«Самі громадяни створили цю країну і дали їй конституцію, в якій перелічено повноваження, що ними народна воля наділила федеральний уряд, залишивши інші в руках штатів чи представників народу. (…) Основною метою цього було те, аби уряд не мусив улягати тискові жодного з федеративних штатів».
Це не слова якогось іспанського мудреця – вони належать Данієлеві Вебстеру, великому американському лексикографові і політику, який в 1830 році виголосив у Конгресі одну з тих промов, які вважаються в Америці основоположними для розуміння конституції Сполучених Штатів. Покоління школярів вивчали цю промову і доктрину єдності країни, яку проголосив Вебстер: «Одна неподільна нація під проводом Бога», – як буквально мовить вислів, який щодня, аж по нині, проказують перед початком уроків школярі.
Американська конституція є чинною ось уже понад два століття; іспанській в 2018-му виповнюється 40 років, і багато іспанців не хочуть продовжувати їй життя. Але обидва документи з’явилися у схожих політичних обставинах і мали на меті знайти баланс між достатньо сильним центральним урядом, аби досягнути спільних потреб безпеки, добробуту і правосуддя для країни, і дбати про подекуди розбіжні пріоритети автономій з їхніми ідентичностями, традиціями й особливими інтересами. В США завдання було навіть складнішим, ніж в іспанському випадку, оскільки у XVIII ст. країна була розділена навпіл між штатами, де не визнавалося рабство, і тими, які економічно залежали він цієї своєрідної інституції. В Іспанії, принаймні, рабство є одним із небагатьох питань, щодо яких консенсус одноголосний. Є, як мінімум, дві Іспанії, але вони мають перевагу подекуди конфліктної, але завжди спільної історії. Натомість США виникли як імпровізована країна, аби триматися вкупі заради обопільних інтересів.
В обох країнах керівники деяких автономних одиниць (в американській лексиці – штатів) претендували – і далі претендують – принаймні на частину суверенності, яка відповідає всій країні. В обох було прийняте однакове (і єдино справедливе) рішення: інтерес усіх мусить бути вищим, ніж воля небагатьох. Є виправданим, що сепаратистським меншинам надається максимальна свобода, котра сумісна з єдністю країни – але вони не заявляють претензій на незалежність без згоди зі своїми співгромадянами. У Сполучених Штатах ця суперечка закінчилася громадянською війною – і відтоді судження Вебстера залишається в силі. В Іспанії впродовж останніх двох сторіч ми також пережили схожі війни, але уроки, сформульовані Вебстером, як видно, залишаються невивченими.
Уроки є для всіх. Якщо сецесіоністам годилося б вивчити згаданий текст, то всі решта також мали би взяти до уваги інший абзац тієї ж промови: «Пам’ятайте, що конституція не є незмінною. Вона повинна зберігатися такою, як є, лише доти, доки народ цього бажає. Якщо народ гадає, що розподіл повноважень між центральним урядом і автономними одиницями перестав бути корисним, її можна змінити відповідно до народної волі».
Американці зазвичай гордяться довговічністю своєї конституції, яка з’явилася на світ настільки досконалою, що поправки, прийняті за 231 рік її існування, були дуже легкими – і всі мали форму клаузул, які додали, не вносячи розкол у те, що заклали батьки-засновники в її оригінальний текст. Школа юриспруденції, що превалює нині, дотримується того, що юридичні тлумачення мають слово в слово відповідати конституції і значенню слів, яке ті мали на момент здобуття незалежності. Кожен вердикт є етимологічною працею і гуманітарним дослідженням. Тож мова вісімнадцятого століття лишається муміфікованою у нещодавніх рішеннях Верховного суду. Згідно з доктринами так званих оригіналістів, слова конституції є чимось на кшталт Святого Письма; навіть більше, ніж церковні догми, які принаймні можуть заново тлумачитися в інший історичний момент, відповідно до змін і обставин aggiornamento і нових парадигм, які час від часу з’являються.
Є ті, хто хоче, аби іспанську конституцію шанували з таким самим фундаменталізмом. Та якщо строгість є рекомендованою, то штивність є помилковою. Наведемо один приклад: право носити зброю (передбачене другою поправкою до американської конституції) не може в 2018 р. означати те саме, що означало в 1791-му. Кожен текст еволюціонує у ритмі суспільних змін. Юридичні тлумачення можуть вводити видозміни, які не вимагають текстових ревізій.
Отже, завжди лишається можливість змінити конституцію законним шляхом: в Іспанії – рішенням не менш ніж 60% голосів двох законодавчих палат, услід за чим мав би відбутися референдум. Зміни у текст нашої конституції вносили двічі: в 1992 р. – аби внести положення Маастрихтського договору щодо участі іноземців у виборах, і в 2011 р. до урядових норм було додано концепцію бюджетної стабільності. В обох випадках ініціатива виходила з державних інституцій, але немає жодної причини облишити спроби внести інші зміни, до яких підштовхує народна ініціатива. Зовсім навпаки: чутливість конституції до волі громадян є необхідною умовою для досягнення і збереження суспільного миру.
Ця воля повинна виражатися чітко, однозначно і нестримно, тому що видозміни, запроваджені одним поколінням, впливають на наступні покоління, голосу яких не чутно під час голосування. Саме тому іспанська система вимагає переважаючої більшості. У Сполучених Штатах конституційна поправка має бути схвалена двома третинами сенату, а цього важко досягнути. У сусідній Канаді на референдумі щодо пропозиції незалежності для Квебеку (на який нещодавно посилався прем’єр Санчес під час своєї подорожі до Північної Америки) потрібно було, аби за неї проголосувала більшість у 60%. «50% + один голос», що їх обстоюють прихильники каталонської незалежності, навіть якщо їх можна буде отримати, не будуть належною підставою для того, аби повалити іспанську конституцію і розхитувати права громадян. Туреччина, де посвята Ердогана в такого собі нового абсолютного султана була прийнята лише 52% голосів тих, хто проголосував (тобто меншістю електорату), показує небезпеки тиранії демагогії. У Великій Британії всі муки Брекзиту почалися з референдуму, результатом якого стало те, що насправді є конституційною зміною, з відречення від права на європейське громадянство, що його британці мають зараз, без усвідомлення необхідності наполягати на відповідній для цього більшості. Розлучення з Унією підтримало лише 52% тих, хто голосував, тобто 37% загального електорату.
Та правосуддя вимагає бути великодушними до меншин. На даний момент ні в Каталонії, ні деінде в Іспанії немає більшості, яка б підтримала розвал країни – але таки є достатні меншини, які достатньо невдоволені певними аспектами конституції для того, аби звернути на них увагу і спробувати їх примирити. Мені нелегко про це говорити, бо для мене – і гадаю, що для майже всіх людей мого покоління, хто з власного досвіду і досвіду своїх батьків знає, що ми пережили під час братовбивчої війни і років похмурої диктатури, – конституція 1978 року є чудовим досягненням, і могла би бути такою ж нетлінною, як конституція США. Вона дала нам Іспанію, якою можна гордитися, яка втілює плюралізм і дає притулок всім іспанцям і всім тим, хто хочуть бути іспанцями. Звісно, серед тих, хто її не цінує, є непоступливі лиходії, які люблять ненависть і ненавидять ближнього. Та найкращий спосіб фруструвати їх – це лишити їх в ізоляції. Через 40 років настала пора влаштувати конституції овацію – і, можливо, змінити її.
Felipe Fernández-Armesto
Constitución, una ley para convivir
El Mundo, 29.09.2018
Зреферувала Галина Грабовська
17.10.2018