Йшла копанкою вверх, піднімалась дорогою стрімкою, засніженою, приглядаючись до слідів поодиноких на зимі свіжій, чи бува йкий звір тут лакома не проходив.
Звірі взимі підходять все ближче д’хатам, спускаються з горіщів удóлини, сходять з полонин, заметених зимами, де в студінь нема поживи, що вполювати.
Олень молодий благородний простував навскіс схилом, спускався обочиною навпрост на копану дорогу. Ніс роги рівно, випростано, як на тарелі, не похитнувши ними ні разу. Немов сонце підносив на кроні, що просвічувалося крізь роги сяйні, вітисті.
В грудях загарячилося, різко здригнулось всередині, трепет охопив, незмірне піднесення, олень ішов з оленичкою переді мною, велично, граційно, здіймав роги крислаті, розлогі, мов гілля розгалужене, вітисте. Приглядалася до відростків, скільки розгалужень, стрижнів на крижастих оленячих рогах. Оленичка з ним зґрабна, тендітна по правому боці, тонка й делікатна. Крокували обоє вперед лісом щасні, удачливі, не зауважуючи мене позаду на копанці.
Перед заходом сонця поспішає олениця з оленєтами, перестрибують через дорогу у лісі з розгону, аж на мить зависають в повітрі у леті скорому: тутечки їхній перехід щовечірній у поспіху гінкому.
Струнка лань на поляні обік лісу з очима великими, чорними, вдивляється в мене рахманно, злагідно, як іду стежкою вгору. Вже за мить перелітала через пліт прудко, зі свистом лунким, черкаючи копитцями дзвінкими вориння високого, лиш силует її гнучкий промайнув мерехтливо між деревами хвойними.
Із туману ранкового на гірському хребті виростали козулі вродливі, мальовані, їхній погляд – виразний, проникливий: ану ж поцілувати сарну тремку в її очі бездонні, щоб повіки її не здригнулись від дотику уст до безмежних зіниць її зірчастих. Иншим разом козєта малі бігли вихром вверх толокою попри потік гомінкий, верталися видусовнею борзо ид’горі в полонинку, звідки збігли саменькі на людські царинки удóлину спохвату.
Ґотка прислухається до гутіння ґотура на дереві. Чорнявий ґотур сидить на гілці смереки й гуде. Розправляє чорний плямистий хвіст, широко розточує, опускає донизу брунатні крила, витягує синаву шию й настовбурчує катарваки, свої пера красні. Шия полискує зеленаво, красно виблискує, ґотур гуде, немов косу клепає, острить лезо шарпко.
Спускається з дерева й далі токує на проліску, де вже зібралося чимало ґоток, метко позбігалося на гугіт ґотура безустанний, завзятий. Підскакує, ходить колами, піднімає голову, прислухається, джереміґає, ніби свариться, дзьобом цокає, ляско тріскотить, безупинно варняґає, я-тобі-сказав-я-тобі-сказав.
Робить токові польоти, кружляє, демонструє красиве оперення. Ґотки пестрі, таркаті, з рудавими перами з білуватою облямівкою наслухають, вдивляються, зумівають від нестямного запалу ґотура, його токування рухливого.
Ми ходили, кликали вівці увечір, які не далиси загнати у хлів, випорсли з царинки, втекли ген на толоку засніжену. На, брічька, на! Не обзивалися, не подавали голосу, сховалися в ліску на толоці під смерічками густими, залишилися ночувати надворі незнайдені.
На ранок верх потоку на Філипивці найшли стяті вівці, вовк вистинав, закєв усі овечки. Вирвався лиш баран круторогий, укоханий, утік, і з ним єрочка менша: вовк такий, шо зикне усі вивці, навіть їкшо ни ме їсти. Їк си даст, вистинає шо до одної, аби ни було.
Ватаг на полонині боґарит’ маржину, дозирає ‘ї вдень і вночі, сокотить від звіра хижого. Спить коло кошари у застайці, хижці з дашком, без стін, з ватрою посеред застайки.
Ведмідь крадеться д’кошєрі з вівцями вночі, підкрадається д’загороді з коровами в потемках. Набирає моху в лапи, щоб не чути було, як ломиться крізь дінницю, пліт високий з наваленого сухого колючого лому. Будить псів, корнєє ватага на полонині, сполохує маржинку й втікає в ліс.
Кору зі смереки здирає, ранячи дерево кігтями довгими, гострими, вилизує смолу зі стовбура пораненого, живицю соковиту, пахку. Слід великий, безмірний лишає по собі, ведмедячий.
Раннім поранком шпарить лисиця проворна і жвава. Несе хвіст свій великий, пухнатий, немов шлейф довжелезний, над землею піднесений. Заздріла мене на дорозі, дременула назад у лісок, звідки вибігла: лис має добрий слух та й нюх, а видіти – добре ни видит.
Рись завелася у нас в Берді, вгорі на смереках крізь хвою проглядалася, строката, сірувата, в плямках брунатних виднілася, з білим хутром на грудях, пухнатим. З настовбурченими вухами, загостреними, приоздобленими чорнавими кутасиками стрімкими. З гострим зором, прудка й спритна, лиш би не скакла згори, не напала зненацька.
Куріпки на Кринті на схилі під дорогою отаборилися, згуртувалися купкою, здіймаються, пурхають, перелітають, лопотячи крилами трепетно, шумливо. Тхорик тимчасом перебігає толокою, переховуючись у нас під майстернею, чухрає до курника, щоб добутись до курей, що вже посідали на високі подрі, вталювалиси спати на сідала у куриннику.
Куниця вертка по смереках бігає в лісі проворно, скакіцкає, їсть шишки, збирає гриби і горішки, єблуками ласує. З городу з капусти стрибками широкими біжить заєць, царинками до лісу метко перебігає.
Дикі свині увихаються полями, штурмують городи, місять землю, риють барабулю й виїдають буришку із купин роздертих.
Борсучки поселилися в хаті, де ніхто не живе, під помостом вигребли єму, нору зробили глибоку, залізли під підвалину в хаті й там буют’.
14.02.2025