Безсонні солдати на фронті війни за увагу

Хай в мене кине камінь той, хто ніколи не вів сором'язливу боротьбу, яку Лукаш Найдер назвав на сторінках польського журналу "Dwutygodnik" "безперервною війною між працею і ніби-працею". На цьому фронті бажання вкластися в терміни зіштовхується зі спокусою відкласти, призупинити і переключити увагу на те, щоб поскролити Facebook, зиркнути на екран телефону, клікнути на банер переглянутої вчора реклами взуття або компульсивно перевірити електронну скриньку чи новини зі світу. Людина несподівано ловить себе на тому, що перераховує розмір взуття чи борознить далекі простори інтернету, хоча мала би вже закінчити замовлення. І думає: "Але ж цього разу все мало бути інакше...". Як пише Найдер, "інтернет – це відкритий пакет з чіпсами: відволікає, затягує, не дозволяє зупинитися". Але чи нині вся наша реальність, в тому числі і ця офлайн-реальність, не нагадує такий "пакет з чіпсами"?

Сто сімдесят п'ять газет щодня

Щоб усвідомити характер цієї інформаційної ентропії, достатньо проглянути перелік програм і додатків на своєму смартфоні. Сьогодні майже безперервний доступ до нашої уваги часто мають не тільки дзвінки і текстові повідомлення, а й ціла копальня генераторів і трансляторів контенту – від соціальних мереж чи бізнес-месенджерів до новинних додатків чи стримінгових платформ. Джерела інформації стали в певному сенсі невід'ємною частиною нас самих. Як писав теоретик візуальної культури Ніколас Мірзоєв, "наші тіла в даний час є продовженням мережі даних, що клікають, лінкують і селфіюють". Часи, коли ми, вийшовши на прогулянку, ставали недосяжними, для багатьох закінчилися узалежненою прив'язаністю до телефону – портативного невичерпного джерела подразників і контенту. Більше третини підлітків, які беруть участь у дослідженнях проєкту "POZ@ SIECIĄ" ["ПОЗ@ МЕРЕЖЕЮ"], не уявляють собі повсякденного життя без мобільного телефону. Хоча лише кожен п'ятий опитаний розпізнав у себе симптоми так званої фоноголізму, тобто залежності від телефону, більше сімдесяти відсотків учнів визнали, що можна стати залежним від користування пристроєм, і знають принаймні одну людину, яка бореться з такою проблемою. Постійно бути в курсі – це вже не просто можливість, а часто обов'язок, інколи ж просто почуття такого обов'язку. У цьому контексті не слід дивуватися зрослій популярності так званого синдрому FOMO (англ. Fear Of Missing Out, укр. синдром втрачених можливостей) – страх щось пропустити, в тому числі залишитися поза циркуляцією інформації. У певному сенсі FOMO – одна з виразних ознак сьогодення, окреслена фраґментованим і лиш поверхневим зануренням у сучасність. Наприклад, дуже велика ймовірність, що замість прочитати цей текст, цілковито сконцентрувавшись на ньому, ви перерветесь, щоби глянути на кілька нових повідомлень або через бажання потягнутися за мобільним телефоном.

Перед екраном, у взаємодії з соціальними мережами (як це трактує Ніколас Мірзоєв, який вважає, що "всі засоби масової інформації є соціальними мережами. [Зрештою,] користуємось ними, щоб показатись на очі інших"), ми проводимо вже навіть більше одинадцяти годин на добу [дані на 2018 рік у США, – прим. P.]. Згідно зі звітом McKinsey & Company "Цифрові поляки – прискорення електронної революції" [Cyfrowi Polacy – przyspieszenie e-rewolucji], в 2018 році польки і поляки з постійним доступом до інтернету (тобто, за даними Головного управління статистики, 77,5% громадян) проводили в мережі пересічно 11 годин на добу, що на п'ять годин більше, ніж у 2016 році. Серед них також зросла довіра до цифрових інновацій – щодня аж 70% польок і поляків у віці від 15 до 64 років користуються соціальними мережами, і саме вони стали для більшості найважливішим джерелом інформації.

Однак збільшується не тільки щоденна кількість подразників і повідомлень, нам відправлених і нами продукованих, а й темпи її зростання. Як випливає з дослідження доктора Мартіна Гілберта з Університету Південної Каліфорнії (USC), протягом майже двох десятиліть, між 1986 а 2007 роками, кількість інформації, трансльованої лише за допомогою мереж односторонньої трансмісії (телевізор, радіо або газети) зросла вчетверо – а ця галузь інформаційної індустрії розвивається найповільніше. Це аж – і лише – 6-відсоткове зростання в річному обчисленні, коли в той же час двостороння телекомунікація (інтернет або мобільний зв'язок) має середньорічне зростання у 28 відсотків. Якщо прийняти запропоновану Гілбертом як мірило газету на вісімдесят п'ять сторінок, то в 1986 році щодня було випродуковано інформаційний еквівалент 55 газет на особу, а в 2007 році – вже 175. Згідно зі звітом науковців з Каліфорнійського університету в Сан-Дієго, пересічний американець 2008 року поза роботою обробляв щодня в середньому тридцять чотири гігабайти даних, тобто близько ста тисяч слів – це майже дванадцять годин безперервної лекції. Подібний шок викликають дані про масштаби виробництва інформації на популярних платформах, сайтах і додатках. Зі звіту DOMO "Data Never Sleeps" можна побачити, що в 2018 році пошук Google щохвилини видавав відповіді на майже чотири мільйони запитів. Це більше, ніж сьогоднішня чисельність населення Берліна. Одночасно кожну хвилину відтворюється більше чотирьох мільйонів відеороликів на YouTube і відправляється більше 473 тисяч твітів. Щохвилини. Щодня. Згідно з прогнозами DOMO, до 2020 року за одну секунду ми будемо генерувати 1,7 мегабайта даних на особу. Це якби кожен з нас виробляв інформаційний еквівалент двох півторагодинних фільмів за секунду.

Разюча каша даних

Як наші мізки справляються з цим майже безперервним потоком даних? Незважаючи на величезну здатність до адаптації – все гірше і гірше. Як доводить у своїй книзі "Плиткий розум. Як інтернет впливає на наш мозок" Ніколас Карр, цифрова революція вплинула на наш мозок незрівнянно більше, ніж будь-яка інша інтелектуальна революція. За словами Карра, мозок, як і переповнений даними комп'ютер, сповільнюється. Щоправда, обробка більшої дози інформації означає для нього переважно більший і швидший розвиток, проте не у випадку сприйняття занадто швидкого і буйного потоку безвартісного контенту, споживання якого не потребує використання уяви і творчого мислення (а отже утворення нових нейронних з'єднань), і який приймається у пригнічувальному темпі. Навіть людський мозок має свої обмеження: певну ємність або пропускну здатність. Тимчасом корисний для стимуляції зміст, що включає уяву чи який варто запам'ятати, становить дуже малу частку згаданих "ста сімдесяти п'яти газет" на день. "Інформація" все частіше зводиться до відео, на яких рак ручкою виписує (затиснутою клешнею – [sic!]) цифри в порядку зростання, "Павел Джампер" падає на ровері зі сходів, а усміхнений фармацевт рекламує таблетки від геморою. Пропускаємо через наші голови все більше малосенсовної каші, яка не приносить нам жодної вимірної користі; вона просто стомлює (бо на її обробку мозок мусить спалити цукор), захаращує RAM (оперативну пам'ять) на материнській платі нашої пам'яті, а в подальшій перспективі погіршує когнітивні здібності.

Доказ негативних наслідків такої пустої стимуляції показано на прикладі телебачення. Як підтверджує дослідження Американської академії педіатрії, опубліковане на сторінках "JAMA Psychiatry", частий контакт із телебаченням та відеоіграми посилює у дітей проблеми з увагою і швидкістю обробки інформації на пізніших стадіях розвитку. Це приблизно означає: що більше оброблено такої каші, то менша здатність мозку розпізнавати, що є цієї кашею. По суті, мозок, який нагромаджує гігабайти даних, все гірше справляється з їхнім відбором – а отже і з концентрацією, бо увага – це значною мірою саме здатність селекціонувати подразники. Зрозуміло, хто найбільше зацікавлений в її ослабленні та розсіюванні; не без причини білборди кричать кольоровими шрифтами, реклама в інтернеті автоматично відтворює відео, а алгоритми все ефективніше аналізують наші вподобання, щоб сортувати і профілювати для нас спонсорований контент.

Рекламодавці та так звані торговці увагою (про них далі) охоче використовують факт, що свідомий розум хоча і може обробляти зображення зі швидкістю тринадцять мілісекунд, а інформацію зі швидкістю сто двадцять біт в секунду, не здатен підтримувати стан повного зосередження на одній проблемі більше кількадесяти секунд. Звідси і виникають моменти призупинення уваги, які допомагають осмислити або відпочити. Джонатан Крері, автор книги "Суспензоване сприйняття. Увага, спектакль і сучасна культура", прямо стверджує, що "увага та її розсіяння повинні сприйматися як континуум, безперервне перетікання одного стану в інший". Увага тут – своєрідний "інструмент спрямованості і зосередження свідомості. [...] Вона означає одночасне абсорбцію чимсь і відсутність або відсторонення від чогось іншого".

Отже, як ефективно залучають нашу увагу? З одного боку, тим, що нас особливо сильно ангажує – тобто емоціями, афектами, обіцянками можливостей чи шани (що також часто дає короткочасну сатисфакцію), розвагами, припасованими як до характеру та механізмів самої уваги, так і до індивідуального реципієнта. З іншого боку – надаючи контенту видимість значущості. Мозок на несвідомому рівні постійно фіксує навколишню реальність, однак тільки вузький сектор зареєстрованих даних є для нас якось корисним, а отже заслуговує на пересилання у свідомість – чи з інтенціональних причин (тобто коли ми навмисно спрямовуємо на щось увагу), чи за принципом біологічного рефлексу (коли звук клаксона попереджає нас, щоби не потрапили під колеса машини). Про те, що потрапить у нашу свідомість, багато в чому вирішує увага. І саме вона, фільтруючи і ділячи інформацію на істотну і зайву, захищає нас від цілковитого божевілля. Проблема ж починається тоді, коли інформація, що є зайвою, але варта уваги на думку рекламодавців і торговців, починає все ефективніше вдавати істотну. Зростаюча ефективність цього маскараду прориває наші ментальні греблі, що стримували потужні – і наростаючі – хвилі зовсім не потрібного нам змісту. Хоча може видатися, що ситуація не є критичною, варто дати собі справу, що навіть коли ми ще не втопилися, то повільно і поступово тонемо.

Професійні постріли в ногу

Як доводять дослідження, надмірний потік інформації деструктивно діє на мозок. Це може викликати деменцію, втому, безсоння, підвищити рівень фрустрації. Перенасичення подразниками викликає стрес, а він ускладнює концентрацію, яка пильнує за сприйняттям подразників, – і так коло замикається. Згідно зі звітом, опублікованим у журналі "Neurology" Американської академії неврології, кортизол, що виділяється при стресі, шкідливо впливає на пам'ять, когнітивні здібності і навіть обсяг мозку. Це означає, що праця при стресі негативно впливає не тільки на наше здоров'я, а й на інтелектуальну працездатність. А її ми вже й так обмежуємо на кожному кроці. За дослідженням професора Глорії Марк з Каліфорнійського університету в Ірвіні (UCI), наша робота переривається в середньому що три хвилини (а якщо працюємо з комп'ютером, використовуючи при цьому інтернет, – то кожні сорок секунд). Лише половину цих перерв викликають зовнішні фактори – як-от вхідний дзвінок, оповіщення про новий лист або необхідність перевірки якоїсь інформації; всі інші випадки – це так звані self-interruptions, тобто розсіювання уваги за власним бажанням, коли ми, стомлені довгою зосередженістю, піддаємося спокусі згаданої "ніби-роботи" або переключаємо увагу на інші завдання. Ми часто розглядаємо такі перерви і зміни як заходи для зниження стресу, хоча на практиці вони тільки посилюють його. І річ не тільки у викликаних постійним відволіканням затримках, хоча і вони бувають джерелом денервування. Як показує дослідження професора Маркс, повне повернення в перерваній діяльності до попереднього рівня зосередженості й зацікавленості триває в середньому більше 23 трьох хвилин і збільшує час виконання завдання вдвічі.

Більше того, за словами Марк, інтелектуальні співробітники займаються в середньому однією темою всього десять з половиною хвилин, і аж ніяк не до завершення завдання, а до перемикання уваги на щось інше – наприклад, відповіді на e-mail, відкриття документа стосовно іншого проєкту або прийняття рішення щодо наступної проблеми. Нам подобається називати цей негігієнічний метод багатозадачністю [multitasking], тобто здатністю мати справу з декількома речами синхронно, хоча насправді він має мало синхронності. Зрештою, природа уваги значною мірою вибіркова. Мозок здатний обробляти обмежену кількість інформації одночасно і робить це значно повільніше і менш глибоко, ніж коли би він мав справу з кожною з них окремо. Багатозадачність нерідко виявляється приводом для втечі від зусиль безперервної концентрації – і, як наслідок, цвяхом в труну продуктивності. Професор Ерл Міллер, нейробіолог і когнітивний науковець з MIT, у статті "Why Shouldn't We Multitask According to MIT Neuroscientists" прямо стверджує, що багатозадачність обмежує продуктивність, збільшує ймовірність виникнення помилки і пригнічує творче мислення.

Дії на фронті

Відволікання під час роботи – один із багатьох фронтів, на яких йде сучасна війна за увагу. Щоб уявити собі її масштаб, не потрібно стояти на Таймс-сквер, подорожувати закопянкою, де процвітає польська хвороба "білбордози" [велика кількість реклам на білбордах], або проїхати на метро, яке крім рекламних наклейок над, перед і під сидіннями привертає увагу також відображенням повідомлень і оголошень на екранах. Скоро буде достатньо вийти з дому, навіть якщо це дерев'яна хатина посеред лісу: Pepsi в партнерстві з російським стартапом Startrocket завдяки розміщеним на орбіті мінісупутникам планує вже в 2021 році розмістити перші свої реклами на... нічному небосхилі. Фронт війни розширюється в напрямах, про які ще десять років тому ніхто не думав у подібному контексті. Щоправда, разом із завоюванням нових просторів зростає усвідомлення боротьби, але все ж переважно на рівні фрустрації, викликаної надлишком реклами. Так, ми не тільки все частіше готові платити за контент в обмін на видалення з нього рекламних банерів, а й, як показує дослідження AIB Polska, ми все частіше блокуємо рекламу в мережі допомогою AdBlock-програм (в 2017 році це вже робили 8,8 мільйона польських користувачів інтернету). Однак проблема в тому, що сучасна боротьба за присвоєння уваги не обмежується рекламою. Понад те, реклама – лиш крапля в морі бізнесу, заснованого на менеджменті перцепції. Бо йдеться в цій війні вже не тільки про збільшення проглядів рекламного контенту, але нерідко і про збільшення глядацької аудиторії в цілому – байдуже, чому і як. Все частіше враховується сам факт залучення уваги.

Бо увага отримала самостійну економічну цінність, і система її захоплення та контролю стала чимось на кшталт соціально-економічної системи. Як вода під час посухи, так і увага набула особливої цінності під час її особливого дефіциту – тобто в епоху пересичення інформацією і, отже, збільшеної необхідності її відбору. Як пише Адам Маєвські у тексті "Економіка уваги", з точки зору економіки увага має особливий статус, бо (інакше, ніж у випадку інших товарів, що підлягають монетизації, – наприклад, землі, яка у феодальній системі була фундаментом економіки) кожна людина, незалежно від статі, достатку, кольору шкіри, місця народження і віросповідання, має приблизно однаковий її ресурс і може ним розпоряджатися практично як хоче (хоча, звичайно, соціально-економічна ситуація особи має певний вплив на можливості розпоряджатися увагою). У той же час економічна цінність уваги невпинно зростає, бо її еквівалентом є фінанси, які течуть туди, де її вдається захопити якнайбільше. Однак це не означає, що цінність уваги кожної людини однакова – вона варіюється залежно від уже накопиченого капіталу. Одна річ, коли чиєсь висловлювання слухає королева Англії, Дональд Трамп або Том Генкс, інша – якщо пересічний громадянин Великої Британії, бізнесвумен в Сполучених Штатах чи фан Форреста Ґампа. Фокусування уваги на собі завдяки, наприклад, славі або владі не тільки породжує гроші (бо сфокусовану увагу можна в різний спосіб перепродати), але також підвищує цінність присвяченої комусь уваги, бо її трансфер може знову генерувати славу, владу та гроші. Сучасна егоїстична культура видовищ і целебритства є природним наслідком цих залежностей.

Але чому, якщо ми живемо в епоху інформації, говоримо про економіку уваги, а не власне інформації? Зрештою, як стверджує соціолог Мануель Кастельс в "Суспільстві мережі", виробництво й обробка інформації становлять свого роду новий фундамент продуктивності і добробуту. Але економіка за визначенням є управлінням вимірювальними й обмеженими ресурсами. Тимчасом в аж так переповненому інформацією світі саме увага, з якою все важче і ресурси якої обмежені, набуває більшої цінності, ніж кількісно майже необмежена і повсюдно доступна інформація. Приріст інформації посилює дефіцит уваги – тому цінність уваги як рідкісного блага збільшується зі збільшенням кількості інформації. Таку картину окреслюють найпопулярніші теоретики економіки уваги: Майкл Ґолдгабер, Томас Девенпорт і Джон Бек (автори книги "The Attention Economy") або Герберт Саймон. Проте серед соціологів, економістів і маркетологів все ще спірним залишається питання, наскільки обґрунтованим є визнати економіку уваги фундаментом сучасної економіки. Скептики вказують на численні неточності цієї теорії. Зазначають зокрема (як, наприклад, Бартош Міка у статті "Економіка уваги – Економічний фундамент інформаційного суспільства очима скептика"), що увага ніколи не отримає рівного з грішми статусу, бо її значення має одиничний вимір, а не універсальний; тому може розглядатися як фінансовий еквівалент, але власне фінанси залишаться основою економіки.

Прихильники цієї теорії стверджують, що в той час, коли в XIX столітті економіка базувалася на виробництві (чому сприяли насамперед індустріалізація та механізація), а в XX ст.. – завдяки зростаючій доступності транспорту і зв'язку – на дистрибуції, то в XXI столітті основою економіки є інтернет – глобальна мережа комунікації, яка забезпечує вільний потік даних. Сама ж інформація більше не має значущої цінності, бо не є рідкісним або обмеженим благом: на відміну від уваги, яка є не тільки умовою обробки інформації – а, отже, і надання їй значення – але і валютою, якою ми платимо за доступ до неї. У другій половині XX століття французький соціолог П'єр Бурдьє пророкував, що в найближчі десятиліття у розвинених країнах ринок символічних товарів пережене ринок матеріальних благ. Ринок уваги – це, в певному сенсі, втілення тих фантазій.

Країни за намисто

Отож увага – як пачка банкнот, яку кожен із нас носить у кишені, але лише деякі знають про їхню реальну цінність. Врешті, переважна більшість розкидає свої гроші куди попало, віддаючи їх в обмін на... смішних котиків? Ґіфи? Меми? У цьому контексті не надто дивує розвиток ринку торговців уваги, які помітили в цих механізмах золоту жилу – гроші, що лежать на землі, за якими треба тільки нагнутися, і які – що більше – має і тратить майже кожна людина. Тим важливішим стає підвищення загального усвідомлення існування цього ринку і пізнання методів способів функціонування. Зрештою, ми беремо участь у символічній війні не тільки як її об'єкти, а й як суб'єкти, але нечасто взагалі це усвідомлюємо. Як пояснює ізраїльський історик Юваль Ноа Гарарі в книжці "21 урок на 21 століття", ми не є клієнтами торговців увагою – ми є їхнім продуктом.

Бізнес-модель компаній, що займаються залученням уваги в обмін на доступ до інформації та розваг чи до елементів інформаційно-комунікаційної інфраструктури, ґрунтується, з одного боку, на продажах отриманої уваги рекламодавцям, які завдяки зібраним торговцями даним про користувачів можуть значно ефективніше дійти до конкретної профільної аудиторії – потенційних покупців. З іншого боку, як стверджує Гарарі, значно прибутковішою стратегією торговців є саме накопичення даних. Саме в контексті їхньої власності розіграється, на думку Гарарі, найважливіша боротьба за впливи в найближчих десятиліттях. Ставкою в цій війні може бути навіть глобальна соціальна нерівність; якщо весь найважливіший капітал (чи дані, чи увага) опиняться в руках кількох найбільших монополістів, то такі компанії, як Google, отримають майже абсолютну, наддержавну владу, яка може "спричинити створення жахливих цифрових диктатур".

Думка Гарарі, який з економіки уваги виводить футуристичну теорію "економіки даних", і є цікавим доповненням тез скептиків, які не надто схильні визнати, що увага має статус фундаменту сучасної економіки. За словами ізраїльського історика, першою жертвою бізнес-моделі, заснованої на даних, стане сама індустрія реклами, бо, як він пише в книзі "21 урок для XXI століття", "ця нова модель заснована на передачі влади від людей до алгоритмів, включно з владою робити вибір і купувати різні речі". Як тільки алгоритми почнуть вибирати і купувати для нас, традиційна рекламна індустрія скрахує." Гарарі наголошує при цьому, що:

"(...) простим смертним буде дуже важко протистояти цьому процесу. В даний час люди охоче віддають свої найцінніші скарби – тобто особисті дані – в обмін на безкоштовні електронні скриньки та відео з кумедними котятами. Це трохи нагадує часи, коли африканські та індіанські племена, не усвідомлюючи, продавали європейським імперіалістам цілі країни в обмін на різнокольорові намиста і дешеву мішуру. (...) Як [тоді] врегулювати питання про власність даних? Це може бути найважливішим політичним питанням нашого часу."

Натяк на те, наскільки актуальним може бути це питання, дав хоч би скандал з Cambridge Analytica. Ми власне чуємо перші постріли перед війною, переможець якої, найімовірніше, забере все.

Імперія Цукерберґа

Недарма – незалежно від того, має нині більше значення сама увага чи дані, отримані з її допомогою – аж три компанії з так званої Великої четвірки (Amazon, Apple, Facebook і Google) засновують свою бізнес-модель саме на торгівлі увагою і даними. Коли я намагалася переконати себе, що їхня монополія мене не стосується, то зрозуміла, що книгу про Amazon, Apple, Facebook і Google я читаю на Kindle – флагманському продукті Amazon, уривки з неї записую на Mac – флагманському продукті Apple, лектуру мені перебивають повідомлення із Facebook, а дані з тексту перевіряю в пошуку Google. І це ще тільки початок можливої монополії.

Як пише Скотт Ґалловей в книзі "Велика четвірка. Прихована ДНК: Amazon, Apple, Facebook і Google", "реєстрація (...) і монетизація інтересу аудиторії – це серце бізнесу кожної з них. Саме для цього були розроблені їхні алгоритми, найприбутковіші речі, які коли-небудь створювала людина". Робота цих алгоритмів зводиться до найбільш ефективного залучення уваги, з уваги – даних, а з даних – інформації про нас, яка сприяє... подальшому залученню уваги. Це робиться шляхом вибору контенту, сприяння створенню спільноти, залучення емоцій (найефективніше – гніву), надання можливості публікувати й отримувати інформацію і розваги, а також створювати враження імерсії, тобто повного занурення і нескінченності (для цього, до речі, використовується infinite scroll [англ. нескінченна прокрутка], тобто функція автоматичного завантаження наступного контенту в міру перегляду сторінки або автоматичного відтворення наступного епізоду шоу на стримінгових платформах). Не дивно, що Facebook робить ставку передусім на управління емоціями зі акцентом на гнів, оскільки в міру зростання гніву зростає статистична взаємодія з користувачами, тобто прибуток самого Facebook. З тих же причин мережі для Facebook не вигідно брати відповідальність за опублікований за його посередництвом контент, наприклад, шляхом розпізнавання й евентуального видалення фейків, бо саме помилкова інформація, найчастіше спрямована ангажувати найбільш світоглядно радикальних користувачів, найефективніше підігріває емоції – а отже генерує прибуток. Facebook вже багато років намагається зберегти статус інформаційної компанії, а не медіа-компанії на біржі – бо компанії з управління інформацією обмежені значно м'якшими етичними засадами, ніж медіа-компанії. А штивний моральний хребет тягне за собою витрати – хоча б у вигляді необхідності перевіряти інформацію і джерела або наймати редакторів контенту.

Однак торговці увагою самі по собі не пропонують нам жодного контенту. Їхні послуги складаються тільки зі складних алгоритмів, а оброблювану ними інформацію, статті, фотографії, повідомлення або відео надають самі користувачі. Стратегія Facebook – це приклад бізнес-моделі, заснованої на наданні лише інструменту, який без своїх користувачів залишається в певному сенсі марним. Тому користувачі Facebook, а не сам Facebook, є маховиком цукерберзької імперії. Тіціана Терранова в небуденному есею "Червоний стек атакує! Алгоритми, капітал і автоматизація того, що спільне" пише: "З точки зору капіталізму алгоритми (...) – це просто засоби виробництва. Вони кодують певну кількість соціальних знань (абстрагованих і від того, що вони розроблені математиками, програмістами, і від активностей звичайних користувачів), але не становлять жодної цінності per se. Алгоритми сьогодні в певному сенсі є рушійною силою великих фабрик, що вигідно тільки тоді, коли накопичені блага дістають обмінну (фінансову) цінність і коли їхнє накопичення постійно зростає (як у монополістів). Це означає, що користувачі Facebook в певному сенсі одночасно є його клієнтами і працівниками. Таким чином, Цукерберґ створив підприємство, ідеальне з точки зору бізнесу, орієнтоване на скорочення витрат і максимізацію прибутку, оскільки його клієнти не тільки споживають, а й виробляють предмет власного споживання.

Як же так сталося, що ми дозволили себе запрягти безкоштовно працювати на конвеєрі фабрики Цукерберґа? Все просто: взамін нам обіцяли щастя і триваліші та масовіші відносини. Інженерія Facebook спрямована на те, щоб постачати нам подразники, які стимулюють продукування дофаміну. Лайки, алерти, повідомлення, новини – все це дає нашому розуму сигнал, що відбувається щось важливе, і навіть відчуття, що ми є важливі. Це передбачив вже більш як вісімдесят років тому Олдос Гакслі у своєму дистопійному романі "Новий дивовижний світ". У той час, як Джордж Орвелл (в також дистопійному "1984" ) пророкував, що контроль над людьми буде здійснюватися шляхом заподіяння їм болю, Гакслі стверджував, що через принесення їм задоволення. Орвелл боявся світу, в якому люди будуть позбавлені доступу до інформації; Гакслі боявся, що інформація затопить нас до такої міри, що ми всі станемо пасивними і егоїстичними. Орвелл боявся механізмів, за допомогою яких буде прихований від більшості доступ до істини; Гакслі – реальності, в якій світ заллє така кількість інформації, правдивої і брехливої, що істина втратить свою цінність, і ми перестанемо її шукати. Нарешті, Орвелл боявся поневолення, Гакслі – тривіальності. Звучить знайомо? Шлях, по якому нас ведуть торговці увагою, йде просто до втілення похмурих візій Гакслі. Влучно резюмує Скотт Ґалловей: "Черчилль сказав, що Другу світову війну виграли британські мізки, американська сила і російська кров. Facebook має всі три. Якщо хтось застановляється, ким з цих трьох речей є клієнт, то повідомляю: кров'ю."

Безсонні робітники

Отже, ми, кров на фронті війни за увагу, є шестірнями в механізмі множення зисків найбільших потуг ринку. І економіка уваги, і економіка даних – це діти капіталізму, де велика риба часто пожирає меншу. Найважливішим накладеним на нас завданням є постійно підвищувати нашу власну продуктивність – не тільки на роботі, а й в отриманні та генерації контенту. У цьому контексті одним з останніх бастіонів обмежень залишається... час. Наша доба незмінно триває двадцять чотири години, а сон повинен тривати вісім. Тому, як переконує Джонатан Крері в книзі "24/7. Пізній капіталізм і кінець сну", саме "сон є всюдисущим, хоч і невидимим свідченням досучасних часів, з яких ми ще не цілком вийшли". На думку Крері, сон як поглинач часу нині набуває статусу визначального моменту, оскільки "його не вдається колонізувати чи запрягти у великий механізм рентабельності" – тобто вписати в основи роботи сучасної системи. Сон – це, зрештою, найдовший протягом доби час призупинення уваги, коли торговці нею втрачають близько восьми годин своїх споживачів-робітників. З точки зору бізнесу, заснованого на отриманні прибутку з управління умисним розсіюванням і фокусуванням уваги, час, коли увагу неможливо запрягти до конвеєра, а потік передачі контенту припиняється, приносить збитки – а тому, відповідно до залізної логіки капіталізму, є непотрібним. В ідеальному формулюванні суб'єктом був би "несплячий працівник або споживач", що функціонує в "середовищі 24/7, [яке] нагадує соціальний світ, але насправді є несоціальною моделлю машинізованого функціонування при одночасному призупиненні життя". Стереотипне мислення про "погану корпорацію", де примушують до понаднормової роботи і втручаються в особисте життя, насправді є дзеркалом стратегії бізнесу, що торгує увагою. Не спи – чатуй. Клікай. Переглядай. Надсилай.

Власне увага є однією з найважливіших основ цього тихого наказу продуктивності. Її сучасне розуміння походить ще з часів промислової революції, коли вперше було усвідомлено, що із зосередженості робітника, який обслуговує машину, випливає безпосередня вигода – і, контролюючи його увагу, можна отримати контроль над ним самим. У своїй книзі "Суспензоване сприйняття" Джонатан Крері наголошує, що "неуважність, особливо в контексті нових форм великого промислового виробництва, стала розглядатися як загроза і серйозна проблема, хоча часто саме сучасна організація праці була її причиною". У цьому сенсі "безперервна криза досвідчення уваги" стала ознакою сучасності, в якій увага проходить постійне випробування, а її порушення підлягає повсюдному контролю. Отже, цей механізм – не винахід сучасних торговців увагою, а передбачуваний і послідовно реалізований сценарій. Крері прямо вказує: "З кінця XIX століття для інституційної влади важливо лиш те, щоб перцепція працювала – аби забезпечити продуктивність суб'єкта, можливість керувати ним та передбачати його дії, а також аби забезпечити його інтеграцію і соціальну адаптацію". Це означає, що вже на зорі капіталістичної економіки споживання уваги було в самому її центрі – адже капіталізм живиться увагою у праці і неувагою у споживанні.

Мистецтво уважності

XIX століття є важливою цезурою для поняття уваги не лише через промислову революцію та зародження нової моделі робітник-споживач. Між 1810 а 1840 роками з'явилися нові моделі бачення, які досі визначають сучасне поняття сприйняття, а з часом і поняття суб'єкта. Увага становила в цьому контексті прояв свідомої діяльності людини, вираження її здатності самостійно організовувати своє сприйняття світу – поза роботою на конвеєрі і поза механізмами влади та контролю. Так виник конфлікт між зовні вимушеною розсіяністю і необхідною для свідомого життя увагою. Значення цього конфлікту є таким важливим, бо, як зазначає Зофія Круль в книзі "Повернення у світ. Історія уваги у філософії та літературі XX століття", "необхідною умовою виникнення уваги є сам процес сприйняття і впевненість в його важливості або/і свідоме провадження цього процесу". Таким чином, суть пастки в тому, що хоча з середини ХІХ століття сприйняття зазнає постійної фрагментації та розсіяності, лише напружену і автономну увагу можна використовувати як інструмент для організації цих розбитих фрагментів. Це досвідчення знайшло втілення в нових формах мистецтва і розваг, таких як кіно або фотографія, які засновані саме на фрагментації часу і сприйняття (наприклад, у вигляді кадрування або монтажу). Звільнений таким чином від обов'язку вірно відображати реальність живопис взявся за презентації самого акту сприйняття. Поява таких течій, як експресіонізм та імпресіонізм, підняла на п'єдестал сам досвід сприйняття, в якому втілюється безпосередня й автономна участь сприймаючої особистості. Мистецтво мало в цьому контексті велике значення для формування сучасного суб'єкта, що визначається зіткненням машини й образу, особи і маси та... уваги і розсіяння.

Зофія Круль зазначає, що "переконання про важливість сприйняття пов'язане (...) з визнанням роботи уваги як важливого акту інвентаризації світу, підтвердження об'єкта в його існуванні, і навіть – в поетичній версії уваги – в порятунку об'єкта від впливу минучості". У цьому контексті стає важливим розрізняти поняття уваги як тимчасового акту й уважності як певної постійної постави. Відповіддю на сучасний хаос і надлишок подразників стає нині зростаюча популярність медитативних практик Далекого Сходу або філософії mindfulness, заснованої на тренінгах уважності і повнішого пізнання теперішності (західні, нерідко неглибокі, її адаптації викликають обґрунтовані контраверсії). Вона видається природною противагою для інформаційного шуму, який все дошкульніше оволодіває нашим життям.

Іншою відповіддю може бути тренування уважності шляхом творення або непринагідне пізнання мистецтва. Джонатан Крері писав: "Увага неминуче досягає порога, за яким вона різко погіршується". Існує, однак, "межа, за якою увага непомітно переходить в стан трансу або навіть самогіпнозу". Цей стан багато в чому нагадує саме творчий акт. До такого порогу приходить, наприклад, у своїх перформансах Марина Абрамович, для якої уважність і безмежне занурення в теперішність становить умову виникнення мистецтва. Назва її автобіографії (лектура якої, на мою думку, є найкращим підручником уважності) – "Подолати стіну" – відсилає власне до цієї межі – стіни, за якою залишається лише транс і інтроспективна увага. Для Абрамович саме вони перетворюються на енергію, емоції і цілковите занурення в даний момент. Аналогічним чином, уважність – це мислення та писання, тобто, в широкому розумінні, перетворення реальності. Як пише Крері, "для поета Рільке початку XX століття автентична увага була цінним і рідкісним залишком втраченого ідеалу мистецького трансу в роботі, витісненого на периферію механізованого і рутинізованого світу". У цьому контексті мистецтво може бути зброєю для боротьби з "механізацією" та "рутиною", спрямованою проти примари "цифрових диктатур". Якщо увага є умовою суб'єктності, то уважність є умовою мистецтва. Саме увага та уважність, завдяки імперативу контемпляції, критичного мислення та плекання особистої точки зору, можуть виявитися найкращими інструментами великої війни з торговцями увагою. Якщо ми відречемося від них, то можемо бути певні в одному – цю війну ми програли.