Нова неписьменність

ЕСЕ

Який зв'язок існує між читанням і політикою? Здається, що далекий. Спробуймо ж, однак, його знайти, ставлячи собі питання про мету — не політики, а про мету сягання за книжкою. І крок за кроком прослідкуймо долю цього непростого зв'язку. Нащо взагалі ми читаємо? Чому, наприклад, заглибилися в читання «Демонів» Фьодора Достоєвського? Проста відповідь: для задоволення. Чи ж, однак, читання великої прози XIX і XX століть є приємним, коли — без винятку — реальність там зображена понурою, злою, страшною і веде, в кращому випадку, до меланхолії? Читаємо Джозефа Конрада, Томаса Манна, Оноре де Бальзака чи Ярослава Івашкевича, бо отримуєм образ самих себе, тільки в інтенсивнішій формі. Очевидно, не кожен з нас хотів би бути Курцем з «Серця темряви», але є це геніальним попередженням. Великі письменники і поети відіграли в сучасній Європі таку ж важливу роль, як і філософи — якщо не важливішу, бо вчили читачів мови і потрапляли до значно більшої кількості людей, аніж часто герметичні мислителі.

Всі великі твори літератури є сумними або понурими, виняток — спеціально написані для жарту, блискуче дотепні, але під підшивкою і вони теж понурі, як хоч би «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека.

Чому вже згрубша два покоління ми майже не читаємо великих творів? Чому — можете перевірити — майже ніхто не знає, про що писав Адам Міцкевич у «Великій імпровізації», а про що Стендаль в «Червоному і чорному» чи Вільям Шекспір в «Королі Лірі»? Бо ми вже не хочемо читати. А чому ми не хочемо цього робити? Серед багатьох відповідей, найважливіша зводиться до простого спостереження — ми не хочемо читати про те, що людська доля важка, що ми марні, що підлота часто перемагає добро, а в житті ми мусимо робити трагічний вибір. "Життя... оповідання ідіота, палке та голосне, але нічого не значуще" (пер. Ю. Корецького) [It is a tale Told by an idiot, full of sound and fury, Signifying nothing.) — читаємо у відомому фраґменті Макбета. Це правда, але чи нам приємно з такою правдою?

Бо ж йдеться насамперед про те, щоб було приємно. Ми не читаємо великої літератури, бо нами оволоділо компульсивне уникання страждання. Ба, ми усуваємось навіть від думки про страждання, а отже, і від читання про нього. Бо це неприємно. Наскільки ж миліше читати про новини моди чи про нові рецепти качки в ананасі. В 1930 році Зигмунд Фройд оголошує знамените есе «Невдоволення культурою», в якому остерігає, що перш ніж дістатися до задоволення, ми мусимо обмежити страждання, і, як правило, на це йде все життя. Письменники того часу, тобто кінця XIX і перших десятиліть XX століття, вкрай песимістичні. Від Роберта Музіля і Франца Кафки до Конрада і Марселя Пруста — всі сумніваються, чи можемо ми бути відповідальними, самостійними у світі, в якому доля з нами робить, що хоче. Чи вміємо ми пам'ятати і думати. Перша світова війна, зрозуміло, підсилює ці настрої.

Попри пошук задоволення, нами щораз більше двигають два явища: нездатність концентрувати увагу протягом тривалого часу та поспіх. Тому вже кількадесять років майже ніхто не читає класичних семитомних романів, а дефіцит часу і прагнення задоволення спричиняє до того, що велика література потрапляє до нас в основному завдяки фільмам. Скільки осіб прочитало «Залишок дня» Кадзуо Ішіґуро, а скільки подивилося (прекрасний, зрештою) фільм?

Принцип задоволення розумів не тільки Фройд. Його прекрасно розуміли і ті, хто на читанні хотіли заробити великі гроші. На зломі XIX і XX століть в Англії з'явилися конкуруючі між собою відомі таблоїди «Daily Mail» та «The Daily Express». В 30-х роках 75% британців читало принаймні один з них. Таблоїди правили громадською думкою, від початку безцеремонно послуговуючись брехнею і доводячи соціальну атмосферу до точки кипіння. Коли наблизилась Перша світова війна, «Daily Mail» закликав: "з'їжмо імператора Німеччини", "кожен шваб мусить бути повішений". Не забувайте, що ще не було ні радіо, ні телебачення, тому політикою правлять великі власники преси. Вистачає, щоб вони вирішили послідовно іґнорувати ворожого їм політика, і його долю буде змарновано. Донині жоден німецький політик не відмовиться від інтерв'ю для «Bild», найбільшого таблоїда, що грає на найнижчих почуттях, адже його наклад — три мільйони.

Таблоїди змінили світ. Їхні власники зрозуміли, що якщо хочуть потрапити до мільйонів, то мусять писати тільки про сенсаційне. Гарольд Ніколсон, чудовий британський есеїст і приятель Черчилля, описав сцену з клубу для джентльменів: один із старших членів клубу вдає, що читає «The Times», але всередині газети має «Daily Mail». На чому ж полягав геніальний, але в кінцевому результаті фатальний — хоч напевно неминучий — задум газетних мільярдерів?

Вони помітили, що люди навчилися читати. Мільйони, які ще не мали цього вміння на початку XIX століття, закінчили кілька класів початкової школи і вже вміли розпізнавати літери. Однак поставмо принципове для наших роздумів питання: чи справді навчилися читати? В читанні ж бо йдеться не тільки про саме вміння, а перш за все про те, щоб знати навіщо читати. Коли в перших десятиліттях XIX століття консерватори сумнівалися, чи вміння читати буде сприяти добробуту більшості, вони мали часточку рації, хоча нині ми не відважимося навіть про це подумати. Але якщо визнати, що читання корисне для практичних цілей (ціни в магазині, угоди у банку і так далі), то не факт, що це корисно для чого-небудь іншого.

Дві найбільші революції сучасності, тобто французьку і російську, здійснив безграмотний люд з нечисленними письменними лідерами на чолі. Всі вони були малограмотними правниками, інтелектуалістами, вічними студентами, пияками та завсідниками кав'ярень. Всі вони читали, але їхні адресовані до народу твори були, в кращому разі, листівками. Найважливішим ресурсом соціальної комунікації, як знаменито про це пише Броніслав Бачко, були тоді чутки. На Заході на публічні і політичні теми писали і читали щораз більше. Однак можна точно визначити два моменти, коли читання книг як елемент політики переломилось: поява радіо, а потім телебачення.

Поява радіо спричинила захопливі дискусії. Як добре знаємо, саме, серед іншого, завдяки радіо Гітлер здобув душі німців і австрійців, де Ґолль з нічого вибудував Вільну Францію, а Черчилль зміг змінити настрої британського суспільства на сто вісімдесят градусів. Тодішні дебати про користь від винаходу радіо і його способів використання неймовірно нагадують нинішні дискусії про користь і шкоду інтернету. Невідомо і — боюся — ніколи не буде відомо, чи більше є першого, а чи другого, тому спекуляції на цю тему я сприймаю з великою часткою скепсису.

Якщо ж ми поглянемо на сайти найбільших польських та американських інформаційних порталів, то всюди обов'язковою є така черговість: спочатку кілька важливих повідомлень, потім спорт, а потім про гардероб зірок, будинок моделі чи розлучення тележурналіста. Я не знаю, чи хтось це докладно досліджує, але, вочевидь, поєднання серйозної газети з таблоїдом в інтернеті є необхідне. Чому? Бо людям задоволення приносить інформація, що хтось зламав собі обцас, а хтось інший перевернувся на сходах. Очевидно, що то мають бути відомі особистості.

Поява телебачення незмірно посилила задоволення. Вже не треба тільки слухати, можна також і дивитися. І перейти на інший канал або вимкнути. Без обави мовити згорда до своїх "лиш гляньте, що то за ідіот". І відразу ми чуємось ліпше. Тому не дивно, що теленовини теж прийняли подібну до таблоїда модель. Геть читання. Таблоїд перемагає.

Діагноз є відносно простий. Ми все менше читаємо, бо це не приносить нам задоволення. В 1863 році Джон Стюарт Мілль видав невелику книгу «Утилітаризм», в якій з числа багатьох важливих спостережень робить і те, що всі ми прагнемо до задоволення, однак можна вирізнити два їхні типи: нижчий і вищий. Не подає, звісно, прикладів, бо це питання є цілком суб'єктивним. Однак прагнення меншості до вищих задоволень полягає у використанні наданої нам свободи і прийнятті ризику. Мілль називає це experiments in living. Добре знає, як це важко, а водночас розуміє, що сенс людства полягає власне в такому ризику, а отже, у відвазі. Нині ми цілком відвикли від відваги і від ризику. Читання для мене і для багатьох з нас є задоволенням вищого типу. Однак ті нечисленні, котрі читають, також стараються мінімізувати ризик, тому переглядають. Перекидають сторінки. Тільки інколи читають, як Бог наказав.

Які є наслідки нечитання? Перш за все — явище невміння писати. Отож, автори — за винятком авторів детективів — не наводять арґументацїі, що має початок, середину і кінець, бо побоюються, що мало хто з читачів зможе відстежити їхню думку. Натомість постачають нам безліч більш чи менш привабливих оповіданнячок, які разом взяті мали би передавати ширший погляд. Однак ми є тільки людьми, ми зосереджуємося на сюжеті, а не на ширшому погляді. Так виглядають сучасні книжки з історії, з інформатики чи з економіки. А оскільки матеріалу до оповіданнячок не бракує, даних і анекдотів є безліч, то завше можна їх підібрати відповідно до загального задуму. Хочемо довести, що інтернет оглуплює людей — прошу дуже; хочемо довести протилежну тезу — рівно так само легко. Одні кажуть, що капіталізм занепадає, інші — що прекрасно розвивається, а навіть краще ся має, ніж демократія, яка занепадає. Прошу дуже.

Один з найвидатніших філософів наших часів розповідав мені, що видавництва вимагають від нього книг обсягом не більш як 180 сторінок. Бо інакше "ніхто не прочитає". А одночасно книжки, що мають принести задоволення, наприклад детективи (які я дуже люблю), мають бути довгі, бо ми входимо в уявний світ, звідки не хочемо, щоб нас відразу виштовхали. А також з причини переконання, що коли ми платимо, то маємо дістати солідний товар. Видавці це знають, тим більше, що друк книжки, яка має двісті сторінок, коштує майже так само, як на чотириста сторінок. Писати в часи нечитання має наслідки і у сфері філософії. Отож, частина фахових філософів (найчастіше постмодерністи) використовує мову, недоступну для непосвячених і — що ще гірше — без всякої краси, часто будовану з раніше неіснуючих слів. В такій філософії домінує переконання, що герметичність є чеснотою. Читачі — поза колегами — стають несуттєвими, бо і так цих творів ніхто не читає. Тому мовна деморалізація неминуча. І ця мода, виглядає, перетікає до популярніших медіа і ще дужче псує вже спустошений світ.

Коли в перших десятиліття XVII століття кардинал Рішельє будував французьку державу, то багато уваги присвятив питанню мови. Щоб пильнувати якість і монолітність французької мови, він в 1635 році заснував досі чинну Французьку Академію. Це було певного роду насильство: одна мова, одна орфографія, одностайні правила. Французи донині — хоч це щораз важче — захищають чистоту своєї мови. Рішельє ще не міг цього усвідомлювати, але мовні правила, накинуті завдяки застосуванню м'якої сили, помогли — так само як звичаєві правила — піднятися мільйонам людей до ролі громадян держав. Тому від руйнування мови ми захищаємо не народ, а демократичну державу, в якій править маса.

Багато правил, які ще недавно були обов'язковими, в масовій демократії занепадає. Ось хоча б форми ввічливості: пані з банку дзвонить до мене, вмовляючи мене на позику, і відразу говорить до мене "пане Марціне". Такі принципи пристойності (навіть підбиті лицемірством) яко зразки повинні линути від авторитетів, а все частіше не линуть. То чому ж ми маємо зберігати правила правильної мови чи орфографії? Одна справа скорочення, які ми стосуємо в електронній комунікації, а інша — недбалість чи звичайне паскудство, які характеризують публічні висловлювання. Використання політиками хамської мови виникає з того, що деякі з них просто є хамами та вважають нас також хамами.

Однак такого не можна писати відверто. Якось мені трапилося так написати — і неприхильні публіцисти весь час це нагадують. Отже, той, хто пише, є обмежений ще й таким чином — йому не можна образити мас. Чи ж не є це тільки створенням видимості? Маса і так не читає, а навіть якщо хтось і прочитає, то не прийме це на свій рахунок. Коли я написав про "всеосяжне хамство", то сусіди казали мені, що правильно я піддав "тим хамам". Ніхто ж бо сам для себе не є хамом.

Варто згадати ще один простий спосіб, в який писання пов'язане з читанням. Поза кількома відомими з історії винятками, письменник пише для читачів. Багато видатних авторів зовсім іґнорували думку читачів і критиків, як Вістен Г'ю Оден, інші ж надмірно переймалися неправильною, на їхню думку, критикою — варто згадати хоч фатальний випадок Алєксандра Фредра, який замовк на десятиріччя. Однак письменник завжди має адресата. Часом конкретного, як Оден, котрий один з найпрекрасніших своїх творів, «Lullaby» [Колискова] (Lay your sleeping head, my love, / Human on my faithless arm…) написав за п'ятнадцять хвилин в кнайпі для моряка, що попросив його про вірш для нареченої. Або інакше — читач є дуже далеко або письменник розраховує тільки на небагатьох. Звідси останні слова в романах Стендаля: "То the happy few".

Тепер ми маємо справу з домінуванням чотирьох стратегій творення. Перша — писати для кар'єри. Академічні співробітники мусять публікуватися у наукових журналах, бо їх за цими публікаціями оцінюють. Їхні вітчизняні та закордонні колеги їх цитують, бо кількість цитувань також оцінюється. Цитують, звичайно, навзаєм. За моєю оцінкою, такі статті читає в середньому десяток осіб. Але таке писання виявляється буквально безцінним, бо завдяки цьому дістають європейські та зокрема польські ґранти.

По-друге, писати для людей. Так чинити є результатом все ще сильної просвітницької традиції. Письменник, філософ і публіцист переконані, що їхні тексти допоможуть людям зрозуміти світ, який їх оточує. Незалежно від того, чи це світ громадський, чи ж приватний. Знання ж бо творить чудо. Знання уможливлює поступ, а поступ є основною засадою нашої цивілізації. Тобто писання — це освіта, і письменник просвіщає — і це не менш сумнівно, аніж в першому випадку.

По-третє, писати для власного задоволення. Тут з'являється питання дуже невиразної межі між генієм і графоманом. Як кожен, хто пише, я знаю, що писати є важкою і тяжкою роботою. Часом вдала думка або спостереження приносять авторові задоволення. Однак найчастіше для задоволення пишуть графомани, серед них багато хто публікується, бо пишуть на популярні і неясні теми. Звідси, наприклад, стільки книжок про інтернет. Можна, як ми вже знаємо, написати будь-що.

По-четверте, письменники пишуть задля грошей. Незважаючи на падіння числа читачів, кілька відсотків популяції читає. Навіть в Польщі десять відсотків респондентів останнього дослідження Національної бібліотеки (станом на 2016 рік, — прим. редактора) призналося, що читає від семи і більше книжок щороку, що в масштабі країни дає майже чотири мільйони читачів. Якщо письменник продасть понад десять тисяч примірників — то заробить. Найбільше ж легких і захопливих книжок читають пенсіонери, а їх буде все більше. Отже, такий письменник пише для старушків. Як спритний, то потрафить це зробити вправно.

Однак залишається обдумати одну принципову справу. Який вплив має читання (і, як наслідок, писання) на громадське і політичне життя? Ніколи не було так, щоб політики читали твори філософів і негайно реалізовували їхні концепції. Тільки утопічні письменники вважали, що коли викладуть свої аргументи в своїх творах, то всі негайно їх зрозуміють і реалізують. За останні десятиліття народилася, однак, абсолютно нова серйозна проблема.

Спробуймо приглянутись до неї, прямуючи за думкою Ханни Арендт. Німецька філософ писала про поділ між мисленням і дією, вказуючи, що це є неминучою рисою нашого життя. Вона ж і шукала шляхів подолати цей поділ і дати відповідь на питання, як мислення може керувати дією. Бо ж немислення призводить до дій, що набувають драматичних форм. Адольф Ейхман, описаний Арендт, не мислив, відмова від мислення характеризує також і всі форми суспільного життя, коли ми, наприклад, інтерпретуємо закон як наказ, а свободу як приватну рису. Іншими словами, ми думаємо вдома, а в публічній сфері діємо бездумно.

Для того щоб мислити, читання, очевидно, не є конечним. Однак тяглість культури, а серед іншого і тяглість мислення, полягає в тому, що ми користуємося тим, що інші перед нами зуміли осмислити. А це майже завжди означає читання. Раніше існував дуже цінний усний переказ, але вже десятки років, як він практично зник, за винятком університетських лекцій і шкільних уроків. В епоху ренесансу і просвітництва мислити означало перш за все читати і роздумувати на марґінесі лектури. Досконало це бачимо у великих творах Нікколо Макіавеллі чи Мішеля де Монтеня. Макіавеллі всю свою велику і найважливішу книгу будує у формі зауваг. Не «Володар» є тою найважливішою книгою, а «Роздуми». Роздуми над чим? Флорентієць дає своєму творові назву «Роздуми щодо першої декади Тіта Лівія». Натомість Ерік Карпелес кілька років тому опублікував чудову книжку «Paintings in Proust: A Visual Companion to in Search of Lost Time», в якій коментує всі зауваження Пруста про картини. В цьому, очевидно, є більше Карпелеса, ніж Пруста, але у цьому і полягає діалог і тяглість читання.

З використанням великих літературних чи музичних або художніх зразків ми маємо справу вже сотні років. Історія Макбета з'являється в Куросави та в серіалі «Картковий будинок». Януш Гловацький цю процедуру постійно стосував — з найбільшим успіхом в п'єсі «Антігона в Нью-Йорку». Читання, а також і перечитування, свідчило про те, що людські пристрасті, трагедії і випробування долі є, по суті, завжди такими самими. Читаючи, ми можемо їх краще взнати. Здавалобися, що цей принцип стосується і до політичного життя. Однак тут нас зустрічає велика несподіванка.

Ми не знаємо, хто з політиків вечорами сідає в кріслі і читає. Не знаємо, які політики читають праці зі сфери філософії політики чи історії думки або просто історії для того, щоб дізнатися, як в подібних ситуаціях поводилися їхні попередники або що думали про певну тему філософи. Доробок історії думки величезний, і на кожне питання, що нині виникає, ми знайдемо в ній кілька відповідей. Нині не відбувається нічого аж так надзвичайного чи аж так відмінного, щоб відповіді з XVI чи з XIX віку не пасували би до нашої ситуації. Однак зв'язок між читанням (мисленням) та дією цілковито обірвався. Як це сталося і чому?

Не все варто скидати на карб гаданої глупоти політиків. Філософи і публіцисти мають тут свою провину. По-перше (як Френсіс Фукуяма), вже кілька десятиліть тому вони визнали, що ліберальна демократія є кінцевим етапом розвитку політичного життя людства. А це, природно, не спонукає читати і шукати нові відповіді на старі питання. Якщо нічого принципово нового вже не трапиться, то все відомо. По-друге — навпаки — філософи протягом останніх трьох десятиліть все частіше говорять про принципову зміну самої парадигми мислення про політику, а іноді і мислення взагалі. Звідси всі ці мовні та інтелектуальні монстри, як-от "постполітичність" чи "постправда". Тому здається, що оскільки настали принципові зміни, то вже не можна покладатися на тяглість читання, а тим більше — мислення.

З якої причини політик мав би читати про "постполітичність"? Сама політична філософія, чи радше її важлива течія, завела себе в баранячий ріг. Порвала з основним завданням філософії, тобто з пошуком відповіді на питання про найкращу форму терпимого суспільства. В багатьох мислителів цієї школи ми бачимо вплив Карла Маркса і його знаменитої фрази: "філософи тільки по-різному пояснювали світ, а мовиться про те, щоб його змінити". Зовсім не очевидно, що Маркс мав на увазі. Тут бракує місця для пояснення, однак йому, без найменшого сумніву, не йшлося про те, щоб перестати філософувати. Змінити світ було для нього фундаментальним завданням, але ж він хотів це робити за філософськими принципами. Маркс не був політиком і не був радником політиків, а зміна, яку він пропонував, стосувалася основ соціального світу і в найменшій мірі мала призвести до ануляції читання. Читати, зрештою, було його улюбленим заняттям.

Однак, якщо ми залишимо ці саморуйнівні тенденції частині сучасної політичної філософії, то все ж залишається ціла велика традиція і зовсім небанальна сучасність мислення про політику. Чому ж сфера політики відрізала себе від сфери розуму і досвіду?

Знання про минуле до певного моменту було знанням явно використовуваним. Часом до цього доходило через роки чи століття (як у випадку з Макіавеллі або Томасом Гоббсом), часом відразу (як з Гербертом Спенсером). Так було, поки почуття тяглості, незважаючи на революційні перерви, відчувалося дуже сильно. Тяглість — це не зв'язок між минулим і сьогоденням, а між минулим і майбутнім. Однак в останніх десятиліттях почали до уваги брати тільки сьогодення, якого просто в принципі нема. Тому в політиків нема відчуття тяглості. А що гірше, є вони — як і всі ми в деякій мірі — цілком самотніми в сьогоденні і в результаті не мають причин читати. Оскільки ж вони втратили відчуття тяглості, то глупість їм зовсім не заважає. Більше того, вони помилково думають, що всі і завше були такими, як вони, тобто глупими.

В результаті цього ми маємо справу, з одного боку, з політично пустим розглядом майбутнього: екологія, потепління чи охолодження, забруднення повітря чи затруєння більшості сировини, з якої ми виробляємо їжу. А з іншого — зростає схильність до історії як казки про "чорних людей". Проблеми майбутнього віддають коментаторам, враховуються тільки проблеми сьогодення. Імміґранти, потім брекзіт, Каталонія, Корея, робота за відрядженням. Читання не надається до вирішення цих проблем, тут помічні лиш неустанні негоціації. Ми живемо у світі нестерпної балаканини. Страшить кількість політичних зустрічей, конференцій, дискусій на невідкладні теми, панелі, під час яких учасники дискусії мають по сім хвилин на виступ. Якби ми почули цей неустанний шум балакання, ми б жахнулися. Для читання у так укладеному світі немає ані місця, ані часу.

Однак все-таки політики знають, що треба якось порозумітися з суспільством. Оскільки ніхто не читає, то сягнули за новими способами комунікації. Не пропонують програм, бо вони не осмислюють майбутнього, навіть творення візії чи проектів вважають певною аберацією. Не пропонують комплексних рішень, наприклад, не пояснюють принципів побудови бюджету на наступний рік, бо цього ніхто би не зрозумів, що більше, вони самі також не надто їх розуміють. Важливими є тільки короткі, прості гасла, як-от "п'ятсот злотих на дитину" чи "зменшення безробіття на три відсотки". Та емоційні посилання до уявної емоційної сфери. Тут першує позірний патріотизм, тобто найчастіше м'які форми ксенофобії, хоча у все ж ліберальних західних суспільствах ксенофобія все ще не є повсюдно неакцептована. Тому найкращим політичним інструментом виявляється страх.

Бо розпещені люди XXI століття бояться що-небудь втратити. Страх перед прикрістю, перед шахрайством, перед обмеженням свободи і разом з тим перед використанням свободи — ось почуття, які правлять масою. Політики це знають. Тому їхньою метою є втримати стабільність на грані прірви. Щоб цього досягти, не потрібні жодні науки, а лиш спритні маневри і неустанні домовленості. Політики не безпідставно вважають, що знають все про сучасне суспільство. Бо є — як ніколи в історії — членами цих суспільств. Так само не читають, так само є простими і так само дбають тільки про те, що тепер. Втеча в неграмотність буде нашим горизонтом. Жодні книжки — на думку політиків і на думку громадян — вже нас не врятують. Занурені у Фейсбук, споживаючи здорову їжу, захищаючись від смогу і холоду, ми хапаємо із зовнішнього світу тільки фраґменти, але нам так є добре. Тут порушують закон, там підступно вводять цензуру, ще десь націоналістичні хулігани здіймають ідіотські, а може, й небезпечні вигуки. І що з того? Як завше в історії, три відсотки громадян цивілізованих держав щось про це читає. Хто ж, однак, може написати, як Алексіс де Токвіль: "Щоденно спілкуюсь потроху з трьома людьми. Це Паскаль, Монтеск'є і Руссо".

Чи нечитання є вже неминучим, неухильним? Не знаю. Але я вважаю, що завжди знайдеться the happy few — і у цьому вся надія.

Марцін Круль (нар. 1944), професор гуманітарних наук, історик думки, філософ, викладач, публіцист. Опублікував, зокрема: «Filozofia polityczna» (2008), «Europa w obliczu końca» (2012), «Pora na demokrację» (2015), «Byliśmy głupi» (2015). В 2017 році дебютував кримінальним романом «Prowincja».

Marcin Król
Nowy analfabetyzm
Pismo, 2.01.2018 (№1)
Зреферував О.Д.