Мирослав Трофимук-молодший

Новий Львів, захований між Стрийським парком і Сиховом, має три плюси – тишу, парк і перспективу. Все, на цьому перелік переваг завершився. З радянських давен дотепер тут немає ані пристойних магазинів, ані стабільного транспортного сполучення: весь громадський транспорт, який сполучає Центр із Сиховом, оминає нас ніби зумисне. Ніхто не признається, але повірте мені, саме мешканці Нового Львова щоночі молилися перед сном, щоб прокладання трамваю на Сихів тривало вічно. Адже це були чудесні часи, коли ми мали стільки маршруток, що за все життя не переїздиш, але ті часи в минулому…

 

З парком і тишею все зрозуміло, перейду одразу до перспектив. Вони були примарними, аж доки не сталося чудо. Чудо стається зазвичай неочікувано. Коли воно починає ставатися, ти наче і не помічаєш, аж раптом – бам! і навколо тебе вже чудо. Думаю, цілком логічно, що епіцентром появи чуда був Український католицький університет, ну бо в принципі, хто у Львові, крім УКУ, міг би знатися на чуді краще?  Новий корпус УКУ був першою звісточкою про прихід чуда. Але поки основна частина УКУ-вського чуда – Центр Шептицького – добудовувалася, сталося друге чудо – Богдан Тихолоз очолив музей Франка, третє чудо – позитивні тектонічні зсуви в Академії мистецтв (протягом останнього часу я побував в Академії на трьох лекціях – Альфред Максименко розповідав про відео-арт '90-х у Львові, Орест Голубець – про сучасну скульптуру, а першого грудня я відвідав лекцію Ореста Чекаля про каліграфію, типографію та філософію дизайну на кафедрі графічного дизайну ЛНАМ).

 

Я стараюся вірити, що Світ довкола структуралізується і формується в систему, є певні збіги обставин, які будують настільки логічний, аж нереальний, ланцюжок подій, але якщо цей ланцюжок сформувався, то це вже не серія збігів, а тенденція. Яка ж тенденція виникає з усього цього? Сталося так, що в одному місці локалізувалися кілька організацій, які мають потенціал створити своєрідний мистецько-науковий кластер. Науковий інститут, два музеї, – не забуваймо про музей Грушевського, виставковий зал, бібліотека, університет, академія мистецтв і Сенсотека, – це вже не випадково розміщені будівлі – це система і середовище, сприятливе для зародження нових ідей. [Неочікуваний екскурс в автобіографію]. Мушу сказати, що з електронною музикою, як поняттям, я вперше познайомився, як прийнято казати, «на районі»: саме сусіди розповіли мені про софт, з допомогою якого можна створювати музичні композиції. Тут було сильне ядро електронних музикантів та ді-джеїв, які експериментували зі звуком і якщо це працювало тоді, коли вони не мали нічого, крім старих компів і навушників, можна собі уявити, який потенціал матиме «спальний» район, в якому розвинеться один з епіцентрів культурного життя Львова…

 

Власне, хочу розповісти про проект Franko Laboratorium, бо це найкраща практична ілюстрація до того, як позитивні зміни, які ми впроваджуємо у форматі «візьми і заживи по-новому», – впливають на оточуюче середовище і лагідно його скеровують у бік проактивності. Досить започаткувати одну низову ініціативу, а завтра – гульк, і вже безвіз.

 

Якщо б ви мене попросили намалювати в уяві натюрморт «Музей Франка», то до дати 1-го грудня 2017 року він би виглядав приблизно так: пожовкле листя, промені сонця заливають підйом вулиці Франка, при вході до музею стоїть припаркований рейсовий автобус ЛАЗ з табличкою «діти», біля нього – діти в шеренгу по-двоє і вчителька. Картина періодична, але не часта, найчастіше ні дітей, ні автобуса не було. Після 1-го грудня, коли мені скажуть «Музей Франка», в голові виникнуть вже зовсім інші асоціації – групи молоді, студенти, курсанти в камуфляжі, живі розмови, дискусії, крики, спалахи, велосипеди, експозиція сучасного мистецтва… Тому що 1-го грудня в музеї Франка відкрили виставку творів студентів Академії мистецтв, які вибрали собі дисципліну «Основи просторового сучасного мистецтва». Тема виставки – Франко. Тридцять п’ять молодих художників протягом трьох місяців створили тридцять робіт в найрізноманітніших техніках, які дарма тут перелічувати, бо їх багатенько. Роботи інтегрували у діючу експозицію музею.

 

 

Чим важливий цей проект? Можна довго говорити про те, що таке промоція музеїв, як потрібно популяризувати читання серед молоді, або розповідати про ті чи інші постаті української культури, а можна просто зробити Franko Laboratorium – ідеальний, варто сказати, хрестоматійний приклад win-win проекту. З одного боку, це хороша промоція постаті Франка серед студентів. Адже, щоб зробити мистецький твір, потрібно поцікавитися життям Франка, заглибитися у тему, а це передбачає і глибше входження в деталі біографії, і перечитування творів. Це вам не нудьгування за партою на уроках української літератури. Це знайомство через практику, а, отже, правдиве і серйозне, справжнє. «Я маю великий інтерес до сучасного мистецтва і зокрема до того мистецтва, яке працює з історичним минулим, – розповідає директор Дому Франка, Богдан Тихолоз. – В нас звикли ставитися до історичної минувшини як до чогось на кшталт консервів – взяли, закатали у банку і воно там має зберігатися у первозданному вигляді. Термін зберігання виходить, консерви псуються… Я собі завжди кажу, що історія – це минуле, яке не минає, минуле, яке може бути основою для майбутнього, для сучасних експериментів. Для мене постать Франка цікава тим, що вона відкрита для таких експериментів. Франко був людиною, яка резонувала до вітрів сучасності і до своєї минувшини, і працювала з нею активно. Він був не тільки ретранслятором культурного досвіду, але й реінтерпретатором культурного досвіду. Коли Василь Одрехівський зі студентами шукали простір для втілення своїх експериментів, ми спільно вирішили, що цим простором може бути музей Франка.

Я мислю музей, як простір для творчості, а не тільки, як вівтар культу великого Каменяра. І я думаю, що самому Франкові не дуже б сподобалося, що його оселю перетворюють лише на місце якогось затхлого духу… Вічний революціонер, дух, що тіло рве до бою… – то хай рве в таких нових формах.

Це була дуже напружена, цікава, інтенсивна співпраця, де мені випала місія франкознавця, людини, яка може запропонувати якісь вектори, а студенти ставили дуже незручні запитання. Більшість з них прийшли до нас зі скепсисом щодо постаті Франка, – для них це хрестоматійний письменник родом із шкільної хрестоматії, якого вони знають всі, але насправді не знає ніхто. Франко в їхньому баченні зводився до кілько типових наборів стереотипів і кліше. В процесі спілкування з'ясувалося, що він може бути для них цікавий, і ми намагалися не стільки обмежити студентів якимись рамками, скільки запропонувати їм поживу для натхнення і роздумів».

 

Franko Laboratorium – це найкраща промоція самого музею і залучення нових відвідувачів, насамперед друзів і колег художників. А це, як мінімум, Академія мистецтв, а отже, вагома частка львівської студентської еліти. Відвідувачів на відкритті було дуже багато. Пізніше я випадково почув телефонну розмову двох жіночок, в якій йшлося приблизно про таке: та вона не думала, що стільки людей прийде… вона аж злякалася за експонати… Такі коментарі – найкраща характеристика для події і найвиразніший приклад того, що у музеї відбуваються позитивні зрушення. Franko Laboratorium – це осучаснення самої експозиції, доповнення історичних експонатів експонатами емоційними, це можливість не лише «взнати» про факти із життя Франка, але також «відчути» їх, пережити на власному досвіді. 

 

З впевненістю можемо говорити, що Дім Франка – це спроба створення аналогу тзв. нараційного музею.

 

«Той же музей Повстання Варшавського у Варшаві – це проект, зреалізований на серйозну суму і з державної ініціативи, – продовжує Богдан Тихолоз. – У нас це – низова ініціатива… Грубо кажучи, Львів – це місто творчих людей, які потребують просторів для реалізації власних ідей, і, без всякого сумніву, музеї повинні бути такими майданчиками. Музеї повинні думати, як реконтекстуалізувати ті цінності й у нових контекстах відшукати нові сенси. Ми більшість проектів зараз у Домі Франка реалізуємо саме завдяки таким низовим ініціативам. Ми відкриті до такої співпраці Зрозуміло, що маємо певні свої задуми і концепції і мусимо знайти певне порозуміння, але якщо є цікаві люди і цікава ідея, ми цю ідею пов’язуємо в той чи інший спосіб із життям чи творчістю Франка, не обов’язково роблячи її, знаєте, такою тільки франкознавчою… Франко цікавився не тільки Франком. Мистецькі проекти у музеї мають бути, тому що музей – це дім муз, а музи – покровительки мистецтв».

 

Щодо змісту і суті самої експозиції я поспілкувався також із куратором виставки Василем Одрехівським (до слова, це вже не перший його проект, пов’язаний із Франком, думаю, всі добре пам’ятають розбірну голову Франка перед Оперним. Зараз скульптура знаходиться в музеї-садибі Франка в селі Нагуєвичі). «Для студентів – це дуже важливий досвід, оскільки для більшості з них – це взагалі перша виставка. Їм по 19-20 років, а тут вони від початку до кінця можуть спостерігати цикл організації проекту. Від ескізів до ідей, до втілення, афіші, промо-ролика, дизайну виставки і розвішування експозиції. Кожен писав до свого твору концепцію. Можуть сказати: «Ось робота, вона сама за себе говорить» (сміється)… Дуже важливо оживляти музеї, значення яких колосальне, але експозиція в них не міняється роками. Для нас цей проект був певним викликом, бо Франко досить застереотипізований. Поєднання сучасного мистецтва і музею Франка на початку декого блокувало, але поступово, кожен своїм шляхом: виходячи або від візуальної форми, або від концепції, – знайшов рішення. На контрасті сучасного і старовинного можна краще прочитати і одне, і інше. В нас були два шляхи, або зробити щось на контраст, щоб виділитися, або злитися з тим простором так, ніби робота була тут завжди. Звичайно, що найкращим місцем для такого мистецтва є така собі white cube galery, з білими стінами, де забиваєш цвях в стіну і вже готова робота, а попробуй зроби щось в такому просторі…».

 

Про нову дисципліну «Основи просторового сучасного мистецтва»

 

«На курс записалося 35 студентів – це дуже багато для Академії. Спершу є теоретичний матеріал – це історія мистецтва від початку ХХ-го століття до наших днів, ми пройшлися по жанрах і по самих художниках – близько 80-ти імен. Це не лише лекційний процес з мого боку, але також студенти могли підготувати презентацію про художників, які їх цікавлять і розповісти про них. Це зовсім інший ефект, коли один в одного вчиться – взаємодія, трішки інша, ніж коли викладач розповідає щось. Пізніше кожен, на основі отриманих знань і виходячи із власних бажань, міг уже застосувати ці знання на практиці. Варто зауважити, що це були перші спроби студентів оперувати некласичними зображальними способами. Для багатьох це було не просто. Тут важливо, щоб це не був «гарно виконаний декоративний об’єкт», а поєднати сенси, викликати якусь думку в глядача. Але всі справилися, всі зробили проект, були труднощі, але результат показує зацікавлення в цьому предметі.

Варто додати, що наступного року в Академії відкриється нова спеціальність і нова кафедра «Актуальних мистецьких практик». Це новий підрозділ, на якому, попри академічну освіту, яка, звичайно, важлива, спробуємо шукати відповіді на питання: яке співвідношення має бути між звичною академічною освітою і сучасними практиками?».

 

 

З-поміж усіх виставлених робіт, спробую розповісти про кілька тих, які здалися мені найцікавішими. Досить промовистою є робота Андріани Бочилюк «Двійник», яка фрагментарно, за допомогою технології стерео-варіо зобразила два портрети Франка. Проходячи повз зображення, ми бачимо, як поступово портрет молодого Франка зливається із портретом Франка старшого, стоячи перед роботою, бачимо перемішане зображення, на якому два портрети перехрещуються вертикальними шарами. До слова, в декількох роботах, представлених на виставці, виникає тема психологічних проблем, внутрішньої боротьби.

 

 

Проте перейдімо від теми «роздвоєння особистості» до мультиплікації імені – псевдонімів Франка. Цікавий спосіб розповісти про багатогранність постаті Франка обрали Ірина Прокопчук та Ганна Труш, вони зробили фото різних табличок довгої вулиці Івана Франка, підписавши кожну табличку іншим псевдонімом. Чому б і ні, чому довжелезна вулиця Франка не може мати кількох назв? «Часто митці, чи то з доброї волі, чи з вимушеної необхідності ховають своє справжнє обличчя за різними масками. І одним із найпоширеніших різновидів таких масок є прибране ім’я, або псевднім. Власне псевдонім не має на меті відмову свого носія від ідентичності і тому в багатьох випадках витісняє справжнє ім’я, стаючи знаковим елементом історії культури, Франко ж, навпаки, митець, який відомий передусім під власним іменем, хоча й використовував чимало літературних «масок», – йдеться у пояснювальній записці до твору.

 

Віртуалізація Франка або його оцифрування… Наталія Віщик, Галина Чепурна та Оксана Вербельчук вселили дух Франка в оболонку чат-бота. За допомогою сервісу Telegram, під адресою @Zhurba_bot, можна спілкуватися з Франком, який відповідає уривками з власних творів. Самі авторки назувають цю роботу «спірітичним сеансом». Що ж, мабуть, саме так міг би виглядати такий сеанс у ХХІ столітті.

 

 

Безумовно цікавою є робота Романа Кірпи «Обставини. Дія. (Фарбований лис)», яку можна назвати візитною карткою виставки, хоча б тому, що її не можливо було не помітити, а ще важче було не перечепитися через неї ненароком – робота стояла прямо у проймі дверей однієї з кімнат. Цікава візуальна інтерпретація твору – в посудині на землі знаходиться череп лисиці, на який з завішаної під стелею посудини повільно, по краплині, скапує чорна фарба, поступово зафарбовуючи та затоплюючи череп повністю.

 

Цю виставку можна назвати певним чином міжнародною, адже в ній взяла участь студентка з вроцлавської ASP Міріам Пєнек, яка зараз перебуває у Львові за програмою обміну Erasmus. Студентка представила дві роботи – одна досить проста і могла би навіть залишитися в музеї, як своєрідна промоційна фішка. Це дзеркало із наклеєними на нього вусами Франка, в якому можна зробити селфі та опублікувати його під хештегом #museumfrankalviv, всі фото знаходяться на офіційній сторінці Instagram «master.franko.lviv». Проте справді влучною в своїй простоті є робота під назвою «Вія І.Франка». В маленьку скляну колбочку авторка поклала вію. В пояснювальній записці читаємо: «Ця робота натхненна великою прихильністю до традицій в Україні і у Польщі. Ці народи будують статуї своїм героям. Вони роблять їх власною іконою. Поляки не можуть знайти іншого героя, ніж Іван Павло ІІ, а в Україні вулиці, музеї, школи і навіть місто носить ім’я Івана Франка. Ми поклоняємося не тільки їм, але й прославляємо все, що пов’язане з ними. Це дуже важливі постаті в нашій історії, які не можемо забути. Однак є люди, які прославляють їх тому, що це символ країни, але не знають сенсу цього символу. Ми завжди готові возвеличувати вагомих людей з історії, але чи завжди ми готові прислухатися до їх філософсько-інтелектуальних вчень та ідей і, таким чином, спрямувати своє життя у духовне русло?».

 

PS. Так, під новим кутом зору, спробували подивитися на постать Франка у Львові. Я впевнений, що в цьому році насичена культурна програма стане звичним явищем на Новому Львові, і район перетвориться на локальний епіцентр мистецького та наукового життя, яким йому, здається, судилося бути. 

11.01.2018