Huzulen

РОЗМОВА З МАРТІНОМ ПОЛЛАКОМ

 

Ворохта, фотограф Ян Ярошинський (знимка з приватного архіву Мартіна Поллака)

 

 

Huzulen. Кілька років тому я вперше побачила гуцулів  не нашою мовою. Stanislau – Żabie. Звук трембіти. Розділ у одній з книг Мартіна Поллака, що вихопить мене з моєї реальної Гуцульщини і попровадить в уявній мандрівці гуцульським краєм. Я завмирала, зустрічаючи посеред німецького тексту гуцульські слова: butyn, sardak, trembita, watah, bryndza, wurda, huslanka, rewasz, kulescha, horiwka, opryschki.

 

Не могла відірвати погляду від знимок з гуцулами на сторінках книжки, що лиш підсилювали мою уяву про давні старовіцькі часи: гуцул на полонині з отарою овець, гуцул з трембітою, гуцул верхи на коні з бербиницями з бринзою. Старий гуцул з файкою. Гуцулки за пряжею. Гуцули на набутках у красній гуцульській убирі: гуцулки, “карпатські парижанки”, у запасках, золотом перетиканих, фустках шовкових, у попружках, сорочках та й кожухах, у постолах, файно поморщених. У зґардах, силінці та й пацирках. Гуцули в кептарях, вишиваних шовками, саф’яном, оздоблені камінчиками й позлітками; в широких вибиваних ременях в орнаментах. За ременем – пара пістолів, а за плечем – кріс. Парубки в крисанях, зачічених готурами й павичами. Через плече – красна вибивана тобивка. Навхрест – різьблені порошниці. На плече накинутий гаптований сардак. А в руках – топірець, бартка, що так любо вилискує на сонці. Нема ноші понад гуцульську! Красит, панит, кольору додає! Так і хотілося позгадати Гната Хоткевича з його “Камінною душею”, який у товаристві зі Станіславом Вінцензом повагом супроводжували Мартіна Поллака в його мандрівці Гуцульщиною, її високими полонинами:

 

Мартін Поллак (знимка Амреі-Маріе)

 

— В твоїй уявній мандрівці Гуцульщиною тебе в основному супроводжували Станіслав Вінценз та Гнат Хоткевич. Як тобі мандрувалося в такому славному товаристві?

 

— Це завше гарно і корисно мандрувати краєм у товаристві хороших авторів. Література – найкращий путівник, який собі можна уявити. Це стосується не тільки Гуцульщини, але її особливо. Шкода лишень, що названі автори, передовсім Станіслав Вінценз, дуже уривчасто перекладені на німецьку. У перекладачів отож ще непочатий край роботи.

 

— А як ти здійснював свою уявну мандрівку Гуцульщиною: пішки, на коні?

 

— У своїй уявній мандрівці Гуцульщиною я подорожував пішки, як і мої автори, яких я цитую у своїй книзі. Великою опорою в моїй мандрівці також були фотографії з гуцульського краю (у мене їх чимало у приватному архіві). Вони неабияк надихали мене під час подорожі Гуцульщиною й додавали наснаги.

 

— Ти щойно згадав про світлини з гуцулами з твого приватного архіву. Де ти їх собі настарав? І що це за фотографії? Якого періоду?

 

— Так, у моєму архіві міститься багато світлин з Гуцульщини: я почав їх збирати десь в 1983му році, коли писав першу книжку про Галичину. Тоді це було легше робити, ніж тепер, бо фотографії були ще доволі дешевими. Сьогодні вони дуже дорогі. За хорошу фотографію треба віддати від 50 до 100 євро. А то й більше. У моєму архіві здебільшого знимки з періоду між 1900 та 1920 роками. Серед них багато фотографій з часу Першої світової війни. Це – світлини професійних фотографів, які йшли з німецькими та австрійськими військами на війну, фотографуючи також по селах спорадичні епізоди з життя місцевих людей.

 

Перша світова війна (знимка з приватного архіву Мартіна Поллака)

 

— Отож у своїй книзі про Галичину ти пишеш також про гуцулів, Гуцульщину. Це все ж таки, мабуть, непросто вибудовувати образ невідомого тобі краю, людей, опираючись лишень на архівні джерела, фотографії?

 

— Книжку про Галичину я почав писати на початку вісімдесятих років. Тоді я був в Польщі персоною non grata і також не міг отримати візу в радянську Україну. То ж мусів черпати матеріал для написання з різних джерел, архівів, газет, книжок і мої (на той час скромні) знання про гуцулів базувалися винятково на таких джерелах. Однак є чимало літератури про гуцулів: про них писали етнографи, мандрівники, письменники. Це і Гнат Хоткевич, і Станіслав Вінценз. І путівник по Гуцульщині Фердинанда Оссендовського, польського письменника, мандрівника. Звісно зовсім непросто працювати лишень з таким матеріалом, але моя книжка – це уявна мандрівка на рубежі сторіч (приблизно 1900 роки).

 

— Отож Йозеф Віттлін, Карл Еміль Францоз, Раймунд Фрідріх Кайндль… Хто ще з іноземних дослідників, авторів писали про Гуцульщину?

 

— На мій погляд, найважливішим автором, який писав про гуцулів, є все ж таки вже мною згадуваний польський письменник Станіслав Вінценз, з його чотирикнижжям “На високій полонині”, над яким він працював майже сорок років. Це – симбіоз фольклору, етнографії та розповідної прози. Перший том чотирології вийшов у Варшаві в 1936 році, решта томів були видані в еміграції. Вінценз намагається вплести в свій текст також мову гуцулів, що звісно ускладнює переклад твору. Поряд з Вінцензом можна назвати й багатьох інших авторів, які займалися гуцулами. Це – Ізидор Коперницький, Леопольд Вайґель, Софрон Вітвіцький. І цей список можна продовжувати.

 

Косів, 1929 рік (знимка з приватного архіву Мартіна Поллака)

 

— А твоя перша реальна, неуявна, подорож на Гуцульщину? Коли ти її здійснив і з якою метою?

 

— Це було в 1995 році. Я подорожував разом з польським фотографом Анджеєм Полецом, з яким ми планували видати книжку про останніх євреїв України (такою була робоча назва книжки). Ми їхали потягом з Варшави до Рави-Руської, де нас на вокзалі зустрів машиною український знайомий Полеца. Він був нашим водієм впродовж наступних чотирнадцяти днів. Під час цієї подорожі ми побували також на Гуцульщині: в Делятині, Печеніжині, Ворохті, Прокураві, Шешорах, Верховині та в інших місцях. З Ворохти у супроводі місцевого лісника ми піднялись на Говерлу. Те чорногірське сходження справило на мене неабияке враження. Я також добре пригадую примітивні побутові умови, з якими ми стикалися впродовж нашої подорожі: часто в помешканнях, де ми селилися, не було води. У ресторанах заледве можна було замовити щось поїсти. Однак попри це люди були неймовірно привітними та гостинними. Ми ночували у Прокураві у одного гуцула, потім у одному (польському) монастирі, у церкві (також польській). Це була справді чудесна подорож, яку я згодом описав у кількох своїх текстах. Однак запланована книжка про останніх євреїв так і не сталася.

 

— Однак гуцули майже не пам’ятають свого співжиття з євреями, начеб не мали жодного стосунку до них, хоч свого часу досить добре уживалися між собою. Є якесь загальне пояснення такому забуванню?

 

— В одному короткому тексті про Прокураву я якось писав про ці стосунки. Я думаю, повсюди однаково: люди неохоче згадують про їхніх єврейських сусідів, які потерпіли від Голокосту, тому що мало що зробили, щоби допомогти їм. У багатьох випадках навіть самі брали участь у цькуваннях й переслідуваннях євреїв. Однак я зовсім мало знаю, як воно було на Гуцульщині, щоби щось говорити про це.

 

— Якось розмовляла з польським етнографом, який багато їздить Гуцульщиною. Він розповідав про так звані “посвідки вищої раси”, які німецькі окупанти видавали польським гуралям під час Другої світової війни. Мовляв, гуралі кращі за поляків і належать до вищої раси. Таку операцію, очевидно, планувалося поширити і на українських гуцулів?

 

— Німці намагалися перетягнути гуралів (у Бескидах) на свою сторону, проголосивши їх приналежними до власної, начеб вищої “раси”. Спочатку серед гуралів, очевидно, знайшлись охочі співпрацювати з німцями. Однак така співпраця тривала лиш доти, поки німці не почали призивати гуралів до війська. Тоді “симпатію” гуралів до Німеччини та Гітлера одразу як вітром здуло. В результаті спроба німців привернути польських гуралів на свій бік закінчилась фіаско. Це, мабуть, стримало німців проводити таку операцію з гуцулами.

 

— Отже, польські гуралі, румунські, українські гуцули. А як щодо австрійських горян? Має Австрія своїх гуцулів?

 

— Австрія звісно що має своїх горян, це – тірольці, штірійці, зальцбуржці, які своєю мовою та деякими звичаями відрізняються від решти населення. Я особисто дев’ять років ходив до школи, яка знаходилась в горах, на висоті понад 1000 метрів, у місцевості, де не було жодної садиби, лиш одні полонини. Однак наших горян можна лише відносно порівнювати з гуцулами – вони розмовляють на власному діалекті, але не мають своєї власної мови.

 

— Якщо повернутися назад до уяви, уявних мандрівок, ти тепер часто подорожуєш в уяві? Куди? Також на Гуцульщину? На полонини?

 

— Як правило я не подорожую в уяві, чи, скоріше, вже більше не подорожую. Колись я не раз уявно мандрував, але це було давно. Тепер я обмежуюся своїми реальними подорожами, мандрівками, підготовкою до них. На жаль, мої найближчі подорожі не ведуть мене на Гуцульщину. І я дуже шкодую про це, бо по-справжньому люблю Гуцульщину. Це – надзвичай прекрасний край з неймовірними ландшафтами та чудовими людьми.

 

— Якби ти народився на Гуцульщині… Можеш собі уявити життя в горах серед гуцулів?

 

— Навіть не знаю. Ніколи про це не замислювався. Однак свого часу я довгий час жив у горах, тому добре собі можу уявити життя на Гуцульщині. Певна ізоляція, віддаленість від цивілізації, можливість довший час жити без спілкування з людьми (або, принаймні, дуже малим стосунком до людей), бути повністю усамітненим, – це те, що мене найбільше приваблює в горянському житті. І я собі чудово уявляю таке життя! Можливо, небавом зберу рюкзак і знову подамся на високу полонину, і буду там жити собі у маленькій хижці. Але, може, я вже застарий для цього?

 

 

— Ти колись розповідав, що у тебе вдома на стіні висить картина, на якій зображений гуцул. Що то за картина? І чому саме з гуцулом?

 

— Це – картина на склі. Багато років тому я знайшов її в антикварній крамниці у Празі. Як вона туди потрапила, не уявляю. Я одразу її купив, тому що якраз тоді написав книжку про Галичину і вже знав, хто був зображений на тій картині. Вона тепер висить у мене в спальні в Боксдорфі, селі, де я в основному проживаю. У нас тут мало хто знає, хто такі гуцули. Люди знають лишень коней з такою назвою, яких також розводять у Австрії.

 

— Окрім картини з гуцулом маєш вдома ще якісь гуцульські речі?

 

— У мене ще є гуцульський свічник і старий гуцульський килим, який я колись купив у Варшаві. Ймовірно він ще з 30-тих років XX століття, коли Гуцульщина належала до Польщі. Тоді у Польщі була справжня мода на гуцулів. Багато художників їздили на Гуцульщину, надихаючись краєвидами й людьми, вбраними в різнокольорові строї.

 

— Ришард Капусцінський якось тобі зізнався (про це ти пишеш у передмові до німецького видання книги-репортажу “Африканська лихоманка” Ришарда Капусцінського, яку ти, як і всі інші його книги, переклав з польської на німецьку), що коли він довгий час не міг поїхати до Африки, то його охоплювала важка туга і непосильний смуток, і він почувався немов той нещасливо закоханий. А як ти почуваєшся, коли довгий час не приїздиш до України? Ти також так тісно пов'язаний з Україною? З Гуцульщиною?

 

— Я, на жаль, знаю Україну, а також Гуцульщину, надто мало, щоби так стверджувати. У мене було зовсім мало нагод для подорожей в ці краї. Можливо, це моя власна провина. Але я все ж таки полоніст, а не україніст. Я відкрив для себе Україну, а також Гуцульщину, занадто пізно. Цей факт також дещо пов'язаний з історією, тому що я вперше поїхав на терени України лишень в дев’яності роки. Зараз вже, на жаль, запізно, тут щось змінювати. Однак Гуцульщина займає особливе місце в моєму серці. Можливо, не в останню чергу й через те, що я також виростав у горах.

 

Розмовляла й переклала з німецької Люба-Параскевія Стринадюк

 

Люба-Параскевія Стринадюк

 

 

03.01.2018