Університет невігластва

Феліпе Фернандес-Арместо

«Історія Сполучених Штатів є значною мірою історією винищення тубільців. Святий Серра не мав нічого спільного з тривалою американською кампанією, що мала на меті позбутися індіанців, він намагався любити їх згідно зі строгими правилами францисканства».

В американському університетському світі я живу серед дурнів та неуків. І найцікавішим у цьому є не лише те, що великі американські університети мають репутацію найкращих у світі: найбагатших, з велетенськими бібліотеками, чудовими ресурсами для досліджень і неперевершеними технологічними засобами, а те, що університетом, який виказує найтривожнішу тупість, є Стенфордський університет, в якому я знаю кількох професорів і захоплююсь їхнім розумом, їхніми знаннями і здоровим глуздом. Та інтелектуальний рівень певної інституції може бути значно нижчим, ніж інтелект її членів.

Стенфордський університет нещодавно оголосив про перейменування ряду місць у кампусі, що носять ім’я святого Хуніперо Серри, який, починаючи з 1769 р., був засновником перших францисканських місій в Каліфорнії. Згідно з університетським веб-сайтом, причиною цього є те, що «діяльність місій завдала великої шкоди індіанцям». Звісно, місії змінили їхні життя: людей вирвали з кочового способу життя, на їхніх землях стали вирощувати нові продукти харчування і туди ж привезли худобу. Брат Хуніперо навіть заснував нові виробництва, які виготовляли цеглу, підводи, плуги, мило, свічки і шкіряні черевики і ремені. Під опікою францисканців індіанці досягли небаченого раніше добробуту.

Особистий внесок Серри в їхнє благополуччя був незаперечним. Навіть стенфордські антиклерикали не звинувачують його в пороках чи злочинах. «Ми не сумніваємося, – проголошує висновок комітету (за дурниці завжди беруться комітети), – в його добрих намірах». Проте йому довелося боротися з наслідками нових хвороб, яких не знало населення без імунітету. Місії подолали кризу. Демографічні дані це підтверджують. Коли брат Хуніперо помер, було 4 650 мешканців. У 1821 р. в кожній з двадцяти місій було в середньому понад тисячу індіанців.

Такі досягнення вимагали страшної самопожертви. Коли Хуніперо прибув, індіанці реагували байдужістю чи насильством. У 1775 р. керівник місії Сан Дієго мучився через те, що неофіти воліли «жити, як раніше». Справа здавалася приреченою на провал. У 1785 р. зеленоока чаклунка Тойпуріна розпочала повстання в Сан-Габрієлі; причиною (як вона заявила) була «ненависть до отців… які захопили землі».

Деякі з монахів у відчаї відповіли накладанням покарань, «що відповідають присуду батьків, які карають власних дітей», – на той час це означало застосування батога. Хуніперо Серра визнав, що «з боку декого з отців були надуживання і несправедливість». Життя у нещодавно заснованій місії було важким для всіх. Францисканці, вирвані зі свого середовища і звичного життя, що зіткнулися з надлюдською роботою у ворожому оточенні, з усіх сил намагалися подавити щоденні спокуси надмірною дисципліною. Час від часу якийсь монах божеволів, як-от брат Хосе Марія Сальвідеа, який «постійно бичував себе». Історія місій була трагічною і тріумфальною: трагічною через крах, який їх врешті спіткав, адже вони були знищені мирянами, які хотіли експлуатувати чи винищити індіанців; а тріумфальною – через їхній прогрес в добробуті і їхній успіх у поступовому привабленні неофітів, чиє навернення було доказом доброї віри і милосердних зусиль.

Ясна річ, історики Стенфорда знають ці факти. Якби облітерація пам’яті святого Хуніперо відбувалася через «велику шкоду, заподіяну індіанцям», не залишилося би жодного пам’ятника жодному білому колоніальної епохи. Історія Сполучених Штатів є значною мірою історією винищення тубільців. Серра не мав нічого спільного з тривалою американською кампанією, що мала на меті позбутися індіанців, він намагався любити їх згідно зі строгими правилами францисканства.

У кампусі Стенфордського університету є багато пам’ятників першому ректорові Девіду Джордану – попри його письмові заяви про необхідність повиводити гени слабких і нікчемних людей. Сам засновник університету Ліленд Стенфорд був відомим великим капіталістом, який експлуатував своїх робітників і заявляв, що китайські іммігранти є «людьми виродженої раси», яких треба видворити, аби уникнути «шкідливого впливу на вищу расу». Новою назвою бульвару Серри буде «шлях Джейн Стенфорд». Про цю пані не відомо нічого поганого, за винятком того факту, що вона вийшла заміж за жахливого Стенфорда. На вулиці Серри розмістять історичні «роз’яснення», іншими словами – засудження місіонера.

Очевидно, що мотиви для цензурування згадок про Серру не мають нічого спільного ні з історією, ні з мораллю. Ключем до нової політики (за твердженням відповідального комітету) є те, що особи, які буцімто є індіанцями, стверджують, що згадка про Серру «викликає в них глибокі травматичні емоції і спричиняє проблеми для ментального здоров’я». Такі університети, як Стенфорд, відгукуються на попит ринку і таким чином на культуру, що зараз в силі, якою б екстравагантною і оманливою вона не була. І ця нинішня культура вирізняється самовіктимізацією. Через належність до меншини можеш скаржитися, що ти є жертвою історичних агресій, які тебе навіть не зачіпають. Якщо ти є жінкою, то можеш представляти себе як «ту, що пережила» домагання і зґвалтування, що їх зазнали інші. Попри те, що твої предки були майже виключно білими, можеш вдатися до ідентичності індіанця, аби скористатися з привілеїв, які надають нащадкам постраждалих.

Ми в Іспанії найкраще в світі вміємо зносити пам’ятники, перейменовувати вулиці, викопувати останки і маніпулювати історичною пам’яттю, аби вдовольнити ненависть і досаду. Через це ми бачимо, що наша демократія ще не є зрілою, здатною прийняти нашу історію цілком, з її пороками і чеснотами. Досі не було нікого, хто міг би перевершити нас в цьому деструктивному і осудливому підході до минулого. Та нині ми поступаємось американцям. Скульптури тих, хто зазнав поразки в громадянській війні ХІХ ст., в кампусах вкривають пластиком чи непоштиво зносять. Досада стає приводом для цензури. Історія редагується, аби підтвердити неприємності тих груп, які претендують на всезагальну симпатію і відкидають толерантне ставлення до всіх решта.

Як би відреагував сам Хуніперо? Звісно, він сміявся би з мого обурення. Йому не потрібне було би схвалення університету. У так званих жертв він попросив би прощення зі смиренням, яке належиться святому. Він не зміг би шкодувати, що язичництво індіанців зникло, але відчув би печаль, дізнавшись, що його витіснило не християнство, а тривіальні і мішурні цінності. І через усе це він заслуговує на вшанування. І через усе це йому однаково, будуть його вшановувати чи ні.