Максим МУЛЯР

Після Brexit Анґела Меркель і Емманюель Макрон мають всі шанси створити досить ефективний диумвірат в Європейській Унії. Нині питання в тому, хто з них двох гратиме першу скрипку. У відносно юного й перспективного французького президента з’являється для цього чимраз більше шансів.

 

 

Бундесканцлерка Анґела Меркель упродовж минулих десяти років відігравала роль неофіцйіного лідера Європи. Слабка народна підтримка попереднього французького президента Франсуа Олланда, відстороненість від європейських справ Великої Британії надавали їй всі козирі для такої гри. Проти негласної першості бундесканцлерки ніхто в Європі фактично не заперечував. А після виборів, м’яко кажучи, екстравагантного Дональда Трампа на посаду президента Сполучених Штатів багато західних видань узагалі нарекли Меркель «лідеркою вільного світу».

 

І от навесні 2017 року на велику політичну сцену Європи вийшов новий перспективний претендент на головні ролі. Макрон феєрично стартував на президентських виборах у Франції, легко подолавши донедавна найпопулярнішу політикиню країни – лідерку ультраправого Національного фронту Марін Ле Пен. Потім він продовжив свою тріумфальну ходу, забезпечивши переконливу перемогу своїй новоствореній партії «Вперед, Республіко!» на парламентських виборах улітку минулого року.

 

Щоправда, восени Макронів рейтинг популярності почав танути як березневий сніг. Спротив у суспільстві зустріли його радикальні реформи, передовсім – реформа французького ринку праці. З 60-ти відсоткових пунктів президентові залишилося від сили сорок.

 

Реформа трудового законодавства завжди викликала жорстку реакцію французького суспільства. Французи, чиї соціальні пільги з часів народження П’ятої республіки залишалися одними з найщедріших у світі, дуже не люблять, коли їх намагаються змусити працювати більше, а платити – менше. Жодному президенту (а намагалося багато) не вдалося зломити опір французів, які захищали своє право на життя за державний кошт зі значно більшим завзяттям і героїзмом, ніж Париж в 1914 році від військ генерала Гельмута Мольтке. 

 

Спершу здалося, що Емманюель Макрон трішки поспішив зі своєю з’явою, адже Меркель все ще була на висоті, більшість німців надавали саме їй перевагу над усіма конкурентами на канцлерське крісло, тож здавалося, що продовженню її правління нічого не загрожує. А отже, вона мала б, за логікою речей, залишитися й загальновизнаною провідницею Європи.

 

На виборах у вересні 2017 року партія Анґели Меркель хоч і продемонструвала найгірший результат за всю повоєнну історію, та все ж залишилася лідером. Бундесканцлерка провадила коаліційні перемовини з лібералами й «зеленими». І здавалося б, справи йдуть більш-менш успішно, представники партій хоч і гостро дискутували, проте врешті знаходили спільний знаменник за багатьма суперечливими пунктами.

 

Утім, щойно розпочалася зима, як ми знову стали свідками «Макронового дива». Французи відновили свою прихильність до новообраного президента. 21 грудня він святкував свій ювілей – сорокаліття. І на День народження соціологи презентували йому найцінніший подарунок – рейтинг президента знов перевершив позначку в 50 відсотків.

 

Чому так? Бо Макрон, на відміну від своїх попередників (передовсім Франсуа Олланда), взяв і зробив – довів реформу ринку праці до логічного завершення, попри шалену протидію. І от – вуаля: закон діє, реформа почала працювати. 

 

Макрон почав реформи, обіцяючи труднощі ледарям, але поліпшення правил гри для працьовитих. Адже держава тримається саме на трударях – й аж ніяк не на отримувачах соціальної допомоги. Зміни дійсно, як і застерігали критики Макрона, призвели до скорочення соціальної підтримки населення, зате зросла кількість робочих місць. Крім того, реформа трудового законодавства супроводжувалася законами, які, наприклад, скасовують право депутатів на отримання грошей на представницькі витрати і на спеціальні фонди. Депутатам, сенаторам, міністрам і представникам місцевого самоврядування було заборонено наймати на роботу близьких родичів.


З одного боку, французький президент пішовши на несуттєві поступки профспілкам; з іншого боку, продемонстрував співвітчизникам, що відмовлятися від безкоштовних круасанів доведеться всім верствам суспільства. Врешті число противників реформи скоротилося, а в міру її втілення в життя французи почали відчувати позитивну віддачу. 

 

Та й загалом, як відзначають світові економічні експерти, діловий клімат у Франції значно покращився після перемоги на президентських виборах Емманюеля Макрона. І хоча ефект від проведених ним реформ ще повністю не розкрився, французькі підприємці вже впевненіше дивляться в майбутнє. Згідно з опитуванням, яке провів Національний інститут статистики і економічних досліджень (INSEE), бізнес-клімат у Франції досяг найвищої за минулі 10 років точки.

 

Тож, як ми вже казали, замість подальшого падіння рейтингу президента Франції ми бачимо його різке зростання. Результати соцопитування громадської думки, проведеного в другій половині грудня центром Ifop-Fiducial для часопису Paris Match, свідчать, що Макронові симпатизує 53 відсотки респондентів. Як стверджує видання, у Франції бували президенти, котрі мали й вищі рейтинги, – приміром, Франсуа Міттеран чи Валері Жискар д'Естен. Утім, рейтинговий стрибок, який здійснив Макрон, поки що залишається безпрецедентним для глави французької республіки.

 

Для пані Меркель, навпаки, грудень став фатальним. Перемовини щодо «ямайської коаліції» між християнськими демократами, лібералами й зеленими зазнали фіаско. Відновлення «Великої коаліції» (ХДС/ХСС і СДПН) під дуже великим знаком питання. Хоча християнські демократи й намагаються вести перемовини зі соціал-демократами, проте діалог йде дуже важко, а лідер СДПН Мартін Шульц за найменшої нагади намагається продемонструвати, мовляв: «Я не хотів цих перемовин, але якщо вже мене так просять, то добре, вже побалакаю, але без жодних гарантій». І от уже середина січня, а урядової коаліції не лише не створено, а й навіть невідомо, чи ця справа взагалі вдасться, чи не доведеться проводити позачергових виборів до Бундестагу.

 

До речі, вже згаданий часопис Paris Match наприкінці 2017 року оприлюднив  проведені ним опитування щодо популярних персон. Згідно з ними, президент Франції Емманюель Макрон і Папа Римський Франціск набрали однакову кількість голосів в боротьбі за звання «людини року». Кожного з них підтримало по 33% респондентів. Символічно, що третьою за популярністю особою року французи назвали канцлерку Німеччини Анґелу Меркель, котра все ж значно відстала від лідерів: вона набрала 11% голосів. А американський журнал Time, який ще недавно писав про Меркель як про «місіс Європу», тепер уже Макрона називає «лідером Європи».

 

Таким чином, поважно зміцнивши свої позиції всередині країни, Макрон демонструє чимраз більшу впевненість на світовій арені. «Він знову дуже сильно розігрує традиційну роль французької дипломатії, яка залучена в події у всьому світі, й виходить з того, що всі вони зачіпають інтереси Парижа, а він повинен у них брати участь», – так коментує нові ініціативи господаря Єлисейського палацу директор німецько-французького інституту в Людвіґсбурзі Штефан Зайдендорф.

 

Передовсім Макрон має намір навести лад у європейських справах. Він чітко розуміє, що езистенційно важливою для реалізації його планів є підтримка Берліна. Він уже заявив, що разом з Німеччиною хоче домагатися поновлення Європи. І все ще чекає відповіді на запропоновані ним ідеї щодо реформування європейської політики. Наприклад, Макрон запропонував заснувати посаду європейського міністра фінансів і ухвалювати загальний бюджет для країн, що входять в єврозону.

 

Меркель, своєю чергою, ніби й підтримує багато ініціатив Макрона. Але водночас намагається поки що не висловлювати чіткої й однозначної підтримки, а радше дає зрозуміти, що відкрита для діалогу. Та обом зрозуміло, що їхній тіснішій співпраці альтернативи немає. У будь-якому разі, стверджувати, в що в парі Меркель-Макрон останній вже остаточно взяв гору, як на мене, передчасно. Все залежатиме від подальшого розвитку подій, а передовсім від того, чи вдасться бундесканцлерці сформувати дієздатний уряд.

11.01.2018