Політичне життя зіткане зі страху. Спочатку ми, люди мого покоління, боялися комунізму. Майже перший мій політичний спогад – це фото радянських танків на вулицях Будапешта 1956 р. Ми жили в тіні атомної бомби, у страху перед зіткненням блоків, які поділили світ. Пережили низку криз, кожна з яких могла закінчитися апокаліпсисом. Згодом, у 60-ті, почалися безчинства американського імперіалізму у В’єтнамі: ми опинилися між двох ідеологічних вод. Відтак маоїзм, яким так захоплювалися тодішні ортодокси, проявив себе як ще один тоталітаризм, такий самий жорстокий та агресивний, як і решта. У 1968 р. жахало все: анархізм гіпі, жорсткість можновладців. У 70-ті ми зіткнулися з амбіційним викликом країн-експортерів нафти і згубними економічними наслідками високих цін, які ті встановили. Після моменту оптимізму наприкінці століття, коли впали стільки диктатур, ми знову відчули страх – цього разу через тероризм, який ніколи не переставав бути загрозою для миру і цивілізації, але знову вибухнув в 2001 р., коли було зруйновано вежі-близнюки в Нью-Йорку. Відтоді мотиви для страху лиш накопичувалися: релігійний фанатизм, націоналізм, популізм в Росії, США та марґінальних країнах ЄУ з відлуннями фашизму.
Зараз найбільше мене лякає демократія. Чи, радше, її банкрутство – або ж руйнівні зміни, котрі врешті її видозмінять. Ми думали, що вже добре знаємо як вади демократії, так і її переваги. Аристотель вказав на велику небезпеку того, що посполиті повірять демагогу. Фактично, Афіни, велика демократія античного світу, піднесла Перикла, підтримуваного масами, до рангу диктатора, усунувши його суперників і зв’язавши по руках і ногах аристократів. Таким чином аж до епохи Просвітництва демократія виглядала мало апетитною для європейських еліт, які воліли залишати вибір лідерів у вартих довіри руках Бога, сподіваючись, що монарх дотримуватиметься божих порад і не стане тираном. Система так-сяк функціонувала. Наприклад, французького короля Людовіка IX хроніст Філіпп де Коммін визнав «найкращим з королів, бо хоча він утискав своїх підданих, зате не дозволяв, аби їх утискав хтось іще».
Філософи епохи Просвітництва знали більше і краще, або ж так думали. Натхнені «шляхетним дикуном» американських сельв і пісків південних морів, вони виявили мниму мудрість «простої людини», якій романтизм кінця XVIII ст. надав креативного відтінку, прославляючи народну літературу, казки і вірші Der Völk dichte. Наслідки були катастрофічними. Коли французькі аристократи віддали владу простим людям, ті відрубали їм голови – не знаю, для чого: щоби втілити свою мудрість чи свою дикість. За винятком Північної Америки, позбавленої жахіть Французької революції і лих наполеонівських війн, цивілізований світ XIX ст. уникав демократії, зачинившись в «зруйнованих будівлях», що їх вихваляв Меттерніх.
Проте приклад США, з їхніми великими успіхами в торгівлі і вирішенні конфліктів, потроху переконав усіх, що варто випробувати представницьку демократію, котру радила «Демократія в Америці» (1835 р.) французького ліберала Алексіса де Токвіля чи «Американське спільне благо» (1880 р.) англійського консерватора Джеймса Брайса. Аби поховати аристотелеві пророцтва, треба було лиш впровадити заходити безпеки в американському стилі: розділити гілки влади, що не дозволило би жодному з державних органів домінувати над іншими, ані президентові стати диктатором; і правову державу, яка б обмежила безчинства плебсу і запобігала тиранії більшості.
Звісно, ця система не могла бути досконалою: звідси і відомий жарт Черчилля про те, що демократія є найгіршою з усіх систем, якщо не брати до уваги решта. Іноді виборчі аномалії у представницькій системі дають законодавчу перевагу коаліціям, які представляють меншість, як це сталося в Німеччині 1933 року і Каталонії 2016-го, або ж сприяють лідерам, яких підтримує меншість виборців, як це часто стається в США – з нахабною непристойністю випадку Дональда Трампа, який отримав на три мільйони голосів менше, ніж його суперниця. Інколи союз між виконавчою і судовою владою, як у Венесуелі Мадуро, чи між законодавчою і виконавчою, як у Каталонії сепаратистів, виставляє на посміховисько розділення влади. Слово "демократія" парує атмосферою законності, якою легко зловживають, як-от в так званих демократичних республіках сталіністського і маоїстського штибів.
Усі ці вади, якими серйозними вони не є, були терпимими. Велика демократизація світу почалася в 1945 р., коли Франція, Німеччина й Італія знову взяли на себе систему. Від 70-х років минулого століття, з перетвореннями Греції, Іспанії та Німеччини, до 90-х, коли розвалилася радянська імперія і демократія знову встановилася в Латинській Америці, Південній Африці і решті Європи, здавалося, що історична діалектика добігає свого кінця і що демократія є неминучим призначенням світу. Останньою фазою демократизації була Арабська весна. Майже відразу нові демократії почали руйнуватися. Ми усвідомили, що перемога була ілюзорною. Та, попри все, було б розумно і далі вірити в демократію, якби не дві нові обставини, що з’явилися майже непомітно в новому тисячолітті.
По-перше, соціальні медіа змінили правила політичної гри, посиливши вплив демагогів, які вже можуть підбурювати своїх послідовників, не зважаючи ні на правду, ні на критику. Одним клацанням по клавіатурі організовується маніфестація, аби спинити і змусити замовкнути співгромадян. Поспіхом заповнюються вулиці. Затівається революція. Призначається незаконний референдум: саме завдяки кращому маніпулюванню мобільними телефонами сепаратисти обійшли зусилля іспанського уряду 1 жовтня. Зловживаючи Twitter, Дональд Трамп домінує у медіа і розпускає брехні, які обходять світ раніше, ніж правда візьметься до справи. Своїм послідовникам він не дає часу на роздуми. У супротивників відбирає можливість піддати його дурні слова та образи раціональній і ґрунтовній критиці.
Світ перебуває в розпорядженні граничних оман – релігійного і політичного фанатизму. Секти й осередки перетворюються на рухи і навіть ісламські держави. Електронні пірати втручаються у вибори і прагнуть їх контролювати. Інтернет розпадається на те, що я називаю кіберосередками, де ті, хто поділяє почуття, утверджуються в своїх упередженнях. Життєздатна демократія в своєму традиційному сенсі залежить від раціонального дискурсу, політичної дискусії, можливості почути всі партії і розходження між ними. Ця можливість реалізовується щораз менше. Дискурс заглушується галасом твітів. Традиційні медіа – преса, серйозні радіостанції – гинуть через відсутність підтримки публіки. Щоразу, коли їх покидають, демократія потроху вмирає.
Між тим найбільш несподіваною зміною є те, що дуже здивувало би Аристотеля. Це й далі пов’язано з демагогами, яких Аристотель боявся. Та зараз з’являється новий, цілком диявольський союз між демократією і плутократією, принципами, що їх мудрий грек вважав супротивними і несумісними. В США виборці вже не голосують згідно зі своїми економічними інтересами, а лиш для того, аби виразити ненависть до традиційних еліт і нещасних меншин. Простолюд вірить мільярдерам-популістам, які знають, як використовувати своїх робітників та клієнтів і продовжують займатися цією експлуатацією, коли здобувають владу. Президент Трамп перетворює уряд США на ще один бізнес, аби збільшити власні статки і статки своїх родичів та спільників. Олігархи, що домінують у конгресі, щойно схвалили бюджет, який збагатить уже багатих. Демократія стала вселяти страх. Однак не існує кращої системи. Треба лише перетерпіти і спробувати пристосуватися.
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам.
Felipe Fernández-Armesto
Los peligros de la actual democracia
El Mundo, 29.12.2017
Зреферувала Галина Грабовська