Бігла з банечкою поливаною в руці святити воду зранку перед Водохресним Святим Вечором. Зима рипіла під ногами морозна, тріскуча, скрипіла, мов смичок, що спритиска треться об деку скрипки. Мороз пробирався у рукавиці вовняні, леденив руки, шпарив терпко і остро. Пекло в носі й слези виступали з очей від морозу лютезного, прикривала лице рукою, щоб могти вдихати зігріте повітря під рукавицею теплою.
Перекладала банечку з руки в руку, щоб запарі не зайшли в пальці, поки збіжу вниз з ґруня. Стискала дерев’яну ручку банечки, м’яку на дотик, округлу, гладку, що прокручувалася на тонкій металевій дузі посудини. Обвита черленою вовняною волічкою й закосичена зіллям полину й василька поцоркувала поливана банечка, мов дзвіночок дзеленькотіла, підстрибуючи бадьоро в мене в руці.
Набирала посвяченої води з великої дерев’яної бочки в церкві збоку коло стіни й протиналаси уверх тхакі, махом палила д’горі втрамбованою дорогою, лискучою. Сонечко світило ясно, прогрівало, студінь кришку відступила, вже не напирала так, не тиснула морозом, як зранку. Доки тхакі дійшла, вгріласи в ноги і в руки, аж впріла від ходи скорої вверх.
Свята Вечеря вже стояла злагоджена на столі, лиш дочікувалися мене з банечкою поголоднілі. Пили свяченої води й сідали за стіл до Вечері в полудне, від ранку нічого не мавши у роті. Приліплювали висуканий восковий хрестик над дверима у хаті, де вже рядком кріпилися воскові хрестики з минулих років, що можна було порахувати, скільки їх.
Трійця стояла на столі на Водохресний Святий Вечір, трисвічник дерев’яний, різьблений: вдивлялася в горіючі свічки й клонило на сон, нахиляло. Обпістувала свічки на трисвічнику, оббираючи віск гарячий, що скапував, стікав вниз по свічці стрімким струмочком, катулькала в руках віск гарячий, зсукувала пальцями й колядувала собі колєди, йкі знала: на Водохресний Сєтвечір пастушки вже не йшли до людей колєдувати, лишалися дома.
На другий день на Йордан святили воду на ріці у прорубі, над яким стояв хрест з леду: з фанами й різьбленими дерев’яними трійцями йшла святкова процесія від церкви до ріки на Видорші на водосвяття. В керамічних глеках, поливаних банечках, закосичених пахущим зіллям, з зануреними восковими хрестиками, несли водицю до посвяти на ріку. Або й зачерали відтак посвяченої води з прорубу в дзбани, банечки й глеки й верталися тхакі з водосвяття на Видорші з повними посудинами свяченої водиці-арданиці. Старші ґазди несли в руках горіючі дерев’яні трійці, з якими прийшли зранку від хати на водосвяття.
Дідо Черленюк приходив до нас на Видорші, ґазда родемий, помагав мамі почерез цілі різдвяні святки коло ґаздівства, поки тато йграв колідники, ходив з колідниками, йграючи, від Різдва до Йордана. Мама казала на свого тата – дєдя – дєдю́, дєдічкý!
Дідо кропив хату на Видорші йорданською водою, занурюючи пучок пахущого зілля з закосиченої банечки у воду, окроплював грядку й городи, сад, дерева, маржину, ціле ґаздівство кропив водицею-арданицею. Доливав арданску воду до простої води з кирниці й давав пити худібці, напував ‘ї вволю. Промітував зиму коло хати, прочищував сходи лопатою, проробляв дорогу від хати до стайні, до дриворуба й майстерні: така зимка, бряте, впала, давно такої не було. Лишався у нас на Видорші на домариню, дозирав хату, кутав маржинку, давав соли маржинці у ясла з сіном, щоб й вона сарака відчувала, що с’їтки. Запарював колач великими кавалками в кип’яченому молоці в мисці й кликав нас до їди. Борзо їли й збиралися на колєдники, квапили борше на розплєс, де тато йграв, приспішували на колєдницкі набутки послідні в цім році.
10.01.2026