Епоха фальшивих новин

Феліпе Фернандес-Арместо

Вперше за 45 років моєї викладацької роботи студенти, які слухають мої лекції (цього разу – з історії риторики в Університеті Нотр-Дам, США), виявилися одностайними. Всі вони обурені (і це відображає почуття майже всієї нації) так званим Рашаґейтом, гіпотетичним російським пропагандистським втручанням у минулі американські президентські вибори, та іншими схожими і підозрілими іноземними спробами втрутитися в політику та економіку країни. Бо й справді, щодня накопичується все більше доказів того, що передусім у Росії, але також у Китаї і навіть Ірані та Північній Кореї, створюються веб-сайти, призначені для того, аби поширювати брехню і фальшиві новини серед американської публіки, посилюючи невдоволення, провокуючи ненависть між класами і расами, сприяючи появі корумпованих політиків, яких можна використовувати, застосовуючи підкуп чи шантаж.

Для мене як історика нема нічого нового під сонцем. Паніка, спричинена втручанням іноземних мас-медіа в американське життя, нагадує мені епоху холодної війни і напружений період цензури й переслідування гаданих комуністів відомим Комітетом з антиамериканської діяльності конгресу США. Від 1945 року аж до середини 1950-х укладали чорні списки авторів та митців, звинувачених у тому, що вони буцімто є агентами радянської пропаганди. Гоніння задушило творчість. Чарльз Чаплін, Орсон Веллс і Пол Робсон (на мою думку, найкращий за всю історію американський співак) опинилися серед переслідуваних, які змушені були податися у вигнання чи покинути роботу, бо на них поставили тавро. Комітет навіть називав імена державних службовців, щоби спричинити їхню відставку, а в деяких випадках останні переживали судовий процес за те, що займалися «зрадою як мистецтвом» і служили інтересам чужої держави.

Аби продемонструвати свою лояльність, митці, які хотіли і далі працювати, писали тексти і знімали картини, що буцімто викривали ницість російської пропаганди. Контрпропагандистські твори зазвичай були низької якості. На днях, блукаючи поміж старих стелажів університетської бібліотеки, я наткнувся на, ймовірно, найгірший роман великої письменниці Гелен Макіннес «Ні п’ять, ні три», написаний у 1951 році. «Зброю вибрали вони», – проголошує один персонаж, який, очевидно, є голосом авторки. «Ми мусимо визнати їх тими, ким вони є, або ж будемо вписані у сторінки історії як найбільші на світі дурні. Виклик є зрозумілим. Це обов’язок усіх нас, хто заробляє на життя, працюючи в засобах масової інформації: видавців, письменників, режисерів та їхніх асистентів, журналістів і репортерів, людей на радіо і телебаченні. Це стосується усіх нас. Ми повинні розпізнавати брехню і витягати її на світло, аби захистити суспільство. Ми повинні викрити змову». Звісно, результатом контрпропаганди була ще більша паніка.

Моє призначення викладача історії почасти полягає в тому, аби казати своїм учням, що те, що відбувається, має історичні корені і прецеденти. Та коли я звертаю їхню увагу на прецеденти явища fake news, вони стверджують, що те, що відбувається зараз, зовсім не схоже на досвід холодної війни. Великою відмінністю є технологічний аспект, який полегшує поширення брехні: зайдам вже не потрібно засилати людей, які б продукували брехню в американських медіа. З меншими інтригами і низьким коштом вони поширюють свої версії новин в Інтернеті. Цікаво те, що вони здобувають слухачів.

Мушу зізнатися, що мені важко зрозуміти успіх комунікації через Інтернет. Значний шмат свого життя я проводжу, читаючи студентські роботи на екрані й відповідаючи на електронні листи. Коли маю хвильку відпочинку, то втікаю від комп’ютера. Повертаюся до ностальгійної втіхи від друкованої та оправленої книжки, до радіо з його традиційним та інтимним тоном чи до розмови з друзями. Мені не спало на думку долучитися до Facebook, Twitter чи інших схожих мереж. Моя впертість непробивна: моєю відповіддю на рекламні оголошення є лише скепсис. Добрі продукти поширюються за допомогою особистої рекомендації, кажу я собі. Вірити рекламодавцю – однаково, що вірити політику, який домагається твого голосу, чи Дон Жуану, який намагається спокусити і використати. Через мою гуманітарну освіту будь-який текст розкривається переді мною як своєрідна пастка, яку потрібно ґрунтовно вивчити, перш ніж дати маху.

Але нещодавно я сам у собі виявив причину, через яку люди вірять в обман. Моя епіфанія сталася зі мною кілька днів тому, коли я виїхав з автомайстерні, де міняли ремінь безпеки в машині моєї дружини (як справжній лудит і технофоб, я не маю власного авто). Коли я завів двигун, мені спало на думку, що навіть не спробував защепнути той ремінь. Я не знав, чи він функціонує. Я віддався в руки механіка, не піддавши сумніву ані його компетентність, ані чесність. Я не мав відмовки ані спокушеної (гадаю, що нею є любов), ані відданого прихильника, який є жертвою своєї віри, ані того, хто відгукується на рекламу, бо є надто довірливим чи потребуючим. Я попросту довіряв працівникам автомайстерні, бо усвідомлював, що вони є експертами, практиками і що знаються на справі значно краще, ніж я. Тобто я довіряв їм з тієї самої причини, з якої мої студенти довіряють мені (якщо вони бодай колись це роблять): повага до гаданої мудрості гаданого експерта. Обмануті сайтами з фальшивими новинами є жертвами власних чеснот: смиренності, з якою поважають брехунів, поштивості, з якою уважно слухають спокусників і шахраїв. Вони схиляються перед гіпотетичною вищістю. Я роблю те саме, коли довіряю хлопцям, які ремонтують мій комп’ютер, чи монашкам, які люб’язно взялися прати мою білизну.

«Чому ви хвилюєтеся через брехні росіян і китайців, коли маєте президента, який, схоже, нездатний визнати правду?» – запитую я своїх студентів.

Відповідає Карлос Хосе, латиноамериканський хлопець, який зазвичай іронічно посміхається і несе добре розраховані бздури. «Але брехні президента є нашими брехнями. Нас ображає те, що ці іноземці обманюють нас чужими брехнями», – наполягає він.

Я єдиний, хто сміється. Для інших ця тема занадто серйозна. Кеті, білявка ірландського походження, намагається пояснити мені, про що йдеться. «Проблема полягає не в надмірній довірливості, а в надмірному сум'ятті. Ми живемо в, можливо, занадто скептичному світі: принаймні, освічені люди здаються перед постмодернізмом, парадоксизмом, впливом доказів, непевністю. Еліти нездатні запропонувати розраду і безпеку публіці, нажаханій неконтрольованими змінами і проблемами без рішення. Коли люди вдаються до допомоги Інтернету, аби знайти відповіді, їм не важливо, щоби ті були правдивими, вартими довіри, заснованими на раціональних чи наукових доказах – попросту треба, щоби вони були простими і зрозумілими. Саме в цьому причина успіху як Дональда Трампа, так і тих, хто на нього ставить за кордоном. Те саме відбувається з популістами в інших частинах світу. Правда є складною і темною. Обман має ту перевагу, що є простим і ясним».

«Гаразд, – кажу я. – Але в заявах Трампа є купа протиріч, а пропаганда того чи іншого сайту розхитується іншими».

«Це не має значення, – відповідає Кеті. – Протиріччя призводять до сум'яття, а сум'яття – до пошуку простих рішень або бажання скинути вину на еліти чи на етнічні меншини. Це теза, яку ви, професоре, висунули в своїй книжці "Нога в річці", тому вже не варто її заперечувати».

«Скоряюся перед твоєю вищою прозорливістю, – кажу я. – Тож як ми мусимо реагувати?»

«Гуманітарна освіта, яка надається до того, аби спростовувати брехні, не є доступною великій кількості наших співгромадян, – відповідає Кеті, поміркувавши. – Відповідь Макіннес вже нездійсненна через неконтрольоване помноження мас-медіа. Залишається цензура. Можливо, юридичний комітет, який розслідує справу Рашаґейт, стане такою собі реінкарнацією Комітету з антиамериканської діяльності».