни Яслиська та Команча: 40 родин з Дальової та 30 родин з Репеді. Залізнична станція Загір'я була визначена основним збірним пунктом для українців Сяніцького повіту перед їх відправленням до УРСР, а ділянка залізниці Загір’я — Хирів була основною магістраллю для вивезення українців на схід.
Залізнична станція Загір’я, яка була опорним транспортним пунктом для депортації українців Сяніччини до УРСР
Від початку 1945 року помітно зріс спротив зі сторони українського підпілля, яке мало велику підтримку серед населення на півдні Сяніцького повіту (ґміни Команча, Щавне) і над Сяном (зокрема ґміна Мриголод). У січні в ґміні Команча почали поширюватися листівки, підписані «Українським Національним Комітетом», у яких був заклик до українського населення залишатися на місцях. Проте скоро підпілля перейшло до безпосередніх противисиленчих заходів. У ніч з 21 на 22 січня відбувся напад на конвой, в результаті чого було вбито радянського солдата та спалено чотири будівлі. 25 лютого у Тиряві Волоській боївка ОУН атакувала виселенчу комісію, було роззброєно радянського референта і знищено частину документів. Через кілька днів аналогічний напад відбувся на комісію у Зиндранові.
З середини лютого 1945 року безпекова ситуація у Сяніцькому повіті щораз більше ускладнювалась. Особливо складною вона була у північно-східній частині за рікою Сян. У першій половині року там від рук українського підпілля загинуло кілька десятків осіб. В результаті нападу УПА на пост у Тиряві Волоській (убито 4 міліціонерів) його було ліквідовано, а польське населення села (близько 100 осіб) втекло на ліву сторону ріки до Мриголода, побоюючись за своє життя. Війт ґміни звертався до вищого політичного керівництва з проханням надати допомогу і прислати військо. Водночас українські мешканці ґміни (зокрема з Гломчі, Лодини, Мриголода, Добри Шляхетської, Улюча) зазнавали нападів зі сторони різноманітних польських банд та самооборони (зокрема Мєчислава Бєльця-«Блискавки» з Грабівки) і місцевої Міліції обивательської. 19 червня вони атакували українських мешканців Синяви (неподалік Боська), які готувалися до виселення: було спалено 10 господарств і убито 31 особу. Також у зв’язку із зростанням активності УПА сяніцький староста звертався з проханням скерувати до повіту армію, оскільки місцева міліція (МО) і повітове управління громадської безпеки (PUBP), які до того ж не координували свою діяльність, не могли дати собі раду.
Загалом станом на 10 березня 1945 року, коли т. зв. «евакуація» за задумом її авторів вона мала завершитися, у Сяніцькому повіті до виселення зголосилося 6 350 осіб, проте виїхало лише близько 3 500 українців. На перешкоді до виїзду були як складні погодні умови, нестача транспортних засобів в умовах віддаленості населення від збірних пунктів, так і протидія українського підпілля. На цьому етапі депортації виїзд українців був у переважній більшості добровільним і лише в окремих випадках супроводжувався військовим або адміністративним примусом. Перш за все зголошувалися малоземельні або безземельні селяни, які повірили обіцянкам радянських агітаторів. Іншою групою зголошених були ті, чиї господарства були зруйновані в результаті серйозних військових боїв, що тривали у 1944 році в околицях Дукельського та Лупківського перевалів, а також в результаті нападів поляків. Останнього групою охочих до переселення до УРСР були симпатики комуністичних ідей, що поширилися як реакція на сильні процеси полонізації у селах. Натомість категорично не хотіли виїжджати свідомі українці, які надавали широку підтримку і були матеріальною базою для українського підпілля. Також важливу роль відігравала позиція греко-католицького духовенства, перш за все перемиського єпископа Йосафата Коциловського, що закликали своїх вірних залишатися на місцях.
Перші спроби примусового виселення
Станом на початок квітня 1945 року із Сяніцького, Короснянського і Березівського повітів на виїзд зголосилося 3 315 українських родин (15 534 особи), тоді як загальна чисельність українського населення у них становила 71 451 осіб. На цей момент до УРСР виїхала 2 091 родина (8 767 осіб), решта перебували в очікуванні транспорту. У Сяніцькому повіті надалі переважали зголошення із південно-західної частини. Також зголошувалися поодинокі українці з лівого берега Сяну, де переважало польське населення. Дорогою до залізничної станції їх грабував відділ польської самооборони (антикомуністичного підпілля) під керівництвом Мєчислава Коциловського-«Чорного» (був заступником командира у банді Антонія Жубрида). Після війни був засуджений комуністичною владою на 8 років ув’язнення у Вронках, проте звільнений у 1950 році за станом здоров'я.
Мєчислав Коциловський (1927—1997), керівник однієї з банд, які здійснювали напади на цивільне українське населення під час депортації
У Великому Вислоці записалося до виїзду лише 12 родин, оскільки переважна більшість не вірила обіцянкам радянських агітаторів, добре пам’ятаючи збірки продовольства для голодуючих українців у 1933 році, а також змарнілий вигляд радянських солдатів. Водночас у Чашині через польський терор до виїзду зголосився місцевий парох разом з кількома десятками родин. Сяніцьке повітове управління громадської безпеки також змушувало до виїзду інших представників греко-католицького духовенства.
Районний представник скаржився ряшівському воєводі на велику територію відповідальності (наприклад, від Динова до Сянока було 35 км) при незначній кількості працівників апарату. У квітні за неточними даними було виселено ще близько 800 родин з трьох повітів. Більшість з них була з Короснянського і Березівського, де суттєво переважало польське населення. До кінця травня вдалося виселити близько 80% із запланованої кількості українців цих повітів. Найгіршою була ситуація безпосередньо у Сяніцькому повіті. У травні виїхало лише 58 родин (192 особи). Представники місцевої адміністрації пояснювали такий незначний показник противиселенчою діяльністю українського підпілля. Під впливом його агітації добровільні зголошення припинилися, почалося масове відкликання заяв тих, хто зголосився раніше (наприклад, так вчинили мешканці Вороблика Королівського і Вороблика Шляхетського). 10 травня до радянської комісії приїхав парох Ялина з проханням надіслати свого референта. Коли наступного дня чиновники прибули до села, парох зібрав усіх мешканців у церкві і закликав усіх до виїзду. Під його впливом присутні записалися на переселення до УРСР. Проте через тиждень ніхто з них вже не хотів виїжджати. Вони стверджували, що священика було примушено так вчинити, а тому громада вирішила підтримати його на зборах. Через загрозу зі сторони структур ОУН та УПА на початку травня в околицях працювала лише одна комісія — у Короснянському повіті.
29 травня на зустрічі представників місцевого радянського та польського апарату, сяніцького старости, коменданта Міліції обивательської (МО) і керівника Повітового управління громадської безпеки (PUBP) у Сяноці розглядалися можливості додаткового тиску на українців шляхом стягнення контингенту і примусових громадських робіт. Згідно з даними районного уповноваженого, з-поміж 5 066 зголошених до кінця червня 50 ешелонами (налічували 1 654 вагони, тобто один вагон припадав на три родини) з трьох повітів виїхало 4 363 родини (18 116 осіб), які везли із собою лише 629 коней. У першій половині липня сяніцький староста двічі звертався з проханням пожвавити процес виселення українців як «нелояльних до польської держави елементів, так і до УРСР». Звинувачував їх у тому, що вони доносили УПА про діяльність польської міліції.
13 липня 1945 року до Сяніцького повіту прибули перші підрозділи 34-го піхотного полку 8-ї піхотної дивізії Війська польського, а до Ліського повіту — кілька сотень солдатів 36-го полку. 17 липня останній мав перебрати від радянських прикордонників контроль над польсько-чехословацьким кордоном на ділянці від Волі Мигової до залізничної станції Ужок. Штаб 2-го батальйону квартирував у Команчі, прикордонники дислокувалися в Яселі, Радошицях і Лупкові. Штаб полку разом із 3-ім батальйоном зайняв гарнізон у Сяноці. Спершу активність полку обмежувалася лише протидією підрозділам УПА, що не мала особливих результатів. Водночас, на думку керівництва сяніцького староства, безпекова ситуація на сході та півдні повіту лише погіршувалася. Кількість військових сил не відповідала поставленим завданням і розміру контрольованої території. Лише у другій половині серпня командувач 8-ї піхотної дивізії наказав солдатам прочісувати ліси, скоротити кількість сил для боротьби з українським підпіллям, щоб могти укомплектувати прикордонні застави, а також скерував до Сянока самостійний дивізіон артилерії. Проте так само, як і в Ліскому повіті, це не давало особливих результатів. Натомість староста скаржився на самовільні реквізиції і грабунки українських та польських господарств, які здійснювали польські солдати.
У першій половині липня 1945 року до УРСР виїхало ще 115 родин (583 особи) із Сяніцького повіту (ґміна Риманів), 112 родин (359 осіб) з Короснянського повіту і 7 родин (34 особи) з Березівського повіту. Прибуття армії породило чутки про неминуче примусове переселення, у зв’язку з чим почали з’являтися нові заяви на виселення. Після прибуття на збірні пункти людям доводилось кілька тижнів очікувати на виїзд. Через велику кількість транспорту з переселенцями із Західної Лемківщини, де українці охочіше зголошувались на виїзд, залізниця до Хирова була заблокована. В якийсь момент вздовж 90 км залізничної колії від Коросна до Хирова водночас очікувало 28 потягів, які везли до УРСР 5 тис. українців. Після вирішення цієї проблеми до кінця місяця шістьма ешелонами виїхало ще 589 українських родин (3 241 особа) з ґміни Заршин, Сянік (село) і Риманів. Переселенці масово знищували власне залишене майно, яке в той же час грабували солдати.
У наступні місяці надалі найбільш охоче зголошувалися до виїзду мешканці західної і центральної частини Сяніцького повіту, а також Короснянського повіту. Цьому сприяли напади польських банд на українське населення в околицях Риманова. Зокрема, 26 липня виїхали українці Боська і сусідньої Синяви, забравши із собою церковне убранство місцевої церкви. Коли українці з Прусіка звернулися до радянського коменданта у Сяноці за захистом від нападів поляків, той відповів, що поляки давно мали їх вигнати, оскільки усі українці вже мусили бути в УРСР. У першій половині серпня чотирма ешелонами було відправлено 331 родину (1 326 осіб), а в другій половині — ще 96 родин (372 особи). Після опису майна та оформлення евакуаційних документів багато українців просили про можливість залишитись до завершення жнив, щоб зібрати врожай, оскільки хотіли заготувати продовольство в дорогу. Проте зазвичай після цього селяни не виїжджали.
Станом на кінець літа 1945 року переселенчий апарат у Сяніцькому повіті був незадоволений результатами перебігу депортації місцевого українського населення. На зміну ситуації також не вплинула масштабна радянська агітаційна кампанія українською мовою, роздавання дітям солодощів та книжок. Поза межами південно-західної частини повіту (ґміна Риманів) та околиць Дуклі фактично виїхали лише окремі українські родини. З ґміни Заршин, у якій проживало 5 019 українців, виїхало 638 осіб, а з ґміни Мриголод — лише 37 з-поміж 5 752 українців.
Згідно з даними польської сторони, станом на кінець серпня 1945 року з Ряшівського воєводства виїхало загалом близько 29% українського населення: 20 435 родин (84 748 осіб) з 71 406 родин (293 894 осіб). Для порівняння, найбільше охочих було у Ясельському повіті — 91% (7 252 особи), Горлицькому — 70% (12 761 особа), Березівському, Короснянському та Ряшівському повітах — по 61% (13 968 осіб), чого не скажеш про Ярославський — 34% (19 607 осіб), Любачівський — 19% (8 654 особи), Перемиський — 18% (11 949 осіб) і Ліський повіти — лише 7% (3 134 особи). Із Сяніцького повіту на той час виїхало 29%, або 1 729 родин (7 434 особи).
Восени 1945 року до своїх сіл почали масово повертатися виселені до УРСР українці. Особливо багато їх фіксували у прикордонних повітах Люблінського воєводства, а також на Лемківщині. За особистим наполяганням Головного представника Юзефа Беднажа у серпні Міністерство громадської адміністрації скерувало з цього приводу листа до керівників на місцях, наказуючи розглядати таких українців як іноземців, які перебувають на території Польщі на нелегальному становищі.
Військова операція з примусового виселення
25 серпня 1945 року в адміністрації Ряшівського воєводства відбулася таємна нарада, яку організував воєвода Ян Мірек за участі керівника 9-ої піхотної дивізії (дислокувалась у Перемишлі), керівників інших полків Війська польського, коменданта ряшівської громадської міліції і старост шести повітів (Сяніцького, Ліського, Перемиського, Березівського, Ярославського і Любачівського). Її метою було узгодити дії керівництва воєводства і армії для завершення депортації українського населення Закерзоння. Воєвода стверджував: «Уряд Польщі та УРСР узгодили, що найкращі добросусідські відносини між обома країнами будуть тоді, коли на наших теренах не залишиться національних меншин». Також він поінформував присутніх про рішення наради, яка відбулася 23 серпня в Міністерстві громадської адміністрації у Варшаві, яким однозначно підтверджувався початок примусового характеру виселення українців до УРСР. Перед армією було поставлено завдання очищення Закерзоння від українського населення, переміщення його до кордону і передача під відповідальність радянських служб. Українське населення мало бути поінформоване про примусове виселення за допомогою листівок (летючок) українською та польською мовою із зверненням від імені ряшівського воєводи, які мали розкидати з літаків. Керівництво ґмін мало надати списки родин, які призначалися на виселення. Іншим завданням місцевих адміністрацій був збір податків та контингенту з переселенців за попередній та поточний рік, перейняття і утримання залишеного ними майна, приміщень шкіл, заміщення посад солтисів та війтів, а також зайняття міліцейських дільниць. Було зобов’язано створити у кожній ґміні ґмінні та сільські пункти соціальної, санітарної і пожежної служби. Незважаючи на власне твердження про примусову евакуацію, воєвода наголошував на добровільному характері переселення і висловив переконання, що «якщо б не терор ОУН та УПА, то українці охоче би виїхали з власної волі». На завершення він додав, що польський уряд зробив усе для того, щоб не допустити кровопролиття, проте прийшов час вирішити «українське питання» раз і назавжди.
Василь Гуліда (1893—1968), командувач 8-ої піхотної дивізії, яка проводила військову операцію з депортації українського населення у Сяніцькому повіті
Командувач 9-ї піхотної дивізії полк. Вітольд Попик, який виступав на нараді наступним, стверджував, що УРСР не хоче приймати людей, які не висловлюють бажання туди переселятися. Проте, на його думку, «не можна тут залишати українського населення». Ті, хто підписав заяви на виїзд, будуть конвойовані під охороною армії до збірних пунктів. Згідно з інструкціями з Варшави, до кожного населеного пункту мала бути скерована одна рота Війська польського, на кожні 25 сіл мав припадати один полк, а на 75 сіл — одна дивізія. Армія мала увійти в села без попередження, щоб мешканці не мали часу втекти до лісу. Проте якщо б їм таки вдалося сховатися, то усе залишене ними майно підлягало конфіскації. Ті, хто втікав зі зброєю в руках, мали бути вбиті, а без зброї — передані службі безпеки. Було очікування від місцевих адміністрацій, що у кожному з сіл буде не менше як по три представники переселенчої і контингентної комісій, тоді як транспортом для виселення армія зуміє забезпечити себе самостійно. Полковник вважав, що їм не вдасться зібрати усіх податків, проте обов’язково необхідно стягнути весь контингент.
Перемиський староста боявся мародерства і сумнівався, що міліція зуміє самостійно вирішити проблему нестачі зброї. Проте комендант міліції, який виступав наступним, поінформував про залучення оперативних груп для охорони усіх сіл до моменту їх повторного заселення. Він пропонував місцевим політичним партіям скерували своїх представників для допомоги, яким зобов’язувався надати зброю. Було очікування, що у виселені села заселяться поляки, перш за все репатріанти з УРСР. Усі староства запропонували перелік збірних пунктів і залізничних станцій. На завершення ряшівський воєвода поінформував, що представник УРСР погоджується на проведення військової операції і на те, щоб «на території Польщі не залишилося жодного українця». І оптимістично додав: «Солдати завдадуть поразки основним осередкам опору, а все решта пройде гладко».
Для проведення військової операції з примусового виселення українського населення до УРСР було залучено регулярну армію — Військо польське, а у квітні 1946 року створено оперативну групу «Ряшів» під командуванням ген. Яна Роткевича. Для виконання цього завдання до Сяніцького повіту було скеровано створену у 1944 році 8-му Дрезденську піхотну дивізію ім. Бартоша Ґловацького під командуванням радянського офіцера полк. Василя Гуліди. Її штаб знаходився у Сяноці. Також тут знаходились штаби 34-го піхотного (командувач підполк. Станіслав Плуто) і 37-го артилерійського (командувач підполк. Серґіуш Равіцький) полків, які безпосередньо оперували на Сяніччині. Натомість 36-й піхотний полк (командувач підполк. Микола Кирилюк) дислокувався у Ліському повіті, а 32-й піхотний полк (командувач полк. Юліуш Гібнер) — у Березівському повіті. Крім цього на основі особового складу дивізії було створено підрозділ прикордонних військ, який охороняв ділянку польсько-словацького кордону між Яслиськами і Тісною. Також під час військової операції у Сяніцькому повіті брав участь 5-й полк МҐБ, який вів боротьбу з українським та польським підпіллям.
Початково передбачалося, що усі дивізії приступлять до військової операції одночасно 5 вересня 1945 року. У кожному повіті, де відбувалася депортація, було визначено по три збірні пункти для переселенців. Згідно з подальшими розпорядженнями воєвод, повітові старости мали додатково підготувати список ґмін та громад, у яких активно діяло українське підпілля. Для охорони залишеного майна і громадських об’єктів (будівель шкіл, садочків, народних домів тощо) у кожній громаді необхідно було створити Громадську охорону, яка знаходилась у підпорядкуванні війтів та солтисів. З метою координації зусиль повітові старости мали перебувати на постійному зв’язку з начальниками піхотних дивізій. Ряшівський воєвода запевнив своїх підлеглих у тому, що адміністрація готова до проведення акції примусового виселення. Військові надали зброю новим міліціянтам, яких рекрутувати політичні партії.
Найважче завдання отримала 8-ма піхотна дивізія Війська польського. Загалом вона мала депортувати 39 819 родин, або 177 790 українців. Водночас кожен з її полків зобов'язаний був також здійснювати охорону державного кордону. При цьому солдатам та офіцерам, зрештою, як і в інших частинах, не вистачало обмундирування, зокрема взуття. 28 серпня командування дивізії наказало полкам зменшити кількість прикордонних постів, щоб скерувати на виселення більше особового складу. Два батальйони кожного з них мали локалізуватися неподалік кордону, а по одному – при штабі полку, щоб бути маневровими групами для ведення боїв з українським підпіллям. Ці сили зменшилися в кінці жовтня в результаті рішення командування V Військового округу про переведення частини солдатів до новоствореної структури прикордонних військ (WOP). Загалом до 10 листопада до них перейшло 1 187 досвідчених офіцерів та солдатів. Крім цього, в результаті демобілізації 25 грудня військові частини покинуло 2 829 осіб. Таким чином, станом на січень 1946 року піхотна дивізія нараховувала лише 4 795 військових.
Цікаво те, що про проведення військової операції не було попереджено районного уповноваженого, який дізнався про це лише від сяніцького старости. Військові розпочали акцію з частини повіту, розташованої на північ і захід від Сянока. 7 вересня 1945 року командувач 8-ої піхотної дивізії скерував оперативні групи до Чертежа і Добри для допомоги переселенчій комісії. Ймовірно, через нестачу особового складу було використано відмінний від інструкцій спосіб виселення. Малий військовий підрозділ заходив до села і повідомляв мешканців до обов’язковий виїзд, даючи їм три дні для приготування. У Чертежі усіх українців було зібрано на віче, під час якого начальник підрозділу наказав українським мешканцям покинути село до 9 вересня, оскільки в іншому разі буде конфісковане усе майно. Водночас військові підрозділи проводили пропагандивні акції, зокрема в Команчі, Согорові, закликаючи до добровільного виїзду. У Ялині була запроваджена комендантська година, військові погрожували у разі спротиву розстріляти мешканців і спалити село. Українці, спостерігаючи помірний тиск, найчастіше просто затягували час, а тим часом скеровували делегацію до староства з проханням про право залишитись. Частина населення переносила метрики до костелу. У південних ґмінах, зважаючи на загрозу зі сторони українського підпілля, депортації не проводилось – районний уповноважений звертався з проханням надіслати більшу кількість військових. До 13 вересня солдати виселили 93 родини, було приготовлено ще 269 родин, серед яких усі мешканці Чертежа і Тиряви Сільної. Крім мешканців Ялина (разом 236 родин), яких зрештою депортували 21 вересня, також виїхала частина родин з Доброї Шляхетської (близько 25% села), Мриголода, Вільхової, Одрехови, Пакошівки, Пельні, Сторожів Малих, Тиряви Сільної і Сянока. Загалом у вересні виїхало 853 українські родини.
о. Олександр Малиновський (1889—1957), останній адміністратор Апостольської Адміністрації Лемківщини.
Апостольська Адміністрація Лемківщини — це частина греко-католицької Перемиської єпархії, виділена в окрему одиницю і напряму підпорядкована Католицькій церкві в результаті підписання у 1934 році Конвенції між урядом Польської Республіки і Ватиканом. Складалася з 9 деканатів УГКЦ на Лемківщині: Сяніцького, Буківського, Риманівського, Короснянського, Динівського, Дукельського, Грибівського, Горлицького і Мушинського. Осідок адміністратора спершу знаходився у Риманові, згодом перенесений до Сянока. Вона нараховувала 121 парафію і мала в підпорядкуванні 130 священиків. За час існування структури було чотири адміністратори: священики Василь Масцюх, Йоан Полянський, Яків Медвецький, Олександр Малиновський. Утворення ААЛ слід розглядати, перш за все, як політичну акцію санаційного уряду Польщі з метою регіоналізації, сепарації і полонізації лемківської частини Перемиської єпархії УГКЦ, що буда відмежована від сильних ірредентних українських впливів з Перемишля і Львова.
16 вересня 1945 року наказ на виїзд отримали українці Сянока (становили 5,5% населення міста), зокрема керівник Апостольської Адміністрації Лемківщини о. Олександр Малиновський, який мав покинути свою резиденцію протягом наступних трьох днів. Проте вже наступного дня міські урядовці переписали приміщення резиденції у власність міста. Через страх перед примусовою депортацією о. Малиновський за допомогою підпільної мережі ОУН перейшов на Захід, перед тим передавши повноваження трьом генеральним вікаріям.
Сяніцький староста звертав увагу на відсутність спланованості дій і на неналежну підготовленість військових. Він наголошував, що певна кількість лояльних українців повіту (зокрема в Команчі, Щавному, Одрехові) «не хочуть співпрацювати з УПА», а тому потребують захисту. Зауважував, що для того, щоб виконати поставлений план з виселення українців протягом трьох місяців, кожного дня необхідно відправляти ешелон з 50 вагонів. Натомість на кожен такий ешелон доводилось очікувати тиждень, а іноді й два, що породжувало хаос. Від початку військової операції проводився збір контингенту, який українське населення через страх перед виселенням було готове здавати. Якщо раніше староста наполягав на виселенні усіх українців, то тепер лише тих, які зголосилися добровільно.
Районний представник Тадеуш Вішнєвський у своєму звіті також нарікав на поведінку армії і місцевої адміністрації, зокрема в окремих місцевостях дійшло до нападів на цивільне населення (Гломча, Межибрід), тоді як ні міліція, ні управління безпеки не протистояли цьому. Також військові арештували кількох селян з Тиряви Волоської, що із залізничної станції під конвоєм радянських солдатів пішли до свого села за соломою для худоби. Водночас молодші офіцери та солдати Війська польського неодноразово закликали переселенців залишатися. На станції у Сяноці офіцер переконував українські родини з Добри Шляхетської, що хто не хоче, той не зобов’язаний їхати, а тому усі повернулися додому. Так само як в інших повітах, польські солдати грабували переселенців; звичним було пияцтво і деморалізація.
У середині вересня до ряшівського воєводи було скеровано делегацію українців із Сяніцького і Ліського повітів, щоб запевнити його у своїй лояльності і переконати призупинити військову операцію. Прохання українців підтримали також війт і Головна народна рада ґміни Команча. Слідом за ними усі політичні партії, які діяли в повіті, теж надіслали своїх представників до воєводи на чолі з головою Повітової народної ради. Голова ради Михайло Гула також звернувся до командувача 34-го піхотного полку полковника Станіслава Плуто з проханням припинити вивезення українців, бо це зруйнує місцеву економіку. Проте воєвода відповів відмовою. Після цього ініціативна група скерувала делегацію до Варшави, при цьому надіслали відповідне звернення до Центральної народної ради. Проте директор політичного департаменту Міністерства громадської адміністрації також підтримав позицію ряшівського воєводи.
Фрагмент петиції мешканців ґміни Команча з проханням не виселяти їх, 15—17 вересня 1945 року
(клікнути для збільшення)
_____________________________
Використана література:
1. Репатріація чи депортація. Переселення українців з Польщі до УРСР. Збірник документів / За ред. Євгена Місила; пер. з пол. Івана Сварника. — Львів: Каменяр, 2007. — 256 с.
2. Pisuliński Jan. Przesiedlenie ludności ukraińskiej z Polski do USRR w latach 1944—1947. — Rzeszów, Libra, 2017. — 590 s.
3. Польща та Україна у тридцятих — сорокових роках XX століття. Том 2. Переселення поляків та українців 1944—1946. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. — Варшава — Київ, 2000. — 1044 с.
4. Польща та Україна у 1930-1940-х роках. Том 2. Переселення поляків та українців 1944-1946. - Варшава - Київ, 2000. - 1044 с.
5. Misiło Eugeniusz. Akcja Wisła. Dokumenty. — Warszawa, 1993. — 524 s.
6. Сергійчук Володимир. Трагедія українців Польщі. — Тернопіль, 1997. — 439 с.
7. Україна — Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Випуск 2. Депортації 1944—1951. — Львів, 2007. — 291 с.
8. Літопис УПА. Том 33. Тактичний відтинок УПА 26-ий «Лемко»: Лемкiвщина i Перемищина. Документи і матеріяли. — Торонто—Львів, 2001. — 899 с.
9. Літопис УПА. Том 34. Лемкiвщина i Перемищина. Полiтичнi звiти. Документи. — Торонто—Львів, 2001. — 971 с.
Публікація підготовлена в рамках проекту "Стежками предків" від МГО "Вирій" за підтримки Українського культурного фонду
02.09.2021