9 вересня минає 77 років від часу підписання договору між урядом УРСР і маріонетковим Польським комітетом національного визволення про обмін населенням. В результаті близько пів мільйона українців Закерзоння були змушені назавжди покинути рідні домівки. Сяніцький повіт був одним з тих, звідки у 1944—1946 роках до радянської України було депортовано 70% усього українського населення. Друга частина дослідження про історію деукраїнізації Сяніччини. (першу частину див. тут)
Протидія депортації
Тим часом згідно з розпорядженням провідника Закерзонського Краю Ярослава Старуха від 9 вересня 1945 року під назвою «Наказ усім командирам відділів УПА, боївок та інших збройних частин на терені ВО-6» підпіллю було дано інструкції і завдання усіма силами перешкодити виселенню українського населення до УРСР. Керівники підрозділів мали провести розвідку для з’ясування актуальної ситуації з депортацією. Дозволялося вступати у відкриті сутички з представниками переселенчих комісій і усіма, хто заохочує до виселення, спалювати залишені господарства українців, щоб у них не могли оселитися поляки.
Після остаточного переміщення фронту на захід навесні 1945 року українське підпілля, зокрема на Закерзонні, змінило свою структуру. Було створено Закерзонський Край, провідником якого було призначено Ярослава Старуха-«Стяга». Командиром УПА на Закерзонні став Мирослав Онишкевич-«Орест», який командував 6-ою Воєнною округою «Сян». Закерзонський Край поділявся на три округи, а ВО «Сян» — на три тактичні відтинки. Сяніцький та Ліський повіти були територією оперативної діяльності надрайону «Бескид» (провідник Степан Ґоляш) Перемиської округи ОУН, а також Лемківського куреня (командир Василь Мізерний-«Рен», який у 1940—1942 роках був окружним комендантом української поліції у Сяноці) 26-го тактичного відтинку УПА «Лемко». Безпосередньо на Сяніччині оперували сотні «Ударники-1» (сотенний Франц Григорович-«Дідик», від 1946 р. Роман Гробельський-«Бродич»), «Ударники-5» (сотенний Степан Стебельський-«Хрін») і «Ударники-8» (сотенний «Стах», ймовірно, Лонгин Колат, згодом Ярослав Коцьолок-«Крилач»)
Українське підпілля спершу обмежилося попередженнями в сторону влади, погрожуючи спалювати виселені села, а також застерігали польських репатріантів від поселення в українських господарствах і участі в протиукраїнських акціях. Також були проведені зібрання мешканців села (зокрема Дарів, Яслиська, Суровиця), на яких заборонено добровільно зголошуватись до виселення. У 1945 році відбулися перші спроби безпосередньо перешкодити виселенню. Вночі з 14 на 15 вересня в Загутині повстанці напали на військовий підрозділ. 18 вересня підпалено міст в Мокрому, а наступної ночі підірвано три вагони між Заслав’ям і Загір’ям. 22 вересня вибух міни пошкодив потяг біля Мокрого, а наступної ночі підірвано залізничний міст на лінії Лупків — Загір’я. Українські повстанці спалили залишені переселенцями господарства в Дальовій, а 28 вересня — в Ялині. Міліція та повітове управління громадської безпеки були неспроможні контролювати ситуацію. Після кількох невдалих атак на виселенчі комісії повстанці зосередились на підриві залізничних колій, якими відправляли транспорт на схід, ліквідування ліній телефонного зв’язку і спаленні залишених українських, а подекуди польських господарств. Вже на кінець вересня 1945 року на Закерзонні було спалено 4 422 господарства: у Перемиському повіті 2 988 господарств, в Ярославському — 1 111, Любачівському — 280, Березівському — 40.
Василь-Мартин Мізерний-«Рен» (1910—1949), командир 26-го Тактичного відтинка УПА «Лемко» і Лемківського куреня
7 жовтня в околицях сіл Токарня і Воля Сенькова було здійснено облаву на мешканців із використанням танків. Місцевим українцям було наказано виїхати протягом тижня і затримано кілька осіб з раніше написаною заявою. Найгірше процес депортації відбувався у сільській ґміні Сянік, хоча акцій виселення було проведено багато: з 12 688 українців виїхало 1 294 особи. Подібна ситуація була в ґміні Мриголод. 11 жовтня відділ Війська польського увійшов до Прусіка, Сянічка, Малих та Великих Сторожів, наказавши виїхати протягом двох днів. Виселенча комісія, яку із Сянока привіз солтис одного із цих сіл, записала 50 осіб. Проте переселенців ніхто не супроводжував до збірного пункту. У результаті зі ста родин, які було відправлено возами до Сянока, лише 16 прибули на місце, тоді як всі інші втекли по дорозі.
У жовтні повстанці спалили окремі господарства в Синяві, Дудинцях, Пельні, Великому Согорові і Малому Согорові. У ніч з 8 на 9 жовтня сотні «Хріна» і «Кармелюка» разом з відділом кущової самооборони здійснили напад та знищили два мости (металевий на р. Сян і дерев’яний на р. Ослава в Загутині), а також знищили телефонні стовпи і забарикадували дорогу із Загутиня до Сянока. Вночі з 9 на 10 жовтня було підірвано ще один міст біля Загір’я, що зупинило відправлення ешелонів з українцями на два тижні. У зв’язку з цим з Кракова до Загір’я було скеровано бронепоїзд з відділом у 200 військових, який почав патрулювати залізницю до Щавного. Поляки нарікали, що до УРСР виїжджають старші та лояльні українці, а залишаються вороже налаштовані, при чому молодь втікає до лісу, зміцнюючи українське підпілля.
Організаційна структура УПА на Закерзонні
На думку ряшівського воєводи, Військо польське займалося депортацією та іншими завданнями, проте не вело боротьбу з українським підпіллям, тоді як нечисельна і слабо озброєна міліція була неспроможна підтримувати безпеку в регіоні. Через це нові польські осадники поселялися виключно на лівому березі Сяну. Примусова депортація також мала негативні наслідки для економіки регіону. Очікуючи на виселення, українські мешканці не проводили польових робіт, тоді як нечисельна польська громада була неспроможна компенсувати втрати. Це призвело до низьких показників збору контингенту. Втручання ряшівського воєводи Яна Мірека і начальника V Військового округу (Краків) ген. Міколая Прус-Вєнчковського не змінили ситуації. За оцінкою військового комітету Польської робітничої партії, депортація принесла «непоправні втрати». Покращення безпекової ситуації у середині листопада, на що звернув увагу воєвода, було результатом не так підсилення армії чи міліції, як призупинення військової операції. Тим часом кількість спалених господарств збільшилася до 5 910, зокрема в Перемиському повіті до 3 319, Ярославському — 1 112, тоді як людських жертв до 153 особи: у Перемиському повіті 115, Ліському 28, Сяніцькому 12, Ярославському 8.
Міколай Прус-Вєнчковський (1899—1961)
Радянська і польська сторони достатньо критично оцінювали перебіг військової операції з примусового виселення українців. Юзеф Беднаж вважав, що заходи є недостатніми. Він також скаржився польському Головному уповноваженому Владиславу Вольському, що окремі військові частини сприяли ініціативам місцевих адміністрацій і переселенчого апарату з надання звільнень українцям від виселення. Водночас виселення усіх мешканців села протягом лише 2-3 годин не давало можливості переселенчим комісіям належним чином зробити опис майна згідно з інструкціями, що було не в інтересах державної казни, зокрема у справі встановлення права власності. Поспіх також часто унеможливлював виконання планів. На завершення додав, що згідно з даними повітових переселенчих комісій діяльність армії можна назвати «сумбурною, хаотичною і нескоординованою».
Також незадоволеним був радянський радник при польському Міністерстві громадської безпеки (MBP) Микола Селівановський, оскільки станом на 20 жовтня 1945 року вдалося виселити лише 74 185 українців з понад 317 тисяч, які проживали у Ряшівському воєводстві. Причиною цього він вважав неналежну роботу служби транспорту, диверсійну діяльність українського підпілля, обструкцію польської влади і мародерство, а також інші злочини, які вчиняли солдати Війська польського. У другій половині жовтня на залізничних станція Сяніцького повіту більше 10 днів очікувало 1 800 українців, у Короснянському повіті — 260 родин (1 400 осіб), тоді як у Ліському повіті — 230 родин, які повернулися додому. Селівановський поскаржився начальнику Головного штабу, який мав скерувати спеціальні розпорядження у зв’язку з мародерством командувачам дивізій, а також ряшівському воєводі і Головному прокурору Війська польського. Про усі ці проблеми він безпосередньо поінформував президента Польської Народної Республіка Болеслава Берута.
Микола Селівановський (1901—1997)
Попри все, кількість депортованих постійно зростала. Якщо від початку виселення до вересня 1945 року з Ряшівського воєводства було депортовано лише 84 728 українців, тобто 28%, то після початку військової операції з 3 вересня до початку листопада 1945 року — 7 789 українських родин (29 797 осіб), а це додатково 10%. Надзвичайно складно відбувався процес заселення на їх місце поляків. Через напади українського підпілля та відсутність бажаючих переїздити на залишені українцями терени на цей час тут поселилося лише 4 518 польських родин (17 605 осіб).
Лише 19 листопада 8-ма піхотна дивізія відновила депортацію. У першій половині місяця виїхало 100 родин (423 особи). Припускалося, що загалом депортовано не більше третини загальної кількості українського населення. В останні дні листопада було відправлено чергові два ешелони, які транспортували переважно переселенців з Короснянського повіту і лише 54 родини (245 осіб) із Сяніцького повіту. На думку командувача дивізії пол. Василя Гуліди, причиною цього була погана робота радянської переселенчої комісії, яка повільно опрацьовувала документи переселенців. Тим часом безпекова ситуація щораз більше погіршувалася. Доходило навіть до пограбувань безпосередньо на станції у Сяноці. Відділки міліції та управління безпеки, до яких звертались за допомогою, стверджували, що вони безсилі. Керівник останнього та його радянський куратор пояснювали, що бояться за власні життя, оскільки від рук невідомих загинуло п’ять їхніх працівників. Військо польське надалі грабувало, розбирало українські господарства, а п’яні солдати стріляли по хатах. Українці гинули від куль як польських солдатів, так і звичайних бандитів.
За цих умов Повітова народна рада в кінці листопада прийняла рішення про звернення до Президії Крайової народної ради із закликом припинення примусового виселення українців. Звернення мотивували бажанням уникнути людських жертв, які мали місце у Перемиському та Ліському повітах. Проте ряшівське представництво категорично відкинуло цю пропозицію, а крім цього зажадало притягнення керівника Повітової народної ради до кримінальної відповідальності.
У грудні 1945 року умови проведення військової операції погіршилися у зв’язку з погодними умовами. Через це у першій половині місяця не було відправлено жодного ешелону. Після втручання районного уповноваженого армія таки приступила до виселення двох сіл, які зголосились ще у жовтні. Мешканці цих сіл скерували делегацію до начальника 34-ї піхотної дивізії і просили не виселяти їх взимку, проте отримали відмову. 19 грудня знову відновилася депортація сіл в околицях Сянока, починаючи від Загутиня, де українські мешканці з сокирами і вилами виступили проти військового підрозділу.
Схема територіального розподілу діяльності підрозділів УПА і ОУН на Закерзонні
Спроба остаточної деукраїнізації Сяніччини
29 грудня 1945 року польський районний представник організував велику конференцію за участю радянського районного уповноваженого, старости і місцевого командувача Війська польського. Було вирішено, що у січні 1946 року буде депортовано близько 1 тис. українських родин. Командувач дивізії нарікав на відсутність загального керівництва військовою операцією і допомоги зі сторони представників переселенчих комісій та місцевої влади. Зберігалася давня проблема нестачі вагонів та інших засобів для транспортування переселенців та їхнього майна. Тим часом польське населення відправило до Сянока делегацію з проханням про припинення виселення. Солтиси польських сіл Небещани і Пораж запросили на розмову своїх колег із сусідніх українських сіл Морохова і Ратнавиці. В обмін на гарантування безпеки полякам вони обіцяли допомогти припинити депортацію і стримати місцеві банди, які грабували довколишні українські села.
Незважаючи на складні погодні умови, у січні 1946 року Військо польське відновило депортацію та інтенсифікувало боротьбу проти УПА. Згідно з первісним планом, її проведення обмежувалося сільською ґміною Сянік. Через страх перед відплатними акціями війти Буківська, Команчі і Щавного втекли до Сянока. У першій половині січня було виселено українців Дубрівки Руської, Сянічка і Загутиня, згодом Вільхової, Полонної, Прусіка, Великополя, Малих та Великих Сторожів, Війського. Крім 34-го піхотного полку в операції брали участь солдати 37-го артилерійського полку. Варто зазначити, що акція, найбільш ймовірно, спеціально проводилась на Різдво, коли українці були у своїх домівках. Як і раніше, кожне село отримувало наказ виїхати, після чого на другий або третій день приїздив військовий підрозділ і силою виганяв людей з хат. Брутальність дій добре ілюструє опис виселення Сянічка. 4 січня виселенча комісія закликала усіх українських мешканців села до виїзду, в результаті чого записалося лише 15 українських родин. Через два дні солдати вдосвіта вигнали усі силоміць з хат, давши на збір лише 15 хвилин, б’ючи при цьому і грабуючи кожну хату. Дорогою на залізничну станцію і під час конвоювання непоодинокими були пограбування зі сторони як солдатів, так і польського цивільного населення. Наступного дня так само було виселено українців Прусіка, проте частині мешканців вдалося сховатися у сусідніх селах. Коли солдати прибули до Дубрівки Руської і наказали українцям виїжджати, вони зібрали хабар, за що їм пообіцяли не чіпати їх до весни. Проте вже наступного дня інший військовий підрозділ приступив до виселення села. Мешканці скерували делегацію до переселенчої комісії, яка за ще один хабар (70 тис. злотих) відкликала військових. Хабарі платили мешканці Заболотців (17 тис. злотих) і Чертежа. 13 січня було примусово виселено поодиноких мешканців з Чертежа, Дубрівки Руської, Заболотців і Сянічка, а в другій половині місяця — з Гломчі і Межиброда. 20 січня солдати арештували під час богослужіння шкільного катехита о. Степана Венгриновича, побивши його, а також людей, які його намагались захистити. Багатьом мешканцям Прусіка, Сянічка і Загутиня вдалося втекти. Солдати забирали майно переселенців, не видавали евакуаційних листів із описом залишеного майна, вчиняли безчинства і мародерство. Загалом у січні 1946 року до УРСР виїхало кілька ешелонів, які перевезли 649 українських родин (2 528 осіб).
Повстанці сотень «Хріна» і «Стаха» після переходу із Закерзоння до УРСР, вересень 1947 року (Архів українського визвольного руху)
Українське підпілля і надалі активно протидіяло переселенню. Селян закликали не покидати своїх домівок; на початку 1946 року повстанці спалили два мости — в Новосільцях і в Пельні. Всіляко уникали депортації й самі селяни. Мешканці гірських сіл переховувалися зі словацького боку кордону. Вони нелегально переходили польсько-чехословацький кордон, щоб перечекати облави Війська польського. Намагаючись уникнути депортації, українці з Сяніччини сподівалися на тимчасове проживання, шукали помешкання і роботу. Спершу місцева влада надавала їм допомогу, проте згодом під тиском польської сторони почала їх переслідувати. Спеціально скеровані для цього чехословацькі військові частини затримували українців, після чого депортували до Польщі.
У другій половині січня підрозділи 8-ої піхотної дивізії розпочали активні дії за підтримки спеціально створених оперативних груп, здійснюючи при цьому численні мародерства і убивства. 23 січня військовий підрозділ побив та пограбував мешканців Ратнавиці: було вбито 2 селян і заарештовано 14, серед останніх кілька були розстріляні одразу в лісі. Інші солдати вбили у Бельхівці ще 3 українців, а 9 заарештованих, ймовірно, було розстріляно. Цього ж дня солдати вбили двох мешканців Довжиці, а 9 інших забрали із собою, частину з яких розстріляли. 24 січня 1946 року солдати прикордонних військ із застав в Яселі та Яслиськах убили 6 мешканців Великого Вислока. Інший підрозділ 34-го піхотного полку, начебто відстрілюючись, убив 17 осіб (точне число загиблих досі не встановлене) в Карликові, зокрема 68-літнього пароха Олексія Малярчука з дружиною, дочкою та малою онукою. Проте найбільша трагедія сталася 25 січня у Завадці Морохівській. Наступного дня після того, як сотня «Хріна» витіснила із села відділ Війська польського, переважаючі сили поляків напали на село і в жорстокий спосіб убили близько 84 українців (точне число не встановлене). Цього ж дня в Полонній убито 2 осіб, іншим повідомлено, що буде вбито усіх, якщо вони не виїдуть протягом трьох днів. 31 січня після час облави в околицях Прибишева і Репеді було вбито 4 особи, зокрема референта пропаганди надрайону «Бескид». 5 лютого було побито українські родини в Токарні, які ще залишились. У Добрі Шляхетській було вбито 3 особи, багато заарештовано та побито. Пацифікація також відбулася у Мокрому, Морохові, Волі Яворовій, Волі Сеньковій, Збоїськах, пограбування — в Ославиці і Туринському. Військова операція завдала значної матеріальної шкоди: Карликів, Полонна, Щавне і Завадка Морохівська були спалені на 75%.
Пам’ятник українським жертвам пацифікації Завадки Морохівської, яку здійснили солдати Війська польського
У кінці січня депортація вже вкотре була призупинена на кілька тижнів у зв’язку із пошкодженням мостів на залізниці Загір’я — Хирів (загалом 2 великих і 22 малих мости). 27 січня було підірвано міст на Ославиці на відстані 9 км від Сянока, а 31 січня — будівлі залізничної станції в Залужі, спалено 41 вагон з деревиною та знищено 2 автомобільні мости. За припущеннями, для ремонту потрібно було близько п’яти тижнів. Через це із Сянока не змогли відправити ешелон зі 102 родинами. Районний представник розмовляв з цього приводу з комісією Генерального штабу Війська польського, яка інспектувала у цей час сяніцький гарнізон. Вона пообіцяла поповнити військові сили у повіті і надати автомобілі. Не вирішила проблему надзвичайна урядова комісія, яку скерували для врегулювання питання транспорту для переселенців. На прохання районного представника з евакуації керівництво польської залізниці погодилося скерувати транспорт із Ряшева. Тим часом люди, які очікували більше місяця на виїзд, не мали більше харчів, а тому масово хворіли. Наступний ешелон вирушив лише 26 лютого. У лютому було депортовано 108 українських родин (560 осіб) з ґміни Буківсько і сільської ґміни Сянік.
Повстанський звіт про наслідки нападу Війська польського на Завадку Морохівську, 5 травня 1946 року (Архів українського визвольного руху)
Тим часом частини УПА та ОУН, які хотіли заблокувати депортацію у південній частині Сяніцького повіту, що становила матеріальну та людську базу для українського підпілля, сконцентрували усю свою подальшу діяльність на блокування залізничної колії Лупків — Команча — Загір’я. Вночі з 4 на 5 лютого у Щавному було спалено будівлю адміністрації і відділок міліції. 50 солдатів, які перебували у цей час на залізничній станції, не покидали її, побоюючись за своє життя. Тієї самої ночі було знищено металевий залізничний міст між Команчою і Загір’ям, а дві інші сотні підірвали станцію у Куляшному та залізничний міст неподалік, спалили автомобільний міст і відділення міліції. Через короткий час підрозділ, який був скерований для охорони залізничної станції в Мокрому, втік, що дало можливість повстанцям у ніч з 24 на 25 лютого підірвати станцію. 27 лютого сотня «Хріна» зупинила акцію Війська польського з виселення українців Прибишева, а також стратила 4 полонених солдатів за участь в акції пацифікації Завадки Морохівської. Загалом до середини березня було знищено 31 міст і пошкоджено сім залізничних станцій: в Команчі, Щавному, Ославиці, Височанах, Теранаві, Новосільцях і Загір’ї, розібрано багато кілометрів залізничних колій між Команчею і Загір’ям. Крім цього, були знищені лінії телефонного зв’язку. 19 березня з рейок зійшов потяг і знищено паровий тартак в Щавному, де виробляли матеріали для ремонту залізниці. Було спалено три адміністративні будівлі ґмін Буківсько, Команча і Щавне.
Степан Стебельський-«Хрін» (1914—1949) (ліворуч) і Дмитро Хадай
Оскільки на 1 березня була передбачена депортація південної частини повіту, мешканці ґміни Щавне, яка була цілком заселена українським населенням, вкотре звернулися до Державної народної ради з проханням залишити їх. Вони аргументували своє прохання тим, що завжди були лояльними до польської влади, воювали у складі Війська польського у Другій світовій війні, що підтверджували переліком загиблих та інвалідів війни. 18 лютого українці 12 сіл ґміни Команча надіслали листа до прем’єр-міністра і міністра оборони з аналогічним проханням. Під листом поміж інших підписався місцевий парох о. Омелян Каленюк, син якого був офіцером Війська польського. Обидва звернення, незважаючи на їх підтримку Повітової народної ради і Воєводської народної ради у Ряшеві, були розкритиковані ряшівським воєводою Міреком і Головним представником Беднажем, а тому залишилися без відповіді зі сторони центральної влади.
Оперативна група «Ряшів»
18 лютого 1946 року у воєводській адміністрації у Ряшеві відбулася конференція під головуванням воєводи Яна Мірека і за участі Головного представника Юзефа Беднажа, Головного уповноваженого Миколи Підгорного, керівника III відділу Генерального штабу ген. Остапа Стеци (радянський офіцер, який народився у селі Команча), делегата Міністерства громадської безпеки май. Владислава Шліви-Імьолка, командування 8-ої і 9-ої піхотних дивізій Війська польського, а також коменданта воєводської міліції і начальника Воєводського управління громадської безпеки. На нараді було підведено проміжні підсумки військової операції з примусового виселення українського населення з Польщі до УРСР. Основною причиною відставання від графіку названо діяльність українського підпілля і недостатню кількість транспортних засобів, перш за все вагонів. Ймовірно, під час цієї наради виникла думка про поновлення депортації 1 березня в усіх повітах Ряшівського воєводства. При цьому не передбачалося збільшення військових сил, а лише доукомплектування особового складу дивізії. Солдати прибули в рамках ротації із західної частини Польщі і через настанови командування та офіцерів були вороже налаштовані до українців. Поміж іншого, їм розповідали про злочини українців на Волині.
За пропозицією III оперативного відділу Генерального штабу для Державного комітету безпеки штаб 9-ої піхотної дивізії і 26-го полку мав залишитись в Перемишлі, тоді як штаб 8-ої піхотної дивізії, 34-го піхотного полку і 37-го артилерійського полку — у Сяноці, 36-го піхотного полку — у Ліську, а 32-го піхотного полку — у Березові. Тимчасово керівництву 8-ої дивізії було підпорядковано 18-й полк 6-ої піхотної дивізії, який прибув для охорони залізниці. Міліція, яка налічувала 2 718 співробітників, у квітні отримала поповнення у кількості 200 осіб, щоб підсилити міліцейські дільниці до 15-20 працівників. Крім цього, воєводство отримало три легкі літаки (РО-2) для розвідувальної діяльності. Практично усі ці сили були призначені для ведення боротьби з українським підпіллям. У висновках до поданих пропозицій зазначалося, що основним завданням Оперативної групи «Ряшів» є виселення усього українського населення з Польщі, щоб позбавити УПА матеріальної бази.
Солдати 34-го полку Війська польського, які потрапили у полон сотні «Хріна» 26—27 лютого 1946 року
Згідно з даними польського евакуаційного апарату, до 1 березня 1946 року з Ряшівського воєводства з-поміж 78 496 українських родин (318 804 осіб) до УРСР було виселено 42 749 родин (172 966 осіб), тобто 55% українського населення. Поза Ясельським повітом найбільший відсоток депортованих був у Горлицькому повіті — 3 282 родини (13 829 осіб), а це 82%, у Перемиському повіті — 14 506 родин (58 826 осіб), або 81%, у Любачівському повіті — 6 498 родин (27 603 особи), або 64%, тоді як із Сяніцького повіту було депортовано 9 528 родин (37 840 осіб), або 52%, з Ліського — лише 1 121 родину (4 304 осіб), або 10%.
Примусове виселення планувалося відновити у першій половині березня. Командування 8-ої піхотної дивізії поставило завдання 32-му полку депортувати до 15 березня українців з ґміни Заршин, а до кінця місяця — південно-західну частину повіту: ґміну Риманів і Яслиська. Збірною станцією було визначено Риманів. 34-й полк до середини березня мав виселити південну та східну частину повіту: перш за все ґміни Команча, Буківсько, далі Мриголод і до кінця місяця сільську ґміну Сянік. Враховуючи досвід попередньої військової операції, рівень протидії українського підпілля і реальні можливості військових підрозділів, такі плани не могли бути реалізовані. Зокрема, 32-й полк до кінця березня виселив Одрехову і лише в середині квітня почав депортацію з ґміни Риманів і Яслиська.
5 березня кілька десятків польських солдатів у Семушові силою виганяли українських мешканців з їхніх помешкань, але через недостатню кількість возів забрали із собою лише 12 родин. Водночас було виселено Великополе, Волю Яворову, Волю Петрову, Волю Сенькову, Волицю. Був випадок, коли солдати привезли возами на станцію 100 родин — лише жінок та дітей, бо чоловіки втекли до лісу. У Туринському 15 березня польські солдати убили 7 українців. Тим часом мешканці Кам’яного, Мокрого, Морохова, Полонної, Прибишева утекли до лісу і фактично не виїхали, хоча були записані до списку на виселення. Мешканці Великого Вислока разом із своїм парохом ховалися у лісі. Жили у шатрах, які будували з гілок. Кожні два-три дні змінювали місце, щоб не потрапити до рук солдатів, які іноді розстрілювали утікачів на місці. Згодом переховувалися у Словаччині, незважаючи на те, що місцева армія повертала людей на польську сторону (від цього можна було відкупитися за гроші). Згодом усіх мешканців Вислока депортовано зі Словаччини до Польщі.
Протягом першого місяця військова операція розгорталася повільно. Лише після утворення 5 квітня Оперативної групи «Ряшів» на чолі із начальником штабу командування V Військового округу (Краків) ген. Адамом Дашкєвічем виселення українців пожвавилося. Причиною цього, найбільш ймовірно, стали зроблені висновки з попередньої боротьби Війська польського з українським підпіллям, які зробив III оперативний відділ Генерального штабу. Його керівник, раніше згадуваний ген. Остап Стеца, підкреслював, що добре законспіровані структури ОУН та УПА є результатом тісної співпраці підпілля з українським населенням. У зв’язку з цим необхідно завершити депортацію українців, а на їхньому місці заселити польських репатріантів з УРСР, а також посилити пропагандивну роботу. У черговому плані оперативного відділу наголошено на необхідності одночасного завершення депортації усього українського населення і боротьби з українським підпіллям. Подібні висновки були сформовані також в інших документах, зокрема заступником начальника Генерального штабу ген. бриг. Стефана Моссора, який вже через рік буде керівником Оперативної групи «Вісла», яка 1947 року остаточно депортує 150 тис. українців на північ і захід Польщі.
Остап Стеца (1900—1978), радянський генерал у Війську польському, уродженець Команчі
Після ремонту залізничної колії 15 березня був відправлений черговий ешелон з мешканцями Вільхівців і Одрехови загальною чисельністю 159 родин (601 особа). Проте на станції ще залишалося 400 родин. Протягом 20-26 березня на схід було відправлено наступні 4 ешелони з 296 родинами (1 334 осіб). Загалом у другій половині місяця виїхало 646 українських родин (2 831 особа).
19 березня вранці солдати 34-го полку приїхали бронепоїздом до Мокрого і Морохова, де приступили до примусового виселення українців. Відділи УПА витіснили Військо польське із села, підірвали локомотив і 12 вагонів. Після того, як зійшов сніг, напади було скеровано на солдатів прикордонних військ, що були єдиною опорою для Війська польського на півдні Сяніцького повіту (Ясель, Яслиська, Команча, Лупків, Радошиці). Їхні залоги були змушені покинути місця дислокації, а частина солдатів втекла до Чехословаччини. Протягом одного тижня в боях загинуло 68 солдатів прикордонних військ і близько 30 солдатів 34-го полку. При цьому повстанці знищили 16 залізничних мостів, 15 автомобільних мостів, 20 кілометрів колії, 98 кілометрів телефонних ліній, 4 залізничні станції (Лупків, Команча, Щавне, Мокре) і спалили 80 вагонів. Залізнична колія від Команчі до Чашина була поруйнована, а не функціонували усі автомобільні мости від Команчі до Тернави Долішньої. Українське підпілля протягом певного часу цілком контролювало усю південну частину Сяніцького повіту аж до Загір’я і територію на схід від Сяну. У ґмінах Буківсько, Яслиська, Команча і Мриголод фактично не існувало місцевої адміністрації.
В силу наростаючого спротиву, незважаючи на протести місцевої влади, Військо польське почало застосовувати щораз жорсткіші методи. 24 березня на нараді з керівниками полків та їх заступниками політвиховник 8-ої дивізії ген. Дашкєвіч видав усну інструкцію, яка наказувала розглядати усіх українців як бандитів і брати заручників, якщо вони брали участь у порушенні громадського порядку, частину з них дозволялося розстрілювати. Він наполягав на тому, щоб у кожному селі забирати усіх чоловіків як членів банд і страчувати двох-трьох з них перед іншими мешканцями села. Стефан Моссор не підтримав такі радикальні дії, проте виступив за впровадження на місцях польових судів.
Згідно з даними ОУН, підрозділи 8-ої піхотної дивізії отримали наказ, за яким за одного убитого польського солдата або міліціонера потрібно розстріляти 50 українців, за знищений міст — 10 осіб, за зрізаний телефонний стовп — 5 осіб. Немає доказів, щоб такий наказ був виконаний, хоча Військо польське справді відігравалося на українському населенні. У Морохові було спалено кілька господарств, убито двох українців і конфісковано велику кількість коней та худоби. 28 березня у Завадці Морохівській відділ Війська польського розстріляв 11 чоловіків за підозрою у співпраці з українським підпіллям. Наступного дня пограбовано і спалено Височани і Полонну. Цього ж дня армія побила і пограбувала мешканців Карликова, Куляшного і Прибишева. У цих нападах могло брати участь польське цивільне населення з довколишніх сіл. Українські мешканці пацифікованих сіл переховувались у лісах у раніше викопаних землянках. Польські солдати спалили цілком 9 сіл, частково — ще щонайменше 11. Загалом згоріло понад 1000 господарств. Близько 7 тис. осіб у повіті залишилось без даху над головою. Місцева влада скаржилася, що такі дії не сприяють покращенню ситуації, а лише провокують виток відплатних акцій.
У квітні 1946 року депортація значно активізувалася. 34-й та 32-й полки були підсилені прибулим 26 березня 18-м піхотним полком 6-ої дивізії. Вони продовжили примусове виселення в околицях Сянока і в південній частині повіту. Через те, що було зруйновано колію Лупків — Загір’я, людей конвоювали до збірного пункту пішки, іноді на відстань 50 км, а через зруйновані автомобільні мости люди були змушені перепливати річки. 2 квітня Військо польське невдало намагалося виселити Ратнавицю, 7 квітня — Команчу, 8 квітня — поодиноких українців з Половців, Прусіка і Сянічка, а наступного дня — 11 родин із Загутиня.
Табір переселенців біля залізничної станції у Новосільцях, березень 1946 року (Архів ЦДКФФА України імені Г.Пшеничного)
До середини квітня загалом було відправлено 22 ешелони з 1 193 родинами (5 386 осіб). Усі евакуаційні документи готувалися на залізничних станціях, а документи для підтвердження опису майна видавали солтиси або війти. Це породило нові проблеми, оскільки села трьох південних ґмін (Команча, Щавне, Буківсько) залишалися без керівництва. Через це районні представники розпорядилися, щоб опис майна здійснювали на підставі страхових полісів, а кількість землі визначалась на підставі інформації двох свідків. Перебігу акції виселення сприяло зменшення активності, у порівнянні з попереднім місяцем, українського підпілля: частина підрозділів УПА брали участь у рейді на Чехословаччину, тоді як інші були неспроможні протидіяти підсиленим частинам Війська польського.
У другій половині квітня з метою пожвавлення акції виселення у південній частині Сяніцького повіту одночасно оперували 32-ий та 34-ий піхотний полк і 37-ий артилерійський полк, які були значно підсиленні, тоді як транспортні засоби були також скеровані з Риманова. 34-й полк виселяв ґміну Буківсько, 32-й полк — частину ґмін Яслиська і Риманів. Виселенцям іноді давали не більше пів години на виїзд, били тих, хто противився, і не дозволяли взяти навіть їжу в дорогу. Солдати прочісували ліси, де було упіймано багато тих, хто переховувався. У ґмінах Яслиська та Риманів постійний терор і страх перед Військом польським при щораз меншій спроможності українського підпілля захистити населення породжував у селян зневіру. Її підсилювала масова державна пропаганда, яка переконувала, що раніше чи пізніше все рівно доведеться виїхати, а рейди УПА на Захід це ніщо інше як втеча розбитих частин українського підпілля. В результаті це пожвавило добровільний виїзд цілих сіл, до чого також закликали місцеві москвофіли. Зокрема, з власної волі виїхали мешканці Полян Суровичних і Дарова, частина мешканців Тернави Горішньої, Вислочка. Виселено також Вільхову, Миків, Чашин і Босько. Було брутально виселено та пограбовано Ясель, Волю Нижню і Волю Вижню, дозволено залишитись лише тим, які мали громадянство США (кілька родин в кожному з цих сіл). Частині мешканців Тернави вдалося сховатись серед поляків села, українці Яслиськ і Рудавки втекли до Чехословаччини, де місцева влада спершу погодилась не видавати їх польській стороні. Загалом на 8 ешелонах було депортовано 1 302 родини (6 396 осіб), серед яких також були змішані українсько-польські родини.
У першій половині травня сумарно було відправлено 11 ешелонів з 1 199 родинами (5 560 осіб), до 21 травня чергові п’ять з 654 родинами (2 657 осіб). Офіційно невиселеними вважалося ще 12 596 українців. Проте місцеві адміністрації, які формували списки українців, не вписували до них мішаних родин (районний представник припускав, що загалом представників мішаних родин нараховувалося не більше 7 тис.). Жодним чином не вплинув на подальший перебіг депортації в Сяніцькому повіті інцидент, який трапився 18 травня, коли у засідку польського партизанського загону під командуванням Антонія Жубрида потрапив автомобіль начальника штабу 8-ї піхотної дивізії полк. Раєвського, у якому також їхав районний уповноважений Йосиф Пивоваров і його охоронець єфрейтор Харін. У результаті обстрілу загинули усі, крім Пивоварова, який отримав важке поранення.
Листівка Війська польського проти польської банди Жубрида, що здійснила напад на евакуаційну комісію в Прусіку
20 травня сяніцький староста пропонував завершити депортацію, незважаючи на те, що загалом виїхало 8 183 українські родини (34 480 осіб), тоді як 1 831 родина (9 815 осіб) залишилася, серед них 1 208 мішаних родин (5 436 осіб). Він вважав, що операція з виселення досягла поставленої мети, подальша діяльність призведе лише до розпорошення тієї незначної кількості українців, які сховалися у лісі або втекли до сіл у сусідньому Ліському та Перемиському повітах. Такої ж думки притримувався районний представник, проте згідно з його даними на початку червня 1946 року ще залишалося 3 617 українців у Сяніцькому повіті, а також 594 у Короснянському повіті і 461 у трьох підпорядкованих йому ґмінах Березівського повіту.
До незначної кількості українців прикордонних сіл (зокрема Чистогорб, Довжиця, Радошиці, Воля Петрова), які переховувалися із словацької сторони кордону, під конвоєм чехословацьких солдатів було долучено поодиноких мешканців Карликова, Полонної, Прибишева і Великого Вислока. Спершу їм пообіцяли надати притулок у Чехословаччині або переселити у хати судетських німців, яких раніше депортували до Німеччини. Українці були зареєстровані місцевою владою і отримали роботу, деякі навіть зверталися до президента Едварда Бенеша з проханням надати їм притулок. Проте із зростанням кількості новоприбулих із Польщі і в результаті рейдів УПА ставлення словаків ставало щораз менше привітним. Новоприбулих було звинувачено у співпраці з ОУН і 18 травня видано наказ депортувати усіх до Польщі. Через два дні більшість українців було депортовано повторно, частину їхнього майна конфісковано. Незначна частина зуміла сховатися, проте чехословацька армія провела рейди у прикордонних лісах, і через кілька днів їх також було передано польській владі. До 23 червня чехословацька влада загалом депортувала до Польщі близько 4 тис. українців із Закерзоння.
Тим часом Військо польське продовжувало проводити облави на тих, хто переховувався. Командування Оперативної групи «Ряшів» запровадило військовий стан у Сяніцькому повіті, але начальник Генерального штабу скасував це рішення, оскільки воно належало до компетенції уряду, проте дозволив їм проводити ці заходи без формальних підстав. Проти таких дій виступав сяніцький староста, наголошуючи, що це спричинить хаос і негативно вплине на продуктивність праці. Загалом у червні було відправлено 12 ешелонів з 1 287 родинами (6 057 осіб), що у загальній сукупності становило 10 734 виселених українських родин (46 659 осіб).
Станом на 5 червня 1946 року 8-ма піхотна дивізія контролювала усі 114 населених пунктів Сяніцького повіту, в яких раніше проживало українське населення. В околицях Буківська були помічені українські мешканці Камінного, Карликова, Полонної, Волиці, які переховувалися в лісі під захистом українського підпілля. Діяльність українського підпілля обмежилося спаленням українських господарств в Дудинцях, Семушові, Ославиці, Зубенському, а також нищенням мостів. Уночі з 10 на 11 червня Військо польське відбило атаку повстанців на залізничну станцію в Сяноці. Польський районний представник вважав, що за цих умов депортацію можна вважати завершеною. На виселення очікувало лише кілька сотень родин, яких чехословацька влада зобов’язалась передати Польщі. Поодинокі родини, які добровільно зголошувалися до виїзду, скеровувалися до виселенчої комісії у Ліську.
Згідно з даними кінцевого протоколу, який було підписано 31 травня 1946 року, з 11 222 українських родин (49 731 особа) було депортовано 9 447 родин (40 602 особи), а також звільнено від виїзду 1 225 мішаних родин (5 512 осіб), інші виїхали у невідомому напрямку. Згодом цифри зазнали деяких коректив. Фінальний звіт польської сторони подавав 9 828 родин (41 918 осіб). Натомість згідно зі звітом радянської сторони, зі 104 населених пунктів було виселено 9 510 українських родин (42 082 особи). Вони опинилися у 17 областях УРСР, проте переважна більшість у чотирьох галицьких областях: Тернопільській, Львівській, Дрогобицькій (існувала до 1959 року) та Івано-Франківській. Найбільше мешканців з однієї місцевості було виселено з Одрехови — 572 родини (2 352 особи), Горішнього та Долішнього Вислока (Великого Вислока) — 397 родин (1 852 особи) і Боська — 331 родина (1 431 особа).
За даними фінального звіту, який Головний уповноважений Михайло Ромащенко підготував для секретаря ЦК КПУ(б) Дем’яна Коротченка, із Сяніцького повіту було депортовано 14 630 родин (60 878 осіб). Загалом із Сяннічини було відправлено 5 484 вагонів, у кожному з яких в середньому їхало по 2,5 сімей, або 11 українців. Разом з ними до УРСР було вивезено 29 260 тон майна. Пояснити настільки велике і неправдоподібне число депортованих можна тією обставиною, що у звіті подано загальну кількість українців, що пройшли через виселенчу комісію в Сяноці, якій підлягали мешканці також Березівського і Короснянського повітів. Проте у польських даних кількість депортованих з трьох повітів була меншою.
Під час акції в результаті діяльності Війська польського і українського підпілля цілком або частково спалено понад 30 сіл, найбільше у ґміні Щавне — 8 з 10 сіл. Великими були матеріальні втрати, оскільки на виселених територіях цілком завмерло економічне життя та господарська діяльність (рільнича та лісова), а також торгівля.
Завершальним акордом злочинних заходів з обміну населенням між Українською РСР і Польською Народною Республікою стало нагородження його організаторів як з радянської, так і польської сторони за сумлінне виконання ними рішень радянського керівництва. У 1948 році Микита Хрущов підготував листа на ім’я Йосифа Сталіна з проханням відзначити урядовими нагородами тих, хто займався переселенням українців з Польщі і поляків з УРСР — по 60 осіб з кожної сторони. Серед інших, у цьому переліку були працівники переселенчої комісії Сяніцького повіту. Указом Президії Верховної Ради СРСР «за успішне проведення евакуації українського населення з території Польщі в Українську РСР і польського населення з території Української РСР в Польщу» Орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня було нагороджено радянських районних уповноважених Петра Ковальова і Йосифа Пивоварова, Орденом 2-го ступеня — референта Якова Маленка, Орденом Трудового Червоного прапора — польського районного представника Тадеуша Вішнєвського, Ряшівського воєводу Яна Мірека, заступника радянського районного уповноваженого Івана Рассихіна і його референта Івана Куценка, Орденом «Знак пошани» — заступника польського районного представника Тадеуша Кнара, керівника політичного відділу Ряшівського воєводства Альфонса Мішталя, референтів радянського районного уповноваженого Владислава Топчевського, Олександра Канаєва, Павла Тринченка та Семена Коляду, медаллю «За трудову доблесть» — референта Тимофія Галицького, статистку радянського районного уповноваженого Віру Свиргунову і водія Івана Комарука, медаллю «За трудову відзнаку» — помічника районного уповноваженого Івана Кирилюка.
Організатори вважали, що за підсумками обміну населенням у 1944—1946 роках із Сяніцького повіту було депортовано 97% українських родин, або 96% українського населення, проте в реальності на території Сяніччини залишалося ще близько 30% українців, яким у різний спосіб вдалося уникнути виселення. Цей факт польська комуністична влада усвідомить дуже швидко, проте радянська сторона у подальшому відмовилась приймати українців. У зв’язку з цим для «остаточного вирішення українського питання» у Польщі навесні 1947 року буде проведено акцію «Вісла», в результаті чого ще 142 тис. українців Закерзоння буде депортовано на північні і західні терени Польщі. Серед них також буде майже 12 тис. українців Сяніцького повіту.
Використана література:
1. Репатріація чи депортація. Переселення українців з Польщі до УРСР. Збірник документів / За ред. Євгена Місила; пер. з пол. Івана Сварника. — Львів: Каменяр, 2007. — 256 с.
2. Pisuliński Jan. Przesiedlenie ludności ukraińskiej z Polski do USRR w latach 1944—1947. — Rzeszów, Libra, 2017. — 590 s.
3. Польща та Україна у тридцятих — сорокових роках XX століття. Том 2. Переселення поляків та українців 1944—1946. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. — Варшава — Київ, 2000. — 1044 с.
4. Польща та Україна у 1930-1940-х роках. Том 2. Переселення поляків та українців 1944-1946. - Варшава - Київ, 2000. - 1044 с.
5. Misiło Eugeniusz. Akcja Wisła. Dokumenty. — Warszawa, 1993. — 524 s.
6. Сергійчук Володимир. Трагедія українців Польщі. — Тернопіль, 1997. — 439 с.
7. Україна — Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Випуск 2. Депортації 1944—1951. — Львів, 2007. — 291 с.
8. Літопис УПА. Том 33. Тактичний відтинок УПА 26-ий «Лемко»: Лемкiвщина i Перемищина. Документи і матеріяли. — Торонто—Львів, 2001. — 899 с.
9. Літопис УПА. Том 34. Лемкiвщина i Перемищина. Полiтичнi звiти. Документи. — Торонто—Львів, 2001. — 971 с.
Публікація підготовлена в рамках проекту "Стежками предків" від МГО "Вирій" за підтримки Українського культурного фонду
08.09.2021