Ідентичність — як деревій: можеш обрізати, де хочеш

Феліпе Фернандес-Арместо

Фернандес-Арместо, доктор історії і професор кафедри мистецтв і гуманітарних наук ім. Вільяма П. Рейнольдса університету Нотр-Дам (штат Індіана, США), є фахівцем з вивчення історичного впливу Іспанії на США. Автор публікацій інформативного характеру, газетних статей і колосального літературного доробку вшанований такими відзнаками, як Орден Альфонсо X Мудрого.

Історія родини Феліпе Фернандеса-Арместо сама може стати основою для роману. Його батька, оренського журналіста, було видворено з нацистської Німеччини, і він оселився в Лондоні, звідки під псевдонімом Августо Ассія розказував іспанській публіці про blitz, бомбардування британської столиці під час Другої світової війни. Його мати, британка Бетті Міллан, у 1947 році заснувала журнал “Дипломат”. Обидвоє, Фернандес-Арместо батько і Міллан, також таємно працювали на британську розвідку.

Якщо його батьки були хроністами сучасності, то Феліпе Фернандес-Арместо, який народився в Лондоні у 1950 році і має британський та іспанський паспорти, вибрав минуле. Понад двадцять років він викладав історію в Оксфордському університеті. Звідти перейшов в Університет Тафтса, що в Бостоні, а з Тафтса – у Нотр-Дам, штат Індіана, де він читає лекції вже десять років. Він опублікував майже 20 книжок, в яких історія перемішана з філософією, антропологією і психологією. Серед питань, котрі проаналізовані в його книжках, є питання іспанської присутності в Сполучених Штатах, відкриття Америки, історія гастрономії та експлуатації Землі, питання, як працює мозок, якою є природа змін та еволюції, а також історія поняття істини.

— Чи потрібно вибачатися за підкорення Америки, як це зробив президент Мексики Андрес Мануель Лопес Обрадор?

— Звісно, що ні. Вибачатися за те, у чому немає твоєї вини, це відсутність моральної відповідальності. Що треба робити – все визнавати гріхи, які учинив ти, а не хтось інший. А це вимагає сміливості.

— Половину року ви проводите в Сполучених Штатах. Однією з тем у дебатах на первинних виборах Демократичної партії дії є те, потрібно чи ні платити компенсації нащадкам чорних рабів.

— Абсурдно виплачувати компенсацію людині, бо вона є нащадком іншої людини, якої ми не знаємо, за шкоду, якої їй завдали інші люди, яких ми також не знаємо.

— Продовжуємо про Сполучені Штати. Опубліковане у червні дослідження Hispanic Council показує, що шість штатів США плюс Пуерто-Рико мають на своїх прапорах символи, що вказують на Іспанію. Монтана навіть має на своєму прапорі слова “Золото і Срібло”, написані іспанською мовою. Американці не мають поняття про цей іспанський спадок. Але і ми, іспанці, також про нього не знаємо.

— Мушу зізнатися, що про Монтану я не знав, тож моя вина є найбільшою з усіх, бо моєю спеціальністю є історія Іспанії в США! Насправді іспанська культура – це культура, історичною вадою якої є самоспоглядання. В освітній системі Іспанії немає багато світової історії, ані багато іноземної літератури. Така ж ситуація в США. Тож іспанський спадок є невідомий в обох країнах.

— У випадку Сполучених Штатів принаймні можна аргументувати, що це країна, яка віртуально є островом, відділена двома океанами від більшої частини решти світу. Але Іспанія нечасто могла дозволити собі розкіш ізолюватися.

— Іспанія є більшою частиною півострова, тож географічно також є дуже ізольованою країною. Вона як Англія, що займає більшу частину острова. Я знаю обидві країни і гадаю, що вони схожі між собою значно більше, ніж думають іспанці та англійці. Обидві перебували на узбіччі європейської історії – що роз'єднує їх з іншими європейськими країнами, – обидві відзначаються потягом до моря, дивляться на Захід, мають велике імперське минуле… Тож їхній історичний досвід є відносно схожим.

— Але іспанці дивляться самі на себе як на проблему. Англійці при знайомстві викликають більший захват.

— Що ж, так, але річ у тім, що в останні два сторіччя цей спосіб дивитися на Іспанію був правильний. Іспанія була суцільним лихом, починаючи з наполеонівських воєн і втрати колоній. Тоді як Англія мала причини почуватися гордою, бо то була найуспішніша у світі країна в культурному, політичному і військовому плані.

— Була, але вже не є. Ця втрата впливу Великої Британії загалом і Англії зокрема пояснює Брекзит?

— Не знаю. Я неспроможний зрозуміти Брекзит. Я історик: зосереджуюся на минулому. Сьогодення мене спантеличує. Я вже дуже старий і не розумію духу часу. Є речі, які здаються мені глупствами, і Брекзит є найбільшим глупством з усіх. Він суперечить інтересам країни, суперечить курсу історії. Коли я розмовляю зі своїми друзями, що є прихильниками Брекзиту, то бачу, що їхні аргументи є абсолютно ірраціональними, тому що вони є емоційною реакцією супроти європейського процесу. Цей європейський процес, можливо, є найважливішим в історії, але це аглютинативний рух, а це завжди провокує реакцію несприйняття. Це можна побачити на всьому європейському континенті, та, можливо, найбільше в Англії, бо там не було великих катастроф, які пережила Європа в ХХ сторіччі, як-от Друга світова війна чи іспанська громадянська війна, які дуже на нас позначилися і привели до того, що більшість країн стоїть на захисті ЄУ.

— Однією з характеристик цього “духу часу” є відкидання вас, інтелектуалів.

— Не знаю… Я намагаюсь бути інтелектуалом. Мені здається, що інтелектуальність є дуже цінною, і я маю сміливість не зрікатися цього. Світ потребує інтелектуалів, бо без інтелектуалів, які заглиблюються в природу речей, ми не знатимемо, якими є ці речі. Мені не здається адекватним виступати проти інтелектуалів. Але реагувати супроти інтелектуалів, які зраджують – як це роблять, за певними винятками, університети – народ, мені здається добрим.

— У чому полягає ця зрада університетів?

— У зраді традиційних цінностей пошуку істини, які є серцевиною університету. Замість цього ми перетворилися на великий орган економічних можливостей для студентства і на центр підготовки людей у конформізмі. Ми вчимо адаптовуватися до норм суспільства, приймати їх і миритися з ними, а не вчимо критикувати і не виховуємо відповідальності в моральному сенсі. Нам треба більше дбати про наших студентів – в моральному і духовному сенсі. Ми в США маємо низку величезних корупційних проблем при вступі в університет. Та це не тільки американська проблема, це проблема усього світу, зумовлена в основному тим, що університет втратив своє традиційне покликання і зараз є лише органом для створення багатства.

— Чи стали університети жертвами тиранії політкоректності?

— В моєму j'accuse (“я звинувачую”) проти університетів політкоректність відіграє основну роль.

— Чому?

— Тому що це частина відмови університету творити в суспільстві критичний дух.

— Але політкоректність також є культурною позицією. Усякий популізм нею є.

— Не знаю. Я волію ставити проблему по-іншому: не буду заперечувати, що існує певний рівень неприйняття еліт. Ми це знаємо, і, гадаю, повинні зосереджуватися на інших проблемах, наприклад, самовдоволенні чи відсутності комунікації. Популізм народжується з духу вдоволення самих популістів своїми судженнями і їхньою нездатністю співвідносити ці судження з реальністю, а також з того, що вони комунікують лише з тими людьми, які поділяють їхню ідеологію.

— Це проблеми Іспанії.

— Проблеми Іспанії є проблемами Європи і світу. Це проблеми, які породжені швидкістю змін у суспільстві. Навіть якщо ці зміни є позитивними, якщо люди переживають їх швидко, тривога, яку вони породжують, є травматичною. І це відбувається в Іспанії. Відколи закінчилася диктатура, ми осягнули, що Іспанія не є аж такою відмінною країною. Вона є частиною світу, і перед нею стоять такі самі виклики, як перед рештою світу.

— Ми живемо в епоху прискорення історії не в марксистському сенсі, а в технологічному і культурному?

— Так. Прискорення історії, яке ми переживаємо, не має прецедентів. Технологічні, моральні тощо зміни є вражаючими. Коли я думаю про моральні норми мого дитинства, то дивуюсь. Якби нам сказали, яким стане світ через кілька десятиліть, ми би не повірили.

— Чи не є Іспанія прикладом адаптації до цих змін? Декілька поколінь іспанців жили в країні з цінностями, які були діаметрально протилежні тим, які є актуальними на сьогоднішній день. Проте вони прийняли ці зміни. Люди, які народилися в 30-х і 40-х роках, були виховані так, аби вважати, наприклад, щось таке як ґей-парад чимось немислимим і жахливим. А проте вони його прийняли, хоча, можливо, не розуміють його чи не схвалюють. Ці покоління іспанців, членів яких ми іноді зневажливо називаємо “старомодними”, хіба не є прикладом адаптації?

— Можливо, їхньою перевагою є те, що вони пережили громадянську війну і повоєнний час, тільки залишити ці історичні епізоди позаду вже є тріумфом. Та для мого покоління це не так просто. Можливо, тому що, як сказав британський прем'єр-міністр Гарольд Макміллан, “нікому ніколи не жилося так добре”, як нам. Навіть нинішній молоді важко прийняти зміни. Якщо ти хочеш не відставати від життя, то мусиш щохвилі змінюватися і постійно приладжуватися до нових цінностей. Нині не є жодною новиною, наприклад, те, що існують гомосексуали. Вони завжди були. Новиною є наполягати на тому, що ти можеш бути ґеєм і мати родину, яка є симулякром традиційної родини. Мені це здається нормальним. Але це те, чого ніколи не існувало в історії світу, і ми не знаємо, яким буде наслідок. Наприклад, вже змінюється мова, аби пристосувати її до нових цінностей. Ці зміни є масштабними, важкими і матимуть глибокі наслідки.

— Чи переживе держава-нація ці зміни?

— Держава-нація не зможе їх пережити, бо вона ніколи не мала сенсу. То була малоцінна історична випадковість, яка прислужилась лише для сприяння конфліктам та війнам. Але географічні утворення, які ототожнювали себе з державою-нацією у ХІХ і ХХ століттях, продовжуватимуть існувати у ХХІ сторіччі в межах більших наднаціональних організацій, як ЄУ.

— Що станеться з національними ідентичностями?

— Ідентичність – це як деревій: її можеш обрізати там, де хочеш. Я є англійцем, іспанцем, галісійцем, латиноамериканцем і зараз навіть трохи американцем. Я почуваюсь усіма ними.

— Держави розпадуться? Наприклад, Іспанія?

— Це ставить переді мною особисту проблему. Я є найбільшим на світі іспанським патріотом, бо ніколи не жив в Іспанії і не мусив її терпіти, та водночас я ненавиджу націоналізм. І одна з речей, які мене турбують, це відродження націоналізму в Іспанії. Здавалося, що це залишилось тільки в кількох каталонців і басків з їхньою убогою націоналістичної ідеєю, але зараз, можливо, через експансію цих націоналізмів, іспанський націоналізм повертається. Боюся, що це отруїть політику в Іспанії.

— Чому?

— Тому що іспанський націоналізм міг би виявитися навіть гіршим. Проблема в тому, що я не бачу ясного рішення для цієї динаміки, поки іспанський націоналізм і далі живитиметься націоналізмом периферійних регіонів.

Розмовляв Пабло Пардо